Довічне позбавлення волі

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

КАФЕДРА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА ТА КРИМІНОЛОГІЇ

КУРСОВА РОБОТА

З дисципліни «КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО»

На тему: «Довічне позбавлення волі»

Виконала Курсантка 2 курсу Факультету

підготовки фахівців для підрозділів кримінальної поліції

Навч. взводу - КП 133 Тарасюк Данило Олексійович

Дніпро 2022



Зміст

довічний позбавлення воля кримінальний

Вступ

1. Покарання у кримінальному праві України

1.1 Поняття та мета кримінального покарання

1.2 Система кримінальних покарань та її значення

2. Правова природа довічного позбавлення волі

2.1 Поняття та сутність довічного позбавлення волі в кримінальному праві України

2.2 Порядок та підстави призначення довічного позбавлення волі

3. Співвідношення довічного позбавлення полі з іншими видами покарань

3.1 Відмінність довічного позбавлення волі від позбавлення волі на певний строк

3.2 Довічне позбавлення волі як альтернатива смертній карі

Висновки

Список використаної літератури



Вступ

Актуальність теми зумовлена тим що у сучасний період система кримінальних покарань нашої держави перебуває на шляху вдосконалення. Проте спроби введення окремих змін гуманістичного характеру, відміна деяких обмежень кардинально не можуть змінити її сутність. Прогресивні пенітенціарні ідеї сьогодні не завжди мають можливість реалізації за наявності проблем юридичного та економічного характеру. Довічне позбавлення волі є найвищою мірою покарання в нашій державі, своєрідною альтернативою смертній карі, що призначається лише у виняткових випадках за вчинення особливо тяжких кримінальних правопорушень. Цей вид покарання застосовується завжди як основний, може призначатись і самостійно, і у поєднанні з додатковими покараннями. На думку багатьох науковців, такий вид покарання є доречним та ефективним у боротьбі зі злочинністю в Україні. Проблема полягає в тому, що досі тривають дискусії про те, чи є покарання у виді довічного позбавлення волі достатньою альтернативою смертній карі, оскільки, незважаючи на те, що у більшості держав світу відмовилися від такого виду покарання, як смертна кара, однак є низка держав, де таке покарання продовжує існувати.

Протягом існування України як незалежної держави лише окремі аспекти такого виду покарання як довічне позбавлення волі були предметом досліджень та дискусій, які проводили В. І.Анісімов, Ю. В. Баулін, О. В. Беца, М. Р. Вербенський, С. П. Головатий, І.М.Даньшин, О. Ф. Кістяківський, М. Й.Коржанський, В. О. Костицький, А. М. Литвиненко, В. А. Льовочкін, П. П. Михайленко, М. І.Мельник, М. І.Панов, В. І.Панфілов, С. М. Скоков, В. О. Сташис, А. Х. Степанюк, В. Я. Тацій, В. М. Трубніков, О. І.Фролов, В. І.Шакун, О. Т. Шевченка, В. О.

Мета курсової роботи аналіз КК України 1960 року та КК України 2001 року, практики його застосування, здійснення історико-правової характеристики смертної кари та кримінальноправової характеристики покарання у виді довічного позбавлення волі, порівняння смертної кари та покарання у виді довічного позбавлення волі як основних видів покарань за КК України 1960 року та КК України 2001 року.

Предметом дослідження є кримінальний кодекс, закони та підзаконні акти, наукові статті, публікації, обговорення проблематики незакінчених кримінальних правопорушень в Україні та санкцій.

Робота складається з вступу, трьох розділів, їх підрозділів, висновку та списку використаних джерел



1. Покарання у кримінальному праві України

1.1 Поняття та мета кримінального покарання

Перед визначенням покарання необхідно визначити його місце в структурі суспільних відносин. Покарання є перш за все однією з форм відповідальності. Відповідальність можна розглядати як соціальні відносини між суб'єктом (громадянином, громадою) і системою соціального контролю (в особі її органів) у зв'язку з діями цього суб'єкта. Відповідальність можна розуміти в соціальних термінах. У цьому випадку вона відіграє роль типу відносин між людьми щодо взятих на себе обов'язків і ступеня їх виконання.

Складовою частиною є юридична відповідальність, різновид загальносоціальної відповідальності. Вони називають один одного окремими і спільними. Загальносоціальна відповідальність є неправовим явищем і досліджується вченими в галузі філософії, соціології, політології, етики тощо. Сутність соціальної відповідальності полягає в усвідомленні людиною свого обов'язку перед суспільством, у своїй неухильне, послідовне та ініціативне виконання своїх обов'язків, у розумінні відповідальності за доручену справу, обов'язку відповідати за свої вчинки, позитивної чи негативної оцінки дій особи громадою, суспільством, державою2. Ці характеристики характеризують загальну соціальну відповідальність як переважно позитивну. Але це може діяти як негативна, ретроспективна відповідальність. У цій якості вона втілюється або у формі моральної відповідальності (суспільного осуду), або у формі юридичної відповідальності, тобто відповідальності за кримінальне правопорушення, яка знаходить своє вираження в примусовому впливі держави на винного. [1, 243-244c]

У нормативному аспекті негативна загальносоціальна відповідальність виражається в юридичній відповідальності і виражається в правових нормах, що визначають вид і ступінь репресивного впливу держави на кримінальні правопорушення.

Юридична відповідальність є одним із специфічних проявів загальносуспільної відповідальності. Такий прояв, який відповідно до специфіки права прямо виражає його державно-імперативний характер і, не затьмарюючись іншими правовими явищами (правосвідомістю, законністю), переважно впливає на наслідки протиправних, безвідповідальних з точки зору погляд на право, поведінка.

Одним із видів негативної юридичної відповідальності є кримінальна відповідальність - обов'язок особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, повідомити про вчинене ним суспільно небезпечне діяння та обов'язок піддаватися покаранню і нести його правові наслідки.

Покарання є одним із (найосновнішим) видів кримінальної відповідальності і є складовою системи кримінально-правових заходів. Умовно ці заходи можна поділити на дві групи: не пов'язані з кримінальною відповідальністю (примусові заходи виховного та медичного характеру) і реалізовані в межах кримінальної відповідальності (покарання, умовно-відмова від покарання, звільнення від покарання)..

У науці кримінального права найсуворішою мірою кримінально-правового впливу вважалося покарання, яке, будучи основною формою кримінальної відповідальності особи за вчинене нею кримінальне правопорушення, здійснюється судом від імені держави. в засудженні і полягає в обмеженні або позбавленні його прав і свобод, передбачених кримінальним законом, а також тягне за собою особливий кримінально-правовий статус цієї особи - судимість. М.Я. Дещо інакше формулює визначення покарання Каржанський. На його думку, стягнення є заходом державного заохочення, застосовуваним судом, який завдає йому певних збитків і висловлює йому від імені держави негативну, принизливу, правову та моральну оцінку його поведінки. [2, 24c]

Питання цілеспрямованості покарання протягом всієї історії його розвитку цікавило багатьох юристів і філософів, які займаються кримінальним правом. Багато із запропонованих ними концепцій і теорій не призвели до однозначного тлумачення цієї складної проблеми. Однак серед їх наборів можна виділити дві основні групи:

а) абсолютні теорії покарання (теорії відплати);

б) відносні теорії покарання (теорії досягнення корисних цілей).

Представники абсолютних теорій (Кант, Гегель та їх послідовники) не бачили в покаранні іншого сенсу, окрім єдиної абсолютної ідеї -- відплати за скоєне кримінальне правопорушення. Як практичну реалізацію прихильники цих теорій обстоювали необхідність встановлення різних систем співмірності кримінального правопорушення і покарання, відплати рівним злом за вчинене винним зло. Наприклад, смертна кара за вбивство, кастрація за статеві кримінальні правопорушення, каторга за майнові кримінальні правопорушення, використання засобів ганьби винних тощо [3, 2с].

Прихильників релятивних теорій об'єднувало те, що сенс і користь покарання вони вбачали в досягненні певної мети. Так, прихильники теорії залякування (Бентам та ін.) і теорії психічного примусу (А. Фейєрбах) вважали, що покарання повинно утримувати інших людей від вчинення кримінальних правопорушень, тобто служити загальним застереженням. На думку А. Фейєрбаха, це повинно викликати у винного більше невдоволення, ніж задоволення, яке він отримує від вчинення кримінального правопорушення. Таким чином, застосовуване покарання психологічно впливає на інших людей, перешкоджаючи їм вчиняти кримінальні правопорушення. Прихильники теорії спеціального стримування виступали за те, щоб покарання призначалося виключно для того, щоб запобігти скоєнню злочинцем нового кримінального правопорушення. Подібні ідеї обстоювали прихильники виправних теорій, згідно з якими покарання повинно забезпечити виправлення винного, тобто не вчинення ним нових кримінальних правопорушеннь.[4]

Однобічність цих теорій не могла задовольнити практиків. Тому в середині XIX ст. є т. зв змішані теорії покарання. Спільним для них є поєднання ідей кількох абсолютних і відносних теорій про цілі покарання. їх прихильники в різних варіаціях вважають цілями покарання: стримування, відплату, відшкодування моральної шкоди, заподіяної кримінальним правопорушенням, виправлення, загальне та спеціальне попередження. Ці теорії відрізняються не тільки поєднанням цілей, а й змістом. В одних з них переважає мета залякування і помсти, в інших -- попередження чи виправлення.

Вагомий внесок у дослідження цієї проблеми зробили такі відомі кримінологи, як М.С. Таганцев, С.В. Познишев, М.Д. Сергієвський, І.Я. Фойницький, який працював у Києві, А.Ф. Кістяковський та ін. Зокрема, вони виступали за диференціацію цілей покарання залежно від тяжкості вчиненого правопорушення та особливостей особи винного. В останні десятиліття багато уваги приділяється проблемі мети покарання. У роботах деяких науковців радянського та пострадянського періодів набули подальшого розвитку неоднозначні теорії щодо мети покарання.[5]

Слід зазначити, що проблема мети покарання викликала багато суперечок. Цілями покарання всі дослідники визнають загальну та спеціальну профілактику кримінальних правопорушеннь. Проте найбільше дискусій точилося навколо питання розгляду покарання як покарання. Творці нового КК вирішили це питання позитивно. Розв'язуючи цю проблему науково, необхідно виходити з того, що цілі покарання багатогранні. Це, насамперед, захист суспільства від злочинних замахів, який немислимий без помсти за вчинене кримінальне правопорушення; обов'язковий виправний вплив на засудженого з метою формування з нього законослухняного громадянина та недопущення вчинення ним у майбутньому кримінальних правопорушеннь як ним самим, так і іншими особами. Таке тлумачення цілей покарання відповідає самій природі цього заходу державного примусу. Покарання завжди передбачається як відповідний державний захід за вчинене кримінальне правопорушення, воно виконує виправну функцію і водночас запобігає вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами. Усі перераховані види мети покарання органічно взаємозалежні та взаємообумовлені.[6]

У чинному ККУ питання про мету покарання визначається в ч. 2 ст. 50 КК, де зазначено, що метою покарання є не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.

З процитованого тексту випливає, що закон виведений із змішаних теорій, оскільки він визначає мету покарання:

- покарання як відплата за скоєне;

- виправлення засудженого;

- недопущення вчинення засудженим нових кримінальних правопорушень (спеціальне попередження);

- попередження кримінальних правопорушень, вчинених іншими особами (загальне попередження).

Призначаючи покарання, суд прагне притягнути винного до відповідальності, що необхідно як для захисту суспільства, так і для задоволення почуття обурення і справедливості потерпілого і суспільства в цілому покарання не применшує визнання покарання як сутності покарання.

Забезпечення цієї мети є обов'язковим державним реагуванням на вчинене кримінальне правопорушення. Особливо це помітно у випадку довічного позбавлення волі, довгострокового ув'язнення, конфіскації майна та інших покарань. Але мета покарання досягається не тільки виконанням покарання. Забезпечення цієї мети починається з призначення судом конкретного стягнення. Сам факт призначення покарання є важливим проявом його кримінально-правового впливу. У деяких випадках призначення покарання має більший вплив на засудженого, ніж його негайне виконання. Саме призначення покарання викликає у засудженого певні моральні страждання, сором і ганьбу, що є невід'ємною частиною виконання покарання, надовго відбивається в його свідомості і водночас допомагає усвідомити і загладити свою провину перед суспільством.

У деяких випадках, наприклад, при накладенні стягнення, самого факту застосування покарання та його виконання достатньо для досягнення мети покарання; в інших (позбавлення волі, обмеження волі, виправні роботи тощо) вимагає більшої тривалості покарання, тим самим накладаючи певні позбавлення та обмеження прав та інтересів правопорушника навіть у виконанні. Не можна не помітити, що навіть при призначенні покарання певною мірою забезпечуються права потерпілого та суспільства, проти якого вчинено кримінальне правопорушення. Метою виправлення є усунення суспільної загрози особі, тобто такого впливу покарання, внаслідок якого засуджений під час і після його відбування не вчинить нового кримінального правопорушення.

Виправлення полягає в тому, що шляхом активного примусового впливу на свідомість засудженого удосконалюються його соціально-психологічні властивості, нейтралізуються негативні, криміногенні накази, примушується до виконання вимог ККУ або ще краще виховується навіть під загрозою виправлення. покарання, законності, поваги. Досягнення такого результату називають зазвичай правовим виправленням. Це дуже важливий наслідок покарання. Досягнення мети виправлення забезпечується призначенням самого покарання, режиму його відбування, залученням до праці, організацією професійного навчання, переконанням, роз'ясненням кримінального закону, виховною та іншою профілактичною роботою із засудженим.

Метою спеціального попередження (спец.профілактики) є вплив на засудженого таким чином, щоб не допустити повторного вчинення ним кримінального правопорушення. Попередження вчинення засудженим нових кримінальних правопорушень відбувається самим фактом його засудження, а тим більше відбуванням покарання, якщо особа перебуває в таких умовах, які істотно перешкоджають або повністю позбавляють її можливості вчинення нового кримінального правопорушення. Так, під час відбування покарання режим відбування покарання, обмеження контактів із зовнішнім світом, постійний контроль за поведінкою засудженого тощо роблять фізично неможливим вчинення ним багатьох кримінальних правопорушень.

Досягненню цієї мети сприяють також положення закону про посилення покарання за вчинення нового кримінального правопорушення (визнання його обставиною, що обтяжує покарання - ст. 71 КК України). Призначаючи таке покарання, як позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, засуджений позбавляється можливості повторно вчинити кримінальне правопорушення з використанням займаного службового становища.

1.2 Система кримінальних покарань та її значення

Вирішення питання про покарання залежить не тільки від побудови самої системи покарання, але головним чином від умов суспільного життя, духовних та матеріальних сил держави та народу, впливу державних органів, які організовують та здійснюють таку діяльність.

Основним напрямом боротьби зі злочинністю, особливо в умовах початку ринкової економіки, спаду виробництва та зниження рівня життя населення, має стати, з одного боку, посилення каральної діяльності щодо насильницьких кримінальних правопорушень. Тяжких та особливо тяжких кримінальних правопорушеннь мафіозі та корупціонерів, а з іншого боку - пом'якшення покарання за кримінальні проступки та нетяжкі кримінальні правопорушення.[8]

Досягнення мети покарання, встановленої кримінальним законом, можливе лише за різноманітті видів покарання, що дозволяє суду застосовувати принцип індивідуалізації і справедливості відповідальності у кожному даному випадку при призначенні покарання винному. При цьому закон чітко визначає вид кожного покарання, його підстави та умови, розмір, порядок та межі застосування. У примусових заходах боротьби зі злочинністю відсутні такі види покарань, пов'язані із заподіянням тілесних ушкоджень, фізичних страждань, приниженням честі та гідності засудженого.

У ст. 51 КК визначає систему покарань та наводить перелік покарань, які можуть бути застосовані до осіб, які вчинили кримінальне правопорушення. Перелік видів покарань, наведений у цій статті, є вичерпним та не підлягає розширеному роз'ясненню.

Система покарань - це визначені у кримінальному законі види покарань, які розташовуються за рівнем їхньої тяжкості (тяжкості). В основу побудови системи покарань раніше чинного Кримінального кодексу України 1960 р. ліг критерій їхньої порівняльної суворості за традиційним низхідним принципом - від суворіших до менш суворих видів покарання. Певною мірою цей принцип спонукав суд застосувати суворіші покарання.

Іншим, більш гуманним принципом (від найменш суворого до найсуворішого виду покарання) є система КК України 2001 р. Такий підхід до створення системи покарань свідчить про подальший розвиток принципів гуманізму та справедливість покарання. Така система є певною мірою орієнтиром для судів на те, що суд повинен застосовувати суворіший вид покарання лише у разі неможливості (виходячи з обставин справи та особистих особливостей винного) застосування більш м'якого виду покарання.

Характерними рисами системи покарань є те, що вона: а) включає вичерпний перелік видів покарань, і лише ним має керуватися суд щодо призначення покарання; б) визначає розміщення видів покарань залежно від тяжкості кожного з них; в) допускає в окремих випадках перехід (заміну) з одного виду покарання на інший, м'якіший вид (стаття 69 КК ); г) забезпечує певне співвідношення видів покарань між собою. Види покарань поділяються на три групи: 1) основні покарання; 2) додаткові покарання; 3) покарання, які можуть бути призначені як основні, так і додаткові.

До основних відносяться покарання, які можуть застосовуватися лише самостійно і не можуть поєднуватися (за винятком додавання різних покарань, передбачених статтею 72 КК ) з іншими покараннями.

До основних покарань, передбачених ч. 1 ст. 52 КК, належать: громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.[9]

Характерними ознаками системи покарань є те, що вона: а) включає вичерпний перелік видів покарань, і тільки ним повинен керуватися суд при призначенні покарання; б) визначає розміщення видів покарань залежно від суворості кожного з них; в) допускає в окремих випадках перехід (заміну) від одного виду покарання до іншого, більш м'якого (ст. 69 КК); г) передбачає певне співвідношення видів покарань між собою. Види покарань поділяються на три групи: 1) основні покарання; 2) додаткові покарання; 3) покарання, які можуть призначатися як основні, так і додаткові.



2. Правова природа довічного позбавлення волі

2.1 Поняття та сутність довічного позбавлення волі в кримінальному праві України

Ставши на шлях демократичних реформ і прагнучи привести національне законодавство до вимог міжнародних стандартів, Україна приймає відповідні закони та ратифікує міжнародні договори. Визначальне місце в системі нормативно-правових актів відводиться кримінальному та кримінально-виконавчому законодавству України, оскільки гуманне ставлення до засуджених є одним із проявів гуманізму, до якого прагне наша держава. Проте через економічну кризу держава не в змозі реалізувати всі зусилля для прискорення гуманітарних процесів. Значна частина державного бюджету витрачається на подолання зазначеної кризи та встановлення довгоочікуваного миру, залишаючи без належної уваги впровадження відповідних новацій щодо умов тримання засуджених до позбавлення волі в місцях позбавлення волі. Проте важливим етапом у процесі демократизації кримінального права стало запровадження мораторію на смертну кару. Цьому найтяжчому покаранню протиставлялося довічне ув'язнення [9, с. 216].

У чинному КК України термін «довічне позбавлення волі» вживається 32 рази. При цьому правовому регулюванню цього виду покарання присвячена лише стаття 64 КК України, а законодавче визначення відповідного поняття взагалі відсутнє. Хоча в науковій літературі довічне позбавлення волі визначається по-різному, за змістом воно трактується однозначно. С.Я. Бурда визначає довічне позбавлення волі як «найсуворіший вид основного покарання, передбаченого чинним КК України» [10, с. 209].

За визначенням Л. О. Мастепанюк, довічне позбавлення волі є «найсуворішим видом основного покарання, який полягає в довічній (довічній) ізоляції особи, визнаної судом винною в особливо тяжкому кримінальному правопорушенні, від суспільства у спеціальних виправно-трудових установах» [11]. Б. О. Кірісь вказує, що довічне позбавлення волі «... є заходом примусу, який іменем держави застосовується за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні умисного, особливо тяжкого кримінального правопорушення, і складається з невизначеного (до довічного позбавлення волі)., довічно) ізоляції засудженого від суспільства шляхом тримання у спеціально призначених виправних установах» [11, с. 271].

Серед наведених визначень найбільш вдалим, на нашу думку, є визначення, запропоноване Б. О. Кірісь, оскільки воно подане з урахуванням ст. 50 КК України (визначає, що входить у покарання) та максимально повно характеризує довічне позбавлення волі як вид покарання.

Сьогодні довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких кримінальних правопорушень і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених Кримінальним кодексом України, якщо суд не визнає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк. Цей вид покарання застосовується лише за особливо тяжкі кримінальні правопорушення, за які передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад 10 років або довічного позбавлення волі [12, с. 268].

2.2 Порядок та підстави призначення довічного позбавлення волі

Довічне ув'язнення є найсуворішим з усіх видів смертної кари. Цей вид покарання застосовується судом лише тоді, коли він передбачений у санкції статті (частини статті) Особливої частини КК.

Таке покарання встановлюється лише за вчинення особливо тяжких кримінальних правопорушень. Про поняття таких кримінальних правопорушень. Йдеться про кримінальні правопорушення, за які передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 10 до 15 років або довічного позбавлення волі (передбачені ст. 112, ч. 2 ст. 115, ст. 258, ст. 348, 379, 400, ч. 4 ст. 404, ст. ч.2 ст.438, ч.2 ст.439, ч.1 ст.442, ст.443).

Це покарання застосовується лише у випадках, коли суд не вважає за можливе призначити позбавлення волі на певний строк.

Довічне позбавлення волі не застосовується до таких категорій осіб:

1) особи, які вчинили кримінальне правопорушення у віці до 18 років;

2) особи, які вчинили кримінальне правопорушення, віком понад 65 років;

3) жінки, які на момент вчинення кримінального правопорушення були вагітні;

4) жінки, які на момент постановлення вироку були вагітні.

Особа, яка відбуває покарання у вигляді довічного позбавлення волі за втечу з місця позбавлення волі або з-під варти, притягується до відповідальності за ст. 393.

Засуджені до довічного позбавлення волі не підлягають амністії (ст. 75), умовно-достроковому звільненню (ст. 81).

Відповідно до закону про амністію при довічному позбавленні волі це покарання може бути замінено позбавленням волі на певний строк (ст. 85, ч. ст. 86). Актом про помилування призначене судом покарання у виді довічного позбавлення волі може бути замінено позбавленням волі на строк не менше двадцяти п'яти років (ст. 87).

Засуджені до довічного позбавлення волі відбувають покарання у виправних колоніях посиленого режиму.

Колонії максимального рівня безпеки - це колонії, які можуть містити:

- чоловіки, засуджені до довічного позбавлення волі;

- чоловіки, яким смертну кару замінено довічним позбавленням волі;

- чоловіки, засуджені за вчинення умисних, особливо тяжких кримінальних правопорушень;

- чоловіки, засуджені за вчинення умисного тяжкого або особливо тяжкого кримінального правопорушення під час відбування покарання у вигляді позбавлення волі;

- чоловіки, переведені з колоній посиленого режиму в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Засуджені, які відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі у виправних колоніях посиленого рівня, тримаються окремо від інших засуджених, які відбувають покарання у виправних колоніях цього типу.



3. Співвідношення довічного позбавлення волі з іншими видами покарань

3.1 Відмінність довічного позбавлення волі від позбавлення волі на певний строк

Відповідно до статті 63 Кримінального кодексу України покарання у виді обмеження волі полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до виправної установи закритого типу.[12]

Позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п'ятнадцяти років, крім випадків, передбачених Загальною частиною цього Кодексу.

Позбавлення волі є основним (ч. 1 ст. 52 КК) і строковим видом покарання, яке встановлюється від одного до п'ятнадцяти років (ч. 2 ст. 63 КК) і за яке засуджений призначається. ізольовано від суспільства шляхом поміщення на строк, призначений вироком суду до спеціальної виправно-трудової установи. Під час відбування покарання засуджений ізольований від суспільства, обмежений у праві на вільне пересування, вибір місця проживання та роботи, розпорядження своїм часом, спілкування з близькими; на його життя і діяльність поширюється режим відбування покарання тощо.

Позбавлення волі - це покарання на певний строк, мінімальний строк якого становить один рік, а максимальний - п'ятнадцять, крім випадків, передбачених Загальною частиною КК (ч. 2 ст. 63 КК)[13]

Ці винятки застосовуються до:

а) неповнолітні, мінімальний строк позбавлення волі для яких відповідно до ч. 1 ст. 102 КК дорівнює шести місяцям;

б) призначення обмеження волі за сукупністю покарань (ч. 2 ст. 71 КК), якщо строк останнього може дорівнювати 25 рокам;

в) заміна довічного позбавлення волі, призначеного засудженому актом про помилування (ч. 2 ст. 87 КК), позбавленням волі на певний строк, тривалість якого становить не менше 25 років.

А довічне позбавлення волі є одним із основних (ч. 1 ст. 52 КК), але безстроковим видом покарання (ч. 1 ст. 64 КК), за яким засуджений ізолюється від суспільства. шляхом поміщення за рішенням суду в спеціальну установу під час відбування покарання засуджений також ізольований від суспільства, обмежений у праві на вільне пересування, вибір місця проживання та роботи, розпорядження своїм часом, спілкування з близькими. одиниці; на його життя і діяльність поширюється режим відбування покарання тощо.

У частині 2 ст. 64 КК передбачає вичерпний перелік осіб, яким не може бути призначено довічне позбавлення волі, навіть якщо вони вчинили таке особливо тяжке кримінальне правопорушення, за яке це покарання передбачено. [13]

Вони включають:

а) особи, які вчинили кримінальне правопорушення у віці до 18 років; б) особи старше 65 років;

в) жінки, які на момент вчинення кримінального правопорушення були вагітні; г) жінки, які на момент постановлення вироку були вагітні. Цей вид покарання не може бути застосований навіть за наявності умов, визначених ч. 3 ст. 43 ч. 4 ст. 49 ч. 5 ст. 80 КК

Засуджені до довічного позбавлення волі можуть бути достроково звільнені від цього покарання на підставі частин 1 і 2 ст. 84 Кримінального кодексу. Але умовно-достроковому звільненню від цього покарання вони не підлягають і лише на підставі ч. 3 ст. 74 ч. 5 ст. 80 та ч. 2 ст. 87 КК довічне позбавлення волі може бути замінено позбавленням волі на певний строк, а згідно з ч. 2 ст. 87 КК цей строк має становити не менше 25 років. Відповідно до ч. 7 ст. 151 КВК, а також ч. 2 ст. 4 Положення про амністію від 16 вересня 2010 року щодо засудженого до довічного позбавлення волі заява про амністію може бути подана після відбуття ним не менше 20 років призначеного покарання.

3.2 Довічне позбавлення волі як альтернатива смертній карі

Проаналізувавши кримінальні закони минулих років, які діяли на території України та чинний Кримінальний кодекс України 2001 року, можна констатувати, що за сучасний період система кримінальних покарань у нашій державі серйозно вдосконалилася. А в свою чергу кожна зміна тягне за собою дискусії, суперечки і навіть суперечки.

З середини 1990-х років і донині в суспільстві тривають дискусії, а часом і відкриті суперечки про те, чи варто скасовувати смертну кару та чи доцільно довічно ув'язнювати особливо небезпечних злочинців за державний рахунок. Обидві сторони, які беруть участь у цих суперечках, наводять масу аргументів різного характеру, від моральних і соціальних до суто фінансових. Звичайно, визначити переможця в цій суперечці практично неможливо, адже думки обох сторін, підкріплені вагомими аргументами, мають право на існування.

Вчинення особливо тяжких кримінальних правопорушень вимагає застосування покарань відповідного ступеня суворості, тому багато держав застосовують до осіб, які вчинили особливо тяжкі кримінальні правопорушення, найвищу міру покарання - смертну кару, це як виняткова, найвища міра покарання. суворий вид покарання, який полягає у примусовому позбавленні засудженого життя імені держави за рішенням суду [14].

Смертна кара була характерною майже для всіх періодів історичного розвитку України. Але існування смертної кари ніколи не сприймалося однозначно, історичні джерела свідчать про періодичну заборону та відновлення цього виду покарання[15, c. 108].

Хоча смертна кара економить державні кошти на утримання в'язнів, вона має багато недоліків. Спростувати наведений аргумент прихильників такого покарання дуже легко, адже економічна сторона (розстріляти дешевше, ніж утримувати) аморальна. Бо немає нічого важливішого за людське життя. Також досить важливими недоліками є можливість судової помилки; смертна кара суперечить праву людини на життя; вбиваючи злочинця, держава має справу з наслідками, а не з причинами, які спонукали особу вчинити кримінальне правопорушення.

Скасування смертної кари є необхідною умовою вдосконалення вітчизняного кримінального законодавства та гуманізації суспільства, оскільки спрямоване не на сприяння участі злочинців, а на визнання державою життя людини найвищою та абсолютною цінністю. Запровадження замість смертної кари альтернативного і досить суворого покарання - довічного позбавлення волі - цілком відповідає проголошеним у Кримінальному кодексі демократичним цінностям та міжнародним стандартам у сфері прав людини [16, с. 10].

Зараз більшість країн світу обирають довічне ув'язнення «як крайній засіб». Найбільш суворим видом покарання, передбаченим чинним Кримінальним кодексом України, є довічне позбавлення волі, яке запроваджено в кримінально-виконавчій системі України Законом України від 22 лютого 2000 р. «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України». Україна».

Довічне позбавлення волі як найвища міра покарання в Україні призначається лише у виняткових випадках. У санкціях статей Особливої частини КК України довічне позбавлення волі вказується лише як альтернативне позбавленню волі покарання. Станом на 1 квітня 2018 року в Україні довічне ув'язнення відбуває 1561 особа. Незважаючи на те, що цей вид покарання називається довічним позбавленням волі, це не означає, що засуджений до нього повинен відбувати його до кінця життя у всіх без винятку випадках. Довічне позбавлення волі не є абсолютним, оскільки у випадках, передбачених законом, воно може бути замінене іншим видом покарання [17, с. 212].

Актуальною проблемою є також використання юридичного терміну «довічне позбавлення волі». Очевидно, що його використання є недоцільним з огляду на можливість помилування засуджених. Більш доцільною була б його заміна на законодавчий термін «позбавлення волі на невизначений строк», оскільки він точніше відображає сутність зазначеного виду покарання.



Висновок

Отже підводячи результати дослідження курсової роботи можна дійти до висновку що покарання - це перш за все одна із форм відповідальності. Відповідальність можна розглядати як соціальне відношення між суб'єктом (громадянином, колективом) та системою соціального контролю (в особі її органів) в зв'язку з здійснюваною цим суб'єктом поведінкою. Відповідальність можна розуміти в соціальному плані. В цьому випадку вона виступає як вид відносин між людьми з приводу взятих на себе обов'язків та ступені їх виконання. Метою покарання є виховання правопорушника та запобігання майбутнім кримінальним правопорушенням.

На думку Л. О. Мостепанюк, довічне позбавлення волі - це “найтяжчий вид основних покарань, що полягає в довічній (пожиттєвій) ізоляції особи, визнаної судом винною у вчиненні особливо тяжкого кримінального правопорушення, від суспільства в спеціальних кримінально-виконавчих установах”. Б. О. Кирись вказує, що довічне позбавлення волі “…є заходом примусу, який застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні умисного особливо тяжкого кримінального правопорушення, і полягає у безстроковій (до кінця життя, пожиттєвій) ізоляції засудженого від суспільства шляхом тримання його у спеціально призначених для цього кримінально-виконавчих установах”

Дане покарання встановлене лише за вчинення особливо тяжких кримінальних правопорушень. Про поняття таких кримінальних правопорушень. Ними є кримінальні правопорушення, за які передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад 10 років або довічне позбавлення волі (передбачені ст. 112, ч. 2 ст. 115, ч. З ст. 258, ст. 348, 379, 400, ч. 4 ст. 404, ч. 2 ст. 438, ч. 2 ст. 439, ч. 1 ст. 442, ст. 443).

Відмінність довічного позбавлення волі від позбавлення волі на певний строк полягає в тому що покарання у вигляді довічного позбавлення волі має безстроковий характер. А довічне позбавлення волі як альтернатива смертній карі зумовлена тим що людське життя безцінне, та забирати його дивлячись на сьогоденні цінності - аморально.



Список використаних джерел

1. Кримінальний кодекс України. X.: ТОВ "Одіссей". 2013. с. 365

2. Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про кримінальні правопорушення проти життя та здоров'я особи" від 7 лютого 2003 року № 2

3. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. Під загальною редакцією Потебенька М. О., Гончаренка В. Р. К., "ФОРУМ", 2001, у 2-х ч.

4. Кримінальне право України: Заг. частина: Підруч. Для студ. вищ. навч. закл. / Ю. В. Александров, В. А. Клименко. К: МАУП, 2004. 328 с.

5. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, В. І. Борисов та ін.; За ред. проф. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. 2-е вид., перероб. і допов. К.: Юрінком Інтер, 2005. 480 с.

6. Кримінальне право України. (Загальна частина): Підручник / Кол. авторів Бабенко А.М., Вапсва Ю.А., Грищук В.К. та ін.; за заг. ред. О.М. Бандурки. Харків: Вид-во ХНУВС, 2010. 407 с.

7. Кримінальне право України. Загальна частина: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Н. В. Вереша; Акад. адвокатури України. К: Центр учбової літератури, 2012. 319 с.

8. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник. (Ю. В. Александров, В. І. Антипов, М. в. Володько та ін.). Вигляд. 3-тє, переробл. та допов./ За ред. М. І. Мельника, В. А. Клименка. К.: Юридична думка, 2004. 352 с.

9. Кримінальне право України: Навч. Посіб. / С. Р. Волкотруб, О. М. Омельчук, В. М. Ярін та ін. За ред. О. М. Омельчука. К: Наукова думка: Прецедент, 2004. 297 с.

10. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, С.Б. Гавриш та ін., за заг. Ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. К.: Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре”, 2003. 1196 с.

11. Селецький С.І. Кримінальне право України: Загальна частина: підручник / [Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін.]; за ред. проф. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. 4-те вид., переробл. і допов. Х.: Право, 2010. с. 456.

12. Кримінальне право України. Загальна частина. Навчальний посібник. К.: Центр учбової літератури, 2008. 248 с.

13. Хохлова І.В.,Шем'яков О.П. Кримінальне право України (Загальна частина): Навчальний посібник.- Київ: Центр навчальної літератури 2006. 272 с.

14. Бурда С.Я. Історія виникнення та сучасний стан покарання у виді довічного позбавлення волі в Україні // Економіка.Фінанси. Право. №9. 2011. с. 31-37.

15. Донець Г. Довічне позбавлення волі як альтернатива смертній карі // Вісник КНУ імені Т.Шевченка. 2011. № 61. с. 13-22.

16. Хроменко Н.А. Особливості відбування покарання у виді довічного позбавлення волі: матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (Київ, 28-29 беріз. 2013 р.). К.: Державна пенітенціарна служба України, 2013. 620 с.

17. Хрустицька О. Довічне позбавлення волі як вид покарання за КК України: проблеми призначення та мета цього покарання // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. № 5. 2012. с. 15-22.

18. Федишин Ю. Ю. Довічне позбавлення волі: теоретичні та практичні проблеми. К.: Національна академія управління, 2011. 339-345 с.

Размещено на Allbest.ru

...