Професор В.Г. Сокуренко: правознавець і педагог у дзеркалі часу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Професор В.Г. Сокуренко: правознавець і педагог у дзеркалі часу

Ігор Борисович Усенко, кандидат юридичних наук, професор, заслужений юрист України, завідувач відділу Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

Ігор Йосипович Бойко, доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка

Резюме

На основі нових архівних матеріалів подано відомості про життя, наукову, викладацьку та громадську діяльність відомого правознавця Володимира Гавриловича Сокуренка. Охарактеризовано основні етапи життєвого і творчого шляху та наукова спадщина вченого. Особлива увага приділяється маловідомому ранньому періоду життя В. Г. Сокуренка, його ратній праці в роки Другої світової війни і навчанню в аспірантурі. Підкреслюються здобутки правознавця у дослідженні вітчизняних учень про державу і право та актуальність його творчої спадщини.

Ключові слова: Україна, юридична наука, Львівський університет, В. Г. Сокуренко, історія правових і політичних учень, теорія держави і права, військова звитяга.

Резюме

Усенко И.Б., Бойко И.И. Профессор В.Г. Сокуренко: правовед и педагог в зеркале времени.

На основе новых архивных материалов представлена информация о жизни, научной, педагогической и общественной деятельности известного ученого-правоведа Владимира Гавриловича Сокуренко. Охарактеризованы основные этапы жизни и творческого пути, а также научное наследие ученого. Особое внимание уделяется малоизвестному раннему периоду жизни В. Г. Сокуренко, его ратному труду во время Второй мировой войны и обучению в аспирантуре. Подчеркиваются достижения правоведа в изучении отечественных учений о государстве и праве, актуальность его творческого наследия.

Ключевые слова: Украина, юридическая наука, Львовский университет, В. Г. Сокуренко, история правовых и политических учений, воинская доблесть.

Summary

Key words: Ukraine, legal science, Lviv University, V.G. Sokurenko, history of legal and political doctrines, theory of state and law, military prowess.

Цього року українська правнича спільнота урочисто відзначила 100-річчя від дня народження одного із найяскравіших представників юридичної науки 60-х - 80-х років ХХ ст. у Львівському університеті, довголітнього завідувача кафедри теорії та історії держави і права та декана юридичного факультету В. Г. Соку- ренка. Професор уже давно пішов з життя, але ветерани факультету і досі з благовінням згадують його як талановитого дослідника, блискучого лектора, мудрого наставника, чуйну та доброзичливу людину. Своїм учителем і старшим колегою його, зокрема, називають заслужені професори Львівського університету Б. Й. Тищик, П. М. Рабінович та В. Т. Нор; вчений і політик З. В. Ромовська; доктори юридичних наук, професори П. Ф. Гураль, М. М. Кобилецький, В. П. Кіселичник, В. М. Коссак, В. М. Косович, О. С. Яворська та багато інших знаних нині представників львівської правничої школи.

Проте, як і багато представників свого часу, Володимир Гаврилович був дуже скромною людиною, і за життя правознавця на його честь не проводилися гучні ювілейні заходи, не виходили різного роду біографічні публікації тощо. Фактично життєвому і творчому шляху В. Г. Сокуренка присвячені лише коротка стаття в Юридичній Енциклопедії¹ та дещо ширший нарис у багатотомному виданні «Антологія української юридичної думки»². Також колеги з Львівського університету присвятили спогадам про професора невеликий популярний кінофільм³. Тому цю розвідку можна до певної міри вважати першою відносно повною спробою відтворити наукову біографію вченого.

Для підготовки статті використані насамперед матеріали аспірантської та викладацької особових справ В. Г. Сокуренка з архівних фондів Львівського національного університету імені Івана Франка, а також матеріали Центрального архіву Міністерства оборони Російської федерації (далі - ЦАМО), нині розміщені в копіях у відкритому доступі в електронних банках документів «Подвиг народу» (http://podvigna- roda.ru) і «Пам'ять народу» (https://pamyat-naroda.ru). Студентську справу правознавця досі відшукати не вдалося.

Документи свідчать, що Володимир Сокуренко народився 28 січня 1921 р. в селі Бранкованове, колишнього Цебриківського району, тепер Чогодарівської сільської громади у Березівському районі Одеської області в робітничій сім'ї. Його батько в 1927 р. в порядку організованого набору був скерований на роботу до Запоріжжя на щойно розпочате будівництво Дніпровської гідроелектростанції. У 1928 р. до Запоріжжя переїхала і вся сім'я Сокуренків. Батько працював на Дніпровській ГЕС до 1941 р. Про рід занять його матері, Анастасії Автономівни, достеменно нічого не відомо.Невдовзі після приїзду Володимир поступив до неповної (семирічної) загальноосвітньої школи № 35, яка розміщувалася в одному із бараків робітничого селища № 15 (згодом - промислова зона Запорізького виробничого алюмінієвого комбінату). Закінчив школу 1935 р. і продовжив освіту в Запорізькому авіаційному технікумі, найбільшому та одному із найпрестижніших на той час навчальних закладів області, який готував кадри як для авіаційної галузі (передусім фахівців з авіаційних двигунів), так і для будівельної промисловості. Технікум входив у систему Всесоюзного авіаційного об'єднання, був тісно пов'язаний із Запорізьким заводом авіадвигунів (колишній завод акціонерного товариства «Дека», згодом - широко відомий як акціонерне товариство «Мотор Січ»). Через навчання в авіаційному технікумі пройшло багато відомих запоріжців. Зокрема, одночасно з В. Г. Сокуренком у технікумі здобував фахову освіту майбутній Герой Радянського Союзу, льотчик-винищувач В. Г. Денисенко. Тут у ці роки починав свою кар'єру і відомий радянський партійний діяч, перший секретар Запорізького обкому Компартії України, Герой Соціалістичної Праці М. М. Всеволожський.

Володимир Гаврилович провчився у технікумі два курси, а з 1 жовтня 1937 р. за спеціальним набором став курсантом 2-ої воєнної школи авіатехніків, дислокованої у місті Вольську на правому березі Волги, в 147 км на північний схід від Саратова, у комплексі споруд колишнього Кадетського корпусу.

3 цього дня офіційно почалася і його військова служба, на яку він був призваний Запорізьким РВК Дніпропетровської області. У 1938 р. згадане училище було перейменовано у Вольське військове авіаційно-технічне училище (далі - ВВАТУ). Цей заклад, до речі, після багатьох реорганізацій існує і нині як філія російської Воєнної академії тилу і транспорту. Училище мало славні традиції у справі підготовки льотчиків та авіаційних техніків. Тим, хто хоче дізнатися більше про історію цього військового вишу, радимо ознайомитися з блискучою журналістською розвідкою російського блогера <^аи59» (псевдонім, який досі офіційно ніде не розкривається) під промовистою назвою «Від гусар і кадетів до радянського військового училища»⁴. З неї, зокрема, можна дізнатися, що серед випускників училища було чимало радянських асів, героїв громадянської війни в Іспанії, боїв на Халгін-Голі та Другої світової війни, зокрема 38 Героїв Радянського Союзу, з яких І. С. Полбін та В. І. Михлик були удостоєні цього високого звання двічі.

В. Г. Сокуренко був курсантом училища у 1937-1939 рр. Водночас із ним (можливо, в одній аудиторії) проходили навчання майбутні Герої Радянського Союзу, випускники 1939 р. А. Ішанкулов, В. Ф. Коленників, М. І. Румянцев. А ще один однокурсник, І. Т. Вдовенко (командир бомбардувальника), разом зі штурманом М. В. Гомоненком (випускником Вольського училища 1937 р.) 28 серпня 1941 р., через два місяці, повторили подвиг екіпажу М. Ф. Гастелло, спрямували підбитий ворогом палаючий літак з вантажем бомб на німецьку річну переправу. Обоє посмертно удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

4 вересня 1939 р. Володимир Гаврилович завершив вишкіл із присвоєнням звання військовий технік 2-го розряду. Місце служби йому було визначено в Азербайджанській РСР, у Закавказькому воєнному окрузі (ЗакВО). Його призначили молодшим авіатехніком нещодавно сформованого 50-го винищувального авіаполку, який входив до складу 60-ї авіабригади ЗакВО. Полк мав завдання прикривати з повітря Баку і Каспійський нафтобудівний район. Від 16 березня 1940 р. він служив у 82-му винищувальному авіаполку. Службу проходив переважно на аеродромах Насосна (поблизу м. Сумгаїт) і Кала (поблизу однойменного селища у передмісті Баку). Саме на аеродромі Кала на базі 82-го винищувального авіаційного полку 3 вересня 1941 р. сформований 482-ий винищувальний авіаційний полк, з яким пов'язана вся подальша ратна праця В. Г. Сокуренка.

Від грудня цього ж року 482-ий полк почав брати безпосередню участь в боях, зокрема в обороні Закавказзя (1941 р.), битві за Крим (1942 р.), Північнокавказькій і Бєлгородсько-Харківській (умовна назва «Полководець Румянцев») операціях (1943 р.), Вітебсько-Оршанській і Білоруській (умовна назва «Багра- тіон») операціях (1944 р.), Сандомирсько-Сілезькій, Берлінській і Празькій операціях (1945 р.). З боями пройшов Польщу, Австрію, Німеччину і Чехословаччину. Полк входив до різних авіаційних з'єднань, зокрема, до 1, 2, 3, 5, 6, 8 і 15 Повітряних армій, різних фронтів та Резерву Верховного Головнокомандування. На кінець війни він мав почесне найменування «482-й винищувальний авіаційний «Ковенський» орденів Кутузова III ступеня і Олександра Невського полк». На його бойовому рахунку 7788 бойових вилетів і 257 знищених ворожих літаків. Сім однополчан Володимира Гавриловича стали Героями Радянського Союзу. Історія 482-го винищувального авіаційного полку добре висвітлена у численних довідкових виданнях, а також у ґрунтовній розвідці дослідника і літератора В. М. Савончика⁵.

Фахова компетентність В. Г. Сокуренка як авіаційного техніка і його особиста мужність не викликали жодних сумнівів. Проте на відміну від асів-льотчиків їх бойові побратими з інженерно-технічного складу практично не мали великих перспектив службового зростання. Так, за роки війни Володимир Гаврилович став з військового техніка-лейтенанта старшим лейтенантом технічної служби, а за посадою з техніка авіаційної ланки - інженером авіаційної ескадрильї. Попри це ратна праця В. Г. Сокуренка заслужила щиру повагу командування і бойових товаришів. У 1943 р. його прийняли в члени Комуністичної партії. Неодноразово представляли до державних нагород. Ось кілька уривків мовою оригіналу з нагородних листів, які дають деяке уявлення про повсякденну звитягу авіаційних техніків часів Великої Війни:

«... Много положил сил и энергии для того, чтобы вновь ввести в строй машины, которые возвращались с боевого задания побитыми. 13 марта 1942 года самолет И-153 с боевого задания вернулся с подбитым мотором, пробитыми цилиндрами, и в течение всей ночи работал на съемке и постановке моторов, и за 9 часов машина снова стала в строй...»;

«... 25-26 июля 42 года тов. Сокуренко с небольшой группой тех. состава обслуживал два полка И-153, которые делали по 4-5 штурмовых действий на территорию противника, не считаясь с усталостью тов. Сокуренко обеспечивал боевые вылеты, не задерживая самолёты на земле. Подбитые самолёты ремонтировал ночью.»;

«.7 августа самолет вернулся с боевого задания с пробитой правой плоскостью и ланжеронами и сильно поврежденным рулем поворота и глубины. Тов. Сокуренко проявил здесь мужество, отремонтировал самолет при сильном обстреле с воздуха. Машина вошла в строй за 4 часа.»;

«... после одного из полетов из строя вышло два цилиндра. Для их замены требовалось 45-50 часов, но благодаря напористости тов. Сокуренко и хорошей организации работы, машина была готова за 18-20 часов. Работы производились ночью.».

Хоча не всі ці подання задовольнялися у повному обсязі, зрештою військова звитяга В. Г. Сокуренка була відзначена орденом Червоної Зірки (1945 р.), медалями «За бойові заслуги», «За оборону Кавказа», «За звільнення Праги», «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 19411945 рр.», а у повоєнний час - орденом Вітчизняної Війни ІІ ступеня (1985 р.) і кількома ювілейними медалями.

Як кадровий військовий В. Г. Сокуренко продовжив службу в рідному полку і після перемоги. Проте невдовзі, 15 грудня 1945 р., полк разом з 322-ою винищувальною авіаційною дивізією 2-ої Повітряної армії у складі Центральної групи військ в Угорщині, до якої він тоді належав, був розформований. Втім, його особисто демобілізували за скороченням Збройних Сил лише 15 травня 1946 р.

На цей час батько, мати та дві сестри Володимира Гавриловича, які з початком війни були евакуйовані до Каменець-Уральського, переїхали на постійне проживання до Львова. Це, ймовірно, справило певний вплив на вибір колишнім фронтовиком свого подальшого життєвого шляху, і восени 1946 р., у 25-річному віці, він став студентом юридичного факультету Львівського державного університету імені Івана Франка. Згідно з офіційною характеристикою зарекомендував себе як студент-відмінник, активний учасник студентських наукових гуртків, зокрема з державного права і управління. Він обирався від 1948 р. членом партійного бюро університету, а на час написання характеристики (липень - серпень 1950 р.) був заступником секретаря цього бюро. Кафедрою державного і адміністративного права здібний студент був рекомендований до вступу в аспірантуру. З інших документів відомо, що в 1948 р. він був обраний народним засідателем Львівського обласного суду.

В. Г. Сокуренко закінчив з відзнакою університет у липні 1950 р., був залишений у ньому для науково- викладацької діяльності, кілька місяців формально вважався старшим лаборантом кафедри теорії та історії держави і права, а після успішного (з оцінками «відмінно» та «добре») складання вступних іспитів став від 1 жовтня 1950 р. аспірантом цієї ж кафедри. До речі, вступний іспит зі спеціальності - історії політичних учень - у нього приймали професор П. Б. Домбковський та доценти П. О. Недбайло і П. П. Михайленко. Екзаменаційний білет включав такі питання: 1. Державно-правові погляди М. Г. Чернишевського. 2. Виникнення марксистсько-ленінської теорії держави і права. 3. Критика сучасних реакційних американських вчень про державу і право. Самостійною складовою цього іспиту був науковий реферат на тему «Суверенітет», який рецензент П. О. Недбайло, а згодом і екзаменаційна комісія колегіально оцінили на «відмінно».

Планувалося, що майбутня дисертація аспіранта стосуватиметься історії політичних вчень. Так тоді називалася дисципліна, яку до революції здебільшого називали історією філософії права, а нині викладають у вищих навчальних закладах як історію правових і політичних учень або історію вчень про державу і право. Його науковим керівником призначили видатного історика права, дійсного члена академій наук Польщі, Болгарії і Чехословаччини, професора П. Б. Домбковського. Професор 20 листопада 1950 р. доповів на вченій раді факультету індивідуальний план свого аспіранта, а 17 грудня цього ж року раптово пішов з життя.

Новим науковим керівником аспіранта став тоді ще кандидат юридичних наук і доцент П. О. Недбайло, який був також завідувачем кафедри і деканом факультету. Напрям дисертаційного дослідження довелося змінити, нова тема стисло позначалася у новому індивідуальному плані як «Соціалістична правосвідомість». Проте В. Г. Сокуренко всі роки перебування в аспірантурі читав для студентів старших курсів лекції саме з історії політичних вчень. Показово, що в рамках спеціалізації кафедри молодий правознавець склав на «відмінно» окремо аж два кандидатські іспити: з історії політичних вчень (20 квітня 1951 р. ) та теорії держави і права (15 лютого 1952 р.).

П. О. Недбайло упродовж усієї аспірантської підготовки сумлінно виконував свої обов'язки наукового керівника, як очільник кафедри наполегливо клопотався про гідну оплату викладацької діяльності аспіранта (про призначення на 0,5 ставки на якусь вакантну штатну посаду на факультеті або принаймні про працю на умовах погодинної оплати). Проте харизматична постать П. О. Недбайла, його принциповість у вирішенні злободенних питань факультету викликали періодичні конфлікти з освітянським керівництвом і партійними кураторами. Черговий такий конфлікт мав місце влітку 1953 р., якраз напередодні закінчення В. Г. Сокурен- ком аспірантури і рекомендації до захисту його дисертації. Докладніше про це можна прочитати у науковій біографії П. О. Недбайла, опублікованій в одному з попередніх номерів нашого видання⁶.

Зазначене, можливо, мало певне значення в подальшій творчій долі В. Г. Сокуренка, зокрема в тому, що після закінчення аспірантури свою кандидатську дисертацію на тему «Соціалістична правосвідомість і її відносини з радянським правом» він успішно захистив 25 грудня 1953 р. у Москві в Інституті права АН СРСР. Водночас його офіційним науковим керівником в дисертації і авторефераті була зазначена доктор юридичних наук М. П. Карєва, дуже авторитетний тоді фахівець з теорії держави і права, автор, зокрема, перекладеної багатьма іноземними мовами монографії «Право и нравственность в социалистическом обществе» (Москва: АН СССР, 1951). Втім, у союзному академічному інституті В. Г. Сокуренко до того бував неодноразово під час своїх щорічних творчих відряджень до Москви. До речі, П. О. Недбайло від 1954 р. теж навчався в докторантурі, а 1957 р. захистив дисертацію саме у цьому інституті.

Ступінь кандидата юридичних наук молодому вченому було офіційно присвоєно рішенням Вищої атес- таційна комісії СРСР від 31 березня 1954 р. Втім ще до захисту дисертації, щойно після закінчення аспірантури В. Г. Сокуренко від 1 жовтня 1953 р. зарахований старшим викладачем кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету Львівського державного університету імені Івана Франка. Коротко нагадаємо основні віхи подальшої науково-викладацької діяльності правознавця.

У червні 1954 р. В. Г. Сокуренко обраний на посаду доцента тієї ж кафедри. Рішенням ВАК Міністерства Вищої освіти СРСР від 18 грудня 1957 р. йому присуджено вчене звання доцента по кафедрі теорії та історії держави і права». В грудні 1967 р. вчений захистив докторську дисертацію «Демократические учения

0 государстве и праве на Украине во второй половине XIX века (М. Драгоманов, С. Подолинский, О. Терлец- кий)». Ступінь доктора юридичних наук присуджений ВАКом 14 червня 1968 р., а вчене звання професора присвоєно рішенням ВАКу від 3 липня 1968 р. Додамо до цього, що упродовж 1960-1990 рр. правознавець очолював кафедру теорії та історії держави і права; а в 1962-1968 та 1972-1977 рр. був деканом юридичного факультету Львівського університету.

Важливими подіями творчої біографії вченого були наукові відрядження до Польщі, Чехословаччини, Румунії, Австрії та Болгарії (1955-1965 рр.). Він також, за свідченням сучасників, активно вивчав англійську мову і з часом долучився до міжнародно-правової діяльності в галузі прав людини. Цьому, вочевидь, суттєво сприяв П. О. Недбайло, який у 1958-1971 рр. був постійним представником Української РСР у Комісії ООН з прав людини, а у 1967 р. обраний її головою. Саме в цей час, від серпня 1966 р. до березня 1967 р.

B. Г. Сокуренко сім місяців перебував у США, Англії та Канаді як стипендіат ООН по департаменту прав людини. Вчений також у квітні-травні 1968 р. був членом офіційної урядової делегації, яку очолював П. О. Недбайло, на міжнародній конференції з прав людини в Тегерані.

Відзначився В. Г. Сокуренко і активною участю в суспільно-політичному та громадському житті. Він був депутатом Львівської міської ради народних депутатів у 1955-1957 та 1975-1978 рр. Обирався секретарем парткому і головою профкому університету. Читав лекції для населення Львівської області, зокрема для мешканців Турки, Червонограду, Яворова. Виступав з доповідями перед керівниками, партійними, радянськими працівниками та керівниками господарських підприємств.

Через конфлікт з партійним керівництвом університету, що був викликаний непогодженням з парткомом окремих положень спільної радянсько-польської монографії про розвиток соціалістичної демократії, 10 вересня 1977 р. правознавець написав заяву, у якій просив звільнити його з посади декана юридичного факультету у зв'язку з погіршенням стану здоров'я. Водночас він залишився завідувачем кафедри до 1990 р. (наступником став його колишній студент Б. Й. Тищик) і професором кафедри до кінця життя. В. Г. Сокуренко помер 22 листопада 1994 р. і похований на Голосківському кладовищі у м. Львові.

Як науковець правознавець відіграв важливу роль у розвитку в Україні досліджень вітчизняної юридичної думки. Так сталося, що після смерті в серпні 1949 р. професора В. І. Бошка⁷ в республіці не було жодного фахівця з історії політичних і правових учень. В. Г. Сокуренко не тільки започаткував вивчення відповідної дисципліни на юридичному факультеті Львівського університету, а й підготував ряд пріоритетних україно- центричних досліджень.

Так, виявляючи неабияку творчу сміливість і перебуваючи під постійною загрозою звинувачень у методологічних помилках і потуранні буржуазному націоналізму, вчений опублікував дослідження «Основные направления в развитии прогрессивной государственно-правовой мысли на Украине: 16-19 ст.» (1958 р.) та «Демократические учения о государстве и праве на Украине во второй половине XIX века (М. Драгоманов,

C. Подолинский, О. Терлецкий)» (Львов, 1966). Згодом у провідному науковому юридичному журналі АН СРСР «Советское государство и право» побачили світ статті «Общественно-политические взгляды Т. Г. Шевченко (К 170-летию со дня рождения)» (1984, № 9); «Политические и правовые взгляды Ивана Франко (К 130-летию со дня рождения)» (1986, № 10). А в українських виданнях були оприлюднені статті «Погляди М. П. Драгоманова на походження і суть держави і права» (Вісник Львів. ун-ту: серія юрид. наук. Львів, 1965) та «Державно-правові погляди Івана Франка» (Радянське право. 1966. № 5). Як провідний вітчизняний фахівець професор став автором розділів з історії політичної і правової думки України в загальносоюзних підручниках, які вийшли друком у 1965 р. і 1971 р. за редакцією професора К. А. Мокичева.

Кандидатська дисертація правознавця, присвячена проблемам правосвідомості, видається особливо цікавою в контексті становлення широкого розуміння права, яке сьогодні вважається одним із основних досягнень радянської догматичної юриспруденції.

Згодом символом нового бачення в галузі теорії права стала спільна праця В. Г. Сокуренка та його дружини А. М. Савицької «Право. Свобода. Равенство» (1981), яка, на думку фахівців, і сьогодні не втратила своєї актуальності. У цій монографії проаналізовані роль права в реалізації та розвитку особи, значення зв'язку свободи з правом для розширення принципу рівноправності та посилення юридичних гарантій прав

1 свобод громадян. Цілком актуально, зокрема, звучать висновки авторів щодо бажаності розширення кола суб'єктивних прав і свобод людини та посилення їх судового та іншого захисту.

Слід також зазначити, що В. Г. Сокуренко був відповідальним редактором монографій П. О. Недбайла «Советские социалистические правовые нормы» (Львов: Изд-во Львов. ун-та, 1959) та П. М. Рабіновича «Проблемы теории законности развитого социализма» (Львов: Вища шк. Изд-во при Львов. ун-те, 1979), які належать до юридичної класики радянської доби. У сфері його наукових інтересів і темою окремих публікацій були також актуальні нині питання методології правознавства, наукових основ правотворчості, меж правового регулювання, ефективності права, юридичного процесу, зміцнення правової основи державного і суспільного життя, правового виховання тощо.

В. Г. Сокуренко був одним із перших вчених-правників в СРСР, хто почав наукові дослідження основ юридичної деонтології, розробляючи основні вимоги до професійно-правових обов'язків юриста, аналогічно вимогам, що стосуються лікаря. Правознавець розглядав деонтологію з позиції права і моралі, приділяючи основну увагу внутрішнім (духовним) процесам, які називав «духом права».

До історико-правової проблематики належить праця «Социально-политическая закономерность и правовые основы воссоединения западно-украинских земель с Украинской ССР» (Львов: Вища школа. Изд-во при Львов. ун-те, 1979), одним із співавторів та відповідальним редактором якої був В. Г. Сокуренко.

Упродовж понад сорока років викладання у Львівському університеті імені Івана Франка Володимир Гаврилович виховав кілька поколінь українських правознавців. Він користувався щирою повагою студентів і як звитяжний учасник бойових дій Другої світової війни, і як правознавець з широким світоглядом і теоретичним мисленням, і як уважна, толерантна, доброзичлива до молодих колег людина. Його колишні учні з часом стали відомими юристами-практиками, обійняли керівні посади в багатьох правоохоронних органах України, але завжди з вдячністю згадували професійні поради свого мудрого наставника. Водночас керований ним студентський науковий гурток з теорії держави і права став доброю школою для багатьох майбутніх викладачів права та науковців. Серед вихованців цього гуртка, зокрема, був майбутній академік НАПрН України П. М. Рабінович. За власним свідченням академіка, саме за ініціативою та сприянням В. Г. Сокурен- ка як декана юридичного факультету він, киянин за народженням прийшов викладати у Львівський університет. А інший колишній студент, нині - професор і заслужений юрист України Б. Й. Тищик згодом став наступником свого учителя на кафедрі теорії та історії держави і права. З особливою теплотою і шаною також згадують свого наукового керівника відомі вчені С. С. Сливка, Т. Г. Андрусяк, Г. М. Федущак-Паслав- ська та інші колишні аспіранти та здобувачі Володимира Гавриловича.

В особистому житті професор відзначався людяністю, щирою повагою до своїх колег і студентів, твердістю переконань і розвиненим почуттям відповідальності. Про його рідних (батьків і двох сестер) відомо лише, що у повоєнні роки вони працювали в державних установах Львова. Дружина, Алоїза Миколаївна Савицька (1924-1991) була однокурсницею Володимира Гавриловича, згодом - аспіранткою Всесоюзного науково-дослідного інституту радянського законодавства, кандидатом юридичних наук, доцентом кафедри цивільного права і процесу Львівського університету, автором більше 100 наукових праць⁸. Дітей у подружжя не було.

З нагоди 100-річного ювілею вченого за ініціативою Міжнародної асоціації істориків права Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України разом із Львівським національним університетом імені Івана Франка провели в дистанційному режимі велику наукову конференцію, на якій були представлені спогади про вченого, архівні матеріали про його життя і науково-викладацьку діяльність, сучасні наукові оцінки його творчого доробку. З повним відеозаписом цієї конференції можна ознайомитися на Ютуб-каналі Міжнародної асоціації істориків права.

Література

сокуренко правознавець вчений

1 Андрусяк Т. Г. Сокуренко Володимир Гаврилович. Юридична енциклопедія: у 6 т. / ред. кол. Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. Київ: Укр. енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2003. Т 5. С. 540.

2 Андрусяк Т Г., Усенко І. Б. Сокуренко Володимир Гаврилович. Антологія української юридичної думки: в 10 т. Київ: Вид. дім «Юридична книга», 2004. Т 9: Юридична наука радянської доби. С. 139-140.

3 Українське право в особах. Сокуренко Володимир Гаврилович. URL: https://www.youtube.com/watch?v=CS8Tf9AceS8

4 От гусар и кадетов к советскому военному училищу. URL: https://turbma.ru/gшde/Volsk-Rossiya-88616/Otzyvy/Tchto- delat-dostoprimetchatelnosti/Arkhitektura-Pamyatniki/3/0/Volskoe-vysshee-voennoe-utchiHtstche-tyla-byvshee-59212/Otzyv/Ot- gusar-i-kadetov-k-sovetskomu-voennomu-utchibtstchu-88133/

5 Савончик В. М. 482-й истребительный авиационный полк. URL: https://proza.ru/2016/10/17/109

6 Усенко І. Б. Петро Омелянович Недбайло - вчитель наших вчителів. Часопис Київського університету права. 2018. №2. С. 15-22.

7 Усенко І. Б., Міхневич Л. В. Володимир Ілліч Бошко: спроба створення наукової біографії вченого. Часопис Київського університету права. 2019. № 4. С. 12-21.

8 Пам'яті А. М. Савицької - вченого, педагога, людини (до 80-річчя від дня народження). Вісник Львів. ун-ту.2004. Вип. 9. С. 3-8 (Серія «Юридична»).

Размещено на Allbest.ru