Національне врядування як основа побудови нової моделі мовної політики в сучасних умовах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія внутрішніх справ,

Львівський національний університет імені Івана Франка

Національне врядування як основа побудови нової моделі мовної політики в сучасних умовах

Павлишин О.В. - доктор юридичних наук, доцент,

професор кафедри філософії права та юридичної логіки

Савойська С.В. - докторант кафедри

теорії та історії політичної науки

м. Київ, м. Львів

Анотація

Мета статті - проаналізувати національне врядування як основу для розбудови моделі мовної політики на новій інституційній базі, яка трансформується, якщо на зміну одним політичним елітам до влади приходять інші. Методологічну основу статті становить сукупність філософських, філософсько-правових і загальнонаукових методів, серед яких визначальними є діалектичний, логічний, історичний, системний, структурно-функиіональний, а також діяльнісний, інституціональний, семіотичний та інші міждисциплінарні підходи. Наукова новизна. Аргументовано позицію, згідно з якою національне урядування матиме конструктивну основу для розбудови моделі мовної політики лише за умови функціонування в незалежній демократичній державі та розвитку на новій інституційній базі, коли різні політичні інституції матимуть можливість конкурувати та змагатися між собою не лише під час виборів, а й у повсякденному політичному житті. З огляду на зазначене, досліджено конструктивні дії комуністичних і національно-демократичних політичних сил, які в кінці 1989 - на початку 90-х років ХХ століття спільними зусиллями ухвалили декілька законодавчих актів, серед яких Закон УРСР «Про мови в Українській РСР», у якому українську мову проголошено державною; Декларація про державний суверенітет, без якої не було б проголошено Акт про незалежність України, а також схарактеризовано Всеукраїнський референдум, під час якого було обрано Президента Незалежної України. Висновки. Деструктивними наслідками урядування проросійськи налаштованих політиків в Україні є ухвалення ними таких законів, як: ««Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин»; «Про засади державної мовної політики», які посилили розкол української спільноти й держави на регіональному, мовно-політичному та інших рівнях. Це суперечить національним інтересам сучасної України, загрожує її незалежності та розбудові моделі мовної політики на новій інституційній базі. Щоб розв'язати зазначену проблему, слід активізувати розробку окреслених напрямів дослідження, представників національно-демократичних політичних сил, політологів, учених-правознавцв і самих суб'єктів політики.

Ключові слова: національне урядування; незалежна держава; політичні мережі; моделі мовної політики; нова інституційна база.

Annotation

Pavlyshyn O. - Doctor of Law, Associate Professor, Professor of the Department of Philosophy of Law and Legal Logic of the National Academy of Internal Affairs, Kyiv, Ukraine

Savoiska S. - Doctoral Student of the Department of Theory and History of Political Science of the Ivan Franko National University of Lviv, Lviv, Ukraine

National Governance as a Basis for Developing a New Language Policy Model in Modern Conditions

The purpose of the article is to analyze national governance as a basis for building a model of language policy on a new institutional framework, which changes if some political elites are replaced by others. The methodological basis of the article is a set of philosophical, philosophical and legal and general scientific methods. Determinants are dialectical, logical, historical, systemic, structural and functional methods, as well as activity, institutional, semiotic and other interdisciplinary approaches. Scientific novelty. The position is argued that national government will have a constructive basis for building a model of language policy only if it operates in an independent democracy and develops on a new institutional framework, when different political institutions will be able to compete and compete with each other not only in elections, but also in everyday political life. In this regard, the constructive actions of communist, on the one hand, and national-democratic political forces - on the other, which in the late 1989 - early 1990s jointly adopted several pieces of legislation, including the law «On languages in the Ukrainian SSR», which declared the Ukrainian language the state language; Declaration of State Sovereignty, without which the Act of Independence of Ukraine would not have been proclaimed; All-Ukrainian referendum, during which the President of independent Ukraine was elected. Conclusions. The destructive consequences of the government of pro-Russian politicians in Ukraine are the adoption of such laws as: «On ratification of the European Charter for Regional or Minority Languages»; «On the principles of state language policy», which intensified the division of the Ukrainian community and the state at the regional, linguistic and political and other levels. This contradicts the national interests of modern Ukraine, threatens its independence and the development of a model of language policy on a new institutional basis. To solve this problem, it is necessary to intensify the development of the outlined areas of research, to attract the attention of representatives of national democratic political forces, political scientists, legal scholars and policy makers.

Keywords: national government; independent state; political networks; language policy models; new institutional framework.

Вступ

Модель мовної політики може оновлюватися та розбудовуватися в державі завдяки ефективному урядуванню та новій інституційній базі, яка в Україні почала формуватися за доби перебудови М. Горбачова (1985-1990), підґрунтям якої були: політичні та громадські організації, які відроджувалися; Закон УРСР «Про мови в Українській РСР», який проголосив українську мову державною; Декларація про державний суверенітет й Акт про схвалення незалежності; Конституція України (ст. 10), яка затвердила цей статус за українською мовою; Концепція державної мовної політики 2010 року, у якій проголошено, що «громадяни України, незалежно від етнічного походження, переконань та займаної посади, повинні володіти українською мовою як мовою свого громадянства та розуміти її в обсязі, достатньому для спілкування, що є неодмінною умовою набуття громадянства України»; Конституційний Суд України, який 1999 та 2000 року захистив державний статус української мови та змусив державних керманичів нею послуговуватися під час виконання службових зобов'язань, а також використовувати її в освіті, у діловій та інших сферах і галузях суспільно-політичного життя (Kostytskyi, Kaminska, & Kushakova-Kostytska, 2019); Закон України «Про забезпечення української мови як державної», який поширив функціонування української мови в освіті, ЗМІ, тобто там, де раніше панувала лише російська мова; Комісія з мовного контролю, яка має розглядати скарги за порушення мовного законодавства владою, індивідами, спільнотою, політиками тощо.

Мета і завдання дослідження

Мета статті - проаналізувати, за яких умов національне урядування може бути конструктивною основою для розбудови моделі мовної політики на новій інституційній базі, а також визначити шляхи його формування та розвитку в сучасних умовах.

Виклад основного матеріалу

Національне урядування як поняття та політико-правовий феномен (власне, як і національна держава, національні інтереси, національні цінності тощо) має філософську основу, позаяк науковці, політики, політологи, політичні експерти й інші фахівці переважно розуміють його по-різному через те, що в кожному випадку воно має власне окреме смислове навантаження. Тобто, комуністичні, соціалістичні, соціал-демократичні та інші «ліві» політичні сили це поняття розуміють по-своєму, а національно-демократичні та націоналістичні політичні інституції - по-іншому.

На нашу думку, основою формування та розвитку національного урядування є незалежна держава, державна/офіційна та інша мова, яка перебуває, як вважали античні мислителі, в основі комунікації (Martenko, & Pavlyshyn, 2019), а також політики, герб, гімн, прапор, культура, національні звичаї, традиції, культура, цінності, міжнаціональний мир, національна злагода, розсудливість, справедливість (Pavlyshyn, 2017; Pavlyshyn, & Vasiuta, 2020, р. 40-47) тощо.

В Україні в основі ефективного національного урядування має бути незалежна Українська держава, демократія, українська мова в статусі державної інституції, українська література, освіта, культура, наука, національні інтереси й цінності тощо. У політичній науці зазначену проблему порушували такі науковці: І. Балашенко, О. Дьоміна, І. Кресіна, Н. Лазарович, М. Михальченко, В. Смолянюк, В. Солдатенко, О. Трибушний та багатьох інших учених, які зауважили, що в колонізованій державі національні інститути й урядування діють підпільно та локально. Тож сформована байдужість в української спільноти до національних цінностей, на слушну думку О. Дьоміної, викликана тим, що її «етнічні землі протягом тривалого часу входили до складу декількох державних утворень» (Domina, 2015), наприклад, у XVI - першій половині XVII століття українські землі входили до складу Речі Посполитої, державні інститути якої забороняли використовувати українську мову в усіх сферах і галузях суспільно-політичного життя. Щоб зберегти рідну мову та культуру українців від ополячення й окатоличення, товариство католицьких священників відкривало на території України братські школи (XVI-XVII ст.), де мали можливість навчатися та отримувати освіту рідною мовою бідні й сироти. Такою діяльністю займався Петро Могила, який заснував Києво-Могилянський колегіум, князі Острозькі (Острозька академія) та інші видатні особи, які у XIX та XX століттях відроджували українську історію, мову та культуру українців. Інститути, які є основою розбудови моделі мовної політики, було модернізовано за доби Центральної Ради, Української Держави гетьмана П. Скоропадського, «українізації», а також діяльності шістдесятників і дисидентів та в період проголошення України незалежною державою. Тему національної мовної політики, яка у 20-х роках ХХ століття розвивалася на новій інституційній базі, окреслює у своїй праці «У пошуках соціальної і національної гармонії (ескізи до історії українського комунізму)» В. Солдатенко, який зазначає, що на тлі загальних досягнень «українізації» в кінці 20-х років у галузі освіти відбулися суттєві зрушення (Soldatenko, 2006). Для національного відродження у цей період було знайдено, на слушну думку О. Дьоміної, соціокультурні, історико-цивілізаційні образи та категорії, які мали потенціал політичного та морального єднання нації. Тобто важливим завданням сучасного українського суспільства, яке спирається на національне підґрунтя розвитку освіти й культури, є, як вважає дослідниця, виховання людини з активною, ціннісноорієнтованою та культурно-творчою позицією, яка здатна відстоювати інтереси нації (Domina, 2015). Національні інтереси України, на думку В. Смолянюка, «неоднаково (критично, а в дечому навіть вороже) сприймають, наприклад, у Львові, Донецьку, Сімферополі, позаяк політики, які репрезентують проросійськи налаштовані регіональні інституції, переконують власну аудиторію у «недосконалості», «неправильності», «шкідливості», а то й у «смертельній небезпеці» захищати усе національне (Smolianiuk, 2009). У цьому сенсі національні інтереси українців полягають у розвитку української мови та культури, що сприяє об'єднанню українського народу та спрямуванню на захист і розбудову Української держави; збереженні державної незалежності, цілісність якої захищають національні інститути; становленні національної ідентичності, яка в Радянській Україні, на слушну думку Н. Лазарович, «ускладнювалася довготривалими спробами викорінення цінностей та ідей, пригніченням національної свідомості та нищенням історичної пам'яті й національних здобутків шляхом створення монолітної «радянської» ідентичності» (Lazarovych, 2019). З огляду на зазначене, національну ідею, яка полягає в збереженні державної незалежності та в розвиткові української мови й культури, варто розуміти як «національну мрію та національну програму дій, для реалізації яких, - на слушну думку М. Михальченка, - потрібні національні освіта, наука, лідери» (Mykhalchenko, 2005).

Зміна інститутів і діяльність національного урядування залежать від державної та політичної ідеології. Наприклад, на зміну авторитарним інститутам, які функціонували в колишньому та вже неіснуючому СРСР, у незалежній Україні та в багатьох інших державах пострадянського простору постали нові національно-демократичні інститути. Варто зазначити, що національні інститути функціонують ефективно лише в незалежній державі, про що йдеться в колективній праці «Національна держава: національний і наднаціональний виміри» за редакцією Ю. Римаренка та в науковому дослідженні І. Трояна «Національна держава в сучасній системі міжнародних відносин», де зазначено, що такими новими інститутами у добу перебудови та на початку 90-х років ХХ століття були Гельсінська спілка, Наукове товариство ім. Т. Шевченка, Товариство Лева, Рух за незалежність та інші. Ці інститути, як наголошує І. Лопушинський, позитивно вплинули на наскрізне застосування та поширення української мови, мов етнічних меншин у навчально-виховному процесі закладів освіти всіх рівнів незалежно від типу та форм власності (Lopushynskyi, 2008). Ці та інші офіційні інститути формують уявлення спільноти про історичне минуле українського народу та вплив суб'єктів політики на «перебудову», яка здійснювалася індивідами, групами, спільнотами та національно-демократичними політичними силами. Тому мовне питання у добу «перебудови» стрімко політизувалося, широко використовувалося, на думку Ю. Смольнікова, у політичних цілях як прихильниками, так і противниками незалежності (Smolnikov, 2005). «Перебудова» М. Горбачова створила умови для легалізації національно-демократичних політичних інститутів, які були тією підставою, на якій базувалася і народжувалася конструктивна модель мовної політики, що відкрила шлюзи для проголошення незалежності на демократичній основі та надання українській мові статусу державної в Україні, оскільки мова, як вважають В. Горбатенко й І. Кресіна, є «гарантією національної безпеки, територіальної цілісності, національної свідомості та історичної пам'яті, адже з мови розпочинається елементарне взаєморозуміння між людьми, яке переростає на рівень спілкування держави зі своїми громадянами» (Kresina, & Horbatenko, 2008). Статус української мови як державної інституції набув вагомого значення в період проголошення Української держави незалежною, що дало українському народу й державним інститутам можливість здійснювати національну політику та впроваджувати її в усіх сферах і галузях суспільнополітичного життя, зокрема в освіті, формувати національну державу на зразок розвинених європейських демократій. Для цього в 90-х роках ХХ століття відкривалися українознавчі кафедри та спецфакультети, які готували потрібних фахівців і поширювали комунікації українською мовою. Усе це потребувало національної мовної політики та урядування, а також солідарності українського політикуму, яка спостерігалася під час ухвалення Закону УРСР «Про мови в Українській РСР», проголошення української мови державною, затвердження цього статусу Конституцією України, а також під час голосування депутатами Верховної Ради України за закон, який дозволив внести зміни до назви УПЦ МП у зв'язку з проголошенням Православної церкви України (ПЦУ) та надання їй Томосу Вселенським Патріархом. Про важливість української мови як державної інституції йдеться в дослідженні І. Кресіної та В. Горбатенка, які зазначають, що «державна мова є консолідуючим фактором, нашим спільним національним багатством, а підтримка та розвиток мов національних меншин є культурним збагаченням суспільства» (Kresina i Gorbatenko, 2008). національний урядування мовний політика

На формування моделі мовної політики на національно-демократичній інституційній основі вплинули історичні, національно-демократичні та інші зміни, які відбулися в Україні в кінці 80-х - на початку 90-х років ХХ століття. У незалежній Українській державі новими формальними та неформальними інститутами є Президент, Верховний та Конституційний суди, синьо-жовтий прапор, тризуб, гімн (Yaroshenko, & Prysiazhnenko, 2014), українська мова як державна інституція, звичаї, традиції, культура, які є підґрунтям розбудови політичних мереж моделі мовної політики. Тож українська мова, на слушну думку І. Балашенко, - це символ української політичної нації, державний інститут та основний засіб спілкування українського народу, який «несе у собі історичну пам'ять нації, наповнюючи мовний простір, який є інтегральним фактором розвитку національної культури» (Balashenko, 2004). Так державні, місцеві, партійні, громадські інституції, підприємства й установи створюють необхідні умови для вивчення української мови та поглибленого опанування нею, що, як вважає О. Трибушний, «має стати, життєвою потребою кожного громадянина, а також невід'ємною складовою патріотизму» (Trybushnyi, 1997).

На початку 90-х років ХХ століття внутрішньодержавною загрозою для національного урядування та оновлення моделі мовної політики на новій інституційній базі були комуністи, які залишалися при владі до наступних парламентських виборів, а зовнішньою - Росія, суб'єкти державних інститутів якої, на думку І. Кресіної, тлумачать існування Української держави, як «проєкцію Москви, загрозу новітній Російській імперії та велику небезпеку для всієї Євразії, яка може легко спровокувати збройний конфлікт» (Kresina, 1998). Спираючись на імперські інтереси й амбіції, сучасна Росія на території пострадянських республік формує політичні мережі моделі мовної політики, суб'єкти політичних інститутів якої «здатні перетворювати російську мову на ефективне знаряддя для свого зміцнення, що призводить у цих державах до мовно-політичного протистояння та захисту національних інтересів, що варто розуміти як територіальну цілісність, суверенітет, духовні та інші цінності народу, його потреби, гідний розвиток та життя». Цими мовно-політичними проблемами, які стосуються створення самодостатнього духовного простору та повноцінного національно-культурного буття, має перейматися державна інституція з мовної політики. Становлення нових інститутів національної мовної політики та їх вплив на розбудову моделі відбулося під час «Помаранчевої» революції та «Революції гідності», а також російської анексії Автономної Республіки Крим та війни на Сході України. Усе це, на думку І. Танчин, суттєво впливає на зміни в національному самоусвідомленні великої частини громадян України, а російська війна в Україні стала вирішальним фактором, який принципово змінив критерії української ідентичності ^п^уп, & Lutsyshyn, 2016).

Причиною стагнації та навіть регресу національного урядування у сфері національної мовної політики, в період, коли при владі були проросійськи налаштовані політики, міг бути навіть найобережніший крок у бік розширення функціонування української мови. Тому ухвалені Верховною Радою законодавчі акти є підґрунтям тієї чи іншої політичної мережі моделі, позаяк вони по-різному впливають на її формування: одні з них її розбудовують на національному ґрунті, інші, проросійськи налаштовані інститути, це гальмують. Спираючись на зазначене, варто зауважити, що, на думку науковців, політиків, політологів й експертів, Україна незалежною ще не стала, адже за свою самостійність, право ефективно та вільно здійснювати національну мовну політику та формувати модель без втручань зовні, за право бути незалежною від Росії як у політичному, так і мовно-культурному розумінні Україна бореться ще й досі.

Важливою основою для національного урядування є міжнаціональний мир, національна злагода та розсудливість. «Національна злагода - це основа політичної та соціальної стабільності українського суспільства, сприятливий політичний клімат для успішного вирішення суспільнополітичних суперечностей» (Kyrychenko, 1994). Утім, мовна політика національно-демократичних інститутів може бути успішною, якщо вона базуватиметься на конструктивних політичних комунікаціях, складовою яких є національний діалог і дискурс, які мають відбуватися між владою та народом, громадянським суспільством і державою. Мовна політика національних інститутів ґрунтується на національних символах, які використовуються задля збереження Української держави, її незалежності та соборності; захисту, ефективного розвитку та поширення української мови та культури; ефективної політики, яку спрямовано на створення сприятливих умов для розв'язання мовно-політичних проблем. Важливим підґрунтям розбудови моделі мовної політики на національній основі є етнічна, політична та національна культури. Тож стратегічною метою української спільноти має бути її об'єднання навколо української етнічної нації, культури та мови, яка, як французька у Франції та німецька у ФРН, має залишатися єдиною офіційною/ державною мовою в Україні. Для цього потрібно, на думку В. Андрущенка, «запроваджувати відповідні українськомовні лекторії в школах, круглі столи на телебаченні, створювати своєрідні майданчики, де б викладачі й політики мали можливість переконувати, що знати українську мову та хоча б одну з іноземних мов - престижно. Крім того, зі знання державної мови починається кар'єрне зростання особистості, позаяк мова - це загальна культура людини та її велика перспектива» (Andrushchenko, 2004).