Зарубіжний досвід кримінально-правової протидії насильницькому зникненню

Статтю присвячено дослідженню особливостей кримінально-правової протидії насильницькому зникненню. Указані особливості визначаються за результатами аналізу законодавчої практики зарубіжних країн.

У ході дослідження установлено основні тенденції правового розуміння та нормативного закріплення норми, що передбачає кримінальну відповідальність за насильницьке зникнення, в законодавствах різних держав.

Побіжно проаналізовано стан кримінально-правової протидії насильницьким зникненням в Україні та сформульовано пропозиції щодо вдосконалення чинного вітчизняного законодавства про кримінальну відповідальність за цей злочин.

Ключові слова: зарубіжний досвід, насильницьке зникнення, злочин, криміналізація, міжнародно-правові зобов'язання.

Резюме

Якименко И.В. Зарубежный опыт уголовно-правового противодействия насильственному исчезновению.

Статья посвящена исследованию особенностей уголовно-правового противодействия насильственному исчезновению. Указанные особенности определяются по результатам анализа законодательной практики зарубежных стран.

В ходе исследования установлены основные тенденции правового понимания и нормативного закрепления нормы, предусматривающей уголовную ответственность за насильственное исчезновение, в законодательствах разных стран.

Бегло проанализировано состояние уголовно-правового противодействия насильственным исчезновением в Украине и сформулированы предложения по совершенствованию действующего отечественного законодательства об уголовной ответственности за это преступление.

Ключевые слова: зарубежный опыт, насильственное исчезновение, преступление, криминализация, международноправовые обязательства.

Summary

Inna Yakymenko. Foreign experience in criminal law counteraction to enforced disappearance.

The problem of criminal liability for the enforced disappearance of the direction of supervision over the need to study issues related to the criminalization of such a crime, as well as determining the legal nature of such an act and distinguishing it from others enshrined in law. The practice of foreign jurisdictions to determine the place of enforced disappearance in the criminal system is to adhere to the diverse and ambiguous, which is of keen interest among researchers.

The article is devoted to the study of foreign experience on the mechanism of counteraction to enforced disappearances and comparison with the current practice in national legislation. It is well known that there is an ambiguity in the world community about a number of issues directly related to enforced disappearances. In particular, the issue of criminalization of enforced disappearance remains open, as to date a number of states have refrained from recognizing enforced disappearance as a criminal offense in national law, thereby violating the provisions of the International Convention for the Protection of All Persons from Enforced Disappearance (hereinafter the Convention).

The article considers the need to recognize enforced disappearance as a separate crime, which in turn generates interest in the study of issues related to the establishment of the appropriate legal qualification of such a crime and its place in criminal law. The study also found that different countries have chosen different ways to enshrine enforced disappearance in national law, namely: 1) recognition of enforced disappearance as a crime against the will, honor and dignity of a person (within a single, isolated act of crime); 2) establishment of criminal liability for two separate offenses: the first provides for liability for enforced disappearance under a single act, and the second - in cases of systematic or large-scale nature; 3) recognition enforced disappearance by a crime against humanity in the case of a single act; 4) recognition of enforced disappearance as a crime against humanity in the event of a large-scale or systematic attack on the civilian population; 5) establishment of a single offense, which includes all possible cases of enforced disappearance.

The state of criminal-legal counteraction to enforced disappearances in Ukraine was also briefly analyzed. It is established that the national legislation on criminal liability for such a crime has shortcomings that must be overcome by amending the criminal law accordingly.

Key words: foreign experience, enforced disappearance, crime, criminalization, international legal obligations.

Вступ

Постановка проблеми. Насильницьке зникнення є глобальною проблемою, яка давно отримала статус міжнародної, через що її різні аспекти знаходять відбиття в актах як національного, так і міжнародного законодавства. Сьогодні 98 країн світу є учасниками Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень (далі - Конвенція), 63 країни (включаючи Україну) ратифікували цей документ. Проблема насильницьких зникнень є розповсюдженою у багатьох країнах світу, законодавці яких, звісно, мають свої уявлення щодо шляхів її вирішення. Вивчення кримінального права інших країн необхідне не лише в суто пізнавальних цілях, хоч це є важливим елементом правової культури. Таке вивчення має і прагматичне спрямування, бо сприятиме з'ясуванню здобутків і вад, притаманних чинній редакції ст. 146-1 Кримінального кодексу (далі - КК) України «Насильницьке зникнення», а також дозволить сформулювати висновки в частині вдосконалення вітчизняного кримінального законодавства у цій сфері.

Аналіз останніх досліджень і публікацій: Питання кримінально-правової характеристики насильницького зникнення висвітлювались у працях таких українських дослідників, як А. Андрушко, М. Акімов, К. Задоя, О. Наумова, В. Цвікі, М. Хавронюк та ін. Однак у юридичній літературі бракує праць, присвячених вивченню зарубіжного досвіду кримінально-правової протидії насильницьким зникненням, у зв'язку з чим ми вирішили заповнити цю прогалину у наукових дослідженнях.

Формулювання цілей. Ураховуючи викладене, метою статі є висунення пропозицій щодо оптимізації КК України в частині регламентації відповідальності за насильницьке зникнення за результатами вивчення відповідного зарубіжного досвіду.

Виклад основного матеріалу

Варто почати з того, що однією з особливостей кримінальної відповідальності за досліджуваний злочин у багатьох юрисдикціях є відсутність окремої (самостійної) криміналі- зації примусових зникнень - відповідальність передбачено лише за позбавлення волі або викрадення особи. Іншими факторами, що сприяють безкарності за вчинення насильницьких зникнень, є закони, які забезпечують імунітет або вимагають санкцій для переслідування державних чиновників, визначають юрисдикцію військових судів, встановлюють позовну давність і передбачають відсутність відповідальності начальника¹.

При цьому, як зазначає М. Вермюлен, існує декілька інституційних заходів, які має запровадити кожна країна - учасниця Конвенції задля протидії насильницьким зникненням. Одним із таких заходів є криміна- лізація насильницького зникнення у внутрішньому законодавстві. Тобто на законодавчому рівні створюється юридична норма, яка спонукає державних агентів утримуватись від вчинення такого злочину².

Як Конвенція, так і Римський статут Міжнародного кримінального суду (далі - Римський статут) відображають намір держав припинити безкарність винних у насильницьких зникненнях. Ці документи вимагають внесення змін до національного законодавства і криміналізації насильницького зникнення. При цьому обидва акти передбачають визначення насильницького зникнення, встановлюючи різні стандарти його кри- міналізації. На момент прийняття Римського статуту право не піддаватися насильницькому зникненню не було міжнародно визнаним правом людини. Римський статут відображає консенсус, який існував під час його прийняття щодо заборони насильницьких зникнень як злочину проти людства, і саме після ратифікації Римського статуту держави вперше розпочали впровадження заборон щодо насильницьких зникнень у національні кримінальні кодекси. Однак із прийняттям Конвенції держави, які ратифікували обидва згадані документи, погодились дотримуватись обох наборів стандартів. Оскільки заборона насильницьких зникнень склалася історично від воєнного злочину і до злочину проти людства, а згодом до порушення прав людини, національне законодавство повинно відображати сучасний стан заборони насильницьких зникнень згідно з міжнародним правом. Вибір заборони насильницьких зникнень з обмежених підстав і з вузьким визначенням відповідно до Римського статуту ризикує вказати на «небажання» держав захищати права жертв насильницького зникнення³.

Конвенція містить зобов'язання криміналізувати насильницькі зникнення. Її ст. 4 передбачає, що кожна держава - учасниця вживає необхідних заходів для того, щоб насильницьке зникнення кваліфікувалось як правопорушення в її кримінальному праві⁴. Однак це лаконічно сформульоване зобов'язання надає широкий розсуд державам - учасницям щодо визначення насильницького зникнення як злочину. Зокрема, ст. 4 Конвенції не вирішує питання, чи має відповідне визначення у національному законодавстві включати в себе елементи визначення насильницького зникнення, зазначені у Конвенції. Крім того, розробники Конвенції не дійшли домовленості, чи слід цей злочин кодифікувати як самостійне правопорушення⁵.

Сьогодні низка держав - учасниць Конвенції, як вже зазначалось, не містять у своєму національному законодавстві норм, що передбачають кримінальну відповідальність за насильницьке зникнення. Наприклад, з погляду урядників США, ст. 4 Конвенції не є такою, що змушує доповнювати нормою про такий окремий злочин, як насильницьке зникнення, і без того широку правову систему країни⁶.

Критичне ставлення до такого законодавчого підходу висловлює С. Еренер, зазначаючи, що залишення жертв насильницького зникнення без належного захисту закону породжує серйозні наслідки у вигляді неадекватності норм матеріального права. Адже не вносячи змін до свого матеріального законодавства і не забезпечуючи повноцінного захисту потерпілих, держави порушують права останніх та обмежують їм доступ до правосуддя. У більшості держав проблема насильницького зникнення має політичне підґрунтя та відображає готовність кожної держави вживати всіх необхідних заходів за для протидії злочину, а також забезпечення захисту потерпілих. Наслідком же «вольової нездатності», спричиненої неналежним визначенням насильницького зникнення, є порушення низки основоположних прав жертв такого злочину⁷.

Погоджуючись із наведеними міркуваннями, вважаємо позицію держав, які не звертають належної уваги на проблему насильницьких зникнень, невиваженою і навіть дещо недбалою. Кожна особа, яка постраждала від насильницького зникнення, повинна бути захищеною державою в рамках закону. Відсутність правової норми, яка передбачає кримінальну відповідальність за насильницьке зникнення, унеможливлює реалізацію потерпілою особою права на захист. При цьому держави, які відмовляються від включення насильницького зникнення як складу злочину до національного законодавства, звільняють себе від обов'язку забезпечувати захист основоположних прав та свобод людини і громадянина.

Здійснивши поверховий аналіз кримінального законодавства деяких зарубіжних держав, А. Політова робить висновок про те, що більшість КК не містять норм, які є ідентичними ст. 2 Конвенції. Лише у кримінальному законодавстві Азербайджану є така норма. У ст. 12 Статуту Спеціального трибуналу по Іраку⁸ від 10 грудня 2003 р. встановлено, що злочини проти людяності являють собою будь-які з перерахованих актів, скоєні як елемент поширеного, систематичного та усвідомленого нападу на цивільне населення (тут фігурує і насильницьке зникнення людей)⁹.

Стосовно України, то, як зазначає О. Наумова, «одним із першочергових завдань у сфері гармонізації кримінального законодавства України з ратифікованими ВРУ міжнародними договорами є визначення шляхів виконання обов'язку щодо криміналізації насильницького зникнення особи як злочину проти особистої свободи з урахуванням розмежування відповідальності за таке суспільно небезпечне діяння з існуючими статтями Особливої частини КК України, що встановлюють відповідальність за окремі посягання, що полягають у незаконному позбавленні особистої свободи особи»¹⁰. Включення ст. 146-1 до КК стало виваженим і доречним рішенням законодавця. Тим самим було зроблено черговий крок на шляху виконання міжнародних зобов'язань за договорами, учасником яких є наша держава, та гармонізації вітчизняного законодавства з міжнародним гуманітарним правом. кримінальний правовий насильницький зникнення

Проте постає питання щодо доцільності визначення насильницького зникнення як окремого виду злочину в національному законодавстві. Адже, як показує досвід, деякі держави обмежуються наявними в кримінальному законодавстві нормами.

Наприклад, зникнення людини не передбачено законодавством Алжиру. Однак КК цієї країни криміналізує деякі зі складових зазначеного злочину (а саме незаконний арешт і затримання) у ст. ст. 291 і 292. Широко розповсюджений або систематизований акт насильницьких зникнень є злочином проти людства. Поняття «злочини проти людства» належать до актів, які за своїм масштабом або характером обурюють совість людства. Найновіше визначення злочинів проти людства міститься в Римському статуті. Алжир ще не ратифікував Римський статут, хоч і підписав його¹¹.

Так само насильницьке зникнення не визнається самостійним злочином на Шрі-Ланці. Уряд цієї країни підписав Конвенцію у 2015 р., а в 2016 р. ратифікував її. Поширена або систематична практика насильницьких зникнень не визнана злочином проти людства. Оскільки КК не визнає насильницьке зникнення окремим злочином, обвинувачення у випадках ймовірних насильницьких зникнень, як правило, спирається на норми про такі злочини, як викрадення (за відсутності доказів смерті), протиправні обмеження волі та протиправні ув'язнення¹².

Законодавством Німеччини не визначено окремого кримінального правопорушення «насильницьке зникнення», проте передбачено різні форми його вчинення, в розумінні ст. 2 Конвенції¹³.

Німецький кодекс злочинів проти міжнародного права («Vбlkerstrafgesetzbuch»)¹⁴ передбачає криміналізацію насильницьких зникнень, але лише там, де злочин вчиняється в рамках систематичного або широкомасштабного нападу на цивільне населення і, отже, утворює злочин проти людства. При цьому відкритим залишається питання щодо криміналізації насильницького зникнення у випадкових або поодиноких випадках, тобто за відсутності ознак злочину проти людства¹⁵.

Закон Німеччини про запровадження Міжнародного кодексу про злочини (2002 р.)¹⁶ у розділі 7 під назвою «Злочини проти людства» передбачає кримінальну відповідальність щодо тих, хто: спричиняє насильницьке зникнення особи з метою залишення її поза захистом закону на тривалий час, (а) шляхом викрадення цієї особи від імені держави або політичної організації або за її схваленням, або іншим чином жорстоко позбавляючи таку особу її фізичної свободи з наступним невідповідним наданням правдивої інформації за запитом про долю та місцеперебування людини, або (Ь) шляхом відмови від імені держави чи політичної організації або всупереч юридичному обов'язку негайно надавати інформацію про долю та місцеперебування особи, позбавленої фізичної свободи за обставин, зазначених у листі (а) вище, або шляхом надання неправдивої інформації про них¹⁷.

Такі держави, як Бразилія, Болгарія, Куба, Чехія, Індія, Португалія, Еквадор, Габон, Ірак, Японія, Казахстан, Туніс, Сербія, Іспанія так само не передбачили окремої норми щодо насильницького зникнення, та вважають, що існуючі на сьогодні положення їхніх кримінальних кодексів повною мірою охоплюють усі можливі випадки такого злочину.

Інші держави передбачили насильницьке зникнення як злочин в окремих законах без включення до КК: Бурунді («Про геноцид, злочини проти людства та воєнні злочини»); Канада («Про злочини проти людства та військові злочини»); Конго («Про геноцид, військові злочини та злочини проти людства»); Республіка Корея (Закон МКС); Нідерланди («Міжнародний закон про злочини»); Нова Зеландія; Південна Африка; Судан; Швейцарія; Уругвай; Венесуела, Чилі; Фіджі¹⁸.

Як бачимо, практика ігнорування насильницького зникнення як самостійного злочину має місце в частині зарубіжних країн. Проте вона не є виправданою, адже відсутність окремої статті про кримінальну відповідальність за насильницькі зникнення унеможливлює повне, всебічне та об'єктивне розслідування таких випадків.

Якщо докладніше розглянути зарубіжну законодавчу практику, то можна побачити, що більшість держав надали перевагу закріпленню насильницького зникнення як окремого злочину в своїх КК. Це: Колумбія (ст. 165 КК); Франція (ст. 224-1 КК); Албанія (ст. 109 КК); Австрія (ст. 312а, 312б КК); Азербайджан (ст. 110 Кк); Вірменія (ст. 392 КК); Венесуела (ст. 180-А КК); Гватемала (ст. 201-їег КК); Парагвай (ст. 236 КК); Перу (ст. 320 КК); Сальвадор (ст. 364 КК); Сенегал, Ефіопія (ст. 209 Кк); Болівія (ст. 292 КК); Нікарагуа (ст. 488 Кк); Мексика (215-А КК); Панама (ст. ст. 150, 432 КК) Словаччина (ст. 420а КК); Греція (ст. 322а), Гондурас (ст. 333-А), Монголія (ст. 13.4 КК)¹⁹.

Отже, не існує єдиного підходу щодо нормативного закріплення насильницького зникнення в національному законодавстві різних держав. Не менш цікавим залишається питання щодо визначення місця насильницького зникнення серед інших злочинів, передбачених у національному кримінальному законі. Аналізуючи зарубіжний досвід, бачимо, що існує декілька варіантів закріплення норми щодо насильницького зникнення.

Деякі держави встановили у своєму національному законодавстві два окремі правопорушення: одне в контексті ст. 7 Римського Статуту, а інше позначає примусові зникнення, які мають місце не в результаті широкомасштабного або систематичного нападу на цивільне населення.

Так, ст. 109/с КК Албанії²⁰ передбачає насильницьке зникнення як особливе правопорушення проти особи, а ст. 74 КК цієї країни описує злочини проти людяності, до складу яких входять насильницькі зникнення, вчинені в рамках систематичного або широкомасштабного характеру²¹.

1 січня 2015 р. до КК Австрії²² було внесено зміни, зокрема додано нову ст. 312Ь, яка передбачає правопорушення «Насильницьке зникнення особи» як злочин проти волі особи. Крім того, до КК Австрії включено нову ст. 321а, яка, серед іншого, передбачає караність насильницьких зникнень, скоєних у рамках широкомасштабного або систематичного нападу на цивільне населення, як злочину проти людства²³.

У Законі Уругваю про співпрацю з Міжнародним кримінальним судом (2006 р.) про злочин насильницького зникнення згадується двічі. Так, ст. 16(В) визначає перелік злочинів, що розцінюються як геноцид, серед яких зазначено і насильницьке зникнення, вчинене щодо однієї або кількох осіб.

Так само закон закріплює насильницьке зникнення як окремий злочин в розділі «Злочини проти людства - поодинокі акти». У ст. 21.1 зазначено: «Будь-яка особа, яка є державним агентом або не є державним агентом, але діє за уповноваженням, підтримкою або погодженням одного або декількох державних агентів, яка будь-яким чином і з будь-яких причин позбавляє особу свободи, з подальшою відмовою надати інформацію про таке позбавлення волі, або місцеперебування, або долю такої особи, або яка приховує або відмовляється надати інформацію про позбавлення волі зниклої особи, її місцезнаходження або долю, карається двадцятьма роками ув'язнення»²⁴.

Інші держави, однак, у своєму національному законодавстві мають єдине правопорушення, яке є достатньо широким, щоб охопити будь-який випадок цього злочину, - вчинений як ізольований акт або як частина широкомасштабного або систематичного нападу на цивільне населення. Це: Вірменія (ст. 392 КК); Болівія (ст. 292-біс КК), Сальвадор (ст. 364 КК), Гватемала (ст. 201-їег КК), Мексика (ст.215-А КК), Нікарагуа (ст. 488 КК), Парагвай (ст. 236 КК), Перу (ст. 320 КК), Венесуели (ст. 180 КК)²⁵.

Слід звернути увагу на те, що КК України також містить одну норму, яка передбачає відповідальність за насильницьке зникнення. Але вітчизняне законодавство розглядає цей злочин як одиничний ізольований акт. При цьому діяння кваліфікується як злочин проти волі, честі та гідності, про що свідчить розміщення ст. 146-1 у розділі ІІІ Особливої частини КК України.

Подібний досвід має, наприклад, Колумбія, де розділ ІІІ Закону № 599 від 2000 р. (Кримінальний кодекс) із змінами 2004 р. передбачає злочини проти індивідуальних свобод, включаючи насильницьке зникнення, викрадення людей і довільне затримання. Стаття 165 Кримінального кодексу Колумбії визначає насильницьке зникнення як незаконне позбавлення волі в будь-якій формі, з подальшим приховуванням або відмовою визнавати факт такого позбавлення волі, або відмовою надати інформацію про долю та місцеперебування викраденої особи, залишивши її без захисту закону, вчинене особою, яка є членом злочинної організації. Або ті ж самі дії, вчинені державним службовцем, або особою, яка діє за його розпорядженням або за його згодою²⁶.

КК Колумбії характеризує насильницькі зникнення як окреме правопорушення. Зміст статті, про яку йдеться, включає кожен із елементів, закріплених у ст. 2 Конвенції, а також визначає широке коло можливих суб'єктів злочину, оскільки винними можуть бути як державний службовець чи особа, що діє за його розпорядженням або за його згодою, так і будь-яка інша особа, незалежно від її статусу, приналежності чи зв'язків з будь-якою групою чи рухом. Насильницьке зникнення трактується як «злочин проти свободи особистості» відповідно до розділу III Закону № 599 від 2000 р., який також охоплює окрему серію правопорушень з метою захисту цього законного права, таких як: викрадення; захоплення або перенаправлення суден, літаків або громадського транспорту; самовільне затримання; тортури; вимушене переміщення; торгівля іммігрантами; торгівля людьми; торгівля дітьми та підлітками²⁷.

Схиляємось до думки про те, що такий варіант нормативного закріплення правопорушення є не достатньо виваженим. Законодавець насамперед має звертати увагу на положення Конвенції, яка передбачає розгляд насильницького зникнення як одного з найбільш жорстоких злочинів сьогодення, що посягає на низку основоположних прав людини, серед яких йдеться не лише про свободу, честь і гідність.

Разом із тим існує й інша практика - закріплення насильницького зникнення тільки як злочину проти людяності. Проведений аналіз зарубіжних законодавств показує, що такі держави, як Австралія (ст. 268.21 КК), Бельгія (ст. 136-їег КК), Боснія і Герцеговина (ст. 172 КК); Чорногорія (ст. 427 КК) і Буркіна-Фасо (ст. 314 КК)²⁸, включили насильницьке зникнення до норми, яка передбачає кримінальну відповідальність за злочини проти людяності. Особливістю такого законодавчого закріплення є обов'язковість систематичного або широкомасштабного характеру діяння, що повною мірою відповідає розумінню насильницького зникнення, закріпленого в положеннях ст. 2 та ст. 4 Конвенції. Проте маємо зазначити, що така форма законодавчого закріплення ознак складу злочину унеможливлює захист від насильницького зникнення осіб, які постраждали внаслідок одиничного вчинення діяння. Тим самим порушується невід'ємне право людини на «право на захист з боку закону».

Деякі з держав розцінюють насильницьке зникнення як злочин проти людства, навіть якщо воно не вчинено в контексті широкомасштабної або систематичної атаки: Вірменія (ст. 392 КК); Сальвадор (ст. ст. 364366 КК); Гватемала (ст. 201-тер КК); Нікарагуа (ст. 488 КК); Перу (ст. 320 КК)²⁹.

Така практика видається найбільш вдалою, адже вона не суперечить положенням Конвенції і Римського статуту. У такому разі не порушується право людини на захист, оскільки у будь-якому випадку кожен потерпілий має право звертатись до відповідних органів за допомогою. Водночас не відбувається перенавантажен- ня кримінального закону, що спрощує практику його застосування в тому чи іншому випадку.

Висновки

Криміналізація насильницького зникнення є беззаперечно правильним кроком. Як показує відповідний зарубіжний досвід, більшість країн - учасниць Конвенції серйозно ставиться до такого роду посягань. Враховуючи особливе ставлення міжнародної спільноти до проблеми протидії насильницьким зникненням, необхідно звернути увагу на відмежування цього злочину від інших деліктів. У цій частині вітчизняне законодавство відповідає розумінню специфіки досліджуваного злочину, адже КК України визнає насильницьке зникнення самостійним злочином.

Практика законодавчого закріплення ознак насильницького зникнення в зарубіжних країнах доволі різноманітна. Існує щонайменше п'ять варіантів такого закріплення:

1. Визнання насильницького зникнення злочином проти волі, честі та гідності особи (в рамках одиничного, ізольованого акту злочинного діяння).

2. Встановлення кримінальної відповідальності за два окремі правопорушення: у межах першого передбачено відповідальність за вчинення насильницького зникнення в рамках одиничного акту, а в межах іншого - у випадках систематичного або широкомасштабного характеру.

3. Визнання насильницького зникнення злочином проти людяності у випадку одиничного акту.

4. Визнання насильницького зникнення злочином проти людяності у випадку широкомасштабної або систематичної атаки на цивільне населення.

5. Встановлення єдиного правопорушення, яке включає в себе всі можливі випадки вчинення насильницького зникнення.

Слід звернути увагу на те, що проєкт Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо імплементації норм міжнародного кримінального та гуманітарного права» від 27 грудня 2019 р. пропонує доповнити розділ ХХ Основної частини КК України новою ст. 442-1 «Злочини проти людяності». Дана стаття містить вичерпний перелік діянь, які вітчизняний законодавець кваліфікує як злочини проти людяності. Серед інших діянь у статті передбачено і насильницьке зникнення. Кваліфікуючою ознакою даного виду злочинів є: «вчинення (заподіяння) в межах широкомасштабного або систематичного нападу на цивільних осіб». При цьому у запропонованій редакції, а саме у Примітці 2 наголошується, що «під насильницьким зникненням у цій статті слід розуміти діяння, передбачені статтею 146-1 цього Кодексу»³⁰. Тобто, законодавець пропонує закріпити два окремих злочини, що розмежовуються за ознаками систематичності та широкомасштабності.

Однак такий підхід викликає сумніви та потребує окремого дослідження. Побіжно зазначимо, що у вітчизняному законодавстві злочини прийнято розмежовувати та кваліфікувати залежно від роду суспільних відносин, на які вони посягають, та виду прав, які вони порушують. Відомо, що насильницьке зникнення, вчинене навіть у вигляді одиничного нападу, є посяганням на ряд основоположних прав людини, серед яких і право на свободу, честь та гідність. Однак лише цим переліком прав ми не можемо обмежуватись, а отже, доцільність існування норми, що передбачає кримінальну відповідальність за насильницьке зникнення в розділі ІІІ Особливої частини КК України залишається доволі спірним питанням. А запропонована законодавцем нова норма, в свою чергу, обмежує коло випадків, за яких можливе притягнення до кримінальної відповідальності.

Найбільш доречним вважаємо визнання насильницького зникнення злочином проти людяності у всіх можливих випадках його вчинення (як одиничний, ізольований акт або як широкомасштабний чи систематичний напад на цивільне населення), та закріплення його як окремого злочину. Це, своєю чергою, передбачає внесення змін до КК України шляхом перенесення відповідної заборони в розділ ХХ йо го Особливої частини.

Література

1. Priya Pillai. Enforced Disappearances: A Global Scourge, Increasingly Under the Radar. June 3, 2019. URL:http://opiniojuris.org/2019/05/31/enforced-disappearances-a-globalscourge-increasingly-under-the-radar/ (дата звернення: 16.03.2021).

2. Vermeulen M.L. Enforced disappearance: determining state responsibility under the International Convention for the Protection of All Persons from Enforced Disappearance. School of Human Rights Research Series.2012. Volume 51. P. 66. URL: https://dspace. library.uu.nl/handle/1874/235389 (дата звернення: 16.03.2021).

3. Sebnem Erener. Competing Standards on the Definition of Enforced Disappearance. A victims-oriented perspective for national implementation. Lund University Publications Student Papers. 2015. P. 94. URL: https://lup.lub.lu.se/student-papers/search/publica tion/8870816 (дата звернення: 16.03.2021).

4. Міжнародна конвенція про захист усіх осіб від насильницьких зникнень: Конвенція ООН від 20.12.2006 р. Офіційний вісник України. 2015. № 54. Ст. 1737.

5. Vermeulen M.L. Enforced disappearance: determining state responsibility under the International Convention for the Protection of All Persons from Enforced Disappearance. School of Human Rights Research Series.2012. Volume 51. P. 66. URL: https://dspace. library.uu.nl/handle/1874/235389 (дата звернення: 16.03.2021).

6. General Assembly. Implementation of resolution. A/HRC/1/1 4 entitled “Human Rights Council”.15 March 2006. P. 4. URL: https://digitallibrary.un.org/record/577822?ln=zh_CN (дата звернення: 16.03.2021).

7. Sebnem Erener. Competing Standards on the Definition of Enforced Disappearance. A victims-oriented perspective for national implementation. Lund University Publications Student Papers. 2015. P. 96. URL: https://lup.lub.lu.se/student-papers/search/publica tion/8870816 (дата звернення 16.03.2021).

8. The Statute of the Iraqi Special Tribunal: Issued December 10th, 2003. URL: https://www.legal-tools.org/doc/70f869/pdf/ (дата звернення: 16.03.2021).

9. Політова А.С. Трансформація насильницького зникнення в КК України. Актуальні проблеми кримінального права: тези доп. IX Всеукр. наук.-теорет. конф. Київ, 2018. С. 252.

10. Наумова О.С. Кримінально-правова протидія злочинам проти волі особи (за статтями розділу ІІІ Особливої частини КК України): дис. ... канд. юрид. наук. Київ, 2017. С. 165.

11. Time for reckoning: enforced disappearances and abductions in Algeria. Human rights watch. February 2003. Vol.15, No. 2 (E). P. 9. URL: https://www.hrw.org/reports/2003/algeria0203/algeria0203.pdf (дата звернення: 16.03.2021).

12. Reema Omer. No More “Missing Persons”: The Criminalization of Enforced Disappearance in South Asia. August 2017. P. 41. URL: https://www.icj.org/wp-content/uploads/2017/08/South-Asia-Enforced-Disappearance-Publications-Reports-Thematic-Reports- 2017-ENG.pdf (дата звернення: 16.03.2021).

13. Amnesty International. Submission in advance of the adoption of the list of issues for the review of the State Party Report pursuant to Article 29, paragraph 1, of the International Convention for the Protection of All Persons from Enforced Disappearance (CED/C/DEU/1). September, 2013. P. 3. URL: https://www.amnesty.org/download/Documents/12000/eur230022013en.pdf (дата звернення: 16.03.2021).

14. Vцlkerstrafgesetzbuch vom 26. Juni 2002 (BGBl. I S. 2254), das durch Artikel 1 des Gesetzes vom 22. Dezember 2016 (BGBl. I S. 3150) geдndert worden ist. URL: https://www.gesetze-im-internet.de/vstgb/BJNR225410002.html (дата звернення: 16.03.2021).

15. Amnesty International. Submission in advance of the adoption of the list of issues for the review of the State Party Report pursuant to Article 29, paragraph 1, of the International Convention for the Protection of All Persons from Enforced Disappearance (CED/C/DEU/1). September2 013. P. 4. URL: https://www.amnesty.org/download/Documents/12000/eur230022013en.pdf (дата звернення: 16.03.2021).

16. Act to Introduce the Code of Crimes against International Law of 26 June 2002. Germany, International Criminal Code. How Does Law Protect in War? URL: https://casebookicrc.org/case-study/germany-mtemational-crimmal-code (дата звернення: 16.03.2021).

17. The Customary IHL Database. Practice Relating to Rule 98. Enforced Disappearance.Section A. General. URL: https://ihldata- bases.icrc.org/customaryihl/eng/docs/v2_rul_rule98_sectiona (дата звернення: 16.03.2021).

18. Там само.

19. Lagislationonline. Criminal codes. URL: https://www.legislationline.org/documents/section/criminal-codes/country/ (дата звернення: 16.03.2021).

20. Criminal code of the Republic of Albania. Law no. 7895. 27 January 1995. URL: https://wwwiegislationline.org/download/ id/8235/file/Albania_CC_1995_am2017_en.pdf (дата звернення: 16.03.2021).

21. UN Committee on Enforced Disappearances (CED). Consideration of reports submitted by States parties under article 29 (1) of the Convention Reports of States parties due in 2012: Albania. CED/C/ALB/1.15 January 2015. Р. 14-15. URL: https://www.ref world.org/docid/58bd82e34.html (дата звернення: 16.03.2021).

22. Gesamte Rechtsvorschrift fьr StrafprozeЯordnung 1975, Fassung vom 05.02.2020. URL: https://www.legislationline.org/ download/id/8549/file/Austria_CPC_1975_am122019_de.pdf (дата звернення: 16.03.2021).

23. Helmut Tichy. 14^th Session of the Committee on Enforced Disappearances Constructive Dialogue with the Republic of Austria. Р. 5. URL: https://tbinternet.ohchr.org/Treaties/CED/Shared%20Documents/AUT/rNT_CED_STA_AUT_31274_E.doc (дата звернення: 16.03.2021).

24. Cooperation con la corte penal international en materia de lucha contra el genocidio, los crimenes de guerra y de lesa humanidad. Ley N° 18.026. Diario Oficial N° 27091, 4 Octubre 2006. URL: https://ihldatabases.icrc.org/applic/ihl/ihlnat.nsf/0/ E5D7C2D7B4C6C089C12572D70037EA98 (дата звернення: 16.03.2021).

25. Report of the Working Group on Enforced or Involuntary Disappearances. A/HRC/16/48/Add.3. 28 December 2010. Р. 6. URL: https://www2.ohchr.org/enghsh/bodies/hrcountil/docs/16session/A-HRC-16-48-Add3.pdf (дата звернення: 16.03.2021).

26. Ley 599 por la cual se expide el Codigo Penal. El Congreso de Colombia. DE julio 24 2000. URL: https://wwwimolin.org/ doc/amlid/Colombia_Ley%20599%20de%202000_Nuevo%20Codigo%20PenaLpdf (дата звернення: 04.03.2021).

27. Committee on Enforced Disappearances Consideration of reports of States parties under article 29, paragraph 1, of the ConventionReports of States parties due in 2014 Colombia. 26 January 2015. Р. 9. URL: https://tbinternet.ohchr.org/_layouts/15/treaty bodyexternal/Download.aspx?symbolno=CED/C/COL/1&Lang=en (дата звернення: 04.03.2021).

28. Lagislationonline. Criminal codes. URL: https://wwwiegislationhne.org/documents/section/crimmal-codes/country/ (дата звернення: 16.03.2021).

29. Report of the Working Group on Enforced or Involuntary Disappearances. A/HRC/16/48/Add.3. 28 December 2010. Р. 6-7. URL: https://www2.ohchr.org/enghsh/bodies/hrcountil/docs/16session/A-HRC-16-48-Add3.pdf (дата звернення: 16.03.2021).

30. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо імплементації норм міжнародного кримінального та гуманітарного права: проєкт закону від 27.12.2019 р. № 2689. URL: https://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511 = 67804 (дата звернення: 16.03.2021)

Размещено на Allbest.ru