Проблеми реалізації вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод при апеляційному розгляді справ про адміністративні правопорушення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблеми реалізації вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод при апеляційному розгляді справ про адміністративні правопорушення

Петро Степанович Гавалешко, суддя Троїцького районного суду Луганської області

Резюме

Гавалешко П.С. Проблеми реалізації вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод при апеляційному розгляді справ про адміністративні правопорушення.

Ключові слова: права людини, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, рішення Європейського суду з прав людини, апеляція, апеляційний суд, справедливий судовий розгляд.

Резюме

Гавалешко П.С.Проблемы реализации требований ст. 6 Конвенции о защите прав человека и основоположных свобод при апелляционном рассмотрении дел об административных правонарушениях. В статье исследованы проблемы реализации требований ст. 6 Конвенции о защите прав человека и основоположных свобод при апелляционном рассмотрении дел об административных правонарушениях. Подчеркивается, что важной задачей относительно обеспечения реализации требований справедливого судебного разбирательства является контроль суда апелляционной инстанции за соблюдением требований ст. 6 Конвенции судом первой инстанции. Следует отметить, что, согласно судебной практике, нарушение судом первой инстанции требований ст. 6 Конвенции признаются важным нарушением Криминального процессуального кодекса Украины, вызывают отмену приговора с направлением дела об административных правонарушениях на новое судебное разбирательство.

Сделан вывод о необходимости существенного усовершенствования законодательства и правоприменительной практики ради реализации требований справедливого судебного разбирательства во время апелляционного рассмотрения дел об административных правонарушениях.

Ключевые слова: права человека, Конвенция о защите прав человека и основоположных свобод, решение Европейского суда по правам человека, апелляция, апелляционный суд, справедливое судебное разбирательство.

Summary

Petro Havaleshko. Problems of the realization of the requirements of Article 6 of the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms in the appeal of cases of administrative offenses.

The article examines the problems of the realization of the requirements of Article 6 of the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms in the appeal of cases of administrative offenses. It is emphasized that control of the appellate court over compliance with the requirements of Art. 6 of the Convention by the court of first instance is an important task to ensure the implementation of the requirements of a fair trial. It should be noted that, in accordance with judicial practice, the violations by the court of first instance of the requirements of Art. 6 of the Convention are deemed to be a significant violation of the Criminal Procedure Code of Ukraine, cause the reversal of the sentence with the referral of a case of administrative offenses to a new trial. In particular, these violations include: sentencing by an illegal court in violation of the rules of jurisdiction (the right to a court established by law), violation of impartiality of the court (sentencing by a court, which previously expressed on guilt and evaluation of evidence), violation of the right to defense (including any manifestations of violation of this right, that is trial without the participation of defense counsel, with the participation of defense counsel, but without effective legal assistance, failure to give the defendant the final statement or the right to participate in debates, absence of an attorney during the final statement, failure to report 5 days in advance about the day, time and place of the court hearing of the court of first instance). It is concluded that it is necessary to improve significantly the legislation and law enforcement practice in order to realize the requirements of a fair trial during the appeal of cases of administrative offenses. Further development of the appeal in line with the requirements of Art. 6 of the Convention should take place either in the direction of specifying the exact list of cases of necessity of judicial investigation according to the rules of the court of first instance, or by recognizing that the modern appeal is not able to eliminate any violation of Art. 6 of the Convention, as this is possible only if the case is re-examined by a court of first instance. However, both options have significant disadvantages. The first one entails some organizational and technical problems associated with ensuring the appearance of witnesses from remote areas, the need to provide all district courts with the means of communication to ensure the interrogation of witnesses and victims, whose appearance in court of appeal is difficult to ensure. The second one entails the shortcomings associated with the increase in the terms of the proceedings, and so on.

Key words: human rights, Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms, decisions of the European Court of Human Rights, appeal, appellate court, fair trial.

Особливе місце серед міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, належить Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованій Законом України від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР¹. Від часу приєднання до Конвенції Україна взяла на себе низку зобов'язань у сфері захисту прав людини. Частиною таких зобов'язань, відповідно до ст. 32 і ст. 46 Конвенції, є визнання Україною юрисдикції Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, а також виконання остаточних рішень ЄСПЛ у справах проти України.

Донедавна правові позиції, створені прецедентними рішеннями Європейського суду з прав людини, не були обов'язковими для України, оскільки у вітчизняній правовій системі перше місце в ієрархії джерел права посідав закон.

Однак для врегулювання відносин, що виникають у зв'язку з обов'язком держави виконувати рішення ЄСПЛ проти України, усунення причини порушення Україною Конвенції, впровадження в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини і створення передумов для зменшення кількості заяв до ЄСПЛ Верховна Рада України 23 лютого 2006 р. прийняла Закон № 3477-ІУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»², у ст. 17 якого наголошується, що суди під час розгляду справ застосовують Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 р. закріплює невід'ємні елементи права на справедливий судовий розгляд³, зокрема: право на доступ до правосуддя, рівноправність процесуальних можливостей сторін, право на публічний судовий розгляд упродовж розумного терміну, право на розгляд справи незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону, принцип презумпції невинності, право на захист та інші елементи, вироблені на практиці ЄСПЛ⁴.

Водночас зазначені вимоги поширюються не тільки на суд першої інстанції, а й на розгляд адміністративної справи судом апеляційної інстанції, оскільки правила, передбачені ст. 6 Конвенції, повинні гарантуватися упродовж усього процесу. Суд, зокрема, нагадує, що відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції, якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов'язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах, у межах юрисдикції таких судів, додержання основоположних гарантій, передбачених ст. 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження. Окрім того, потрібно зважати на процесуальну єдність судового провадження в національному правовому порядку та роль у ньому апеляційного суду (див., наприклад, рішення ЄСПЛ у справі «Подбіельські та ППУ Полпуре проти Польщі»⁵, п. 62).

Гарантії, передбачені у ст. 6 Конвенції, доповнює і ст. 2 Протоколу № 7 від 22 листопада 1984 р. до Конвенції, згідно з якою «кожен засуджений за вчинення кримінального правопорушення має право на те, щоб винесений стосовно нього вирок або певне покарання були переглянуті судом вищої інстанції».

Як контрольна стадія адміністративного судочинства, а також володіючи інструментами, характерними для суду першої інстанції, стадія апеляційного розгляду адміністративної справи, з одного боку, сама повинна відповідати вимогам справедливого судового розгляду, а з іншого, - встановити дотримання або порушення вимог справедливого судового розгляду на стадії досудового провадження і під час розгляду справи судом першої інстанції.

Розглянемо деякі проблеми реалізації окремих елементів справедливого розгляду адміністративних справ в апеляційному суді.

Право на доступ до суду апеляційної інстанції. У справі «Воловік проти України» від 6 грудня 2007 р. було встановлено порушення такого елемента справедливого судового розгляду, як «право на суд»⁶. У цій справі ЄСПЛ зазначає, що заявник стверджував, що йому незаконно відмовили в доступі до апеляційного суду Запорізької області, який мав повноваження переглянути справу і щодо фактів, і щодо права, а також мав повноваження встановлювати нові факти, які не досліджувалися під час розгляду справи судом першої інстанції. У своїй апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції заявник посилався на неправильне застосування закону судом першої інстанції. ЄСПЛ, зважаючи на особливості порядку апеляційного оскарження за українським законодавством, вважає, що право заявника на доступ до апеляційного суду було захищено основоположними гарантіями, передбаченими ст. 6 Конвенції.

Розглядаючи обставини справи, ЄСПЛ зазначає, що чинні на той час положення ст. 294 і ст. 295 Цивільного процесуального кодексу від 1963 р. передбачали «фільтр» апеляційних скарг на рішення й ухвали суду першої інстанції, який здійснювався тим же судом, який мав право вирішувати питання прийнятності скарги. Підставами визнання апеляційної скарги неподаною були недодержання вимог щодо її форми та змісту, неподання протягом встановленого строку та несплата судового мита.

Суд не піддає сумніву те, що ця процедура була передбачена для забезпечення належного здійснення правосуддя. Проте, зважаючи на процедурні вимоги, які діяли на момент розгляду справи, та спосіб, у який вони були застосовані у справі заявника, ЄСПЛ доходить висновку, що застосовані засоби не були пропорційні меті. Зокрема, двома ухвалами, від 28 листопада 2002 р. та 27 січня 2003 р., Жовтневий районний суд відклав апеляційні скарги заявника на рішення цього ж суду у зв'язку з невідповідністю скарг вимогам до форми та змісту. Незважаючи на те, що формально заявник міг подати апеляційну скаргу на ухвалу від 27 січня 2003 р., вона, однак, мала пройти через суд першої інстанції. Апеляційний суд Запорізької області не міг розглянути апеляційну скаргу заявника, доки Жовтневий районний суд не вирішить передати її на розгляд.

Уряд не зазначив про існування доступних у національній правовій системі гарантій проти можливих свавільних відмов передати апеляційну скаргу до апеляційного суду. Тож ЄСПЛ вважає, що судам першої інстанції надано неконтрольоване повноваження вирішувати, чи можна передати апеляційну скаргу на рішення цього ж суду до суду вищої інстанції. Така ситуація, ймовірно, може призвести до того, що апеляційну скаргу ніколи не буде передано до суду вищої інстанції, що й мало місце у справі заявника.

Більше того, ЄСПЛ звертає увагу на те, що заявник вніс зміни до апеляційної скарги для усунення недоліків, відповідно до вказівок суду та вимог законодавства. Судова ухвала, якою було відмовлено в передачі апеляційної скарги до вищої інстанції, виглядає занадто формалізованою та не відповідає самій меті розгляду на предмет прийнятності. Ґрунтуючись на зазначеному вище, Суд доходить висновку, що заявникові було відмовлено в доступі до суду. Отже, ЄСПЛ відхиляє зауваження Уряду щодо невичерпання національних заходів юридичного захисту та встановлює, що в цій справі було порушення п. 1 ст. 6 Конвенції.

Суд також зазначає, що з набуттям чинності новим Цивільним процесуальним кодексом від 2005 р. суди першої інстанції були позбавлені повноваження ухвалювати рішення щодо прийнятності апеляційних скарг на свої рішення. Апеляційні суди здійснюють виключно повноваження розглядати апеляційні скарги щодо їх прийнятності та по суті⁷. Отже, ЄСПЛ зробив висновок, що така відмова є обмеженням права заявника на доступ до суду.

Відтак можна стверджувати, що відмова в прийомі додаткових апеляційних скарг, неповний розгляд доводів апеляційної скарги може бути розцінено як порушення права на доступ до суду апеляційної інстанції.

Гарантією забезпечення права на доступ до суду є також належне повідомлення сторін про день, час і місце судового засідання. Наприклад, у справі «Осіпов проти України»⁸ ЄСПЛ розглядав скаргу заявника про те, що апеляційний суд проводив засідання 27 травня 2008 р. за його відсутності, а пізніше Верховний Суд України не виправив цього процесуального порушення. Заявник посилався на п. 1 ст. 6 Конвенції, який передбачає: «Кожен має право на справедливий... розгляд його справи... судом... який вирішить спір щодо його прав та обов'язків», при цьому встановлено порушення ст. 6 Конвенції.

Якщо обвинувачений просить про розгляд справи без його особистої участі, він повинен бути належно повідомлений про день, час і місце суду апеляційної інстанції.

Забезпечення права на захист під час розгляду справи судом апеляційної інстанції є не менш актуальним, ніж під час розгляду судом першої інстанції. На це звертає увагу і Пленум Вищого адміністративного суду України (постанова від 6 березня 2008 р. № 2⁹). У постанові зазначається, що суд повинен перевірити доводи сторони захисту про неефективність дій захисника у разі обґрунтованості такої заяви. Якщо ж неналежне здійснення захисту в наявності: наприклад, захисник заявляє про доведеність вини підзахисного, коли останній її заперечує, питання про заміну захисника може вирішуватися і без такого клопотання обвинуваченого. Ці положення є, безсумнівно, викладом правових позицій ЄСПЛ щодо питання про контроль держави за якістю захисту прав людини в суді.

У рішенні у справі «Артіко проти Італії» від 13 травня 1980 р.¹⁰ ЄСПЛ вказав, що саме призначення адвоката ще не забезпечує ефективної правової допомоги. Згідно з п.п. С п. 3 ст. 6 Конвенції органи державної влади повинні втручатися в діяльність захисту тільки в тому випадку, якщо неподання належної допомоги адвокатом є явним або достатнім для того, щоб в інший спосіб привернути їхню увагу, або помилка призначеного адвоката очевидна або на неї звертають увагу образом якось інакше.

Із забезпеченням права на захист пов'язані, без сумніву, повноваження суду апеляційної інстанції щодо перевірки доказів. Згідно з вимогами чинного законодавства, за згодою сторін суд апеляційної інстанції має право розглянути апеляційну скаргу і подання без перевірки доказів. Відповідно, докази, що не були досліджені судом першої інстанції, приймаються судом, якщо особа, яка заявила клопотання про їх дослідження, обґрунтувала неможливість їх подання до суду першої інстанції з причин, визнаних судом поважними. Отже, суд апеляційної інстанції обмежений у дослідженні доказів, на відміну від суду першої інстанції. Водночас, згідно з правовими позиціями ЄСПЛ, якщо суд дає наданим доказам іншу оцінку, ніж суд першої інстанції, він зобов'язаний провести судове слідство фактично за правилами суду першої інстанції.

Так, ЄСПЛ встановив порушення права на виклик і допит свідків та права на захист у тій ситуації, коли суд апеляційної інстанції, вирішуючи справу за відсутності будь-яких нових доказів, оцінив свідчення свідків, заслуханих під час розгляду справи в суді першої інстанції, інакше, тільки за матеріалами адміністративної справи, при цьому відмовив обвинуваченому в задоволенні клопотання про їх допит і в суді апеляційної інстанції.

Якщо апеляційний суд повинен розглянути справу з фактичної і правової позиції, вивчити в цілому питання про винність чи невинність він не може (через справедливість процесу) прийняти рішення з цих питань без безпосередньої оцінки показань свідків, представлених обвинуваченим, якщо останній стверджує, що він не вчиняв правопорушення Миронюк Р. В. Особливості судового розгляду окремих категорій адміністративних справ: навч. посіб. Дніпро: Дніп- роп. держ. ун-т внутр. справ, 2019. С. 126-128.

¹² Constantinescu v. Romania, ECHR 27 iunie 2000. URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-122845 (viewed on 17.05.2021)..

У справі «Константинеску проти Румунії» від 27 червня 2000 р.¹² заявник скаржився на те, що Бухарестський окружний суд визнав його винним, не заслухавши його особистих показав.

ЄСПЛ встановив, що коли суд касаційної інстанції покликаний повністю вирішити питання про винність або невинність заявника та місце розгляду справи в аспекті як права, так і фактичних обставин справи, він не може, з огляду на справедливий судовий розгляд, належно вирішити ці питання без прямої оцінки показань, що даються особисто обвинуваченим, який заперечує вчинення дії, що, ймовірно, становить протиправне діяння.

У справі «Дестрехем проти Франції» від 18 травня 2004 р.¹³ заявник був виправданий судом першої інстанції за звинуваченням у пошкодженні молотком поліцейського автомобіля під час демонстрації. З ініціативи сторони звинувачення вирок був оскаржений в апеляційному порядку. Заявник звернувся до суду апеляційної інстанції з клопотанням про допит свідків захисту, які були заслухані судом першої інстанції. Суд відхилив це клопотання на тій підставі, що протоколи свідчень свідків захисту були належно залучені до матеріалів справи, що були в розпорядженні цього суду, і що цих протоколів досить для розгляду справи.

Суд апеляційної інстанції далі постановив, що у свідченнях одного зі свідків захисту була фундаментальна суперечність показанням трьох інших свідків і що за відсутності будь-якого свідка, здатного спростувати свідчення співробітників поліції, і з урахуванням точності і щирості показань цих співробітників, у суду не було жодних причин сумніватися у висунутих ними звинуваченнях проти заявника.

Суд апеляційної інстанції визнав заявника винним у вчиненні злочину. Європейський суд з прав людини встановив порушення п. 1 та п.п. d п. 3 ст. 6 Конвенції. Суд апеляційної інстанції виніс свою постанову, ґрунтуючись, по суті, на доказах, представлених у суді першої інстанції. Ці докази були долучені до матеріалів справи, і саме на цій підставі суд апеляційної інстанції оцінював показання свідків захисту. Відповідно, суд апеляційної інстанції обґрунтував обвинувальний вирок стосовно заявника новою оцінкою показань свідків, яких сам він не допитував. Заявник був, отже, визнаний винним на основі доказів, які суд першої інстанції вважав досить непереконливими. За таких обставин той факт, що суд апеляційної інстанції відмовився заслухати показання свідків, про повторний допит яких клопотав заявник до винесення йому обвинувального вироку, значно обмежив його права на захист. Таке обмеження прав на захист зробило судовий розгляд несправедливим.

Звичайно, законодавець унеможливлює скасування виправдувального вироку і винесення нового обвинувального вироку судом апеляційної інстанції. Водночас у багатьох випадках суди апеляційної інстанції встановлюють нові фактичні обставини справи, ніж суд першої інстанції, дають іншу правову оцінку діям засудженого, постановляючи при цьому новий обвинувальний вирок, причому спираючись тільки на матеріали судового слідства суду першої інстанції.

При цьому вважаємо, що немає порушення вимог ст. 6 Конвенції, якщо сторони заявляють клопотання про дослідження доказів, оскільки вони, відмовляючись від свого права клопотати про перевірку доказів, тим самим відмовляються в цій частині від своїх прав, передбачених ст. 6 Конвенції. Заразом, якщо в подібній процесуальній ситуації такі клопотання будуть заявлені і відхилені судом на тій підставі, що всі зазначені свідки були допитані судом першої інстанції, усі докази досліджено в повному обсязі, ЄСПЛ може встановити порушення ст. 6 Конвенції.

Ще одним елементом є вимога вмотивованості судових рішень. Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. містить вимогу вмотивованості рішення суду серед елементів справедливого судового розгляду. Судові рішення мають вказувати мотиви, на яких вони ґрунтуються. З огляду на рішення ЄСПЛ можна висновувати, що поняття мотивованості містить вимоги розгорнення судового акта для полегшення можливості оскарження, оскільки винесення короткого судового акта, з якого не ясно, чому суд прийшов саме до такого висновку, створює проблеми з його оскарженням.

Важливим завданням щодо забезпечення реалізації вимог справедливого судового розгляду є контроль судуапеляційної інстанції за дотриманням вимог ст. 6 Конвенції судом першої інстанції. Слід зазначити, що, згідно із судовою практикою, порушення судом першої інстанції вимог ст. 6 Конвенції визнаються істотним порушенням чинного законодавства, спричинюють скасування вироку зі скеруванням справи про адміністративні правопорушення на новий судовий розгляд. Зокрема, до таких належать: постановлення вироку незаконним складом суду, з порушенням правил підсудності (право на суд, створений на основі закону), порушення вимоги неупередженості суду (постанова вироку судом, що раніше висловлювався з питання провинності й оцінки доказів), порушення права на захист (враховуючи будь-які прояви порушення цього права - проведення судового розгляду без участі захисника, за участю захисника, але без надання ефективної правової допомоги, ненадання підсудному останнього слова або права брати участь у дебатах сторін, відсутність адвоката під час висловлення останнього слова, неповідомлення за п'ять діб про день, час і місце судового засідання суду першої інстанції).

Разом з тим позиція ЄСПЛ з питання про можливість усунення порушень ст. 6 Конвенції під час апеляційного розгляду адміністративної справи є не такою категоричною.

У справі «Сіпавічюс проти Литви»¹⁴ суд не визнав порушення ст. 6 Конвенції, оскільки суд другої інстанції володів всією сукупністю повноважень і щодо перегляду юридичної кваліфікації обвинувачення. Відповідно, заявник мав можливість захищатися від нового обвинувачення в суді другої інстанції.

Отже, потрібно й надалі вдосконалювати законодавство і правозастосовну практику задля реалізації вимог справедливого судового розгляду під час апеляційного розгляду справ про адміністративні правопорушення. Подальший розвиток апеляції в руслі вимог ст. 6 Конвенції має відбуватися або в напрямі вказівки точного переліку випадків необхідності проведення судового слідства за правилами суду першої інстанції, або шляхом визнання того, що сучасна апеляція не здатна усунути будь-які порушення вимог ст. 6 Конвенції, оскільки це можливо тільки за умови нового розгляду справи судом першої інстанції. При цьому обидва варіанти мають суттєві недоліки. Перший - організаційно-технічні проблеми, пов'язані із забезпеченням явки свідків з віддалених районів, необхідність забезпечення всіх районних судів засобами зв'язку для гарантування допиту свідків і потерпілих, явку яких безпосередньо до суду апеляційної інстанції важко забезпечити. Другий - недоліки, пов'язані зі збільшенням строків провадження у справі тощо.

Література

Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції: Закон України від 17.07.1997 р. № 475/97-ВР. База даних «Законодавство України» / ВР України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/475/97-%D0%B2%D1%80#Text(дата звернення: 17.05.2021).

2 Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини: Закон України від 23.02.2006 р. № 3477-IV. База даних «Законодавство України» / ВР України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3477-15#Text(дата звернення: 17.05.2021).

3 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод: міжнар. док. від 4.11.1950 р. База даних «Законодавство України» / ВР України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_004#Text(дата звернення: 17.05.2021).

4 Там само.

5 Podbielski and PPU Polpure v. Poland, ECHR 26 Jul 2005. URL: http://hudoc.echr.coe.int/app/conversion/pdf/?library= ECHR&id=001-69911 &filename=001-69911 .pdf&TID=soudeazyxk (viewed on 17.05.2021).

6 Рішення ЄСПЛ у справі «Воловік проти України» (Заява № 15123/03) від 6.12.2007 р. База даних «Законодавство України» / ВР України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_336#Text(дата звернення: 17.05.2021).

7 Фулей Т І. Застосування практики Європейського суду з прав людини в адміністративному судочинстві: наук.-метод. посіб. для суддів. 2-ге вид. виправл., допов. Київ, 2015. С. 26-27.

8 Рішення ЄСПЛ у справі «Осіпов проти України» (Заява № 795/09) від 8.10.2020 р. База даних «Законодавство України» / ВР України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_f47#Text(дата звернення: 17.05.2021).

9 Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ: постанова Пленуму Вищого адміністративного суду від 6.03.2008 р. № 2. База даних «Законодавство України» / ВР України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0002760-08#Text(дата звернення:

17.05.2021) .

10 Artico v. Italy, ECHR 13 May 1980. URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57424 (viewed on 17.05.2021).

13 Destrehem c. France, ECHR 18 mai 2004. URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-66319 (viewed on 17.05.2021).

14 Sipavicius v. Lithuania, ECHR 21 Feb 2002 № 49093/99. URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-60158 (viewed on

Размещено на Allbest.ru