Деякі питання теорії спортивного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут інформації, безпеки і права НАПрН України

Деякі питання теорії спортивного права

Олексій Олексійович Ющик, кандидат юридичних

наук, старший науковий співробітник

Резюме

Уданій статті розглядається декілька проблемних питань щодо нормативного регулювання, які виникають у правовому забезпеченні сфери спорту та в інших сферах життя у зв'язку із застосуванням в управлінні ними новітніх інформаційних технологій. Зокрема, йдеться про розвиток поняття норм спортивного права та їх відмінність від інших норм у сфері права (на прикладі запровадження нових інформаційних технологій у футбольних змаганнях). Розглянуто співвідношення спортивно- технічних норм і норм спортивного права, а також відповідних нормативних джерел. Відзначено критичні позиції автора з приводу понять «м'якого права» і «жорсткого права», а також щодо поняття «корпоративних норм» та відповідної нормотворчості. Пропонується розвиток самостійної теорії спортивного права як перехідного «містка» між галузевими правовими дисциплінами та загальною теорією права, яка має збагатити як ці дисципліни, так і загальну теорію права.

Ключові слова: норма, корпоративна норма, нормативна система, інформаційна технологія, теорія права, теорія спортивного права.

Вступ

Постановка проблеми. В юридичній науці теоретико-правові проблеми досліджуються переважно наукою загальної теорії права. Разом із тим на основі положень загальної теорії при переході до галузевих наук (конституційного, цивільного, кримінального, процесуального права тощо) формуються такі собі «перехідні містки», якими є міжгалузеві та галузеві теорії, як, наприклад, теорія юридичного процесу, теорія процесуального права та інші.

У такому разі, на наш погляд, можна вести мову також про окрему теорію спортивного права, яка має узагальнювати емпіричні результати досліджень різних аспектів спортивного права, поглиблюючи знання як про відповідні аспекти, так і про саме його поняття. Однією з проблем, яка потребує її наукового вирішення, є проблема норм у спортивному праві.

Мета даної статті полягає в тому, щоб охарактеризувати деякі проблемні питання нормативного регулювання, які виникають, зокрема, у сфері спорту у зв'язку із застосуванням в управлінні даною сферою та іншими сферами життя нових інформаційних технологій в умовах розвитку інформаційного суспільства.

Виклад основного матеріалу

Однією з важливих, можна сказати, ключових проблем теорії спортивного права, від вирішення яких залежить розуміння такого предмета, як спортивне право, безперечно, можна вважати проблему визначення поняття норм спортивного права.

У першому наближенні до таких норм ми віднесли усі ті норми, якими регулюються суспільні відносини у сфері спорту, на відміну від інших норм, що регулюють людську поведінку¹.

Варто зазначити, що в літературі зі сферою спортивного права пов'язують норми не лише «жорсткого права», а й норми так званого «м'якого права». Термін «м'яке право» використовується для позначення угод, принципів і декларацій, які не мають обов'язкової юридичної сили. Однією з причин появи «м'якого права» вважають процес глобалізації і пов'язане з ним ускладнення регулювання певних відносин «жорстким правом» (hard law), як юридично обов'язковим, на відміну від «м'якого права».

Раніше «м'яке право» використовували з метою регулювання такої сфери, як дипломатичні відносини, питань поводження з іноземцями та права війни; однак процеси глобалізації внесли дещо нове в таке регулювання, «розмиваючи» суверенітет держав.

М'які норми права торкнулися тепер таких сфер, які до цього вважалися внутрішньою справою держави: оточуюче середовище, фінансове та спортивне регулювання. Водночас дослідники продовжують сперечатися про доцільність введення та використання норм «м'якого права».

Як зазначається в літературі, норми «м'якого права» відіграють значну роль при регулюванні відносин у спортивному праві. Так само як у випадку з охороною навколишнього середовища норми «м'якого права» вміщуються у спортивному праві в різних актах міжнародних організацій і конференцій та відбивають загальні положення або наміри країн, які надалі закріплюються в національних законах чи міжнародних договорах.

Наприклад, «Міжнародна хартія фізичного виховання і спорту» від 1978 р., прийнята ЮНЕСКО, проголошує «заняття фізичним вихованням і спортом основним правом кожної людини». Резолюція Генеральної Асамблеї ООН «Спорт як засіб сприяння вихованню, здоров'ю, розвитку і миру» від 2014 р. акцентує увагу на необхідності усунення перешкод для участі у змаганнях спортсменів з країн, що розвиваються, і встановлює, що міжнародні спортивні змагання повинні бути організовані в дусі миру, взаєморозуміння, дружби, терпимості і недопущення дискримінації за будь-якою ознакою. У резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Спорт як засіб сталого розвитку» від 2018 р. відзначено великий вклад міжнародних спортивних заходів та організацій при формуванні міжнародної стабільності. Норми вказаних актів, в основному, спрямовані на регулювання відносин, які належать до міжнародного публічного права, але особливий інтерес становлять норми «м'якого права», що регулюють відносини міжнародного приватного права.

Наприкінці XX ст., зазначає автор, з'явився термін «lex sports», навколо сутності якого виникає чимало дискусій. Деякі автори вважають, що джерелом його норм став Міжнародний спортивний арбітраж (CAS), а «lex sports» є своєрідним прецедентним правом. Проте воно виходить за межі юрисдикції CAS і включає статути й регламенти спортивних федерацій та асоціацій, які мають корпоративний характер, вони є обов'язковими лише для членів даної асоціації. CAS активно користується нормами «м'якого права», або «lex sports».

Отже, «м'яке право» - складний феномен, який має публічно-правовий і приватноправовий виміри. Воно має певні плюси: зокрема, його норми мають розмитий нечіткий характер, що дає змогу залучити до відповідної проблеми країни із суперечливими інтересами. «М'яке право» доповнює «жорстке право», приховує прогалини в правовому регулюванні та сприяє його розвитку².

На наш погляд, поділ права на «жорстке» і «м'яке» є безпідставним. Справа в тому, що без визначення характеру відносин у сфері спорту, які підлягають нормативному регулюванню, дискусії про правовий чи неправовий характер нормативного регулювання у спорті є безпредметними. Тому перш ніж ділити нормативне регулювання у сфері спорту на два комплекси норм - спортивне право і «lex sportiva», потрібно з'ясувати природу тих правил поведінки, які стають нормами, встановити характер відносин, що підлягають нормативній регламентації: чи це будуть трудові відносини у сфері спорту, чи це правила організації змагань, чи правила взаємодії органів, які займаються організацією спортивних змагань, чи правила вирішення спорів з приводу організації та проведення змагання, чи правила ведення спортивної гри тощо³.

Спробу конкретизації правил поведінки, які закріплюються у відповідних нормах, здійснено, зокрема, в одній із нещодавно захищених дисертацій щодо корпоративної нормотворчості, в якій характеризуються корпоративні норми - як «правила поведінки у межах певного об'єднання, що є обов'язковими для учасників такого об'єднання та / або третіх осіб».

Вказані правила поведінки, стверджує О. Петровська, «можуть набувати правовий характер завдяки санкціонуванню державою, а також поширюватися на відносини, які перебувають поза сферою правового регулювання і забезпечуються суто внутрішніми засобами впливу».

До ознак корпоративних норм О. Петровська відносить: 1) точну кількісну визначеність корпоративних норм «у більшості випадків»; 2) необмеженість «сфери дії корпоративних норм територією корпоративної організації»; 3) волю колективу корпоративної організації як зміст корпоративних норм; 4) відповідність корпоративних норм основоположним принципам справедливості, свободи, рівності, гуманізму, «всій системі принципів права». Проте, за її словами, «вони можуть виходити за межі правового регулювання, регулюючи відносини, що не мають правового характеру і базуються виключно на позаюридичних механізмах їх забезпечення».

Серед видів корпоративних норм автором виділено два «основні» види. Перший являють собою несоціальні корпоративні норми - «правила поведінки, які визначають способи і прийоми впливу людини на матеріальний світ. Вони засновані на пізнанні законів природи, особливостей технічних об'єктів і становлять специфічну «мову» спілкування людини з матеріальними об'єктами». Як приклад несоціальних корпоративних норм вказано технічну інструкцію про користування великим адрон- ним колайдером, правила обробки технічних приладів перед проведенням лабораторних досліджень тощо. Другий вид становлять соціальні корпоративні норми, якими є норми, що регулюють відносини між учасниками корпорації, а також третіми особами, які перебувають у взаєминах з ними. Ці норми найчастіше виражають вимоги корпорації до своїх учасників. Серед соціальних корпоративних норм названо корпоративні звичаї, корпоративні традиції, етичні норми, естетичні норми; ділові звичаї та правові норми⁴.

У зв'язку з цим зробимо декілька критичних зауважень. По-перше, в якості правових норм тут розглядаються лише соціальні корпоративні норми, які мають отримати державну санкцію. А як бути з тим, що участь держави у корпоративній нормотворчості фактично заперечує «корпоративний» характер цих норм?

По-друге, якщо корпоративні норми поширюються на відносини поза сферою правового регулювання та забезпечуються «внутрішніми засобами впливу», то це стосується тільки одного виду таких норм, а саме - соціальних корпоративних норм, оскільки несоціальні норми відносини між людьми не регулюють, а лише поведінку їх щодо об'єктів, про що прямо стверджується в дисертації. Нарешті, якщо корпоративні норми не обмежені у сфері своєї дії «територією корпоративної організації», то чому ці норми «корпоративні»? Як стверджується, корпоративні норми «найчастіше виражають вимоги корпорації до своїх учасників». Разом із тим у теорії права є поняття «локальні нормативні акти», а отже, виникає питання: в чому відмінність таких актів від тих, які містять норми корпоративного права?

Повертаючись до спортивного права, зазначимо, що дослідження норм, якими регулюється спортивна діяльність та пов'язані з нею відносини, вказує на те, що спортивне право врегульовує не саму спортивну діяльність, а діяльність і відносини, які виникають у зв'язку із забезпеченням цієї спортивної діяльності, тобто з її організаційним, кадровим, інформаційним тощо забезпеченням.

Якщо правила спортивної гри, правила ведення спортивного єдиноборства, як безпосередньо спортивної діяльності, визначаються за допомогою спортивно-технічних норм, які не є нормами права, то діяльність щодо забезпечення такої спортивної діяльності здійснюється суб'єктами в рамках відповідних суспільних відносин, а його регламентація відбувається за допомогою правових норм.

Розмежування спортивно-технічних і правових норм у сфері спорту має важливе значення для здійснення управління даною сферою. В процесі такого управління виникають питання, для відповіді на які потрібні певні теоретичні пошуки. Зокрема, це стосується проблеми розмежування регламентації процесу самої спортивної діяльності та діяльності щодо забезпечення останньої. З цим пов'язаний поділ усіх нормативних актів сфери спорту, які містять норми права і спортивно-технічні норми, на джерела спортивного права і технічні джерела сфери спорту, а також визначення того критерію, за яким необхідно відносити або не відносити той чи інший нормативний акт до джерел спортивного права⁵.

Вказану проблему можна проілюструвати на прикладі запровадження в останні роки для використання у футбольних змаганнях приладу для фіксування гола («goal-line technology» - GLT) та системи VAR («video assistant referee» - VAR). Якщо вказаний прилад є просто допоміжним «оком» самого арбітра футбольного матчу і за своїм значенням не відрізняється від прапорця в руках судді на лінії, яким той сигналізує про взяття воріт, то система VAR - це досить складний комплекс взаємодій судді VAR з головним арбітром матчу, які (взаємодії) потребують їх ретельної нормативної регламентації.

Виникає питання: чи мають такі норми характер спортивно-технічних норм, чи вони є нормами права? Адже від цього залежать певні наслідки для учасників змагання - команд-учасниць, головного арбітра та судді-асистента.

Якщо врахувати, що система VAR запроваджується у найбільш важливі футбольні турніри (чемпіонат світу і чемпіонат Європи, європейські кубкові турніри, національні футбольні чемпіонати найвищого рівня), участь у яких дає можливість отримувати їх учасниками багатомільйонні заробітки та прибутки, то проблема регламенту функціонування VAR стає все більш гострою і потребує в тому числі її правового вирішення.

Разом із тим аналіз практики впровадження системи VAR показує, що в умовах, наприклад, чемпіонату України система VAR у тому варіанті, як її задіяно, створює умови для використання суддями технології протиправного впливу на результат спортивних змагань (футбольних матчів), що суперечить правилам чесної гри, суті спорту взагалі, а за певних обставин навіть підпадає під кваліфікацію злочинних діянь.

Запровадження інформаційної технології у процес спортивного змагання, на наш погляд, не повинно змінювати характер тієї спортивної діяльності, для забезпечення якої відповідну технологію задіяно, не перетворювати, умовно кажучи, спортивне змагання на циркову виставу. Технологія VAR повинна розглядатися виключно як можливість для головного арбітра матчу отримати технічну допомогу (але не консультативну: діє презумпція, що головний арбітр має достатню кваліфікацію для арбітражу спортивного змагання) для оцінки конкретного ігрового епізоду, який самому арбітру важко оцінити в окремих моментах змагання. При цьому вказана допомога повинна надаватися лише в епізодах, які безпосередньо впливають на результат матчу, тобто у виняткових випадках, аби не порушувати хід спортивного змагання та картину його сприйняття глядачами.

У такому разі нормативній регламентації підлягає взаємодія між головним арбітром матчу та відповідальним за систему VAR відеоасистентом. Ця взаємодія не передбачає правового відношення «право - обов'язок», що становить предмет правової норми, її диспозицію. Тому вказана взаємодія регулюється спортивно-технічними нормами⁶.

Головний арбітр і відеоасистент в їх взаємодії мають самі лише обов'язки і не мають ніяких прав. Відеоасистент зобов'язаний звернути увагу головного арбітра на його помилкове рішення чи на неприйняття арбітром рішення в епізоді, коли воно, за правилами гри, повинно бути прийняте. Тоді як головний арбітр зобов'язаний перевірити своє рішення або переглянути епізод, який залишився поза його увагою і прийняти остаточне рішення. При цьому головний арбітр не зв'язаний думкою відеоасистента, її просто не повинно бути, оскільки в даному разі система VAR з відеоасистентом є технічним об'єктом, а не суб'єктом взаємодії з головним арбітром.

За такої технології повинно бути нормативно заборонено втручання будь-яких осіб у взаємодію арбітра матчу із системою VAR. Зазначена нормативно-технічна вимога має таке саме значення, яке мають норми техніки безпеки чи норми пожежної безпеки. Ці норми не є нормами права, однак у разі, якщо за їх порушення право встановлює відповідальність, то факт порушення вказаних технічних норм набуває значення юридичного факту, передбаченого гіпотезою відповідної правової норми. Тобто, в даному разі має місце взаємозв'язок різних видів норм в єдиній системі нормативного регулювання поведінки людей.

У зв'язку з цим постає питання віднесення або не віднесення тих або інших нормативних актів до галузі спортивного права в якості його джерел, а також питання щодо предмета відповідних нормативних актів.

Варто зазначити, що проблема співвідношення правових норм з іншими нормами в загальній теорії права залишається недостатньо дослідженою. Водночас розвиток інформаційних технологій та їх запровадження в управління різними сферами життя вимагає унормовувати вказані сфери з урахуванням нових технологій управління відповідною сферою. А разом із тим з'являється проблема не тільки нормативного регулювання даних технологій технічними нормами, а й проблема забезпечення правом виконання вимог технічних норм, а також проблема синхронізації технічної та правової нормативних систем.

На нашу думку, позначені проблеми набувають все більшої актуальності в умовах бурхливого розвитку інформаційного суспільства та запровадження інформаційних новацій в різних галузях управління. Зокрема, можна навести як приклад використання інформаційних технологій у парламентському процесі, виборчому процесі тощо. При цьому спостерігається відставання у правовому регулюванні використання даних технологій, у зв'язку з чим останніми роками виникає все більше політико-правових конфліктів. Не в останню чергу через відсутність науково обґрунтованих рішень щодо такого правового регулювання.

Для вирішення зазначених проблем нормативного регулювання, з нашої точки зору, велике значення має також і розвиток теорії спортивного права.

норма спортивне право

Висновки

В умовах все більш широкого використання інформаційних технологій у різних сферах життя сучасного інформаційного суспільства усе більш гостро постає проблема нормативного регулювання вказаних технологій та визначення умов їх застосування, в тому числі правового забезпечення усієї нормотворчої діяльності. Разом із тим необхідність нових підходів до вказаного правового забезпечення зумовлює потребу в дальшому розвитку правової теорії як на рівні теорії відповідних правових галузей, так і на рівні загальної теорії права. У цьому сенсі має допомогти, зокрема, і розвиток такої галузевої теорії, як теорія спортивного права, зважаючи на особливий характер такої сфери життя суспільства, якою є сфера спорту.

Размещено на Allbest.ru