Конституція і культура в аспекті прав людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Конституція і культура в аспекті прав людини

Сергій Анатолійович Гордіюк, аспірант Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна

Резюме

Гордиюк С.А. Конституция и культура в аспекте прав человека.

Культурные права наряду с экономическими и социальными правами рассматриваются в той же категории, что и положительные права, ответственность за их соблюдение возлагается на государство. В отличие от этого подхода, в данной статье обосновывается, что культурные права должны быть защищены от излишнего вмешательства государства с целью обеспечения идентичности культурных сообществ и индивидов. Предпринята попытка построить концептуальную основу для формирования государственной политики, препятствующей избыточному вмешательству государств в культурную сферу и обеспечение культурных прав как для большинства, так и для меньшинств. Доказывается важность того, чтобы отношения между государством с точки зрения основных культурных прав получили прочную конституционную основу, которая обеспечивала бы сочетание единства политической нации с мультикультурализмом и гарантировала культурную идентичность соответствующих сообществ и индивидов.

Ключевые слова: права человека, культурные права, культурная идентичность, конституция, мультикультурализм.

Summary

Serhiy Hordiyuk. Constitution and culture in the human rights aspect.

Cultural rights, along with economic and social rights, are considered in the same category as positive rights, and the state is responsible for their observance. In contrast to this approach, this article substantiates that cultural rights should be protected from unnecessary state interference in order to ensure the identity of cultural communities and individuals. An attempt has been made to build a conceptual framework for the formation of state policy, preventing excessive state interference in the cultural sphere and ensuring cultural rights for both the majority and minorities.

Without a proper understanding of the individual cultural needs and behaviors that underlie the respective socio-political processes, the proposed solutions will only be temporary. For this reason, the state must first take a neutral position with respect to cultural communities and assume the role of mediator; only then can it lead representatives of all parties to a communication platform where the dynamics of conflicts can be analyzed and overcome. Only then can we hope that at the end of this process of intercultural communication, the deep causes of cultural conflicts can be understood and rethought, and the image of the other as an enemy can be overcome, restoring mutual trust and respect.

The article notes that cultural rights cannot be classified as exclusively negative or positive rights. On the one hand, they should be limited only by norms on which consensus has been reached in society. Constitutional and legal norms should determine the sphere of realization of individual rights and freedoms in public life, thus preventing attempts by the state to violate this sphere. On the other hand, culture and cultural rights must be clearly defined in a framework that opposes the violation of the rights and interests of the individual. The state must be obliged to promote the free cultural development of the individual and at the same time to protect society from the destructive and destructive manifestations of this freedom.

The author proves the importance of the relations between individuals, cultural communities and the state from the point of view of fundamental cultural rights to receive a solid constitutional basis, which would ensure the combination of the unity of a political nation with multiculturalism and guarantee the cultural identity of the respective communities and individuals.

Key words: human rights, cultural rights, cultural identity, constitution, multiculturalism.

Постановка проблеми

У контексті історичного розвитку світового конституціоналізму можна констатувати той факт, що духовно-культура сфера традиційно була найменшою мірою долучена до предмета конституційного регулювання. Ситуація почала змінюватися лише з середини ХХ ст., в умовах інтенсифікації міжнародного культурного обміну, зміцнення світових інтеграційних процесів і, відповідно, посилення уваги до питань культурного розмаїття і перегляду ролі держав у регулюванні тих чи інших підсистем суспільного ладу, коли державна політика почала дедалі більше поширюватися на духовно-культурні відносини, внаслідок чого було розширено й предмет конституційно-правового регулювання. Втім, і тепер, на початку ХХІ ст., питання взаємодії конституції та духовно-культурних відносин залишається одним із найменш досліджених і дискусійних. Натомість поточні та стратегічні завдання розбудови конституційної держави вимагають створення належної доктринальної бази для подальших реформ, у тому числі й з точки зору формування конституційних засад духовно-культурної системи та захисту основоположних культурних прав людини і громадянина. конституційна держава право закон

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Слід констатувати, що протягом останніх десятиліть полі- тико-правовий дискурс щодо забезпечення культурних прав людини і громадянина, а також перегляду завдань і функцій держави у духовно-культурній сфері суттєво пожвавився. Серед наукових розробок у даній сфері варто зазначити праці Ю. Аданалі, В. Ван Дайка, Р. О'Кіфа, Б. Пареха, Дж. Прейса, де висвітлено сучасний стан і перспективи взаємозв'язку між культурою і політикою, культурний контекст конституцій, зроблено спробу з'ясувати конституційно-правовий вплив на культурне життя громадян. Однак увага дослідників зосереджена здебільшого на конкретних політико-правових проблемах, з якими стикаються сучасні держави (протидія проявам дискримінації за культурними ознаками, забезпечення прав людини в мульти- культурному середовищі, збереження культурної ідентичності особи тощо), тоді як чимало концептуальних, принципових питань досі ще не отримали свого вирішення.

Формулювання мети статті

Метою даної статті є розробка концептуальних підходів до визначення ролі держави в механізмі забезпечення основоположних культурних прав людини і громадянина на сучасному етапі, а також нормативно-правового закріплення цієї ролі на рівні Основного Закону.

Виклад основного матеріалу

Культура може відігравати різну роль у створенні та функціонуванні конституції. Передусім культура має бути частиною контексту творення конституції, інформуючи про сутність і процеси конституційних змін. Крім того, культура може бути причиною поділу або конфлікту всередині держави; у такому разі вона може бути як каталізатором створення конституції, так і додатковою проблемою, яку необхідно брати до уваги. Іноді акцент робиться на тому, щоб ті чи інші аспекти культури були чітко відображені в положеннях конституції, у т.ч. в преамбулі, у розділах про організацію державної влади та місцевого самоврядування, у формулюваннях норм про права людини і громадянина, про відносини між релігією і державою тощо. Варто також мати на увазі, що ефективне впровадження нових конституційних механізмів може потребувати культурних змін з боку відповідних конституційних суб'єктів (передусім глави держави, парламенту, органів виконавчої та судової влади національному та регіональному рівнях) та серед широкого кола інституцій громадянського суспільства. У будь-якому з названих вище випадків розуміння культури, проблем та можливостей, які вона породжує, може мати вирішальне значення для результату про- єктування конституції. Втім, культура завжди має суттєвий місцевий контекст, який зовнішнім спостерігачам та експертам важко адекватно зрозуміти та оцінити.

У контексті предмета нашого дослідження звернемо увагу на наявність двоякого зв'язку між конституціями і культурною ідентичністю, на який традиційно звертають увагу в політико-правовому дискурсі: культурна ідентичність є основою і водночас є важливим елементом змісту будь-якої конституції¹.

Що стосується першого аспекту, передбачається, що майже кожна конституція визначається певною ідентичністю і культурою нації; її статті ґрунтуються на ідентичності та мають бути сумісні з усталеними принципами культури й самобутності даного суспільства, адже конституції створюються «для інституціона- лізації духу традицій, цінностей, інститутів і основоположної революції певного народу»². З аналогічних міркувань громадянство визначають як таке, що засноване на культурній схожості на одній території.

У цьому сенсі більшості народів важко створити конституцію без визначення конкретної національної ідентичності, котра вважається необхідною для об'єднання різних груп населення³.

Другий аспект - це культура та ідентичність як зміст конституцій, чому, власне, ми й приділимо основну увагу в даній статті. Закріплюючи принципи національної культури й самобутності, конституції покладаються на здатність людей жити за цими принципами, забезпечуючи територіальну цілісність нації. Крім того, конституції передбачають здатність уряду захищати і просувати цю ідентичність, виділяючи бюджетні кошти і надаючи організаційну підтримку, коли це необхідно. Таким чином, включення цих принципів до конституції передбачає, що як окремі особи, так і держава в цілому беруть на себе деякі взаємні зобов'язання, коли вони хочуть побудувати політичну націю. На думку деяких вчених, такий взаємозв'язок надає наступні переваги: покладання на державу широких зобов'язань щодо здійснення культурних прав при виробленні політики; надання захисту особам, чиї культурні права не реалізуються; визнання того, що культурні права мають рівний статус і важливість порівняно з громадянськими та політичними правами⁴.

Однак для інших дослідників культурний зміст конституцій містить більше загроз, ніж переваг. Одна із них полягає в спрямованості на створення однорідної нації, що видається далеким від реальності сучасного світу. Іншими словами, сучасні творці конституцій припускають, ніби всі індивіди походять з одного і того ж етносу, доконституційного в своєму природному стані, а потім вирішують сформувати державу. Фактично, творців гомогенізованих конституцій не цікавлять дискусії про джерела культури та ідентичності, вони просто припускають: якщо люди формують державу, вони мають однакове походження. Цей різновид есенціа- лізму спрямований передусім на захист передбачуваних національних характеристик і символічних рис за допомогою конституцій. Натомість хабермасівська «процедурна конституція», на відміну від цієї гомогенізованої версії, намагається подолати відмінності в культурі та ідентичності за допомогою комунікативних дій. Альтернативний погляд Ю. Хабермаса полягає в тому, що «процесуальна конституція» не звертається до суттєвої спільності народної волі, зобов'язаної своєю єдністю попередній однорідності походження чи форми життя: «Консенсус, за який боролися і який був досягнутий в об'єднанні вільних і рівних людей, в кінцевому рахунку ґрунтується тільки на єдності процедури, з якою всі згодні»⁵.

Загалом сучасна юридична конституція ґрунтується на трьох принципах: обмежене правління, дотримання верховенства права і поділу влади, а також захист основних прав. Визнаючи життєздатність цих принципів, зазначимо, що вони стосуються й сфери культури, у т.ч. культурних прав. Однак це не означає, що ми фіксуємо культурну сферу за допомогою конституційних обмежень, скоріше, є незаперечні приклади того, що погляди на належну поведінку чи звичаї і культурні елементи, стосовно яких члени спільноти досягли порозуміння, можуть змінюватися з плином часу⁶. Тому мета відповідного суспільного обговорення - визначити обмеження для гравців і правила гри для справедливого розподілу влади між урядовими установами та окремими особами в культурній сфері.

Окремої уваги в даному контексті заслуговують культурні права людини і громадянина. У міжнародно- правових актах вони вважаються само собою зрозумілим як позитивні права, аналогічні соціальним і економічним правам. Принагідно слід зазначити, що поділ прав людини і громадянина на негативні й позитивні є однією з найбільш часто обговорюваних тем у сучасній конституційно-правовій науці; але замість того, щоб вдаватися в цю дискусію, краще зосередимо свою увагу на дихотомії позитивних і негативних прав з урахуванням специфіки культурних прав. З філософської точки зору на негативні права державі забороняється обмежувати права особи, і ця точка зору сягає своїм корінням в середньовічну теорію природних прав.

Відповідно до теорії природних прав, люди, незалежно від простору, часу, соціальних відносин або статусу, володіють універсальними і незмінними правами. В основі цієї теорії лежить ідея, що кожна людина краще за всіх знає свої інтереси, і держава не повинна визначати, якими правами і свободами володіють люди. Ті, хто підтримує точку зору про негативні права, переконані, що обсяг особистої свободи зменшується, коли простір індивідуальних переваг звужується⁷. Крім того, теорія негативних прав стверджує, що природні права передують утворенню держави і що держава не може втручатися в ці права; найкраще, що вона може зробити, - це розпізнати їх і вжити необхідних заходів для їх захисту та належного застосування. Держава не може надати жодних причин або пояснень, що виправдовують позбавлення природних прав, єдиний її обов'язок - гарантувати негативні права і свободи та підготувати умови, за яких ці права дотримувалися б громадянами. Таким чином, людина має необмежену свободу «негативного» статусу, а втручання держави обмежене і відкрите для стороннього контролю.

Однак, на наш погляд, існує більш глибока проблема, яка лежить в основі класичного поділу негативних і позитивних прав - саме втручання держави щодо позитивних прав вважається доречним і законним. Тому, виходячи з класифікації І. Берліна, якщо ми розглядаємо культурні права як позитивні, то включаємо їх в одну групу з економічними й соціальними та допускаємо всі види державного втручання задля реалізації цих прав. За такого підходу держава несе відповідальність за регулювання позитивних прав і за просування суспільного блага за допомогою їх належної реалізації. Формальні підстави зводити культурні права в одну групу з економічними та соціальними і водночас відмежовувати їх від громадянських і політичних надають і міжнародно-правові документи, адже саме в такий спосіб вони розподілені в міжнародних пактах про права людини 1966 р. Однак пояснення, чому культурні права розглядаються разом із позитивними правами, полягає в тому, що плутанина і двозначність, які викликають концепції культури і культурних прав, не були з'ясовані до їх закріплення в міжнародно-правових документах і розробленому на їх основі конституційному законодавстві держав.

Загальна декларація прав людини 1948 р. (далі - ЗДПЛ), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. (далі - МПЕСКП) та Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р. (далі - МПГПП) - це, мабуть, найважливіші міжнародні документи, які згадують про культуру та культурні права. Звісно, ніхто не заперечує, що ці документи, які є джерелами міжнародного права, мають важливі соціально-політичні наслідки. Беззаперечним є й той факт, що організації чи інституції, створені в рамках ООН та Ради Європи, сприяли формуванню міжнародної обізнаності щодо культурних прав та їхній реалізації. Наразі міжнародне право, сформульоване навколо цих документів, стало потужним інструментом, який обмежує владу суверенних держав. Іншими словами, членство в міжнародних організаціях та ратифікація міжнародно-правових документів є ознаками самообмеження з боку держав у низці сфер, у т. ч. у сфері культури.

Тим не менше, концептуальна складність термінів «культура» та «культурні права» в цих міжнародних документах свідчить про те, що плутанина на рівні держав, національних та міжнародних організацій досі зберігається. Ця складність і плутанина дають нам змогу принаймні поставити під сумнів спроможність названих вище міжнародних документів виконати свої обіцянки щодо викорінення конфліктів та усунення несправедливості у сфері прав людини. Наприклад, згідно зі ст. 27 ЗДПЛ, яка включає як позитивні, так і негативні права, права людини у сфері культури можна перелічити таким чином: 1) кожен має право вільно брати участь у культурному житті суспільства, втішатися мистецтвом, брати участь у науковому прогресі й користуватися його благами; 2) кожен має право на захист моральних та матеріальних інтересів, які є результатом наукових, літературних або художніх праць, автором якої він є⁸.

Відповідно до ЗДПЛ, держави несуть відповідальність за надання певних можливостей, які сприяють участі людини в культурному житті, надання нових технологій на службу громадянам, фінансову підтримку культурно-мистецької діяльності та програм. Той факт, що згідно із ЗДПЛ держави несуть відповідальність за виконання цих завдань, є чіткою ознакою того, що документ розглядає ці права як позитивні. Водночас ті завдання, які покладаються на держави, також фактично легалізують їхнє втручання у культурні права. Крім того, незрозуміло, що означає фраза «брати участь у культурному житті» як право. У статті також не пояснюється, чи кожен має право брати участь у культурному житті своєї власної спільноти чи в однорідній культурі, відкритій для кожного. Більше того, вищезгадана ст. 27 ігнорує той факт, що окрема особа також має право не брати участь у культурі більшості. Як слушно зауважує Р. Кюнеман, ЗДПЛ передбачає застарілий поділ, який є недостатньо коректним стосовно дискурсу про права людини у сфері культури, і водночас вона не уточнює поняття, на які вона посилається, щоб уникнути непорозумінь⁹.

Іншим міжнародним документом, що посилається на культурні права, є МПЕСКП. Цей документ має аналогічний підхід до прав, започаткований у ЗДПЛ. Відповідно до ст. 15, країни, які ратифікували цей Пакт, визнають право кожного: 1) брати участь у культурному житті; 2) користуватися перевагами наукового прогресу та його застосування; 3) користуватися захистом моральних та матеріальних інтересів, які є результатом будь-якої наукової, літературної чи художньої творчості, автором якої він є. Країни, які є сторонами угоди, несуть відповідальність за вжиття необхідних заходів для захисту культури¹⁰. Однак у документі не звертається увага на питання про те, що це за «необхідні кроки». У будь-якому випадку очевидно, що документ розглядає культуру в контексті позитивних прав, покладаючи на держави відповідальність за їх забезпечення й охорону, а також надає дозвіл на втручання, якщо це буде вважатися потрібним.

Інший міжнародний документ - МПГПП відрізняється від попередніх документів наголосом на правах меншин. Відповідно до ст. 27 цього Пакту: «У тих державах, де існують етнічні, релігійні або мовні меншини, особи, що належать до таких меншин, не будуть позбавлені права спільно з іншими членами їх групи користуватися власною культурою, сповідувати та сповідувати власну релігію або користуватися власною мовою»¹¹. Ця стаття наголошує на забезпеченні прав соціальних груп, а не культурних прав індивідів, і на перший погляд здається, що вона відрізняється від двох інших документів, згаданих вище, у трактуванні прав на рівні особи¹². Це видно з решти статті, де йдеться про культурні права як про більш особистий або індивідуальний рівень.

Однак нові міжнародні акти та подальші наукові розробки не завадили серії дискусій щодо складності та двозначності, які створюють вищезгадані документи. Тож питання про те, якими слід вважати культурні права - груповими (колективними) чи індивідуальними - і сьогодні залишається одним із найгостріших у наукових дебатах.

Однією з основних проблем міжнародних угод є мовчазне припущення щодо механізму реалізації основних прав та свобод у рамках саме позитивних прав і думка, що нібито ці права можуть реалізуватися лише державою і що вони не можуть існувати до або поза державою. Таку точку зору можна поширити на економічні та соціальні права, котрі, як правило, належать до позитивних прав; однак той механізм, який передбачається міжнародними документами, може відкрити двері до теорії держави, коріння якої сягає ще Арістотеля, про те, що культурна ідентичність є основою створення будь-якої конституції. Таке ж розуміння покладає на державу нескінченну кількість обов'язків, починаючи від захисту своїх громадян, спрямування їх на добрі й корисні цілі, і закінчуючи заохоченням і покаранням.

Інший важливий недолік, який є неявним у цих документах щодо стану та позитивних прав, вказує А. Ренд. На думку цієї авторки, вимагати від держави забезпечення позитивних прав означає, що держава має пересилити ресурси певної групи силою інших груп. За її словами, перерозподіл ресурсів силоміць порушує базову цінність прав, тобто відсутність примусу. Як відомо, Ф. Хайєк, дотримуючись ліберальної лінії, стверджував, що свобода - це діяти вільно, не змушуючи себе іншими. Він вважав, що держава є засобом для захисту свободи, а не для створення непереборних труднощів щодо здійснення прав.

Будь-яке втручання від імені держави в культурну сферу надасть подальшої підтримки політиці гомогенізації культури. Хоча гомогенна культура не є необхідним результатом втручання держави, однорідна культурна політика є кращою через її інструментальну цінність для полегшення управління та зміцнення політичної влади. Однак державне втручання слугує протилежним його цілям: воно позбавляє особу її основних прав і свобод. Наприклад, державі залишається повністю вирішувати, чи є особа економічним іммігрантом, чи шукачем політичного притулку. Також державі залишається право тлумачити, як правила та норми застосовуватимуться до осіб, які шукають політичного притулку. Можна з упевненістю сказати, що права людини вважаються застосовними в межах критеріїв, які визначає кожна держава¹³. Усі ці проблеми випливають із неправильного застосування механізму реалізації культурних прав разом із позитивними правами.

На думку Ю. Аданалі, щоб уникнути проблем, було б краще розглядати культурні права як негативні права в конституціях, що відрізняються від традиційного розуміння¹⁴. Втім, такий підхід видається зайве категоричним: застосування крайніх ліберальних підходів у сфері культурних прав містить загрозу позбавлення цих прав важливих гарантій і посилення наявних диспропорцій та суперечок між різними культурними групами населення. Натомість більш плідним та адекватним сучасним реаліям, на наше переконання, є дотримання більш виваженого, «середнього» шляху: слід визнати, що поділ основних прав на негативні та позитивні не враховує специфіку культурних прав людини і громадянина та не відповідає сучасній ролі держави у комплексному їх забезпеченні.

Перш ніж презентувати авторське бачення рамок конституційних культурних прав і свобод, маємо зосередитися на тому, що окремі особи, групи та уряд повинні «заплатити» за культуру та ідентичність з точки зору інструментальної раціональності адже саме вона дає більш реалістичне уявлення про культурну сферу, з якою ми стикаємось. Варто зазначити, що спільна, загальна культура та ідентичність надають такі переваги, як мотивація задоволення, почуття безпечного та захищеного спілкування, однак щоб правильно пояснити культурну поведінку, необхідно проаналізувати витрати, як часто ігнорований аспект культурної сфери.

Загалом вважається, що культура та ідентичність, як джерела як приватних, так і колективних благ, надають задоволення людям, які за це платять. Які саме люди повинні платити за це задоволення? Головна вимога до відповіді на це питання - знайти оптимальну стратегію Парето; тобто одному гравцеві може бути краще тільки тоді, коли не погіршується становище інших гравців¹⁵. Принагідно слід більш конкретно пояснити, що являють собою витрати на культуру та ідентичність, які певною мірою мають оплатити всі суб'єкти культурного життя. З цією метою наведемо деякі приклади витрат, що виникають унаслідок такого типу відносин: індивід-група, індивід-держава, індивід-індивід, група-держава.

По-перше, майже всі люди починають «платити» за культуру та ідентичність з моменту свого народження. Вони повинні підкорятися культурним нормам і правилам, якщо хочуть створювати соціальні мережі або обирають життя у звичному середовищі. Це можна назвати ціною уникнення соціального відчуження. Це значні витрати, які особи повинні сплачувати відповідно до свого вибору, оскільки вже існуюча модель не тільки пропонує легкодоступні альтернативи, але й суворо обмежує їх. Б. Парех зазначає з даного приводу: «Вона (культура. - С. Г.) структурує та формує особистість індивіда та надає їй змісту чи ідентичності. Культура вбудовує індивіда всередину і змушує його або її ототожнюватися з певною групою людей... Крім того, кожна культура також є системою регулювання. Він схвалює чи не схвалює певні форми поведінки та способу життя, прописує правила та норми, що регулюють людські стосунки та діяльність, та накладає на них цілі шляхом винагороди та покарання»¹⁶.

Якщо культуру та самобутність, які існували раніше і були заздалегідь визначені, держави просували і запроваджували на окремих осіб через свої конституції, то витрати були б для них зайве великими. Назвати себе заколотником серед інших не становитиме труднощів, якщо не дотримуватись певних принципів конституції. Іншими словами, «ті, хто потрапив не з тієї сторони кордону ідентичності, перебували під постійною небезпекою вторгнення, вигнання, поневолення, «килимового» бомбардування або знищення в таборах»¹⁷. Такий тип конституції здебільшого створюється сучасними державами для відображення конкретних характеристик, прагнень та однорідності суспільства. Х. Арендт описує таку ситуацію, як «завоювання держави нацією»¹⁸, оскільки для неї нація є закритим співтовариством, а держава - відкрита з точки зору національності громадян: її правовий порядок відкритий для тих, хто хоче жити на державному ґрунті.

Не лише дискримінаційні конституційні правила, яких вимагають держави, а й культурна дискримінація між окремими особами - це дуже дорога, витратна поведінка¹⁹. Зазвичай люди вважають, що коли вони не контактуватимуть з «незнайомцями», вони стануть жити безпечніше. Г. Беккер пояснює це наступним чином: «Роботодавець може відмовити у прийнятті на роботу негрів виключно тому, що він помилково недооцінює їх економічну ефективність. Його поведінка є дискримінаційною не тому, що він має упередження до них, а тому, що він не знає їх справжньої ефективності»²⁰. Однак, якщо члени суспільства довіряють один одному і співпрацюють, то соціально-економічні відносини будуть ефективними, а окремі люди будуть обмінюватися своїми благами з широкою групою людей, аби заробляти більше. В іншому випадку обмін та транзакції будуть дорожчими, оскільки для забезпечення безпеки необхідно докласти додаткових зусиль.

Крім того, держави зазнають витрат за прийняття ними рішень щодо культури та ідентичності. По- перше, визнання культурної автономії меншин на урядовому рівні коштує дорого, адже існування різних ідентичностей у країні спричиняє обмеження у формуванні єдиної та спільної ідентичності для контролю більшості. Визнання інших етнічних та культурних груп також вимагає компромісу від інших членів суспільства, а відтак обмежує деякі проєкти та політику, котрі можуть бути корисними для всіх, тобто розвиток між- культурного діалогу може здатися ризикованим для малих культурних груп. Здебільшого ці спроби унеможливлюються меншинами на тій підставі, що вони ризикують втратити свої властивості²¹.

По-друге, на рівні більшості впровадження нормативних актів з питань національної культурної політики спричиняє перевитрати держави на культурну діяльність, а не на приватний сектор. У цих актах держави зобов'язуються сприяти культурному розвитку та популяризувати національну спадщину, туризм, мистецтво, ремесло та іншу культурну діяльність шляхом національної чи місцевої діяльності для більшості. Усі ці зобов'язання спрямовані на побудову нації навколо однієї культури та ідентичності. Щороку дедалі більше бюджетних коштів виділяються міністерствам, громадським організаціям та приватному сектору. Якщо ці зобов'язання виконуються в полікультурному суспільстві, складність забезпечення загальних благ для всіх зростає.

Вище ми коротко згадали про різні види витрат, спричинених діяльністю держави у сфері культури. Ці витрати можна класифікувати як витрати на мікрорівні. Але є ризик тиранії більшості, тож вартість культурної сфери є більш складною. Інструментальна раціональність у політико-правовій сфері переконливо демонструє, що існує ризик тиранії більшості, котра є результатом невдачі перетворення раціональних уподобань особи на колективні рішення навіть у демократичних державах.

Одним із випадків є те, що особи, котрі мають подібну культурну ідентичність, можуть вважати за краще поводитися подібно, щоб уникнути витрат на соціальне відчуження. Так, люди можуть вважати, що колективні дії надають більше переваг, які не можна отримати в результаті розрізненої поведінки індивідів. Якщо ці люди становлять більшість і вирішують поводитися так само, як блок, наприклад, на виборах, щоб сформувати політичну структуру відповідно до своїх бажань, то це може створити загрозу панування більшості в розділеному суспільстві. Дж. Ельстер пояснює з даного приводу: «Навіть коли групи діють для просування своїх інтересів, вони схильні публічно сперечатися з точки зору неупереджених цінностей. Коли великі партії виступають за мажоритарну систему, вони посилаються не на інтереси великих партій, а на зацікавленість країни у стабільному уряді. І навпаки, невеликі партії, які виступають за пропорційні вибори, не посилаються на інтереси невеликих партій, а на цінності демократії та широкого представництва. Партії з сильним кандидатом у президенти регулярно сперечаються про потребу країни в сильній виконавчій владі. Натомість інші сторони посилаються на небезпеку сильної виконавчої влади»²².

Хоча в літературі з приводу культури та ідентичності питання меншин і культурних груп сприймаються як найбільш суперечливі, а дискусії ведуться навколо того, чим керуються меншини та групи або як вони інтегруються, представлена дискусія показує, що не менш проблемним питанням є більшість як потенційна загроза демократії. Ця загроза вимагає пояснення щодо того, хто є носієм культурних прав: колективи чи окремі особи.

Загальна точка зору передбачає, що культурні права - це групові (колективні) права, тобто культурними правами володіють лише члени культурних груп. Іншими словами, ця точка зору передбачає, що культурні права можна отримати, а ідентичність можна зберегти лише завдяки діяльності культурних груп. Сьогодні національні та міжнародні інституції більше схиляються до такої точки зору і відкриті для переговорів щодо культурних прав з відповідними групами та їх представниками. Крім того, під гаслами свободи, мультикуль- туралізму та різноманітності культурні групи заохочуються до отримання власної автономії, припускаючи, що всі особи в групі вічно дотримуватимуться одних і тих самих принципів. В іншому випадку держави повинні звільняти автономні групи від дії певних законів та надавати їм кошти на їх культурну діяльність. Однак, коли ми по-філософськи запитуємо, які джерела цих прав та які нормативні підстави вважати культурні права груповими, знайти відповідь вкрай непросто.

Один підхід стверджує, що індивіди добровільно ототожнюють себе з групою та її нормами через свою схильність до соціалізації. Відповідно, вони вирішують жити разом, аби відчувати себе в безпеці. У цьому плані культурні групи - це невіддільні частини суспільства, за допомогою яких люди соціалізуються та об'єднуються. Але цей підхід все ще не дає відповіді, яку ми шукаємо, оскільки він не переконує в тому, чому саме ми повинні прийняти певну групу прав, а саме культурні права, як групові права. На жаль, антропологічна та соціологічна література щодо культури та ідентичності в цьому плані теж не така корисна. Дослідники наводять детальні окремі випадки, щоб зрозуміти різноманітні суспільства та різні способи життя. Однак, інтерпретуючи окремі випадки, вони уникають відповідних узагальнень, у тому числі не пояснюють, чому культурні права сприймаються як групові²³.

Якщо поглянути на цю тематику з філософської точки зору, то виникають дві проблеми: одна - це ірраціональність, інша - дискримінація. Перша проблема виникає внаслідок нераціональності розгляду культурних прав як невіддільних від колективів. Хоча люди індивідуально поводяться раціонально, колективні результати без відповідних правил та обмежень можуть бути ірраціональними. Тобто, ідея, що «індивідуальний інтерес дорівнює колективній дії чи колективна дія обов'язково породжує колективне благо» - це всього лише міф²⁴. Інша проблема розгляду культурних прав як групових прав випливає з двох різних видів дискримінації: групової та позагрупової. Прикладом групової дискримінації можна вважати дискримінаційну поведінку стосовно тих, хто не хоче слідувати культурним принципам групи, навіть якщо вони є її членами. Суперечливість тут полягає в судженні, ніби все в культурі є цінним і вартим збереження для наступних поколінь.

Насправді такий метафізичний підхід не враховує змінюваність культурних цінностей та орієнтирів під впливом різних факторів історичного розвитку суспільства.

Дискримінація поза групою є більш очевидною, ніж у групі, оскільки, коли культурна група отримує свою автономію з правами та привілеями, світ набуває додаткової дискретності: «чорні проти білих» або «ми проти інших» для групи. Група конституюється в опозиції до інших. Таким чином, хоча надання культурних прав групі прагне відкрити шлях до свободи вираження поглядів та демократії, це закінчується дискримінацією. Ця ситуація дедалі більше загострюється в разі, коли група здобуває свої культурні права в результаті переговорів чи інших політичних механізмів. Крім того, якщо ця група досягне більшості та здобуде право на створення нації, то, ймовірно, вона буде використовувати різні державно-владні інструменти для підтримки, посилення та просування культурної практики своєї більшості відповідно до нібито «бажання більшості». Поки культурні практики більшості підтримуватимуться цією більшістю, інші групи будуть обмежені та перебуватимуть поза законом, що призведе до того, що вони будуть визнані небажаними меншинами.

У результаті виникає потреба перевірити культурну сферу на послідовність, що вимагає від нас визнання культурних прав без дискримінації в групі чи поза групою. Крім того, також вимагається, щоб певні культурні права мали сприяти рівновазі між різними членами суспільства, ідентичностями та культурами, щоб уникнути небезпеки потенційної нераціональності більшості. Отже, конституційне втручання з метою стримування подібної практики не можна назвати порушенням культурних прав. Скоріше, є вагомі підстави враховувати обмеження для поведінки суб'єктів у сфері культури.

На наш погляд, теорія конституційних культурних прав людини і громадянина має спиратися на такі особливості:

1. Культурні права має кожна особа, оскільки культура є невід'ємною частиною її ідентичності та особистості. Говорячи, що особа має право, ми стверджуємо, що вона є моральною, відповідальною особою, здатною робити свої переваги зручними для себе.

2. Культурні права - це індивідуальні права, і вони ґрунтуються на індивідуальних інтересах та уподобаннях. Незважаючи на деякі аргументи про те, що права особи можуть бути реалізовані лише в групі чи суспільстві, ми переконані в тому, що простір свободи, прийняття індивідуальних раціональних рішень, свобода волі настільки ж необхідні, як і культурний контекст, у якому особи можуть реалізувати свої культурні права²⁵.

3. Культурні права не можуть бути класифіковані як виключно негативні чи позитивні права. З одного боку, їх варто обмежувати лише нормами, щодо яких у суспільстві досягнуто консенсусу. Конституційно- правові норми мають визначати сферу реалізації прав і свобод особи в суспільному житті, тим самим запобігаючи спробам держави порушувати цю сферу. З іншого боку, культура та культурні права мають бути чітко визначені в рамках, що протистоїть порушенню прав та інтересів особи. На державу має бути покладено обов'язок усіляко сприяти вільному культурному розвитку особи і водночас захищати суспільство від деструктивних і руйнівних проявів цієї свободи.

4. Культура - це не те, що має певну фіксовану сутність, яка є незмінною, поза простором і часом. Навпаки, культура та культурна ідентичність - це історично змінювані суспільні реалії, які зазнають постійних трансформацій згідно з вибором індивідів. Оскільки культурні ідентичності є суспільно сконструйованими та індивідуально обраними й прийнятими, вимоги щодо культурних прав не можна придушувати або ігнорувати з метою створення однорідного (моністичного) суспільства.

5. Держава має утримуватись від зайвого втручання в культурний простір, як це має місце у випадку з негативними правами, у цьому контексті вона повинна приймати культурні права в аспекті негативних прав. Культура та культурні права повинні бути предметом переваги на рівні індивідуальної раціональності та свободи, а політичні структури відповідальними за підготовку ґрунту, на якому індивіди роблять свій раціональний і вільний вибір.

6. Наведені вище міркування передбачають вжиття певних політико-правових та організаційних заходів, у тому числі через конституцію, для запобігання політизації культури та ідентичності. Серед них: децентралізація колективного прийняття рішень у сфері культури; «культурне вирівнювання», тобто сприяння випереджаючому зростанню бідніших культурних груп; забезпечення доступу всіх членів суспільства до ресурсів та ринків; скорочення культурних конфліктів та їх вирішення виключно в мирний, правовий спосіб.

Висновки і пропозиції

Без належного розуміння індивідуальних культурних потреб та поведінки, що лежать в основі відповідних суспільно-політичних процесів, запропоновані рішення будуть лише тимчасовими. З цієї причини спочатку держава повинна зайняти нейтральну позицію щодо культурних спільнот і взяти на себе роль посередника; тільки тоді вона може привести представників усіх сторін до комунікативної платформи, де можна проаналізувати та подолати динаміку конфліктів. Лише після цього ми можемо сподіватися, що наприкінці цього процесу міжкультурної комунікації глибинні причини культурних конфліктів можна буде зрозуміти та переосмислити, а образ іншого як ворога можна побороти, відновивши взаємну довіру й повагу.

Переважну більшість колективних (групових) культурних прав, включених до міжнародного Білля про права та національних конституцій, можна розглядати як права, в реалізації яких можуть брати участь члени групи, або права, які представляють інтереси їх членів, а не права, які належать безпосередньо та конкретно самій групі. І в цьому сенсі культурні права мало відрізняються від інших категорій основних прав людини і громадянина. Водночас більш доцільно тлумачити ідентичність, культуру та культурні права як продукт індивідуальних уподобань особи. Інакше почуття і страх відчуження, відсутність соціального статусу, відсутність голосу, нездатність впливати на спільні процеси прийняття рішень і спільну долю, неможливість створити нову соціокультурну продукцію змусили б людей схилятися до конкретних політико-правових норм. Ці нахили та вимоги є політичними за своєю суттю і створюють конфлікти, які важко вирішити. Тому важливо, щоб відносини між окремими особами, культурними спільнотами та державою з точки зору основоположних культурних прав отримали міцну конституційну основу, котра забезпечувала поєднання єдності політичної нації з мультикультуралізмом та гарантувала культурну ідентичність відповідних спільнот та індивідів. отдельными лицами, культурными сообществами и

Литература

1. Adanali Y.K. Constitutional cultural rights. The Journal of Academic Social Science. 2016. Vol. 28. P. 365-378. P. 365.

2. Preuss U.K. The politics of constitution making: transforming politics into constitutions. Law & Policy. 1991. Vol. 13/2. P. 107-123.

3. Frede D. Citizenship in Aristotle's politics. Aristotle's Politics: Critical Essays / ed. R. Kraut, S. Skultety. USA: Rowman & Littlefield Publishers, Inc., 2005. P. 167-184. Р 170.

4. Nolan A. Holding non-state actors to account for constitutional economic and social rights violations: experiences and lessons from South Africa and Ireland. International Journal of Constitutional Law. 2014. Vol. 12(1). P. 61-93.

5. Habermas J. Citizenship and national identity: some reflections on the future of Europe. Theorizing Citizenship / ed. R. Beiner. Albany: State University of New York Press, 1995. P. 255-282. Р. 256.

6. Roback J. Racism as rent seeking. Economic Inquiry. 1989. Vol. XXVII. Р. 661-681. Р. 665.

7. Barry N. P. Introduction to modern political theory. New York: Macmillan Education, 1989. 340 p. P. 225-232.

8. Universal Declaration of Human Rights. Adopted by the United Nations General Assembly as Resolution 217 during its third session on 10 December 1948. URL: https://www.un.org/en/about-us/universal-declaration-of-human-rights.

9. Kunnemann R. A coherent approach to human rights. Human Rights Quarterly. 1995. Vol. 17(2). P. 323-342.

10. International Covenant on Economic, Social and Cultural Rights. Adopted and opened for signature, ratification and accession by General Assembly resolution 2200A (XXI) of 16 December 1966. URL: https://www.ohchr.org/en/professionalinterest/pages/cescr.aspx

^11. International Covenant on Civil and Political Rights. Adopted and opened for signature, ratification and accession by General Assembly resolution 2200A (XXI) of 16 December 1966. URL: https://www.ohchr.org/en/professionalinterest/pages/ccpr.aspx

12. Van Dyke V. The cultural rights of peoples. Universal Human Rights. 1980. Vol. 2(2). P. 1-21. P. 2.

13. Baumann G. The multicultural riddle: rethinking national, ethnic, and religious identities. New York: Routledge, 1999. P. 5-15.

14. Adanali Y.K. Constitutional cultural rights. The Journal of Academic Social Science. 2016. Vol. 28. Р. 365-378. Р. 372.

15. Roback J. Racism as rent seeking. Economic Inquiry. 1989. Vol. XXVII. P. 661-681. P. 662.

16. Parekh B. Rethinking multiculturalism. Cambridge: Harvard University Press, 2000. 400 р.

17. Isiksel N.T. Europe's functional constitution: a theory of constitutionalism beyond the state. Unpublished PhD diss. USA: Yale University, 2010. 280 p.

18. Arendt H. The nation. The Review of Politics. 1946. Vol. 8 (1). P. 138-141.

19. Ulusoy E. Post-modern transformation of citizenship in the context of relations of modernism and power. The Journal of Academic Social Science. 2016. Vol. 22. P. 312-334. P. 318.

20. Becker G.S. The economics of discrimination. Chicago & London: The University of Chicago Press, 1971. 178 p. P. 16.

21. Preiss J.B. Multiculturalism and equal human dignity: an essay on Bhikhu Parekh. Res Publica. 2011. Vol. 17. P. 141-156. P. 143.

22. Elster J. Forces and mechanisms in the constitution-making process. Duke Law Journal. 1995. Vol. 45 (2). P. 364-396. P. 365.

23. Lichbach M.I., Zuckerman A.S. Research traditions and theory in comparative politics: an introduction. Comparative politics: rationality, culture and structure / eds. M.I. Lichbach, A.S. Zuckerman. USA: Cambridge University Press, 1997. Р. 3-18. P. 7.

24. Levi M. A model, a method, and a map: rational choice in comparative and historical analysis. Comparative politics: rationality, culture and structure / eds. M.I. Lichbach, A.S. Zuckerman. USA: Cambridge University Press, 1997. Р. 19-41. P. 20.

25. Oestreich J.E. Liberal theory and minority group rights. Human rights quarterly. 1999. Vol. 21(1). P. 108-132. P. 117.

Размещено на Allbest.ru