Держава як суб'єкт конституційно-правових відносин правонаступництва

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інституту законодавства Верховної Ради України

Держава як суб'єкт конституційно-правових відносин правонаступництва

Михайло Володимирович Куян, аспірант

Резюме

Куян М.В. Держава як суб'єкт конституційно-правових відносин правонаступництва.

У статті представлено результат теоретичного осмислення питань конституційно-правових відносин правонаступництва держави. Аргументується необхідність розробки теорії правонаступництва як складової науки конституційного права України. Акцентується, що правонаступництво держави має особливе соціально-політичне підґрунтя та свій юридичний зміст, який обумовлюється правовим статусом народу як суб'єкта права на самовизначення. Зазначається, що суб'єктом конституційного правонаступництва може бути держава як інститут, елементи її механізму (органи державної влади, в тому числі, конституційні), територіальні громади та органи місцевого самоврядування.

Ключові слова: держава, народ, конституційно-правовий статус держави, правонаступництво держави, конституційне правонаступництво.

Резюме

Куян М.В. Государство як субъект конституционно-правовых отношений правопреемства.

В статье представлен результат теоретического осмысления вопросов конституционно-правовых отношений правопреемства государства. Аргументируется необходимость разработки теории правопреемства як составляющей науки конституционного права. Акцентируется, что правопреемство государства имеет специфическую социально-политическую основу и свое юридическое содержание, обусловленное правовым статусом народа как субъекта права на самоопределение. Субъектами конституционного правопреемства, по мнению автора, могут выступать государство как институт, элементы государственного механизма (органы государственной власти, в том числе конституционные), территориальные общины, органы местного самоуправления.

Ключевые слова: государство, народ, конституционно-правовой статус государства, правопреемство государства, конституционное правопреемство.

Summary

Mykhailo Kuian. State as a subject of constitutional legal relations of succession.

The article presents the result of comprehending the issues of peculiarities and content of constitutional legal relations, in which the state is a subject of succession. Emphasis is placed on the need to develop a theory of succession as a component of the constitutional jurisprudence, which is required by the practice of the state mechanism modernization. The author notes that the constitutional legal aspects of succession in legal works have been addressed ambiguously, due to a number of contentious issues of succession in international law, in general, problems of public succession in respect of which the civil law provisions cannot be applied in the relevant legal relationship. It is emphasized that from the standpoint of constitutional law, the relationship of succession is characteristic not only for the state, but also can take place with the participation of other subjects of constitutional legal relations and have different grounds. In this regard, one can speak about the specific features of succession in constitutional legal relations. At the same time, state succession has a specific socio-political basis and its legal content, due to the special legal status of the people, its right to self-determination and the exclusive right to constituent power. It is argued that in constitutional law the categories of succession, cession and continuity are in a single conceptual row. It is emphasized that the key factor of constitutional succession is always the need to ensure human rights.

It turns out that in constitutional legal relations, depending on the grounds (certain legal facts) and circumstances, succession of the state as a titular subject, which may occur, in particular, through the succession of state authorities. Another independent body of issues of constitutional succession is the change of subjects of power, including constitutional state authorities, which may take place on the basis of constitutional reform or on the grounds specified in the constitution. That is, in the substantive context of constitutional succession, succession of state authorities can be considered both in terms of state succession and a separate type of public (constitutional) succession.

Key words: state, people, constitutional legal status of a state, state succession, constitutional succession.

Вступ

Постановка проблеми. В теорії конституційного права держава визнається суб'єктом конституційно-правових відносин. Разом з тим питання особливостей і змісту конституційно-правових правовідносин, у яких держава постає суб'єктом правонаступництва, ще не стали предметом наукового осмислення. Втім, така необхідність, на нашу думку, сьогодні є. Вважаємо, що необхідність розробки теорії правонаступництва як складової науки конституційного права затребувана практикою модернізації державного механізму та потужними глобалізаційними викликами інституту держави загалом. В останні роки інститут правонаступ- ництва наочно утвердився в конституційному та муніципальному праві, особливо, у зв'язку із запровадженням реформ щодо правосуддя, із децентралізації і низки новацій в муніципальному праві України. Необхідно брати до уваги і правотворчі рефлексії щодо заперечення історичного розвитку державності України в межах радянського періоду, які періодично виникають в вигляді проєктів законодавчих актів, спрямованих на регулювання питань правонаступництва України щодо УНР. Наведене актуалізує питання прав та обов'язків держави у контексті соціальних і політичних змін та правових новацій.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Давно відоме цивільному праву і праву міжнародному поняття правонаступництва в останні роки привертає все більшу увагу вітчизняних та зарубіжних дослідників також у галузі загальної теорії держави і права, адміністративного та конституційного права, що свідчить про його затребуваність юридичною наукою, теоретичну і практичну значущість. У цьому плані можемо відзначити напрацювання С.А. Авак'яна, Л.В. Авраменко, М.О. Баймуратова, В.М. Бевзенка, А.З. Георгіци, Л.Б. Єскіної, Д.В. Носова, П.О. Повара, О.В. Рудакової та особливо таких фахівців з міжнародного права, як В.Г. Буткевич, К. Бюлер, А.І. Дмитрієв, О.В. Задорожній, І.І. Лукашук, А.Я. Мельник, О.О. Мережко, В.В. Мицик, Л.Д. Тимченко, В. Фіндлер, С.В. Черніченко та багато інших.

Разом із тим конституційно-правові аспекти правонаступництва в юридичній літературі розкриваються неоднозначно. Так, О.В. Рудакова, обґрунтовуючи цей інститут у конституційному праві, тлумачить поняття правонаступництва як перехід прав і обов'язків, а також більшість елементів статусу від одних суб'єктів конституційно-правових відносин до інших суб'єктів подібних правовідносин¹. Ю.О. Тихомиров, навпаки, заперечує необхідність використання поняття правонаступництва в конституційному праві та інших галузях права, які за змістом належать до публічного права².

Наявність таких різних позицій науковців зумовлена не лише відсутністю комплексних досліджень питань правонаступництва у конституційному праві, а й низкою дискусійних питань правонаступництва у міжнародному праві, загалом проблем публічного правонаступництва щодо якого, на нашу думку, у відповідних правовідносинах не можуть безапеляційно застосовуватись положення цивільного права.

Тим більш складним є його дослідження у зв'язку із специфікою прояву держави як суб'єкта конституційного права. При цьому інститут правонаступництва у конституційному праві України, по суті, формується. Але проблема полягає й у відсутності загального розуміння цього поняття, його конституційно-правового змісту та відповідних соціальних і політичних підвалин, ціннісних детермінант.

Наведене спонукало нас до постановки питання про правонаступництво держави як суб'єкта конституційно-правових відносин.

Формулювання мети статті. Метою цієї статті з'ясування змісту конституційно-правових відносин щодо правонаступництва держави.

Виклад основного матеріалу

Розкриваючи обрану тему дослідження, необхідно попередньо означити кілька ключових питань. Перше, який підхід обрати для розуміння держави як суб'єкта конституційно-правових відносин, в тому числі у зв'язку із правонаступництвом. Друге, як розумітимемо, власне, правонаступництво.

Поняття держави не знаходить визначення у конституційному праві України. У сучасній вітчизняній теорії держави і права державу прийнято розуміти як суверенну політико-територіальну організацію публічної влади, певних соціальних сил (класів, груп, всього народу), що має апарат управління і примусу, робить свої веління загальнообов'язковими та вирішує як класові, так і загальносоціальні завдання³. Дещо забігаючи наперед зауважимо, що, на нашу думку, саме необхідність вирішення, в першу чергу, загальносоціальних питань зумовлює правонаступництво держави як таке. У цьому плані можна вказати на такий приклад, як зобов'язання України щодо подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, яке отримало законодавче забезпечення, зокрема у законах України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» (1991 р.), «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (1991 р.) та низці державних програм.

Щодо поняття правонаступництва, то для його розуміння у конституційному праві, на нашу думку, варто виходити з визначення у Віденській конвенції про правонаступництво держав щодо міжнародних договорів (1978 р.)⁴, у п. Ь частини першої ст. 2 якої правонаступництво держав означає заміну однієї держави іншою у несенні відповідальності. Проте в міжнародному праві держава-правонаступниця несе відповідальність за міжнародні відносини певної території, в той час як у конституційному праві відносини щодо пра- вонаступництва мають інший зміст. По-перше, з позиції конституційного права відносини правонаступництва є характерними не тільки для держави, а й можуть мати місце за участю інших суб'єктів конституційно- правових відносин та різні підстави. У цьому плані можна вести мову про видові ознаки правонаступництва у конституційно-правових відносинах, принаймні за критерієм суб'єкта, яким може бути держава як інститут, її елементи механізму (органи державної влади, в тому числі конституційні), територіальні громади та органи місцевого самоврядування.

При цьому правонаступництво держави має особливе соціально-політичне підґрунтя та свій юридичний зміст.

Стосовно України, то правонаступництво держави (перехід прав і обов'язків) відбулося у зв'язку із набуттям незалежності у 1991 р. на основі ухвалення Декларації про державний суверенітет України (1990 р.) та народного волевиявлення на Всеукраїнському референдумі 1991 р., на якому було підтверджено Акт проголошення незалежності України. У жодному разі не заперечуючи необхідність засудження тоталітарного режиму, тим не менш вважаємо, що політичний режим як складова форми держави не може бути ототожнений з інститутом держави, а тим більше, не може бути «засуджений» народ, оскільки народ є джерелом влади. І народ має невід'ємне право на самовизначення, що, зокрема, утверджено в Декларації про державний суверенітет України та в Преамбулі Конституції України.

Беззаперечним для демократичної і правової держави вважається і право народу на установчу владу, яке в Конституції України визначено як виключне право народу визначати і змінювати конституційний лад в Україні, що не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами (частина третя ст. 5). У питанні установчих повноважень Українського народу ми погоджуємося із висновком О.А. Колодія, що «це сукупність його (народу. - Авт.) первинних, основоположних прав і обов'язків, що закріплені за ним нормативно-правовими актами або існують об'єктивно для забезпечення спроможності утворювати та визначати, використовуючи різні форми і методи, можливості існування, статус та функціонування усіх інших соціальних інститутів, здійснення найбільш важливих загально державних та місцевих функцій»⁵. конституційний правонаступництво держава

У такому випадку можна висунути припущення, що правонаступництво держави з конституційно-правових позицій може характеризуватися сталістю її сутнісної основи - народу. І така соціально-політична властивість народу може бути як гарантією його державної організації, так і чинником зміни такої організації, що тягне за собою правонаступництво в міжнародно-правовому та внутрішньодержавному вимірах. Тобто «первинна установча влада народу реалізується в умовах створення нової суспільно-політичної системи, а інституційна (вторинна) передбачена самою Конституцією»⁶.

На прикладі України маємо підстави для твердження, що в умовах, коли країна мала ознаки державності і народ як політична цілісність був суб'єктом права на владу, і за наявності легітимних владних інститутів, як це було в Україні на час проголошення Верховною Радою УРСР Декларації про держаний суверенітет України (1990 р.), правонаступництво держави у внутрішніх відносинах було пов'язано зі спадкоємністю стосовно Народу України. Принаймні, зважаючи на його визначення як такого у Конституції УРСР 1978 р., у якій, хоча й акцентувалося на «державній єдності радянського народу», разом із тим у преамбулі та низці статей йшлося про народ УРСР, про належність йому влади в Республіці.

Це дає нам підстави для твердження, що у конституційному праві категорії правонаступництва і спадкоємності «стоять» в одному понятійному ряду. Або ж можна вести мову про континуїтет стосовно народу та правонаступництво держави.

В енциклопедичній літературі континуїтет держави тлумачиться як такий, що має на меті продовження існування держави як суб'єкта міжнародного права. «Цим континуїтет держави відрізняється від правонаступництва держави у міжнародному праві, за якого замість держави-попередниці виникає новий суб'єкт міжнародного права - держава-наступниця»⁷.

З позиції міжнародного права, питання континуїтету держави набувають важливості, зокрема, коли відбуваються зміни, пов'язані з офіційною назвою держави чи її територією в результаті сецесії, оскільки останні можуть не впливати на міжнародну правосуб'єктність держави⁸.

За змістом Віденської конвенції про правонаступництво держав стосовно міжнародних договорів пра- вонаступництво може виникати у випадках утворення нової незалежної держави; коли частина території держави або будь-яка територія, за міжнародні відносини якої держава несе відповідальність і яка не є частиною її території, стає частиною іншої держави; коли дві або кілька держав об'єднуються і тим самим утворюють одну державу-спадкоємницю; коли частина або частини території держави відокремлюються й утворюють одну або декілька держав, незалежно від того, чи продовжує існувати держава-попередниця; коли держава розділяється і припиняє своє існування і частини території держави-попередниці утворюють дві або декілька держав-наступниць.

Поширеною у науці міжнародного права є точка зору щодо відсутності правонаступництва у зв'язку із соціальними революціями, змінами конституції з будь-яких підстав або змінами уряду незалежно від того, відбулися такі зміни конституційним або неконституційним шляхом, оскільки подібні зміни можуть не порушувати безперервності існування держав. Разом із тим подібні зміни можуть спричиняти відносини щодо правонаступництва з позиції конституційного права. Зауважимо, саме у такому аспекті термін «конституційне правонаступництво» був використаний у Резолюції Ради безпеки ООН у зв'язку з політичною ситуацією в Гаїті у 2004 р. У цьому документі Рада безпеки ООН закликала держави-члени підтримати конституційне правонаступництво в Гаїті та сприяти мирному врегулюванню кризи⁹.

Водночас утвердження нового суб'єкта міжнародного права вимагає прояву установчої влади народу та відповідного конституювання нового державного ладу. При цьому ключовим чинником конституційного правонаступництва завжди постає необхідність забезпечення прав людини.

Початок формування інституту правонаступництва у вітчизняному конституційному праві слід пов'язати із прийняттям Закону України «Про правонаступництво України». Вказаним Законом було забезпечено імплементацію міжнародно-правового змісту інституту правонаступництва у внутрішньодержавне публічне право, передовсім у право конституційне. Цим по суті відтворено інститут суверенної держави України в її конституційному праві.

Якщо виходити з розуміння ідеї правонаступництва як переходу прав та обов'язків від одного суб'єкта до іншого в силу певних юридичних фактів, то очевидним стає, що у разі набуття державою відповідних прав і обов'язків у міжнародних відносинах йдеться про нового суб'єкта міжнародного права, натомість у внутрішніх відносинах держава-суб'єкт виступає у різних іпостасях. Як титульний суб'єкт вона постає у правовідносинах з людиною, що знаходить своє відображення у Конституції України: держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

У діяльнісному сенсі у конституційно-правових відносинах держава як титульний суб'єкт функціонує через органи державної влади. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України (ст. 75 Конституції України). Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (ст. 102 Конституції України). Відповідно до пункту першого частини першої ст. 106 Конституції України Президент України забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави. Суд ухвалює рішення іменем України (частина перша ст. 129-1 Конституції України).

Отже, у конституційно-правових відносинах залежно від підстав (певних юридичних фактів) і обставин може мати місце правонаступництво держави як титульного суб'єкта, що може відбуватися і шляхом правонаступництва органів державної влади. Так, відповідно до ст. 1 згаданого вище Закону України «Про право- наступництво України», з моменту проголошення незалежності України найвищим органом державної влади в Україні визнана Верховна Рада України в депутатському складі Верховної Ради Української РСР, а у ст. 4 утверджувалося, що органи державної влади і управління, органи прокуратури, суди та арбітражні суди, сформовані на підставі Конституції (Основного Закону) Української РСР, діють в Україні до створення органів державної влади і управління, органів прокуратури, судів та арбітражних судів на підставі нової Конституції України.

Ще одним важливим блоком питань конституційного правонаступництва є зміна суб'єктів владних повноважень, у тому числі конституційних органів державної влади, що може відбуватися на основі конституційної реформи або ж з підстав, визначених у конституції. У цьому плані слушним є твердження В.М. Бев- зенка, що «інститут публічного правонаступництва водночас має і конституційно-, і адміністративну-право- ву природу»¹⁰. Тобто, у змістовному контексті конституційного правонаступництва правонаступництво органів державної влади можна розглядати як з погляду правонаступництва держави, так і окремим видом публічного (конституційного) правонаступництва. Наведене свідчить про актуальність проблематики конституційного правонаступництва та необхідність подальших її теоретичних розвідок.

Висновки

Необхідність розробки теорії правонаступництва, як складової науки конституційного права затребувана практикою модернізації державного механізму та перманентним реформуванням Конституції України. З позиції конституційного права відносини правонаступництва є характерними не тільки для держави, а й можуть відбуватися за участю інших суб'єктів конституційно-правових відносин та мати різні підстави. Наведене дає змогу виділити видові ознаки правонаступництва у конституційно-правових відносинах, зокрема, за критерієм суб'єкта, яким може бути держава як інститут, елементи її механізму (органи державної влади, в тому числі конституційні), територіальні громади та органи місцевого самоврядування. При цьому правонаступництво держави має особливе соціально-політичне підґрунтя та свій юридичний зміст, що зумовлюється особливим правовим статусом народу як суб'єкта права на самовизначення. І така соціально-політична властивість народу може бути як гарантією його державної організації, так і чинником зміни такої організації, що тягне за собою правонаступництво у міжнародно-правовому та внутрішньодержавному вимірах. У контексті змісту конституційного правонаступництва правонаступництво органів державної влади може бути змістом правонаступництва держави та окремим видом публічного (конституційного) пра- вонаступництва.

Література

1. Рудакова Е.В. Проблемы правопреемства в конституционном праве России: автореф. ... дисс. канд. юрид. наук: 12.00.02. Москва, 2011. 19 с. С. 8.

2. Тихомиров Ю.А. Современное публичное право. Москва: Эксмо, 2008. С. 38.

3. Теорія держави і права. Академічний курс: підручник / за ред. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко. Київ: Юрінком Інтер, 2006. 688 с. С. 63.

4. Віденська Конвенція про правонаступництво держав щодо договорів (1978 р.). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/995_185#Text

5. Колодій О.А. Конституційно-правовий статус Українського народу: автореф. дис. ... д-ра юрид. наук. Національна академія внутрішніх справ України. Київ, 2021. 39 с. С. 8, 12.

6. Колодій О.А. Вказана праця. С. 12.

7. Мережко О.О. Континуїтет держави. Юридична енциклопедія: в 6 т. Т. 2. «К-М». С. 318-319.

8. Мережко О.О. Континуїтет держави. Юридична енциклопедія: в 6 т. Т. 2. «К-М». С. 318.

9. Резолюція 1529 (2004), прийнята Радою безпеки на 4919-му засіданні 29 лютого 2004 р. URL: zakon.rada.gov.ua/laws/ show/995-g33

10. Бевзенко В.М. Публічне правонаступництво: сутність, процедура та особливості. Право і суспільство. 2013. № 6. С. 140-149. С. 146.

Размещено на Allbest.ru