Темпоральні засади регулювання застави у цивільному праві

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТЕМПОРАЛЬНІ ЗАСАДИ РЕГУЛЮВАННЯ ЗАСТАВИ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ

Гуйван Петро Дмитрович, докторант

Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України

заслужений юрист України

Постановка проблеми

Правовідносини є суспільними взаєминами, в яких завдяки наявності права (сукупності правових ознак) виражаються, виникають, змінюються та припиняють своє існування інші суспільні відносини. Одними з визначальних для належного здійснення суб'єктивного права є забезпечувальні відносини. Власне, у зобов'язальному праві вони мають різноманітні прояви, тож формулювання їхніх загальних рис носить досить умовний характер [1, c. 103]. Способи забезпечення охоплюють низку стадій руху зобов'язання: його виникнення, зміну, виконання та припинення. Також важливою ознакою даних механізмів є те, що вони встановлюються не лише для забезпечення виконання регулятивних зобов'язань, а можуть виникати і з метою забезпечення охоронного правовідношення [2, с. 3-4]. Виконання охоронного зобов'язання теж може бути забезпечене заставою, порукою, неустойкою та іншими способами, передбаченими законом чи договором. Особливим видом забезпечення виконання зобов'язань, внаслідок якого кредитор набуває права у разі не виконання боржником зобов'язання, є застава. Вона ефективно стимулює боржника до належного виконання свого зобов'язання, а в разі його порушення надійно захищає інтереси кредитора шляхом звернення стягнення на заставлене майно. Застава виділяється з-поміж інших засобів забезпечення виконання своєю надійністю, зумовленою її майновим характером [3, с. 282].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання визначення порядку реалізації забезпечувальних цивільних відносин цікавлять багатьох українських та зарубіжних науковців, серед яких можна назвати Азімова Ч.Н., Кузнєцову Н.С., Пучковську І.Й., Слому В.М., Загорулько Є.А., Сарбаша С.В., Шишку О.Р. та інших. Дещо менше досліджується проблематика часового впорядкування відповідних прав та обов'язків контрагентів. Між тим, питання доволі актуальне. Бо далеко не завжди цивільно-правове відношення складається та реалізується за умови належного здійснення свого права управненою особою та належного виконання свого обов'язку зобов'язаною особою. Право кредитора, що витікає з такого регулятивного зобов'язання, має захищатися і гарантуватися, окрім заходів відповідальності, ще і дозволеними способами забезпечення. Дана концепція наразі найбільш повно відповідає вимогам стосовно того, що правове обґрунтування конкретних взаємин повинно бути не тільки адекватними потребам суспільного розвитку, але й створювати певний простір і стимул до подальшого поступового розвитку регульованих відносин. Разом з тим, у темпоральному відношенні аспекти правового опосередкування цих правовідносин вивчені недостатньо, питання лише окреслене та не досліджене ретельно.

Метою автора у даній праці є проведення дослідження сутності темпоральних правил, що визначають ефективність забезпечення реалізації суб'єктивних повноважень особи, закладених у її правах.

Виклад основного матеріалу

Застава є чи не найбільш врегульованим нормативно способом забезпечення виконання зобов'язань. її в літературі ще іноді іменують майновою порукою. Але таке визначення є коректним лише тоді, коли заставодавцем є не сам боржник за основним зобов'язанням, а інший суб'єкт. За загальним же правилом при заставі забезпечення зобов'язань здійснюється, переважно, за рахунок свого майна [4, с. 16], тоді як при поруці завжди за рахунок третьої особи. Інститут застави був відомий ще древньому праву, де він розглядався серед прав на чужі речі (jura in re aliena), а найбільш досконалою формою застави вважалася іпотека. У законодавстві Солона (знаменитого афінського реформатора) іпотекою позначався стовп, вкопаний у землю боржника, який свідчив про те, що дана земля заставлена [5, с. 62].

За чинного правового регулювання заставні відносини опосередковуються не лише положеннями Цивільного кодексу України, а й спеціальним законом «Про заставу». Закон досить лаконічно визначає темпоральне співвідношення між виникненням основного та додаткового (заставного) відношень. У ст. 16 Закону України «Про заставу» лише вказується, що право застави виникає з моменту укладення договору застави, а в разі, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню з моменту нотаріального посвідчення цього договору. Якщо предмет застави відповідно до закону чи договору повинен знаходитись у заставодержателя, право застави виникає в момент передачі йому предмета застави. Якщо таку передачу було здійснено до укладення договору, то з моменту його укладення. Закон також зазначає, що договір застави може бути укладено відносно вимог, які виникнуть в майбутньому (ст. 573 ЦК). На наше переконання, вказана нормативна конструкція прописана невдало, вона невірно відтворює реальну сутність коментованого правового явища. Як відомо, акцесорне зобов'язання не може виникнути раніше основного, на час укладання забезпечувального правовідношення його сторони мусять усвідомлювати зміст забезпеченого обов'язку. Тож характер вимоги, котра підлягає забезпеченню має бути визначеним на час формування змісту забезпечувального механізму. Відтак, твердження про можливість виникнення вимоги, яка забезпечується заставою, у майбутньому, тобто після укладення заставного правочину, є хибним. Спробуймо уявити собі такий договір застави, за яким контрагенти вказують, що у заставу передається, приміром, автомобіль, а ось характер вимоги кредитора, що забезпечується даним майном, буде визначений колись у майбутньому. Абсурд? Звісно, що так. Інша річ, що розмір майбутніх вимог, які забезпечуються, може бути наперед не відомим сторонам. Така ситуація характерна, наприклад, для грошових зобов'язань при поставці, надані послуг тощо. Отже, це дає змогу кредиторові ставити питання про внесення заставних зобов'язань до основного договору під час його укладення з метою забезпечення конкретної вимоги, але у обсязі, що сформується в майбутньому.

Сказане наочно ілюструється спеціальними правилом статті 49 Закону України «Про заставу», яке стосується порядку застави майнових прав. У цій статті, зокрема, вказується, що заставодавець може укласти договір застави як належних йому на момент укладення договору прав вимоги по зобов'язаннях, в яких він є кредитором, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому. Строкове право вимоги, яке належить заставодавцю-кредитору може бути предметом застави тільки до закінчення строку його дії. Одночасно відмічається, що у договорі застави прав повинна бути вказана особа, яка є боржником по відношенню до заставодавця. Заставодавець зобов'язаний повідомити свого боржника про здійснену заставу прав. Отже, на перший погляд, спостерігаємо парадокс: право вимоги може виникнути в майбутньому, а на час укладання заставної угоди вже мусить існувати боржник за цими правом, більш того, він повинен бути чітко вказаний у цій угоді та повідомлений про неї. Цілком очевидно, що фразу «що виникнуть у майбутньому», використовувану законодавцем, слід розуміти лише в тому контексті, що дане словосполучення відноситься не до самої вимоги, а до її розміру. Сама ж вимога має бути позначена в угоді на час її укладення, бо то є предметом зобов'язання. Стосовно забезпечення основного зобов'язання, котре може виникнути в майбутньому в науковій літературі вже були висловлені певні міркування, котрі підтверджують обстоювану нами позицію. Зокрема, на думку В.С. Сарбаша майбутнє зобов'язання обов'язково має бути ідентифіковане для усунення невизначеності щодо забезпеченого зобов'язання, оскільки відповідальність не може бути гіпотетичною [6, с. 38]. Належний рівень ідентифікації майбутнього зобов'язання може бути досягнуто у різний спосіб. Це, зокрема, вказівка у акцесорній угоді на конкретне зобов'язання за основним договором, укладення попереднього договору, який визначає умови основного правочину та його зміст (зобов'язання, у тому числі і те, яке підлягає забезпеченню). Але за будь-яких умов при укладенні забезпечувального договору сутність (але не обов'язково обсяг вимоги) забезпеченого обов'язку має бути відомою сторонам та визначеною у ньому.

Отже, із викладеного вище випливає, що найліпше наповнити реальним змістом заставне право кредитора можна лише шляхом укладання договору, який забезпечує виконання основного зобов'язання, одночасно із укладанням або переукладанням основної угоди. Втім, може трапитися, що чинність додаткового правочину скінчилася, у той час, як договір, з якого виникає основне зобов'язання, продовжує діяти. Така ситуація характерна для відносин з постачання енергетичних ресурсів через приєднану мережу, надання комунальних послуг тощо, відповідно до правового регулювання яких вони вважаються продовженими на той же строк, коли за певний час до закінчення угоди жодна із сторін не вимагає їхнього припинення. Але подібне автоматичне (за мовчанням) подовження тривалості основного договору далебі не означає такого ж результату для акцесорного. Тому для поновлення договірних відносин зацікавлена сторона зобов'язана направити контрагенту свої пропозиції стосовно змісту нового договору. Але слід зважати на те, що у цьому разі можливості кредитора отримати забезпечення будуть значно меншими, враховуючи необов'язковість такого правочину для боржника за основним зобов'язанням. В даному випадку можна припустити, що суперечки про необхідність укладання договорів застави можуть бути вирішені на користь кредитора лише тоді, коли обов'язковість забезпечувального правочину була передбачена в первинному договорі, що ж стосується можливих спорів про зміст такої угоди, то вони будуть вирішуватися в залежності від конкретної ситуації і складу майна, яке передається в заставу. В будь-якому випадку категорична відмова або неможливість контрагента оформити заставні відносини може спричинити неукладенння договору, а не його примусову зміну в необхідному для кредитора напрямі. зобов'язання застава повноваження

В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами (ст. 1 ЗУ «Про заставу). Інакше кажучи, з огляду на невиконання основного зобов'язання заставодержатель може задовольнити свою вимогу із вартості заставленої речі. Це і є проявом заставного права в динаміці [7, с. 11]. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет від моменту настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, якщо воно не буде виконано. За рахунок заставленого майна задовольняються вимоги заставодержателя в повному обсязі на момент фактичного задоволення, включаючи проценти, відшкодування збитків, завданих прострочкою виконання, необхідні витрати на утримання заставленого майна, а також витрати на здійснення забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави. Як бачимо, застава включає до себе певні особливі елементи, які не притаманні більшості інших забезпечувальних засобів: переважне стосовно інших кредиторів право на отримання матеріального задоволення з вартості заставленого майна, можливість задоволення вимог кількох заставодержателів, право слідування, яке полягає у збереженні дії заставного зобов'язання при переході прав на майно до іншої особи та право заставодержателя використовувати для захисту свого права речово-правові способи [8, с. 87-88].

Взагалі наявність іманентного для застави речово-правового режиму організації відносин щодо майна, яке перебуває у заставі, прослідковується протягом всього часу забезпечувальних взаємин, як до правопорушення, так і після у способах захисту суб'єктивного права. Так, закон чи договір можуть передбачити перебування заставленого майна у володінні заставодавця, заставодержателя або третьої особи. При цьому заставодавець зберігає право розпорядження заставленим майном, якщо інше не передбачено законом чи договором. Заставодавець може відчужувати заставлене майно тільки за згодою заставодержателя (ст. 17 ЗУ «Про заставу»). Заставодержатель не має права використовувати заставлене майно чи права до моменту правопорушення [9, с. 227-228]. Все це свідчить про те, що майно протягом його перебування у заставі до часу правопорушення і навіть часто після цього не вибуває з панування заставодавця, позаяк він продовжує ним користуватися. Отже, цілком логічно, що ризик випадкового знищення чи пошкодження майна лежить саме на ньому. Коли такі наслідки настануть, заставодержатель вправі вимагати дострокового виконання забезпеченого зобов'язання, якщо у заставному договорі між ним і заставодавцем не передбачено погодженого порядку відновлення або заміни заставного майна [10, с. 141].

Певна специфіка реалізації речових прав на заставлене майно спостерігається при закладі. Як вказується у ст. 46 спеціального закону «Про заставу» заставодержатель має право користуватися предметом закладу, якщо це передбачено договором. Набуті ним доходи спрямовуються на покриття витрат на утримання предмета закладу, а також зараховуються в рахунок погашення процентів по боргу, забезпеченому закладом зобов'язань чи самого боргу. Якщо виникає загроза загибелі, пошкодження чи зменшення вартості предмета закладу не з вини заставодержателя, він має право вимагати заміни предмета закладу, а при відмові заставодавця виконати цю вимогу достроково звернути стягнення на предмет закладу. Якщо заставодержатель зберігає або використовує предмет закладу неналежним чином, заставодавець має право в будь-який час вимагати припинення застави та (або) достроково виконати забезпечене закладом зобов'язання.

При заставі майнових прав також нормативно встановлений особливий порядок задоволення інтересів кредитора до моменту, коли відбудеться правопорушення з боку боржника за основним зобов'язанням. За правилом ст. 52 заставного закону, якщо боржник заставодавця до виконання заставодавцем зобов'язання, забезпеченого заставою, виконає своє зобов'язання, все, одержане при цьому заставодавцем, стає предметом застави, про що заставодавець зобов'язаний негайно повідомити заставодержателя. При одержанні від свого боржника в рахунок виконання зобов'язання грошових сум заставодавець зобов'язаний за вимогою заставодержателя перерахувати відповідні суми в рахунок виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, якщо інше не встановлено договором застави. Як бачимо, останнє речення вказаної норми страждає певною невизначеністю у темпоральному плані, його зміст не дозволяє визначити періоду настання вказаних у ньому наслідків: до правопорушення за основним зобов'язанням чи після цього. Втім, порівнявши його з першими реченням даної статті, все ж приходимо до висновків про застосування другого варіанту, бо інакше передання всього отриманого заставодавцем від своїх боржників заставодержателю в рахунок виконання основного боргу призводило б до дострокового виконання його обов'язку без бажання самого заставодавця, що не узгоджується з основними засадами зобов'язального права. Але, як би там не було, можливість використання заставленого майна кредитором (при закладі) та передання йому в заставу всього отриманого від боржників заставодавця (при заставі майнових прав) разюче відрізняє заставу від інших способів забезпечення виконання зобов'язань, де взагалі якісь права, хоч речового, хоч зобов'язального характеру, у кредитора виникають лише після правопорушення. У даних ситуаціях заставлені майно чи певні права на момент правопорушення уже перебувають у фактичному володіння кредитора, що більш надійно забезпечує виконання зобов'язання, ніж інші забезпечувальні механізми [11, с. 215].

Як вже вказувалося, заставодержатель набуває право на задоволення своїх вимог за рахунок вартості предмета застави лише після того, як основне зобов'язання, забезпечене заставою, своєчасно не буде виконане [12, с. 90]. При частковому виконанні боржником забезпеченого заставою зобов'язання застава зберігається в початковому обсязі. Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду або третейського суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачене законом або договором застави. Звернення стягнення на заставлене майно державного підприємства (підприємства, не менше п'ятдесяти відсотків акцій (часток, паїв) якого є у державній власності) здійснюється за рішенням суду (ст. 20 ЗУ «Про заставу»). Ті ж правила застосовуються і при зверненні стягнення на нерухоме майно, що перебуває у заставі. Так, згідно з ст. 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Разом з тим, враховуючи специфіку заставленого майна при іпотеці, закон запроваджує окремий порядок, що передує такому стягненню у позасудовому порядку. У разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

За загальним правилом процес задоволення інтересів заставодержателя за рахунок заставленого майна після прострочення виконання основного зобов'язання поділяється на декілька стадій. Спершу відбувається звернення стягнення на предмет застави за рішенням суду, потім реалізація предмета застави шляхом продажу з аукціону (публічних торгів), нарешті задоволення вимог заставодержателя за рахунок суми, вирученої від реалізації предмета застави. Заставодавець має право в будь-який час до моменту реалізації предмета застави припинити звернення стягнення на заставлене майно виконанням забезпеченого заставою зобов'язання. Якщо зобов'язання, забезпечене заставою, передбачає виконання частинами, заставодавець має право припинити звернення стягнення на предмет застави шляхом виконання простроченої частини зобов'язання. У разі, коли заставодавцем є третя особа, яка надала в заставу належне їй майно, то в разі невиконання забезпеченого заставою зобов'язання перед заставодержателем вона має право виконати зобов'язання з метою запобігання зверненню стягнення.

Висновки

Застава, здавалося б, об'єктивно є найбільш прийнятним способом забезпечення. При цьому слід погодитися з дослідниками, які вважають, що найбільш надійне забезпечення кредитор може отримати шляхом утримування рухомих речей, переданих йому у заклад, адже при цьому боржник матеріально втрачає володіння [7, с. 12]. Інша справа, наскільки якісно можна реалізувати на практиці оформлення вказаних відносин. До обставин, які негативно відображаються на вирішенні питання, можна віднести тривалість і трудомісткість оформлення договорів застави, складність механізму накладення стягнення на заставлене майно (воно, як правило, підлягає реалізації через аукціон, тому що не потрібне заставодержателю), необхідність страхування даного майна і його зберігання, ризик випадкової загибелі при закладі тощо. Таким чином, прогресивна, в цілому, ідея забезпечення виконання грошових зобов'язань шляхом застави майна боржника, яке йому належить, не знаходить зараз серйозного практичного застосування з огляду на досить складний механізм накладення стягнення на це майно. Виконання договору може затягнутися на довгий строк, та й результат його не можна передбачити [13, с. 8]. Вирішення даної задачі бачиться у законодавчому спрощенні порядку переходу права власності на предмет застави при невиконанні основного зобов'язання.

Література

1. Слома В. М. Розвиток інституту забезпечення виконання зобов'язань у цивільному законодавстві. Університетські наукові записки. 2006. № 1(17). С. 107-107.

2. Азімов Ч. Н. Забезпечення виконання зобов'язань: посібник. Харків, 1995. 49 с.

3. Пучковська І. Й. Теоретичні проблеми забезпечення зобов'язань: дис. ... доктора юрид. наук.: 12.00.03. Харків, 2018. 485 с.

4. Азимов Ч. Н. Залоговое право. Харьков: РИП «Оригинал», 1993. 45 с.

5. Цыпышева Р В. Институт ипотеки по римскому праву. Его рецепция в дореволюционном праве России и современном законодательстве Российской Федерации. Залог и ипотека в российском и зарубежном праве: материалы Междунар. науч. конф. / отв. ред. Т Е. Абова. М.: ИГиП РАН, 1999. С. 62-72.

6. Сарбаш С. В. Некоторые проблемы обеспечения исполнения обязательств. Вестник ВАС РФ. 2007. № 7. С. 32-43.

7. Загорулько Є. А. Заклад як речевий спосіб забезпечення виконання зобов'язань: автореф. дис. ... канд. юр. наук. Харків, 1997. 18 с.

8. Пустомолотов И. И. Правовая природа залога как средства обеспечения обязательств. Известия Тульского гос. университета. 2013. № 1-2. С. 86-90.

9. Шишка О. Р Застава у цивільному праві України. Міжнародний юридичний вісник. 2014. Вип. 1. С. 225-232.

10. Ахметьянова З. А. О правовой природе залога. Актуальные проблемы экономики и права . 2010. № 3(15). С. 138-144.

11. Луць В. В. Строки і терміни у цивільному праві. К.: Юрінком Інтер, 2013. 336 с.

12. Раев К. В. Обращение взыскания на предмет договора залога. Имущественные отношения в Российской Федерации. 2009. № 5. С. 89-94.

13. Ляшенко В. Залог как одно из средств стабилизации экономики. Предпринимательство, хозяйство и право. 1998. № 5. С. 7-8.

Размещено на Allbest.ru