Об’єкт складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 371 КК України

Размещено на http://www.allbest.ru

Об'єкт складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 371 КК України

Затолочний Віталій Семенович - аспірант Львівського університету бізнесу і права

OBJECT OF THE CRIMINAL OFFENSE PROVISION PROVIDED BY ART. 371 OF

THE CRIMINAL CODE OF UKRAINE

The article analyzes the issue of the object of the criminal offense under Art. 371 of the Criminal Code of Ukraine. It is proved that clarifying the structure of legal relations in the field of justice, first of all it is necessary to define both the concept of «justice» and the generic object of these criminal offenses, which is the main basis for criminal law in the Special Part of the Criminal Code entitled «Criminal Offenses against Justice», which includes an article that provides for liability for knowingly illegal detention, arrest, house arrest and detention.

Justice as an object of unlawful encroachment should be understood only as an activity that meets the following characteristics:

justice is administered in the forms of civil, criminal, administrative, commercial proceedings, which are regulated by the Civil Procedure Code, the Commercial Procedure Code and the Criminal Procedure Code of Ukraine, the Code of Administrative Procedure of Ukraine;

justice is only law enforcement activity, which consists in the implementation of legal norms in relation to specifi c life situations;

the activity of administering justice is aimed at protecting the legal rights and interests of citizens, society, the state in the judicial process, in decisionmaking, as well as in their implementation.

The main direct object of the criminal offense under Art. 371 of the Criminal Code of Ukraine, is regulated by law the activities of the court and other law enforcement agencies to achieve the purpose and objectives of justice (in its broadest sense) in terms of ensuring lawful detention, detention, house arrest and detention.

Having identified the main direct object of criminal offenses under Art. 371 of the Criminal Code of Ukraine, legal relations that ensure the procedural activities of pre-trial investigation, prosecutor's office and judicial control, aimed at achieving justice through the exercise of the constitutional right of a person to liberty and security of person, that such a position in principle excludes the possibility of a differentiated approach to determining the degree of social danger of violation of this right, taking into account the identity of the victim.

An additional mandatory object of the criminal offense of «known illegal detention, arrest, house arrest and detention» is the life and health of a person, his freedom and personal integrity, as well as property and other rights and legitimate interests.

Key words: detention, arrest, criminal law, court, law.

У статті проаналізовано питання об'єкта складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 371 КК України. Доведено, що, з'ясовуючи структуру правовідносин у сфері правосуддя, насамперед потрібно визначити як і саме поняття «правосуддя», так і родовий об'єкт цих кримінальних правопорушень, який є основною підставою для формування кримінально-правових норм у розділ Особливої частини КК України під назвою «Кримінальні правопорушення проти правосуддя», у який входить і стаття, що передбачає відповідальність за завідомо незаконні затримання, привід, домашній арешт та тримання під вартою.

Ключові слова: затримання, арешт, кримінальне право, суд, закон.

право свобода недоторканність

Постановка проблеми

Вивчення питання кримінальної відповідальності за завідомо незаконні затримання, привід, домашній арешт або тримання під вартою вимагає всестороннього аналізу всіх елементів цього складу кримінального правопорушення, вивчення їх специфіки та проведення чіткого відмежування від суміжних складів кримінальних правопорушень. Чи не найбільш складним при згаданому аналізі можна вважати об'єкт досліджуваного кримінального правопорушення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Питаннями кримінальної відповідальності за завідомо незаконні затримання, привід, домашній арешт або тримання під вартою займались такі відомі вчені, як А. Бантишев, Р. Мельник, В. Навроцький, Л. Палюх, В. Тацій та ін. Проте, незважаючи на значну кількість наукових праць, питання кримінальної відповідальності за завідомо незаконні затримання, привід, домашній арешт або тримання під вартою, і досі вимагає грунтовного та всестороннього вивчення.

Не вирішені раніше проблеми

Не зважаючи на значну кількість публікацій з питань, присвячених проблемам кримінальної відповідальності завідомо незаконні затримання, привід, домашній арешт або тримання під вартою, досі залишається невирішеною ціла низка питань, включаючи й питання об'єкта цього кримінального правопорушення, що дає підстави ставити питання про необхідність проведення такого дослідження.

Метою статті є аналіз питання об'єкта складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 371 КК України.

Виклад основного матеріалу

Перш ніж з'ясувати об'єкт складу такого кримінального правопорушення, як «За- відомо незаконні затримання, привід, домашній арешт або тримання під вартою», передбаченого ст. 371 КК України, потрібно насамперед визначити поняття об'єкта кримінального правопорушення.

Головною початковою точкою для з'ясування сутності будь-якого кримінального правопорушення є визначення саме об'єкта протиправного посягання.

Одним з визначень, що даються науковцями в галузі кримінального права, є таке: об'єкт кримінального правопорушення - це охоронювані кримінально-правовими нормами суспільні відносини, на які посягає кримінальне правопорушення. Саме об'єкт кримінального правопорушення визначає межу дії кримінально-правової норми, сприяє правильній кваліфікації діяння та відмежування від інших суміжних кримінальних правопорушень, тим самим дозволяючи з'ясування його соціальної та юридичної природи посягання, характер та ступінь суспільної небезпеки.

У кримінально-правовій теорії сформульовані різні позиції, щодо сутності об'єкта кримінального правопорушення, проте слід зазначити, що найбільш визнаною є точка зору, згідно з якою основною ознакою об'єкта будь-якого кримінального правопорушення є суспільні відносини [1, с. 117], адже суспільні відносини відображають найважливіші зв'язки між людьми, реалізацію їхніх суспільних інтересів у процесі життєдіяльності. Вчинення кримінального правопорушення призводить до порушення цих зв'язків, що передбачає наслідки у формі завдання шкоди особі, суспільству і передбачає суспільну небезпечність таких діянь.

У теорії кримінального права виділяють такі структурні елементи суспільних відносин:

суб'єкти (носії) відносин;

предмет, з приводу якого існують відносини;

соціальний зв'язок (суспільно значуща діяльність) як зміст відносин.

Структура будь-яких суспільних відносин є незмінною.

Суб'єктами (учасниками) суспільних відносин можуть виступати держава, різноманітні об'єднання громадян, юридичні та фізичні особи. Безсуб'єктних відносин у суспільстві бути не може. Якщо немає учасників відносин, то не існує й самих відносин, які завжди становлять певні соціальні зв'язки між їх учасниками. Чітке встановлення кола учасників суспільних відносин, тобто їх суб'єктного складу, а також їх соціальних функцій у самих відносинах, дозволяє визначити та відокремити ті суспільні відносини, які виступають об'єктом того чи іншого кримінального правопорушення.

Предметом суспільних відносин є все те, з приводу чого або у зв'язку з чим існують ці відносини. До предметів відносин належать майно, речі, матеріальні та духовні цінності, а також сама людина. Залежно від особливостей предмета всі суспільні відносини прийнято поділяти на дві основні групи - матеріальні (предметом яких є майно, тварини, рослини тощо) та нематеріальні (державна влада, духовні блага тощо).

Соціальний зв'язок як елемент суспільних відносин завжди знаходиться в нерозривному зв'язку з іншими структурними елементами.

Соціальний зв'язок завжди виникає та існує з приводу конкретного предмета суспільних відносин, а тому йому властивий предметний характер. Так само як і суспільні відносини, соціальний зв'язок має об'єктивний прояв, тобто існує в реальній дійсності і проявляється в різних формах людської діяльності (нормальне функціонування органів державної влади; раціональне використання природних ресурсів тощо) [2, с. 34].

З'ясовуючи структуру правовідносин у сфері правосуддя, насамперед потрібно визначити як і саме поняття «правосуддя», так і родовий об'єкт цих кримінальних правопорушень, який є основною підставою для формування кримінально-правових норм у розділ Особливої частини Кримінального Кодексу України під назвою «Кримінальні правопорушення проти правосуддя», у який входить і стаття, що передбачає відповідальність за завідомо незаконні затримання, привід, домашній арешт та тримання під вартою.

Конституцією України органи правосуддя, тобто суди, віднесені до самостійної гілки влади. У зв'язку із цим, як видається, посягання на нормальну їх діяльність є кримінальними правопорушеннями, що характеризуються підвищеною суспільною небезпекою.

У теорії кримінального права проблемам відповідальності за кримінальні правопорушення проти правосуддя приділялася певна увага. Однак, майже не проаналізовано в спеціальній літературі законодавчих новел останніх років, які знайшли відображення в нормах КК України 2001 р.

Визначення поняття «правосуддя» пов'язане із встановленням кола органів, які займаються відповідною діяльністю. З цього питання в теорії кримінального права намітилися принаймні два підходи до розуміння правосуддя. Суть розбіжностей полягає в тому, чи охоплюється цим поняттям діяльність лише судових, чи й інших правоохоронних органів.

Перша позиція базується на буквальному розумінні слова «правосуддя» як діяльності лише судів з розгляду і вирішення справ, віднесених до їхньої юрисдикції[3, с. 57]. Для такого розуміння правосуддя є певні підстави. Так, у ст. 124 Конституції України визначено: «Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами». Розділ VIII Конституції України «Правосуддя» регламентує порядок створення і функціонування судової гілки влади. У теоретичних на- працюваннях останніх років також чітко простежується точка зору, відповідно до якої судові органи відокремлюються від правоохоронних органів. I законодавець, на відміну від попередніх періодів розвитку кримінального законодавства, сьогодні норми про відповідальність за посягання на судову діяльність, на суддів зосередив у розділі «Кримінальні правопорушення- лочини проти правосуддя», а посягання на діяльність органів національної поліції, прокуратури, служби безпеки передбачає в розділі «Кримінальні правопорушення проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян та кримінальні правопорушення проти журналістів».

Прихильники іншої позиції також апелюють до положень Конституції України. Аргументуючи свою точку зору, вказують на те, що в самій Конституції є підміна двох понять [4, с. 318].

По-перше, те, що в розділі VIII Конституції України називається «Правосуддя», насправді стосується судової влади як однієї з трьох гілок влади. По-друге, суд, як і будь-який державний орган, не є самодостатнім, не може діяти без взаємодії з іншими спеціалізованими державними інституціями, зокрема з тими органами, які готують кримінальні справи до судового розгляду та які займаються виконанням судових рішень.

Отже, можна зазначити, що правосуддя - це суспільні відносини, пов'язані з процесуальною діяльністю компетентних державних органів із розслідування, судового розгляду, прийняття і виконання рішень, вироків, ухвал та постанов у кримінальних, цивільних та адміністративних справах.

Під правосуддям як об'єктом протиправного посягання слід розуміти лише діяльність, яка відповідає таким ознакам:

правосуддя здійснюється у формах цивільного, кримінального, адміністративного, господарського судочинства, що регламентовані Цивільним процесуальним, Господарським процесуальним та Кримінальним процесуальним кодексами України, Кодексом адміністративного судочинства України;

правосуддя - це лише правозасто- совча діяльність, яка полягає в реалізації норм права стосовно конкретних життєвих ситуацій;

діяльність із здійснення правосуддя спрямовано на охорону законних прав та інтересів громадян, суспільства, держави в процесі судочинства, при прийнятті рішень, а також при їх реалізації.

Видові об'єкти кримінальних правопорушень визначають особливості суб'єктів відносин, проти яких спрямовані кримінальні правопорушення зазначеного виду, і блага, які належать цим суб'єктам і яким може бути заподіяна або спричиняється шкода. Зокрема, можна виділити три групи таких суб'єктів:

особи як учасники або інші суб'єкти кримінального чи цивільного процесу;

органи дізнання, слідства, прокуратури, суди загальної юрисдикції;

органи виконання покарань та судових рішень.

Кримінальні правопорушення проти правосуддя посягають на п'ять різновидів суспільно корисних благ, які належать переліченим вище суб'єктам:

права та інтереси особи, що охороняються законом, якими вона наділена як учасник або інший суб'єкт кримінального або цивільного процесу;

інтереси всебічного, повного і неупе- редженого розслідування і судового розгляду кримінальних справ;

безпека, честь та гідність суддів;

інтереси своєчасного присікання та розкриття кримінальних правопорушень;

інтереси забезпечення неухильного виконання судових рішень та вироків [4,- с. 325].

Можна зазначити, що основним безпосереднім об'єктом таких кримінальних правопорушень, як «Завідомо незаконні затримання, привід, домашній арешт та тримання під вартою», передбачених ст. 371 КК України, є регламентована законодавством діяльність суду та інших правоохоронних органів по реалізації мети та завдань правосуддя (у його широкому розумінні) у частині забезпечення законного затримання, приводу, домашнього арешту та тримання під вартою[5, с. 862].

Також важливо зазначити, що в теорії кримінального права безпосередній об'єкт кримінального правопорушення поділяють на такі види: основний додатковий обов'язковий, додатковий факультативний.

Можна виділити як додатковий обов'язковий об'єкт складу кримінального правопорушення «Завідомо незаконне затримання, привід, домашній арешт та тримання під вартою» життя і здоров'я особи, її свободу і особисту недоторканість, а також майнові та інші права та законні інтереси. Незважаючи на те, що досить багато науковців не погоджується з цією позицією, оскільки охорона цих прав не виходить за рамки правовідносин із приводу правосуддя, вона є основною і домінуючою в кримінально-правовій теорії [6, с. 11].

Свою думку з приводу поділу безпосереднього об'єкту на основний та додатковий цього злочину, висловив О. Бантишев, який звернув увагу на те, що об'єкти у виді прав людини та її свобод у період їх закріплення у Конституції та правовій охороні, не можуть розглядатись як додаткові [7, с. 67].

У цьому ж напрямку розвивається думка Н. Фасхутдінової, яка, використавши для обгрунтування своєї позиції конституційні положення про примат прав і інтересів людини над інтересами держави, запропонувала перемістити склади зазначених кримінальних правопорушень з глави «Кримінальні правопорушення проти правосуддя» до глави «Кримінальні правопорушення проти свободи, честі та гідності особи»[8, c. 107]. Однак з цією думкою важко погодитись, оскільки право особи на свободу та особисту недоторканність, яке, як правило, часто розглядається як додатковий безпосередній об'єкт досліджуваних кримінальних правопорушень, є за своїм походженням складовою родового поняття «недоторканність особи», яке, у свою чергу, характеризує первісний стан людини, зумовлений її природними, а тому органічно невід'ємними від неї властивостями розпоряджатися на свій розсуд собою, психікою, моральністю, безпекою, власністю, визначати своє місце перебування. Становлячи одне з найбільших соціальних благ, яке не тільки створює умови, необхідні для всебічного задоволення потреб особи, а й забезпечує демократичний розвиток суспільства, воно поступово матеріалізувалося в юридичних нормах, де, набувши свого позитивного змісту, стало основою систематизації досить розгалуженої системи конституційних норм, які закріплюють найважливіші права і свободи громадянина [9, c. 84].

Зміст права особи на свободу та особисту недоторканність перебуває в тісному зв'язку з цілим комплексом прав та гарантій, якими забезпечується недоторканність особи, але при цьому має власний інформаційний обсяг, вичерпуючись законодавчою формулою, що гарантує особі право не бути підданою арешту або триманню під вартою інакше як на підставі судового рішення й у передбаченому законом порядк [10, c. 436]. Виходячи з цього можна сказати, що норма, яка передбачена ст. 371 КК України, повинна бути закріплена у розділі XVIII Особливої частини Кримінального Кодексу України «Кримінальні правопорушення проти правосуддя».

Підсумовуючи все вищевикладене про право особи на свободу та особисту недоторканність, можемо сказати, що необхідним є цілісне сприйняття основного безпосереднього об'єкта досліджуваних діянь як правовідносин, що забезпечують процесуальну діяльність органів досудового розслідування, прокурорського нагляду та судового контролю, спрямовану на досягнення завдань правосуддя через реалізацію конституційного права особи на свободу та особисту недоторканність, при застосуванні запобіжних заходів у виді затримання та арешту під час досудового розслідування кримінальної справи [11, с. 370].

Також слід зазначити, що закріплення в диспозиції частини першої статті 371 КК України відповідальності за завідомо незаконний привід суперечить принципу формування кримінально-правової норми через відмінність основного безпосереднього об'єкта цього кримінального правопорушення від основного безпосереднього об'єкта завідомо незаконних затримання, домашнього арешту та тримання під вартою, специфічною ознакою якого є особливий характер тих правовідносин, що забезпечують реалізацію законодавчо визначеного права особи на свободу та особисту недоторканність, яке змістовно звужене до права особи не бути підданою попередньому ув'язненню інакше як у випадках і порядку, визначених у законі. При цьому витоком цієї розбіжності, навіть зважаючи на те, що привід, затримання й домашній арешт є заходами процесуального примусу, є їх різна правова природа. Головна відмінність полягає в тому, що привід виступає різновидом кримінально- процесуальної санкції, застосовуваної до певних учасників кримінального судочинства у разі невиконання покладеного на них обов'язку з'являтися за викликом компетентних органів [12, с. 228].

У свою чергу, затримання й домашній арешт є запобіжними заходами, покликаними запобігти неналежній поведінці підозрюваного або обвинуваченого. Отже, саме ретроспективна складова у правовому реґулюванні приводу відокремлює цей примусовий захід від затримання та домашнього арешту.

Визначаючи в рамках безпосереднього об'єкта розглядуваних кримінальних правопорушень додатковий обов'язковий об'єкт як такий об'єкт, що в цих складах кримінальних правопорушень потерпає завжди і якому в будь-якому випадку вчинення певного кримінального правопорушення, як і основному, завжди заподіюється шкода, варто виходити з того, що внаслідок неправомірного застосування до особи затримання або домашнього арешту завжди зазнає обмежень її особиста свобода, а отже, саме її слід визнати додатковим обов'язковим об'єктом кримінальних правопорушень, передбачених ст. 371 КК України.

Звідси видається слушною аргументація Л. Лобанової, висловлена на користь того, що особиста свобода громадянина в зазначених кримінальних правопорушеннях виступає саме як додатковий об'єкт, оскільки основним об'єктом є не свобода та особиста недоторканність як такі, а суспільні відносини, що виключають застосування процесуального затримання, взяття під варту або тримання під вартою без передбачених на те процесуальним законом підстав або з порушенням установленого цим законом порядку [13, с. 268].

Визначивши основним безпосереднім об'єктом кримінальних правопорушень, передбачених ст. 371 КК України, правовідносини, що забезпечують процесуальну діяльність органів досудового розслідування, прокуратури та судового контролю, спрямовану на досягнення завдань правосуддя шляхом реалізації конституційного права особи на свободу та особисту недоторканність, при застосуванні запобіжних заходів у виді затримання та домашнього арешту, варто наголосити на тому, що така позиція принципово виключає можливість диференційованого підходу до визначення ступеня суспільної небезпечності порушення цього права з урахуванням особи потерпілого.

Висновки

Підсумовуючи, можна констатувати, що з'ясовуючи структуру правовідносин у сфері правосуддя, насамперед потрібно визначити як і саме поняття «правосуддя», так і родовий об'єкт цих кримінальних правопорушень, який є основною підставою для формування кримінально-правових норм у розділ Особливої частини Кримінального кодексу України під назвою «Кримінальні правопорушення проти правосуддя», у який входить і стаття, що передбачає відповідальність за завідомо незаконні затримання, привід, домашній арешт та тримання під вартою.

Під правосуддям як об'єктом протиправного посягання слід розуміти лише діяльність, яка відповідає таким ознакам:

правосуддя здійснюється у формах цивільного, кримінального, адміністративного, господарського судочинства, що регламентовані Цивільним процесуальним, Господарським процесуальним та Кримінальним процесуальним кодексами України, Кодексом адміністративного судочинства України;

правосуддя - це лише правозасто- совча діяльність, яка полягає в реалізації норм права стосовно конкретних життєвих ситуацій;

діяльність із здійснення правосуддя спрямовано на охорону законних прав та інтересів громадян, суспільства, держави в процесі судочинства, при прийнятті рішень, а також при їх реалізації.

Основним безпосереднім об'єктом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 371 КК України, є регламентована законодавством діяльність суду та інших правоохоронних органів по реалізації мети та завдань правосуддя (у його широкому розумінні) у частині забезпечення законного затримання, приводу, домашнього арешту та тримання під вартою.

Додатковим обов'язковим об'єктом складу кримінального правопорушення «Завідомо незаконне затримання, привід, домашній арешт та тримання під вартою» є життя і здоров'я особи, її свобода і особиста недоторканість, а також майнові та інші права та законні інтереси.

Література

Никифоров Б. Объект преступления. М. : Юридическая литература, 1960. 232 с.

Тацій В. Об'єкт і предмет злочину в кримінальному праві України. Х. : УкрЮА, 1994. 256 с.

Новаков О. Кримінологічна характеристика та профілактика злочинів, які вчиняються працівниками міліції у сфері службової діяльності : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08 / О.С. Новаков. К., 2003. 285 с.

Навроцький В. Кримінальне право України. Особлива частина. К. : Юрінклм Інтер, 2000. 771 с.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. /за редакцією М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. К. : Атіка, 2003. 1387 с.

Власов И. Преступления против советского социалистического правосудия : автореф. дис. на соиск. науч. степени канд. юрид. наук : спец 12.00.08. «Уголовное право и криминол.; уголовно-исполн. Право» / И. С. Власов. М., 1964. 22 с.

Бантышев А. Проблемные вопросы уголовно-правовой охраны правосудия. Судова реформа в Україні. Проблеми і перспективи : матеріали науково-практичної конференції, (Харків, 18-19 квітня 2002 р.). - К.-Х. : Юрінком Інтер, 2002. С. 67-69.

Фасхутдинова Н. Уголовно-правовая охрана личной неприкосновенности от заведомо незаконных задержаний, заключения под стражу и содержания под стражей : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08 /- Н.Р. Фасхутдинова. Ростов-на-Дону, 1999. 246 с.

Бондарук С. Основи демократії : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. К. : АйБі, 2002. 684 с.

Шемшученко Ю. Юридична енциклопедія : в 6 т. К. : «Українська енциклопедія», 2003. Т. 5: П-С. 736 с.

Мельник Р. Визначення безпосереднього об'єкту завідомо незаконних затримання, приводу, арешту і тримання під вартою в контексті законодавчої регламентації права особи на свободу та особисту недоторканність. Наукові записки. Серія

«Право». Острог : Національний університет «Острозька академія». 2005. № 6. С. 368-374.

Шейфер С. Следственные действия. Основания, процессуальный порядок и доказательственное значение. Самара : Самарский университет, 2004. 191 с.

Лобанова Л..Преступления против правосудия: теоретические проблемы классификации и законодательной регламентации. Волгоград : Волгоградский государственный университет, 1999. 260 с.

Размещено на Allbest.ru