Методичні аспекти систематизації структури і динаміки правосвідомості судді

Традиційно у теорії і філософії права у структурі правосвідомості учені виокремлюють два компоненти - правову ідеологію та правову психологію.

Досліджуючи правову ідеологію, А. І. Луцький зауважує, що вона є частиною правосвідомості поряд з правовою психологією та правовими поведінковими факторами, а також частину суспільної ідеології; становить собою уявлення про ідеальну правову систему; виконує функції відображення правового буття, теоретичного осмислення правових процесів, моделювання правового розвитку, переосмислення правових цінностей [1, С. 8]. Устименко О.С. ототожнює поняття правової ідеології з раціональним компонентом правосвідомості, та стверджує, що правова ідеологія є базовим структурним елементом правосвідомості, яка передбачає наявність правових знань, ідей, принципів тощо [2, С. 57]. Більш активної позиції додержується Х. Маркович, акцентуючи на тому, що "Роль правової ідеології у процесі становлення громадянського суспільства полягає у забезпеченні останнього ідеями, цінностями, концепціями, принципами, що у сукупності здатне сформувати високий рівень правової культури та правової свідомості суспільства" [3, С. 422].

З іншого боку відзначимо позицію М. Недюхи, котрий зауважує, що правова ідеологія є сукупністю правових ідей, теорій, поглядів і норм, які в концептуальному вимірі відображають, оцінюють та цілеорієнтують процес соціальних змін України як демократичної країни, правової держави та громадянського суспільства [4, С. 93]. Отже, поняття правової ідеології не слід з певністю включати у якості структурного компоненту особистої чи професійної правосвідомості, адже воно є суттєво ширшим за змістом. Вочевидь, слід говорити про те, що панівна правова ідеологія на рівні суспільства утворює ґрунт для формування і розвитку правової свідомості конформної більшості, але не навпаки. Це методологічне положення, зокрема, не може поширюватись на логічні зв'язки між правовою ідеологією та особистою правосвідомістю; зрештою, правова ідеологія є суспільним явищем, а не особистим. До певної міри цей парадокс намагався вирішити у своїй праці Ткачук А.С. стверджуючи, що правова ідеологія має вважатись основою становлення і розвитку правової психології, а правосвідомість, відтак, являє собою діалектичну єдність раціональних та психологічних компонентів правової ідеології і правової психології [5, С. 65].

Другий потенційний компонент у структурі професійної правосвідомості - правова психологія є більш наближеним до особистої правосвідомості. Хоча юридична психологія розвивається і за напрямком психології мас, усе ж більшою мірою психологічна наука сконцентрована на процесах, що протікають у свідомості індивіда. Звернемо увагу, однак, на наступну проблему термінологічного характеру. Якщо ми розглядаємо правосвідомість як феномен, різновид свідомості (неважливо, колективної чи індивідуальної), виникає закономірне зауваження - чи може бути наука структурним елементом феномену? Очевидно ні. Отже, маючи на увазі психічні процеси, окремі учені безпідставно застосовують термін правова психологія для позначення відповідного структурного елементу. Зрештою, перший структурний елемент, правова ідеологія, є саме феноменом, а не наукою. У науковій площині правова ідеологія є предметом дослідження теорії держави і права, філософії права, політології та соціології.

Таким чином, доходимо висновку, що другий структурний елемент правосвідомості утворюють психічні процеси - мислення, почуття, воля. Варто зауважити, що на більш новітньому етапі розвитку наукової думки структура правосвідомості доповнилась елементом "правова поведінка". Т. Стрибко та С. Бойченко глибоко дослідивши відповідний елемент доходять висновку, що правова поведінка - це "соціально значуща, свідомо-вольова поведінка людей, яка зовні виражена у формі конкретних фізичних дій або бездіяльності, врегульована нормами права, підконтрольна державі та спричиняє юридичні наслідки" [6, С. 260]. Слід звернути увагу, утім, на факт віднесення поведінки до предмету дослідження психології. О.В. Бондаренко та Ю.Л. Слюсаренко докладно висвітили питання та причини розвитку біхевіоризму як напрямку психології, що сконцетрований на дослідженні людської поведінки, а не свідомості [7]. Отже, у психологічному дискурсі виявляється, що віднесення поведінки до структури правосвідомості є кроком, зумовлений розвитком психологічної науки і виникненням потреби у формуванні доказової бази досліджень.

Цей короткий огляд існуючих напрацювань доводить слабкість поточної методологічної бази досліджень структури правосвідомості. Слід підкреслити, що переважна більшість проаналізованих раніше досліджень мають теоретичний характер, тоді як емпіричні розвідки практично не проводяться. Пояснення цьому знаходимо знову ж таки у протиставленні масового та індивідуального, об'єктивного і суб'єктивного. Панівна правова ідеологія та юридична психологія мас разом з встановленим правопорядком, що визначає правову поведінку більшості утворюють підґрунтя опису суспільної правосвідомості. На індивідуальному рівні, натомість, виявляється вкрай складно виявити межі між знаннями про право, які утворюють ідеологічний компонент особистісної правосвідомості, психічними процесами, що протікають у свідомості особи та, зрештою, їх впливом на правову поведінку. Утім, така оцінка виявляється вкрай необхідною у випадку дослідження професійної правосвідомості судді, що є у першу чергу індивідуальною, хоча і формується у суворих рамках, визначених нормами судового права.

Концепція правосвідомості на сучасному етапі не дає відповіді і на можливість віднесення до її структури низки вкрай важливих елементів. По-перше, за замовченням постулюється визначальна роль індивіду у формуванні власної правосвідомості. Отже, хоча держава і суспільство відіграють не меншу роль ніж свідома діяльність особи з набуття специфічних знань і звичок у ставленні до права, дослідженню кола суб'єктів формування і розвитку правосвідомості практично не приділяється увага. По-друге, хоча при вивченні професійної правосвідомості і припускається її відмінність від суспільної чи, швидше, побутово-особистісної, але відповідні зміни у структурі залишаються невисвітленими. По-третє, у сучасній концепції правосвідомості практично не залишається місця для правового нігілізму як невід'ємного елементу суспільної правосвідомості. Правовий нігілізм вважається деформацією правосвідомості, а не частиною її структури, що до певної міри суперечить положенням основних кримінологічних шкіл (наприклад, теорії А. Кетле, Е. Дюркгейма, Р. Мертона та ін. [8]. По-четверте, нез'ясованою залишається роль зовнішньополітичного вектору державної політики у формуванні правосвідомості громадян, у тому числі - професійної правосвідомості суддів. Хоча у більшості досліджень правосвідомості згадуються зовнішньополітичні умови розвитку держави, їх прямий чи опосередкований вплив на формування професійної правосвідомості залишається поза увагою вчених.

Зважаючи на висловлені міркування, для розробки несуперечливої методології професійної правосвідомості судді пропонуємо наступні кроки.

Перш за все, слід чітко розмежовувати три рівні правосвідомості - суспільний, професійний та особистісний. Вони є у більшості випадків взаємообумовленими та взаємопов'язаними у статиці і динаміці.

Статичний взаємозв'язок випливає з припущення про особу як члена суспільства, що належить до певної професійної групи. У цьому контексті відступаємо від традиційного тлумачення професійної правосвідомості як такої, що пов'язана з юридичним характером професії (наприклад, [9; 10]). Зрештою, злочинна діяльність у окремих спільнотах теж вважається "професією". Статична взаємообумовленість полягає у тому, що суспільна правосвідомість визначається правосвідомістю народної більшости, яка утворена з індивідів, знову ж таки, належних до певних професійних груп.

Динамічний взаємозв'язок пояснюється тим, що розгортання процесів розвитку чи деградації правосвідомості не забезпечується суто централізовано або децентралізовано. У ньому мають вплив як дії державної влади, так і окремих осіб, котрі своєю поведінкою та впливом у межах професійних груп поширюють свідомо або несвідомо специфічні паттерни правосвідомості.

Саме у зв'язку з озвученими методичними аспектами структури правосвідомості (у загальному), концепція правосвідомості, на нашу думку, і розмивається між особистою, професійною та суспільною.

Прийнявши за дійсний методичний підхід, який передбачає розмежування трьох рівнів правосвідомості можемо перейти до спроби виявлення спільного та відмінного між правосвідомістю на цих рівнях.

Проведене дослідження доводить, що у загальному на усіх рівнях знаходить відображення структура правосвідомості, що включає правову ідеологію, психологію і поведінку, а також додаткові елементи - суб'єкти формування і розвитку, правовий нігілізм і вплив зовнішньополітичного вектору державної політики. На кожному з рівнів, утім, декотрі з елементів набувають більшого чи меншого значення.

На суспільному рівні визначальними видаються правова ідеологія та зовнішньополітичний вектор державної політики. Хоча деякі дослідники тлумачать правову ідеологію у складі правосвідомості як правові знання та ідеї, ідеологія у первісному значенні усе ж є "системою філософських, політичних, моральних, релігійних і мистецьких поглядів, що характеризують те чи інше суспільство, клас, політичну партію; світогляд, світорозуміння, погляди, переконання, доктрина, догмати, канони, принципи, постулати" [11]. Суспільна правосвідомість засновується на встановленому правопорядку у державі, витікає з панівної ідеології, частково закріпленої у нормах права, а частково визначеної поточною правозастосовчою практикою. Так само і зовнішньополітичний вектор державної політики є об'єктивно закріплений міжнародними договорами, ратифікованими державою і внутрішніми нормативно-правовими актами. В силу цього він має певний, хоча й менший вплив на суспільну правосвідомість, ніж правова ідеологія. Обмеження впливу є закономірним з огляду на те, що норми внутрішнього права стосуються кожного члена суспільства, котрий вступає у регульовані цими нормами правовідносини, тоді як від зовнішньої політики пересічні громадяни до певної міри відмежовані.

Дещо інша ситуація складається у випадку взаємопроникнення правової ідеології і зовнішньополітичного вектору державної політики. У зв'язку з фактичним відмежуванням пересічних громадян, не наділених владними повноваженнями від прийняття значимих рішень у зовнішньополітичних зносинах, доцільність змішування правової ідеології і зовнішньої політики видається слабко аргументованою. На перший погляд неясними видаються перспективи такого союзу для формування і розвитку суспільної правосвідомості. Не торкаючись питання радянського диктату, звернемо увагу на дві події - здобуття Україною незалежності та Революцію Гідності.

У час здобуття незалежності в Україні спостерігалось загальнонаціональне підняття і відродження національної свідомості, що мало певний вплив на правосвідомість громадян. Відроджуючи суверенітет, органи державної влади сприяли поступовій зміні правової ідеології, що вплинуло і на суспільну правосвідомість. Утім, відсутність чіткого проєвропейського зовнішньополітичного вектору вплинуло на тривалу залежність України від московської диктатури, що проникала у право, освіту та культуру. Зрештою геополітичні коливання українських політиків призвели до Революції Гідності, яка сприяла закріпленню євроінтеграційних намірів України. Тим не менш, тривале засилля "малоросійської" політичної і культурної ідеології, подекуди підкріпленої гармонізацією українського і російського законодавства призвело до деформації суспільної правосвідомості у окремих осіб, їх прихильністю до руйнівної російської пропаганди, що зрештою вилилось у численні випадки вчинення державної зради. Отже, як бачимо з наведеного прикладу на суспільному рівні зберігають актуальність окремі складові суб'єктивний елементів структури правосвідомості - ментальність як складова правової психології, звички - як частина правової поведінки. Тим не менш, головна роль у формуванні масової правосвідомості належить органам державної влади, котрі утворюючи та підтримуючи правову ідеологію, політику і освіту визначають вектор розвитку правосвідомості з урахуванням політичних інтересів як національного, так і зовнішньополітичного характеру.

На індивідуальному рівні вагомість елементів структури правосвідомості виявляється дзеркальним відображенням. Визначальним фактором індивідуальної правосвідомості виступає юридична психологія, оскільки саме від структури особистості та особливостей індивідуальних психічних процесів залежить вмотивованість до опанування юридичної ідеології (у розумінні сукупності правових знань та ідей), приведення власної поведінки до прийнятих у праві та суспільстві стандартів, а також зовнішньополітичного вектору розвитку держави. Так само правова психологія індивіда впливає й на схильність до правового нігілізму, готовність і бажання порушувати закон та уникати відповідальності. Суб'єкти формування і розвитку індивідуальної правосвідомості максимально наближені до індивіда (за нормальних умов та при відсутності тотальної пропаганди, як це спостерігається у російській федерації). Держава, встановлюючи загальні принципи формування і розвитку індивідуальної правосвідомості відмежована від індивіда посередниками. У випадку дітей такими посередниками є батьки, вчителі, органи опіки, духовенство. У випадку дорослих - роботодавці, працівники фінансових установ, органів державної влади, котрі реалізують державну політику у взаємодії з фізичними особами. Безпосередня трансляція вимог та критеріїв до індивідуальної правосвідомості у демократичному суспільстві є небажаною та шкідливою, адже передбачає обмеження свободи волі та вибору, вступає у конфронтацію з базовими правами людини. Зрештою, навіть забороняючи певні діяння, держава на ставить над людиною наглядача для недопущення протиправної поведінки, а залишає прийняття відповідного рішення на розсуд особи, обіцяючи, утім, невідворотну відповідальність у разі, якщо рішення буде неправильним.

Рівень професійної правосвідомості, вочевидь, займає проміжне становище між суспільною та індивідуальною правосвідомістю. Професійна правосвідомість у однаковій мірі залежить від усіх елементів, що відносяться до структури правосвідомості.

Висновки