Правозахисна діяльність та становлення прав і свобод людини в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія статистики, обліку та аудиту»

Правозахисна діяльність та становлення прав і свобод людини в Україні

Петро Сергійович Корнієнко,

доктор юридичних наук, професор

Анотація

Розкриваються етапи генезису конституційної правозахисної діяльності в Україні. Зазначається, що права і свободі права стають «базисом управління» і тим самим ідеалом державності взагалі. Таким чином, основним фактором стає не тільки наявність конституційно оформленої державності, а й конституційне закріплення основних прав людини і громадянина. Стверджується, що питання прав і свобод людини і громадянина, а також їх утвердження та захист знаходили свій прояв у політико-правовій думці кожної з епох існування українського народу.

Ключові слова: Конституційна правозахисна діяльність, держава Україна, правозахисна діяльність, права і свободи, людина, громадянин, Конституція України, об'єкт правового регулювання, Закон України.

Аннотация

Корниенко П.С. Правозащитная деятельность и становления прав и свобод человека в Украине.

Раскрываются этапы генезиса конституционной правозащитной деятельности в Украине. Отмечается, что права и свободы права становятся «базисом управления» и тем самым идеалом государственности вообще. Таким образом, основным фактором становится не только наличие конституционно оформленной государственности, но и конституционное закрепление основных прав человека и гражданина. Утверждается, что вопросы прав и свобод человека и гражданина, а также их утверждение и защита находили свое проявление в политико-правовой мысли каждой из эпох существования украинского народа.

Ключевые слова: Конституционная правозащитная деятельность, государство Украина, правозащитная деятельность, права и свободы, человек, гражданин, Конституция Украины, объект правового регулирования, Закон Украины.

Abstract

Petro Korniyenko. Human rights activities and the formation of human rights and freedoms in Ukraine.

Fundamental rights have become part of the fundamental state order; state power in the process of its implementation restricts itself to the basic rights of the individual. At the same time, fundamental rights become the «basis of governance» and thus the ideal of statehood in general. Thus, the main factor is not only the existence of a constitutionally executed statehood, but also the constitutional consolidation of basic human rights and citizen. In other words, the constitution and fundamental rights are now a sign of the rule of law. A constitutional state becomes an ideal of a state in which the realization of human and civil rights and freedoms is a permanent task. Currently, we are seeing how fundamental rights increasingly become a major pan-European idea that can become the foundation of a united Europe.

The Constitution of the overwhelming majority of countries of the world proclaims rights and freedoms as the highest value.

The theory and practice of the Institute of Human Rights have a long and instructive history. Modern issues of human rights, with all its novelty and peculiarities, determined by the level and character of the world civilization achieved to date, are based on the rich prior experience of mankind, first of all, in the field of legal forms of organization of public and public life of people, a legal way of regulating social relations.

Human rights protection is a necessary, inalienable and inevitable component of every right, a man-centrist aspect of expressing the essence of law as a special type and a characteristic form of streamlining social relations. Consequently, the existing system of human rights protection is the result of long-term phased historical development.

Key words: Constitutional human rights activities, state Ukraine, human rights activist, rights and freedoms, person, citizen, Constitution of Ukraine, object of legal regulation, Law of Ukraine.

Основна частина

Тривалий час в державно-правовій науці центральне місце займало вчення про мету держави, зокрема в першій половині XIX ст., коли була поширена думка, що дослідження функціонування держави залежить від правильного розуміння її цілей.

В наш час дослідники правових питань мають у своєму розпорядженні значно більше фактичного матеріалу для порівнянь і узагальнень. Насамперед до такого можна віднести конституційні акти різних держав, декларації незалежності і інші основоположні правові акти, наукові доктрини і концепції.

Крім конституційних актів, цілі і завдання тих чи інших держав досить детально визначаються в державницьких наукових доктринах і концепціями.

Як ніколи раніше, в сучасний період глибоке значення мають слова Т. Гоббса: незважаючи на те, що форми державного устрою різноманітні (аристократія, монархія і демократія), фактично різниця між монархією, аристократією, демократією полягає не у відмінності влади, а в розходженні придатності, або здатності кожного з них до здійснення тієї мети, для якої вони існують¹.

Однак проголошення цілей держави саме по собі ще не дає відповіді на питання про спосіб їх реалізації. Саме тому уся сучасна світова правова культура заснована на переконанні, що влада держави має кордони і за цими межами простягається «панування» приватної ініціативи та громадянського суспільства.

Як відомо, перший крок до нормативного закріплення меж діяльності держави і, як наслідок, до визнання прав, інтересів і гідності особистості, був зроблений в 1776 р. в американській Декларації незалежності від 4 липня. Юридична формула Декларації була покладена в основу Білля про права Вірджинії: «Ми вважаємо такі істини самі по собі зрозумілими: всі люди створені рівними, вони наділені Творцем певними невід'ємними правами; до цих прав відносяться життя, свобода і прагнення до щастя; для забезпечення цих прав створюються уряд, причому його влада походить від згоди йому підопічних; якщо уряд починає руйнувати ці цілі, народ має право змінити або усунути його і поставити новий уряд, однак він має бути створений на таких принципах, а організація мати таку форму, щоб вони найточніше відповідали здійсненню безпеки і щастя підданих».

Якщо Декларація незалежності говорила просто про права або невід'ємні (природні права), то французька Декларація прав людини і громадянина вже формулювала окремо права людини і права громадянина.

Проєкт імперської Конституції Німеччини 1849 р. вказував на основні права (розд. 6), тоді як більш ранні південнонімецькі конституції вживали вираз «державно-громадянські права», «політичні права» і «загальні права».

Австрійський Основний державний закон від 21 грудня 1867 р. фіксував загальні права громадян держави.

Одночасно з середини XIX ст. стало звичним позначати в спеціальній літературі конституційні права, які надаються кожному громадянину як основні права.

Стара конституційна ідея, що ґрунтувалася цілком на владі держави (організації), перетворилася на сучасну саме завдяки залученню до неї концепції основних прав громадян. Такий синтез - відмінна риса конституційної держави сучасності. Організаційний порядок і система основних прав об'єднуються в якості рівнозначних частин в «конституційну хартію», причому таке об'єднання відбувається свідомо і продумано. З цього моменту правомірно говорити про «Позитивну конституційну хартію», бо в ній вказується, на яких позитивних засадах, цінностях і цілях здійснює свою діяльність держава і в якому напрямі вона має розвиватися.

Основні права стали частиною фундаментального порядку держави; державна влада в процесі своєї реалізації обмежує себе основними правами особистості. Одночасно основні права стають «базисом управління» і тим самим ідеалом державності взагалі. Таким чином, основним фактором стає не тільки наявність конституційно оформленої державності, а й конституційне закріплення основних прав людини і громадянина. Іншими словами, конституція і основні права є тепер ознакою правової держави. Конституційна держава стає ідеалом держави, в якій реалізація прав і свобод людини і громадянина є постійним її завданням. В даний час ми спостерігаємо, як основні права все більше стають великою загальноєвропейської ідеєю, що здатна стати фундаментом єдиної Європи.

Конституції переважної більшості країн світу проголошують права і свободи як вищу цінність.

Теорія і практика інституту прав людини мають тривалу й повчальну історію. Сучасні питання про права людини при всій своїй новизні і особливості, зумовлених досягнутим на сьогоднішній день рівнем і характером світової цивілізації, спираються на багатий попередній досвід людства, насамперед в області правових форм організації суспільного і державного життя людей, правового способу регулювання соціальних відносин.

Захист прав людини - це необхідний, невід'ємний і неминучий компонент всякого права, людиноцен - тристський аспект вираження сутності права як особливого типу і характерної форми упорядкування суспільних відносин. Отже, існуюча система захисту прав людини є результатом тривалого поетапного історичного розвитку.

Вважається, що концепція захисту прав і свобод людини має коріння в багатьох, якщо не у всіх, культурах і цивілізаціях, а система захисту прав і свобод людини і громадянина будь-якої країни залежить від історичного розвитку її державності, характеру суспільного устрою і політичного режиму, зокрема від культурних, національних, релігійних, правових традицій, а також від рівня інтегрованості країни у світове співтовариство.

Здійснюючи дослідження розвитку прав і свобод людини і громадянина в Україні, законодавчий обсяг закріплення, рівень захищеності й забезпеченості з боку держави, варто спробувати осягнути генезу розвитку забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Однак, навіть поверховий огляд чи аналіз даного розвитку підтверджує тезу про те, що українці здатні побудувати демократичну державу із необхідним набором соціальних та правових цінностей. Що цікаво, такі цінності відповідають тим, які сьогодні прийнято вважати європейськими. Певно, найпершим аргументом, який варто згадати, такий: Київська Русь не знала рабовласницького ладу. Наступним є те, що побудовані на основі особливого правового феномена - правових звичаїв, суспільство та держава керувались «Законом руським», який створював у певному розумінні гарантії прав тогочасного суспільства.

Як ми можемо спостерігати і аналізувати, розвиток вітчизняної історії, український народ є прикладом боротьби нації за самовизначення, створення власної незалежної, соборної та демократичної держави. Варто врахувати, що з XIV ст. українські землі були розділені між могутніми сусідами. Зокрема, частина земель перебувала у складі Великого князівства Литовського, інша ж частина - у складі Польської держави. Однак, і це підтверджує більшість історичних досліджень того часу, що саме руське право слугувало важливим джерелом основних законів Литовської держави і розглядалось як власне «старе право». Таке правове джерело містило застереження щодо необхідності утвердження та захисту прав певних соціальних груп того часу.

Відсутність власної держави значною мірою відбилась на розвиткові вітчизняного правового середовища. Однак це у подальшому не завадило зародитись ще одному правовому феномену української політико - правової думки. Зокрема, у період козацько-гетьманський вершиною правового регулювання, розвиткові демократичного устрою та правового розуміння держави, а також необхідності захисту прав і свобод стала Конституція Пилипа Орлика 1710 р.

Після входження України до складу Російської імперії до політико-правових ідей гуманітарного змісту зверталось багато українських мислителів, наприклад М. Драгоманов із його конституційним проєктом «Вільна спілка», а також М. Грушевський.

Варто однак зазначити, що за роки панування в Україні радянської влади було прийнято декілька основних законів (конституцій) у 1919, 1929, 1937, 1978 рр. Вони закріплювали досить суперечливий правовий статус особи, обсяг її прав та свобод. Очевидно, що за даного періоду питання захисту прав і свобод людини не було пріоритетом державної політики, що відбивалось загалом на законодавстві усіх радянських республік.

Таким чином, підбиваючи підсумок короткому аналізу, можемо впевнено стверджувати, що питання прав і свобод людини і громадянина, а також їх утвердження та захист знаходили свій прояв у політико-пра - вовій думці кожної з епох існування українського народу. Важливо зазначити, що такі питання турбували людей здавна, однак саме як самостійна юридична категорія загальної теорії права та конституційного права проблема правового захисту особи не ставала предметом дослідження. Варто визнати, що в радянській державі реальне дослідження забезпечення дотримання прав і свобод людини і громадянина розцінювалось неоднозначно, або навіть як спроби ворогів соціалізму викривити характер взаємовідносин соціалістичної держави і її громадян, неправильного розуміння ідеалів соціалістичної революції. За вказаного періоду було неможливими використання надбань зарубіжної правозахисної науки та практики, оскільки дії держав з метою захисту прав людини радянською владою оголошувалися лицемірними.

Саме поняття «правозахисна діяльність» у радянській юридичній літературі вживалося вкрай рідко та в дуже широкому значенні - як будь-яка діяльність, спрямована на забезпечення прав особистості. Про правовий захист вперше на доктринальному рівні заговорили після XIX Всесоюзної конференції КПРС (1988 р.), яка затвердила резолюцію «Про правову реформу». Одне з положень резолюції проголошувало: «Першорядну увагу приділити правовому захисту особистості, встановити гарантії здійснення політичних, економічних, соціальних прав і свобод радянських людей»².

До змісту радянського законодавства термін «правовий захист» увійшов ще у 1977 р., після внесення його до ст. 35 Конституції СРСР, яка проголосила рівні права жінки і чоловіка, правовий захист материнства й дитинства. Проте широкого застосування в законотворчості цей термін не знайшов.

З даного приводу видається логічною думка про те, що проблеми розуміння прав і свобод людини як крізь призму природної концепції прав і свобод людини, так і через позитивістську концепцію, пов'язані із конкретними історико-правовими та політичними особливостями розвитку відповідної держави. До цього варто врахувати ще й особливості форми організації державної влади та соціально-економічний лад, рівень розвитку громадянського суспільства, реального бажання політичних еліт здійснювати забезпечення не тільки основоположних прав і свобод людини і громадянина, а й реально покращувати можливості їх захисту, запобігати їх можливому порушенню.

Вважаємо важливим досягненням та великою справою українського народу проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України. Така подія дозволила закріпити нові принципи діяльності держави, закріпивши права і свободи людини і громадянина як пріоритетний напрям існування держави. Також це відкрило можливість розширити права і свободи громадян, зміцнити механізми їх забезпечення та захисту. Проголошення незалежності утвердило бажання українського народу самостійно визначати мету свого існування на міжнародній арені, оскільки найсуттєвішою умовою існування будь-якої держави й будь-якого суспільства є їх соборність, а з ними - й незалежність та суверенність.

З цього важливого моменту і до сьогодні права і свободи людини та громадянина є першочерговою метою розвитку конституційної держави та успішного суспільства, в якому панують ідеї верховенства права. Вказані ідеї беруть свій початок від класичного положення Декларації прав людини і громадянина 1789 р. про те, що суспільство, у якому не забезпечено гарантії прав людини і не здійснено розподілу влади, не має конституції. Дане положення розширює розуміння конституції, привносячи у нього не тільки формальні ознаки, а натомість надаючи документи ознаки «живості», гнучкості, відповідності динамічним відносинам суспільства. Це певною мірою стосується й національної конституції, яка виступає не тільки Основним Законом нашої держави, а є виявом установчої влади Українського народу, актом його волевиявлення.

Так, у преамбулі вказується, що чинна Конституція України приймається Верховною Радою України від імені Українського народу - громадян України всіх національностей.

А людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ст. 3).

Відтак, вперше за довгий період розвитку української політико-правової думки, найважливіші положення права була зафіксовані в акті установочної влади народу. Ці положення, разом із іншими нормами Конституції України, визначають особливе місце людини, її прав і свобод у системі конституційних відносин, утверджують захист її прав в якості необхідного та першорядного принципу, який визнається і має діяти у суспільстві й державі беззастережно. Особливо це стосується держави, яка чітко визначила Європейську інтеграцію як єдиний вектор державного розвитку.

Враховуючи вищевикладене, вважаємо, що найважливішою частиною конституційно-правового статусу особи є інститут прав і свобод людини і громадянина. Оскільки саме вони в усій сукупності, відповідно до положень Основного Закону, являють собою найвищу соціальну цінність, а отже, й фундаментальний об'єкт конституційно-правового регулювання. Але загальновідомо, що, саме по собі, проголошення прав і свобод людини є недостатнім і потребує відповідного механізму їх реального забезпечення. Це зумовлює необхідність зробити дієвою ще одну аксіому кожної правової держави про те, що правозахисна функція є найголовнішою для держави, її органів, підприємств, установ і організацій.

У Зверненні Верховної Ради України «До парламентів і народів світу» 5 грудня 1991 р., а також у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. було зроблено акцент на тому, що нова, демократична, правова держава ставить собі за мету реально забезпечити права і свободи людини й грома - дянина³.

Зокрема, у Зверненні Верховної Ради України вказується на те, що Україна будує демократичну, правову державу, першочерговим завданням якої є забезпечення прав і свобод людини. З цією метою Україна буде неухильно дотримувати норм міжнародного права, керуючись Загальною декларацією прав людини, Міжнародними пактами про права людини, які Україна ратифікувала, та іншими відповідними міжнародними документами. Україна готова приєднатись до європейських інституцій з прав людини, в тому числі до Європейської конвенції про права людини.

Прагнучи утвердження в незалежній демократичній Україні високих принципів свободи, демократії, гуманізму, соціальної справедливості, рівноправності всіх національностей, що становлять народ України, Верховна Рада схвалила 1 листопада 1991 р. Декларацію прав національностей України, згідно з якою Українська держава гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні політичні, громадянські, економічні, соціальні та культурні права, свободу релігійних переконань.

А Верховна Рада Української РСР, саме виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, проголосила державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Як про це вказано у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р.

У подальшому Верховна Рада Україна формує нове законодавче поле, яке вже побудоване на проголошених нових принципах. Серед визначних актів, що докорінно змінили відносини у суспільстві та державі, варто вказати: Закони України «Про власність», «Про свободу совісті та релігійних організацій», «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве й регіональне самоврядування», «Про підприємництво», «Про громадянство України» та інші. Нові закони були спрямовані на формування нормативних засад діяльності української держави саме у сфері забезпечення, гарантування та захисту прав та свобод людини і громадянина. Означене вимагало нагального формування оптимальних та дієвих механізмів реального виконання поставлених завдань щодо правового захисту населення.

Не в останню чергу стимулом для перетворень державних механізмів та підкорення їх правозахисній меті було прийняття України до Ради Європи, яке відбулось 9 листопада 1995 р. Вказана подія була стимулом для нарощування зусиль з метою підготовки й прийняття центрального акта Українського народу - нової демократичної Конституції, яка у 1996 р. розумілась саме як «гуманітарна революція»⁴.

Як вже вказувалось попередньо, людина, її життя, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані в Конституції України найвищою соціальною цінністю. Забезпечення прав і свобод людини і громадянина проголошено змістом і метою діяльності держави. Держава згідно з Конституцією України відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Конституція України у Розділі II «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» встановлює систему прав і свобод людини, а також загальні принципи та положення, які мають на меті визначити зміст гарантій і механізмів реалізації цих прав і свобод. Разом із тим окремі із них, особливо у соціально-економічній сфері (право на житло (ст. 47), право на доступне медичне обслуговування (ст. 49) та ін.), залишаються на сьогодні переважно декларативними. Це сприяє поширенню певних сумнівів громадян у спроможності держави забезпечити їх конституційні права.

На основі Конституції була розроблена й основна частина чинного законодавства. Одночасно в ньому закріплюється термін «правовий захист», що є невід'ємним компонентом юридичної дійсності, реальним відображенням державно-правового життя суспільства⁵.

Натомість, реальність забезпечення правового захисту як юридичної категорії, необхідність його особливого закріплення в законодавстві й законотворчій діяльності нашої країни та юридичній науці, ще не набули належного відображення. Як приклад можна навести тезу про те, що значна частина вітчизняного законодавства, яке стосується формування механізму правового захисту та засад його ефективного втілення в життя, стосуються вузького кола суб'єктів, є спеціальними. Відтак, відсутні фундаментальні акти, які б розглядали людини, її права та свобод, гарантії захисту та охорони її прав як пріоритетний об'єкт правового регулювання. Тобто, нормотворець, незважаючи на складну історію сучасної української держави та трансформації, що відбулись в українському суспільстві, ще не зміг відійти від позитивістської радянської концепції, тобто не людиноцентристського орієнтування при здійсненні нормотворчості. Зокрема, ігнорування необхідного проєктування будь-якого нормативного акта із розрахунку поваги до прав і свобод людини і громадянина та неможливості їх порушення.

Саме тому позиція наукової спільноти має відображати прагнення суспільства та бути активною у справі формування ефективних засад правозахисної діяльності держави, а також розвивати положення вітчизняної доктрини щодо пріоритетності прав і свобод людини і громадянина, гарантій їх забезпечення та захисту у діяльності органів публічної влади.

Література

конституційний право громадянин

1 Гоббс Т. Левиафан. Москва: Мысль, 2001. С. 130.

2 Гулиев В.Е., Рудинский Ф.М. Социалистическая демократия и личные права. Москва: Юрид. лит., 1984. С. 105.

3 Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. Київ, 1990. №31. Ст. 429.

4 Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Харків: КОНСУМ, 2000. С. 17.

5 Рабінович П., Панкевич І. Межі прав людини і Конституція України. Право України. 1997. №5. С. 20.

Размещено на Allbest.ru