Особливості правової природи цифрових прав людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДВНЗ «Ужгородський національний університет»

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОЇ ПРИРОДИ ЦИФРОВИХ ПРАВ ЛЮДИНИ

Терезія Петрівна Попович, кандидат

юридичних наук, доцент, доцент

Постановка проблеми

Незважаючи на відсутність усталеної назви, фахівці й дослідники у сфері права чітко наголошують на тому, що на сьогодні цілком допустимо вести мову про окрему когорту прав людини, які ми назвемо «цифровими», що пов'язані з реалізацією різного роду можливостей у мережі Інтернет та базуються на прогресивному розвитку інформаційно-комунікаційних технологій. Мабуть, не варто й говорити про вплив Інтернету як на окремих індивідів, так і колективні формування. Щоденно цей вплив ми маємо можливість відчувати на собі, будучи долученими до сфери віртуальної реальності, що є особливою частиною дійсності, яка побудована на поширенні, обміні, зберіганні інформації та передбачає глобальний рівень комунікації між людьми. При цьому основна небезпека віртуальної реальності полягає у тому, що, якщо першочергово вона доповнювала та розширювала можливості об'єктивної реальності, то наразі все більше замінює, витісняє останню, яскравим свідченням чого й виступає стрімкий розвиток всесвітньої комп'ютерної мережі та інших цифрових технологій.

Стан наукового дослідження

Не зважаючи на новизну явища цифрових прав людини, на сьогодні ця проблематика все більше захоплює увагу дослідників у сфері права, передусім завдяки динамічному розвитку сучасних інформаційно-комунікаційних технологій. Серед українських, російських та білоруських науковців тут варто відзначити: А. Антопольського, Н. Варламову, О. Васильченко, В. Володовську, С. Грачову, О. Даниленкова, М. Дворового, О. Довгань, О. Карцхію, Н. Колобаєву, Н. Косолапову, А. Кротова, І. Мукомела, С. Нарцисову, В. Наумова, С. Несмеянову, Ю. Размєтаєву, І. Рассолова, М. Салікова, П. Сухорольського, Е. Талапіну, М. Черемісінову, А. Щербовича та деяких інших. Також згадаємо англомовних дослідників цифрових прав: D. Banisar, L. Bygrave, S. Davies, F. Fabbrini, K. Karppinen, M. Klang, R. Lemos, I. Lloyd, A. Lukacs, K. Mathiesen, A. Murray, H. Nissenbaum, D. Solove, C.A. Souza, M. Viola та низку інших.

Формулювання мети статті

Мета нашого дослідження полягає у здійсненні аналізу особливостей правової природи цифрових прав, у тому числі шляхом проведення їх розмежування з інформаційними правами людини.

Виклад основного матеріалу

Перш ніж перейти до розгляду природи цифрових прав, слід окреслити природу Інтернет-мережі, на розвитку якої відповідні права ґрунтуються. Погодимось з твердженням А.А. Щербовича, який зазначає, що «хоча філософія Інтернет-простору полягає в тому, щоб зробити його максимально вільним від будь-якого державного чи іншого втручання, неможливо повністю відмовитись від управління Інтернетом при регулюванні його інфраструктури. Інтернет є своєрідним дзеркалом, що відображає реальний світ, а в реальному світі існують норми, у тому числі правові, які покликані забезпечити свободу слова та право доступу до інформації, присікаючи зловживання правом та неправомірну поведінку, а також огороджуючи користувачів від їх наслідків»¹.

Інтернет як глобальна інформаційно-комунікаційна мережа характеризується наступними ознаками: забезпечує обмін інформацією; інформація передається через мережі зв'язку; кількість цієї інформації практично не обмежена ані обсягом, ані інтересами; поєднує різні інформаційні системи та мережі електрозв'язку без національного обмеження; споживачами інформації, що передається, можуть бути будь-які суб'єктикористувачі мережі; більшість правил, на яких функціонує Інтернет, це протоколи, які дозволяють зберігати працездатність мережі за різними параметрами².

Досить ґрунтовне розуміння Інтернету надає І.Л. Бачило. З її точки зору, це сфера безперервного інформаційно-комунікаційного процесу, який забезпечує обіг інформації у цифровій формі в необмеженому просторі через пов'язані між собою мережі зв'язку, та реалізацію обміну інформаційним ресурсом будь-яких суб'єктів - користувачів (споживачів) з метою отримання, накопичення знань чи здійснення електронних операцій суб'єктів у різних сферах реалізації їх інтересів, прав та обов'язків³.

У свою чергу, в Законі України «Про телекомунікації» міститься характеристика Інтернету як всесвітньої інформаційної системи загального доступу, яка логічно зв'язана глобальним адресним простором та базується на Інтернет-протоколі, визначеному міжнародними стандартами⁴. З цього визначення викристалізовуються такі ключові особливості Інтернет-мережі:

а) інформаційна система - сукупність телекомунікаційних мереж і засобів для накопичення, обробки, зберігання та передачі даних;

б) всесвітній характер доступу - відкритість мережі для доступу з будь-якої точки світу, де наявне відповідне обладнання;

в) загальний характер доступу - можливість будь-якої особи без особливих обмежень чи дозволів отримати доступ до використання послуг мережі;

г) глобальний адресний простір - сукупність адрес мережі, через які впорядковуються та зв'язуються між собою Інтернет-сторінки і користувач, завдяки чому передбачена можливість переходу від одного інформаційного ресурсу до іншого;

д) використання Інтернет-протоколів - певних технічних стандартів, з допомогою яких комп'ютери з'єднуються між собою, використовуючи дротові й бездротові телекомунікаційні мережі⁵.

Таким чином, можливо визначити, що Інтернет-мережа в своїй природі побудована на двох ключових аспектах: по-перше, обіг різного роду інформації; по-друге, провадження комунікації будь-якого рівня у глобальному масштабі. Це справді «всесвітня павутина», яка здатна долати просторові та часові межі в напрямі обміну інформацією та забезпечення комунікації між людьми. Виходячи з такого висновку, стає зрозумілим, що Інтернет як всесвітня інформаційно-комунікаційна мережа повинна у визначений спосіб регулюватися, а отже, в ній мають реалізовуватися відповідні права користувачів, які й отримали назву цифрових. Наші спостереження дали можливість зрозуміти, що цифрові права слугують деякою мірою продовженням та доповненням тих прав людини, які вже є усталеними в законодавствах більшості національних держав та на рівні міжнародного співтовариства. Водночас вони демонструють особливості, які слід враховувати користувачам при долученні до Інтернет-мережі як особливої сфери реальності на сучасному етапі розвитку людства.

Безпосередній аналіз правової природи цифрових прав розпочнемо із констатації того, що наразі в науковій літературі має місце термінологічна плутанина з формулюванням назви цієї групи прав. Дослідники по-різному називають права, які пов'язані з розвитком інформаційно-комунікаційних технологій, а саме: інформаційні, віртуальні, цифрові (digital rights), Інтернет-права (Internet rights), право на комунікацію (rights to communicate), свобода з'єднання з будь-якою особою, в будь-який час, у будь-якому місці, для будь-яких цілей (freedom to connect - to anyone, anytime, anywhere, for anything). При цьому Н.В. Варламова доходить висновку, що найбільш адекватним усе ж є застосування терміна «цифрові права», що пов'язані з використанням сучасних цифрових технологій та функціонуванням у цифровому середовищі. Найбільш загальноприйнятими серед них є: право на доступ до Інтернету (Internet access right), право на захист персональних даних та право на забуття (right to be forgotten)⁶.

Відтак, О.А. Карцхія зазначає, що цифрові права «зазвичай розуміють як права громадян на доступ, використання, створення та публікацію цифрових творів, право на вільний доступ до мережі Інтернет (інших комунікаційних мереж) з використанням комп'ютерів та інших електронних приладів»⁷.

Дослідниці С.А. Грачова та М.Є. Черемісінова вважають, що базові цифрові права походять з інформаційних, хоча й не зводяться до них. Серед них: право на доступ до електронних приладів та комунікаційних мереж, право на захист персональних даних, право на інформаційне самовизначення, право на анонімність, право на забуття, право на вільну передачу та поширення інформації⁸.

Цікаво, що основна частина розглядуваних Європейським судом з прав людини справ, пов'язаних з Інтернетом, ініційовані скаргами про порушення двох статей Конвенції про захист і основоположних свобод людини: ст. 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя, житла та кореспонденції) та ст. 10 (свобода вираження поглядів)⁹.

Таким чином, при визначенні сутності цифрових прав слід враховувати два важливі аспекти: по-перше, природу самої Інтернет-мережі, яка базується на вільному обігу інформації та провадженні комунікації; подруге, на наявні й усталені в міжнародному праві та національних законодавствах права людини, що лежать в основі цифрових прав (до прикладу, загальна свобода вираження поглядів продовжується й отримує свою нову реалізацію в мережі Інтернет тощо). Водночас слід додати, що має місце й формування нових їх видів завдяки саме розвитку сучасних інформаційних технологій - як право на забуття, право на цифрову смерть. Отже, фактор новітності Інтернет-мережі також відіграє суттєву роль у формуванні когорти цифрових прав людини.

Розмежування цифрових та інформаційних прав людини. Потреба в розмежуванні або співвідношенні цифрових та інформаційних прав пов'язана з тим, що обидві групи прав своїм центральним об'єктом мають інформацію. Так, у дисертаційному дослідженні, присвяченому розгляду особистого інформаційного права, Ш.К. Гаюров визначив інформацію як відомості, повідомлення та дані, що відображають різноманіття навколишньої дійсності та передаються в процесі взаємодії двох чи більше учасників інформаційного обміну¹⁰.

Відповідно до Закону України «Про інформацію» інформація являє собою будь-які відомості або (та) дані, що можуть бути збережені на матеріальних носіях чи відображені в електронному вигляді¹¹. Отже, інформація являє собою сукупність відомостей чи повідомлень, які можуть зберігатися та передаватися між людьми.

Як би парадоксально не звучало, однак, за нашими спостереженнями, невизначеність і плутанина з інформаційними правами ще більша, аніж із цифровими правами. До кінця не з'ясованими та дискусійними залишаються в науковій літературі питання про природу останніх, їх характер (приватний чи публічний), види та ін. Ситуація з розумінням сутності цифрових прав краща, адже так чи інакше вони пов'язані зі сферою сучасних інформаційних технологій, зокрема Інтернет-мережею, а тому більш зрозумілий і простір їх реалізації. І.М. Рассолов вказує на два види інформаційної сфери: природна та штучна. Інтернет називається ним частиною штучної інформаційної сфери суспільства, що створена людьми - фізичними та юридичними особами¹². У свою чергу, термін «інформаційні права» доволі «штучний» і невизначений. І хоча нібито йдеться теж про інформаційну сферу, однак остання настільки значна за своїм обсягом та способами реалізації, що поки що залишається неможливим визначити її рамки або межі. Отже, щоб провести розмежування цифрових та інформаційних прав людини, слід передусім коротко визначити основні підходи до розуміння останніх.

Досі відсутнє бачення сутності інформаційних прав та узагалі допустимість такого формулювання. Деякі дослідники виділяють термін «інформаційні права», інші - заперечують таку можливість, визначаючи лише окремо право на інформацію. Так, з точки зору І. Діордіци, поняття «інформаційні права» та «право на інформацію» не тотожні. Друге є набагато ширше поняття, охоплює собою не лише право людини на інформацію, а й весь комплекс прав і свобод, які мають інформаційний характер. Отже, інформаційні права мають місце в будь-якій сфері життєдіяльності суспільства (економічній, екологічній, політичній тощо). Водночас їх ядром все ж постає право людини на інформацію¹³. Окрім цього, має місце також підхід дослідників (А.В. Баровська, А.І. Марущак, В.В. Ткаченко, С.Н. Шевердяєв та ін.), відповідно до якого інформаційні права ототожнюються за змістом із правом на інформацію¹⁴. На думку А.В. Кротова, інформаційні права - це «сукупність норм, які охороняються публічної владою, закріплюють принцип рівноправності людей, встановлюють пріоритет свободи людини та охороняють свободу людини у сфері отримання, виробництва та передачі інформації»¹⁵.

Н.В. Віноградова доходить висновку, що поняття «права людини в інформаційній сфері», «інформаційні права» та «права в сфері інформації» в цілому збігаються. Право на інформацію лише одна зі складових у системі інформаційних прав. При цьому до цієї групи прав дослідниця відносить права: на вільний пошук, передачу, отримання, вироблення та поширення інформації¹⁶. цифровий право інформаційний інтернет

У своєму дисертаційному дослідженні Л.В. Ярмол вважає інформаційні права (шукати, одержувати, поширювати, передавати будь-яку інформацію та ідеї) складовою свободи вираження поглядів людини. При цьому вони мають подвійне підпорядкування: належать як до права на формування поглядів (пошук та отримання інформації), так і до права на вираження поглядів (поширення й передача інформації). Саму ж свободу вираження поглядів дослідниця розглядає як «можливість людини виражати внутрішньо та назовні, в будьякій формі ставлення ймовірнісного характеру до будь-яких теперішніх, минулих, майбутніх явищ, процесів, подій, фактів дійсності або давати їм оцінку»¹⁷.

О. Кохановська у своїх судженнях доходить висновку, що поняття «інформаційні права» та «право на інформацію» є правові фікції, оскільки вони мають досить умовний характер. З її точки зору, це група немайнових та майнових прав, зміст яких визначається передусім Конституцією України та Цивільним кодексом України, а також іншими законами. Особистими немайновими інформаційними правами, вважає дослідниця, є: право на інформацію, доступ особи до інформації про неї; право на визнання людини творцем об'єкта інформаційного права; право перешкоджати втручанню в інформаційне право; право отримувати, знати, поширювати інформацію та ін. Майновими ж інформаційними правами постають: права на виробництво, доступ, використання, дозвіл використання об'єкта інформаційного права, перешкоджати неправомірному використанню такого об'єкта й забороняти таке використання та інші. У свою чергу, інформаційні правовідносини мають приватноправову природу, не потребують штучного обмеження та безмежного контролю¹⁸.

На думку В.С. Політанського, змістом права на інформацію є: можливості вільно одержувати, використовувати, поширювати, зберігати та захищати інформацію; право доступу до інформації з метою її перевірки та отримання; право на розміщення відомостей про себе у відповідних інформаційних системах; право перевіряти достовірність інформації про себе та спростовувати недостовірну інформацію¹⁹.

Низка зазначених нами поглядів науковців щодо розуміння інформаційних прав значною мірою демонструють та підтверджують висловлену нами вище позицію про те, що визначення сутності цієї групи прав залишається дискусійним, більше того, часто суперечливим. Аналіз вищевказаних тлумачень дослідників дає змогу поставити наступні проблемні питання в окресленні природи інформаційних прав: чи допустимо в цілому виділяти інформаційні права як окрему групу прав людини; як співвіднести інформаційні права та право на інформацію; який характер - публічно-правовий чи приватноправовий - мають інформаційні права; чи є інформаційні права складовою свободи вираження поглядів; які конкретно права слід віднести до групи інформаційних прав.

Таким чином, основна складність у проведенні розмежування цифрових та інформаційних прав полягає у тому, що правова природа останніх залишається чітко не визначеною. При цьому досить зрозумілою, хоча б на перший погляд, залишається природа цифрових прав. Враховуючи ці обставини, нам потрібно сформулювати власне розуміння інформаційних прав. Не вдаючись при цьому до повної характеристики розглядуваної групи прав, зазначимо лише такі аспекти, завдяки яким можливим стане співвіднесення або розмежування першої та другої груп розглядуваних прав. На наше переконання, інформаційні права є цілком штучне утворення, висловлене в правовій доктрині. Вірним і усталеним варто вважати лише право на інформацію, яке передбачає різного характеру можливості особи поводитись з інформацією - одержувати, поширювати, зберігати, спростовувати тощо. У свою чергу, це право має комплексний - і приватноправовий, і публічноправовий характер (до прикладу, право на доступ до публічної інформації). Слід розрізняти «погляд» та «інформацію». Перше поняття показує фундаментальну потребу людини в комунікації, в висловлюванні власної думки, позиції тощо. Водночас «інформація» охоплює відомості, дані, що мають у цілому об'єктивний характер. У такий спосіб висловлення позиції не те саме, що поширення інформації. Недарма має місце усталене розуміння «свобода вираження поглядів» та «право на інформацію». Перше (свобода) не потребує жодних додаткових засобів для реалізації, воно цілковито походить з природи людини як істоти. Тоді як друге (право) передбачає існування механізмів, завдяки яким таке право може бути реалізоване належною мірою.

Отже, спробуємо наразі розмежувати цифрові права та вже визначене нами право на інформацію. Як ми вже вище зазначали, одні й інші права безпосередньо стосуються різних можливостей у сфері поводження з інформацією. Водночас ми також дійшли висновку про природу Інтернет-мережі. Окрім інформаційної складової, її другим важливим компонентом є комунікаційна. Видається, що право на інформацію позбавлене в цілому саме цієї, комунікаційної складової. Враховуючи цей аспект, а також попередній хід наших думок, зазначимо наступні моменти розмежування й співвідношення цифрових прав і права на інформацію:

- по-перше, основним об'єктом, щодо якого реалізовуються цифрові права та право на інформацію, є інформація, яку можна отримувати, поширювати, зберігати тощо; однак, окрім цього, перші мають місце завдяки існуванню Інтернет-мережі, містять в собі й комунікаційну складову, а тому дещо відрізняються за своєю природою від другого;

- по-друге, завдяки інформаційній складовій цифрові права можливо сприймати як продовження, доповнення та новітній спосіб реалізації права на інформацію, зокрема в Інтернет-мережі;

- по-третє, цифрові права, хоча й збігаються значною мірою за своїм змістом з правом на інформацію, все ж постають у цілому новою сферою прав людини, реалізовуються завдяки існуванню Інтернету, що за своїми особливостями не піддається аналогії з іншими явищами, які до цього часу мали місце в історії людства.

Таким чином, ключовими положеннями висновків з дослідження природи цифрових прав є наступні:

1) безперечно, під впливом розвитку цифрових технологій еволюціонують та зазнають змін і права людини, в результаті чого можемо говорити про формування нової, особливої за змістом та внутрішніми характеристиками, категорії прав людини, ба, навіть покоління. Попри певне закріплення окремих аспектів даних прав у міжнародно-правових актах, актах національного законодавства, а також у судовій практиці, залишається неврегульованою значна кількість питань, пов'язаних з чітким розумінням їх природи, властивостей та визначення статусу у каталозі прав людини (чи це є нові права, чи вони становлять оновлену версію прав людини, сформованих значно раніше). Наявність діаметрально протилежних думок і у площині правової доктрини є яскравим свідченням зазначеного;

2) Інтернет-мережа в своїй природі побудована на двох ключових аспектах: по-перше, обіг різного роду інформації; по-друге, провадження комунікації будь-якого рівня в глобальному масштабі; це «всесвітня павутина», яка здатна долати будь-які просторові та часові межі в напрямі обміну інформацією та забезпечення комунікації між людьми; завдяки цьому цифрові права демонструють особливості, які слід враховувати користувачам при долученні до Інтернет-мережі як особливої сфери реальності на сучасному етапі розвитку людства;

3) при визначенні сутності цифрових прав слід враховувати як природу самої Інтернет-мережі, а також наявні й усталені в міжнародному праві та національних законодавствах права людини, що лежать в основі цієї групи; при цьому має місце й формування нових видів цифрових прав завдяки розвитку сучасних інформаційних технологій - право на забуття, право на цифрову смерть; враховуючи стан розвитку та особливості правової природи, цифрові права слід сприймати як окрему групу прав людини, відособлену від інших та деякою мірою автономну.

Таким чином, при визначенні сутності цифрових прав слід враховувати два важливі аспекти: по-перше, природу самої Інтернет-мережі, яка, як ми визначили вище, базується на вільному обігу інформації та провадженні комунікації; по-друге, на наявні й усталені в міжнародному праві та національних законодавствах права людини, що лежать в основі цифрових прав (до прикладу, загальна свобода вираження поглядів продовжується й отримує свою нову реалізацію в мережі Інтернет тощо). Водночас слід додати, що має місце й формування нових їх видів завдяки саме розвитку сучасних інформаційних технологій - як право на забуття, право на цифрову смерть. Отже, фактор новітньості Інтернет-мережі також відіграє суттєву роль у формуванні когорти цифрових прав людини.

Література

1. Щербович А.А. Конституционные гарантии свободы слова и права доступа к информации в сети Интернет: автореф. дисс.... канд. юрид. наук: 12.00.02. Москва, 2013. С. 14.

2. Саликов М.С., Несмеянова С.Э., Мочалов А.Н., Колобаева Н.Е., Иванова К.А. Права человека в сети Интернет: коллективная монография. Екатеринбург: Изд-тво УМЦ УПИ, 2019. С. 18.

3. Бачило И.Л. Информационное право: учебник. Москва: Изд-во Юрайт, 2011. С. 335.

4. Про телекомунікації: Закон України від 18.11.2003 р. № 1280-Г\Ї Відомості Верховної Ради України. 2004. № 12. Ст. 155.

5. Кормич Б.А. Інформаційне право: підручник. Харків: БУРУН і К., 2011. С. 261-262.

6. Варламова Н.В. Цифровые права - новое поколение прав человека? Труды Института государства и права РАН. 2019. Т 14. №4. С. 12-13.

7. Карцхия А.А. Цифровая трансформация и права человека. Русская политология. 2018. № 4. С. 35-36.

8. Грачева С.А., Черемисинова М.Е. Вопросы конституционного обеспечения цифровых прав. Вестник МГПУ. Юридические науки. 2018. № 4. С. 57.

9. Антопольский А.А. Права человека и Интернет: практика Европейского суда по правам человека. Труды Института государства и права РАН. 2019. Т. 14. № 2. С. 163.

10. Гаюров Ш.К. Личное информационное право граждан: проблемы гражданско-правового регулирования в Республике Таджикистан: автореф. дисс.... д-ра юрид. наук: 12.00.03. Москва, 2010. С. 19.

11. Про інформацію: Закон України від 2.10.1992 р. № 2657-ХІІ. Відомості Верховної Ради України. 1992. № 48. Ст. 650.

12. Рассолов И.М. Право и Интернет: теоретические проблемы: автореф. дисс.... д-ра юрид. наук: 12.00.14. Москва, 2008. С. 20-21.

13. Діордіца І. Класифікація інформаційних прав і свобод людини та громадянина. Підприємництво, господарство і право. 2016. № 7. С. 117-118.

14. Вакарюк Л. Основні підходи до розуміння поняття «інформаційні права людини». Підприємництво, господарство і право. 2018. №2. С. 157.

15. Кротов А.В. Конституционное право граждан на информацию и свободу информации: автореф. дисс.... канд. юрид. наук: 12.00.02. Казань, 2007. С. 9.

16. Виноградова Н.В. Правовой механизм защиты информационных прав и свобод человека и гражданина в Российской Федерации: автореф. дисс.... канд. юрид. наук: 12.00.01. Саратов, 2011. 26 с.

17. Ярмол Л.В. Свобода вираження поглядів та проблеми юридичного забезпечення її реалізації в Україні: дис.... д-ра юрид. наук: 12.00.01. Львів, 2018. С. 133, 140-141.

18. Кохановская Е. Основные теории в сфере информационных правоотношений: концепция информационных прав как частноправового института и теория информационного права как отрасли права в современной правовой доктрине Украины. Публичное право. 2013. № 1. С. 199-201.

19. Політанський В.С. Право на інформацію як фундаментальне право людини: дис.... канд. юрид. наук: 12.00.01. Харків, 2015. С. 66.

20. Попович Т.П., Шаварин А.Т. Права людини, пов'язані з розвитком цифрових технологій: окремі аспекти. Конституційно-правові академічні студії. 2020. № 1. С. 35.

Резюме

Попович Т.П. Особливості правової природи цифрових прав людини.

Статтю присвячено аналізу особливостей правової природи цифрових прав людини. З метою реалізації мети дослідження звертається увага на розуміння поняття та ознак Інтернету як у науковій доктрині, так і на законодавчому рівні.

У ході дослідження розглядаються основні види цифрових прав. Разом з тим у статті підкреслено, що поруч із цифровими правами існують також обов'язки, котрі з них випливають, внаслідок чого автор визначає правові обов'язки, пов'язані із реалізацією кожного із досліджуваних цифрових прав, використовуючи положення міжнародного права, національного законодавства, зарубіжний досвід та судову практику. Окрім того, наголошено на необхідності проведення досліджень у сфері правових обов'язків крізь призму реалізації цифрових прав людини.

Ключові слова: цифрові права людини, інформаційні права людини, Інтернет-права, право на комунікацію, віртуальні права, правові обов'язки.

Резюме

Попович Т.П. Особенности правовой природы цифровых прав человека.

Статья посвящена анализу особенностей правовой природы цифровых прав человека. С целью реализации цели исследования обращается внимание на понимание понятия и признаков Интернета как в научной доктрине, так и на законодательном уровне.

В ходе исследования рассмотрены основные виды цифровых прав. Вместе с тем в статье подчеркнуто, что рядом с цифровыми правами существуют также обязанности, которые из них вытекают, в результате чего автор определяет правовые обязанности, связанные с реализацией каждого из исследуемых цифровых прав, используя положения международного права, национального законодательства, зарубежный опыт и судебную практику. Кроме того, отмечена необходимость проведения исследований в области правовых обязанностей через призму реализации цифровых прав человека.

Ключевые слова: цифровые права человека, информационные права человека, Интернет-права, право на коммуникацию, виртуальные права, правовые обязанности.

Summary

Tereziia Popovych. The Peculiarities of Legal Nature of Digital Human Rights.

The article is devoted to the analysis of the peculiarities of the legal nature of digital human rights. The author emphasizes the existing terminological contradictions in scientific doctrine regarding the name of this group of human rights. Thus, it is noted that researchers call the rights that are associated with the development of information (including the Internet) technology: information, virtual, digital (digital rights), Internet rights (Internet rights), the right to communicate rights to communicate), freedom to connect with any person, at any time, in any place, for any purpose (freedom to connect - to anyone, anytime, anywhere, for anything).

In order to achieve the purpose of the study, the author drew attention to the understanding of the concept and features of the Internet both in scientific doctrine and at the legislative level. The author emphasizes the problematic aspects that exist in the direction of distinguishing between digital and information rights, noting that the legal nature of the latter is not clearly defined. In attempting to make such a distinction, the author notes that the object of both rights under study is information, however, digital rights exist due to the existence of the Internet, and therefore contain a communication component. However, digital rights, while largely identical in content with the right to information, nevertheless emerge as a whole new area of human rights.

In addition, in the course of the study the author considered the main types of digital rights. In particular, it is stated that digital rights include the right to access the Internet, the right to protection of personal data and the right to be forgotten. However, the author draws attention to the fact that in addition to digital rights, there are also obligations that arise from them, as a result of which he defines the legal obligations associated with the implementation of each of the studied digital rights, using the provisions of international law, national legislation, foreign experience and case law. In addition, the need to conduct research in the field of legal obligations through the prism of the implementation of digital human rights was emphasized.

Key words: digital human rights, information human rights, Internet rights, the right to communicate, virtual rights, legal obligations.

Размещено на Allbest.ru