Співвідношення суверенних прав народу та суверенних прав інших соціальних та політичних спільнот

Размещено на http://allbest.ru

Хмельницький університет управління та права імені Леоніда Юзькова

Співвідношення суверенних прав народу та суверенних прав інших соціальних та політичних спільнот

Рінат Мачарашвілі аспірант

м. Хмельницький, Україна

Анотація

В статті окреслено перелік суверенних прав народу та інших соціальних та політичних спільнот, зокрема, виокремлено суверенні права нації, корінних народів, жителів комун і територіальних громад. Здійснено співставлення суверенних прав народу з комплексами прав інших великих спільнот для аналізу їх співвідношення. Зроблено висновок про тотожність суверенних прав народу і суверенних прав нації, якщо розглядати поняття «нація» крізь призму етатиського підходу. Співвідношення суверенних прав народу і корінних народів виглядає як окреме і загальне, взаємозв'язок суверенних прав народу та суверенних прав жителів комун і територіальних громад є співвідношенням частини і цілого. Розуміння такої конфігурації є важливим для визначення поняття «суверенні права народу» та для подальшого вдосконалення системи через покращення її частин і навпаки. Співвідношення суверенних прав народу і суверенітету усього народу Європейського Союзу (у значенні політичної спільноти) є взаємозв'язком внутрішнього і зовнішнього суверенітету. Обґрунтовано взаємовплив, так як якісна реалізація суверенних прав держав-учасниць є посиленням зовнішнього суверенітету Європейського Союзу як окремого суб'єкта міжнародних відносин і навпаки економічний та безпековий суверенітет Європейського Союзу є гарантією можливості повноцінної реалізації суверенних прав народів держав-учасниць. В статті аргументовано, що євроінтеграція не є обмеженням суверенітету держав-учасниць Європейського Союзу, так як кожен суб'єкт союзу приймає участь у виробленні колективних рішеннях на засадах рівноправності.

Ключові слова: суверенні права, народ, нація, корінні народи, територіальні громади, комуни, глобалізація, євроінтеграція.

Abstract

The relationship of the sovereign rights of the people and the sovereign rights of other social and political communities

Rinat Macharashvili

Post graduate student, Leonid Yuzkov Khmelnytskyi University of Management and Law, Khmelnytskyi, Ukraine

The article outlines the list of sovereign rights of the people and other social and political communities, in particular, the sovereign rights of the nation, indigenous peoples, residents of communes and territorial communities are highlighted.

Understanding this configuration is important for defining the concept of "sovereign rights of the people" and for further improving the system by improving its parts and vice versa. The relationship between the sovereign rights of the people and the sovereignty of all the people of the European Union (in the sense of a political community) is a relationship between internal and external sovereignty. Mutual influence is well-founded, since the qualitative realization of the sovereign rights of the participating states is a strengthening of the external sovereignty of the European Union as a separate subject of international relations, and on the contrary, the economic and security sovereignty of the European Union is a guarantee of the possibility of fully realizing the sovereign rights of the peoples of the participating states. The article argues that European integration is not a limitation of the sovereignty of the member states of the European Union, as each subject of the union participates in the development of collective decisions on the basis of equality.

Keywords: sovereign rights, people, nation, indigenous peoples, territorial communities, communes, globalization, European integration.

Вступ

Постановка проблеми. Зважаючи на взаємопов'язаність та взаємодетермінованість усіх державно-правових явищ та інститутів, в процесі вдосконалення існуючої системи та побудови демократичного світу раціональним є дослідження співвідношення суверенних прав народу та інших соціальних і політичних спільнот.

Знаючи специфіку співвідношення, регулюючи процес реалізації суверенних прав однієї спільноти можливо покращити забезпечення реалізації суверенних прав більшої спільноти. Чи навпаки вдосконалюючи ціле, стає можливим поліпшити частини цього цілого. Проблемою є розуміння взаємовідносин суверенних прав народу з іншими соціальними групами, наприклад, суверенних прав нації, корінних народів, жителів громад, народів Європейського Союзу. Для аналізу співвідношення необхідно окреслити перелік існуючих суверенних прав у кожної спільноти і таким чином розглянути питання наявності або відсутності взаємозалежності.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Тема суверенних прав народу в аспекті співвідношення з іншими політико-правовими категоріями та інституціями цікавить велику кількість теоретиків і практиків. Ю. В. Байдін досліджує тему взаємообумовленості державного суверенітету і суверенних прав народу. Є. Л. Стрельцов приділяє увагу проблемам взаємовідносин суверенітету особистості з державним суверенітетом. Співвідношення окремих видів суверенних прав народу та нації, зокрема право на самовизначення і право на територіальну цілісність, є темою наукових робіт К. О. Клименко. Модифікації суверенних прав народу під впливом глобалізації цікавлять таких українських вчених як А. О. Селіванова та В. М. Шаповалова. Актуальним для аналізу є співвідношення суверенітету і євроінтеграції, зокрема вчені Н. Хамітов та Я. Любивий стверджують про посилення суверенітету держав в процесі євроінтеграції. Однак і досі відсутнє комплексне дослідження співвідношення та взаємовпливу суверенних прав народу з суверенними правами інших спільнот.

Метою статті передбачено визначити перелік суверенних прав народу та інших соціальних та політичних спільнот. Застосувавши системний метод, метод аналізу, синтезу та порівняння здійснити співставлення суверенних прав народу та інших спільнот і, таким чином, представити конфігурацію співвідношення (як тотожні, як частина і ціле, як окреме і загальне).

Виклад основного матеріалу

Етимологічно поняття «суверенітет» походить від старофранцузського «soveranite» що означає «вища влада». Автор класичного визначення поняття «суверенітет» Жан Боден пояснює його як абсолютну владу республіки. Надалі під впливом натурфілософських ідей відбувається трансформація концепції істинного носія влади. Жан-Жак Руссо аргументовано наполягає, що єдиний правомірний носій влади - це народ. Домінуючий постулат народного суверенітету ґрунтується на тому, що легітимність влади уряду та його законів базується на згоді керованих. У працях Ж-Ж. Руссо знаходяться витоки парадигми народного суверенітету, де призначення держави - вираження та реалізація всенародних інтересів. Суверен-народ, будучи сформованим з індивідів, не має і не може мати інтересів, протилежних їх інтересам.

А у часи Великої Французької революції відбувається остаточне затвердження концепту «суверенітет нації», тобто нація як відокремлена соціальна спільнота стає суб'єктом міжнародних відносин, відбувається фіксація наявності у нації власних прав. На сьогоднішній день у правовому просторі повністю визнається правосуб'єктність народу і нації, і це прослідковується у великій кількості міжнародних та національних нормативно-правових актах. Однак виникає питання співвідношення правосуб'єктності народу і правосуб'єктності нації. Особливість правосуб'єктності народу виражається у наявності природних прав майже в усіх видах суспільних відносин. До суверенних прав народу ми відносимо: право на самовизначення і створення власної держави; право на самостійність, незалежність, та рівноправність; право на встановлення та зміну конституційного ладу; право володіння, користування та розпорядження національними багатствами та природними ресурсами в межах своєї держави; право на територіальну цілісність або зміну меж території власної держави з погодженням сусідніх держав, територія яких також змінюється; право на реалізацію своїх прав безпосередньо шляхом проведення виборів або референдумів, право на супротив, протести, національно-визвольні рухи, народні віче, мітинги, збори, страйки; право на здійснення своєї влади опосередковано через власностворені представницькі органи; право на законотворчість; участь громадян у здійсненні правосуддя (суд присяжних); право народу на мир. Перелік суверенних прав народу є невичерпним, може обмежуватись національним законодавством, але лише в тих межах, які народ вважає для себе допустимими.

З огляду на те, що народ може реалізовувати свої права у внутрішній та зовнішній площині політико-правових відносин. Тут можемо стверджувати про наявність внутрішньої та зовнішньої правосуб'єктності. Вступаючи у правовідносини з іншими народами та наддержавними інституціями, народ втілює свою зовнішню правосуб'єктність, вирішуючи внутрішньодержавні справи, народ реалізує свою внутрішню правосуб'єктність.

Фундаментальне суверенне право народу і детермінант усіх інших суверенних прав народу - це право народу на самовизначення. Наразі право народів на самовизначення визначається як правило jus cogens і є основоположним принципом міжнародного права. У Преамбулі Статуту ООН чітко зафіксовано положення про рівноправність великих та малих націй, важливість сприяти економічному та соціальному прогресу всіх народів. Пунктом 2 статті 1 Статуту ООН встановлено, що основною метою ООН є розвиток дружніх взаємин між націями, відповідно до принципу рівноправності та самовизначення народів [1]. Такі формулювання стають приводом для аналізу того як співвідносяться право на самовизначення народу і право на самовизначення нації. Відсутність юридичного закріплення визначень понять «народ» і «нація» на міжнародно-правовому рівні обумовлює наявність розгалуженої полеміки у цій площині і велику кількість підходів у розумінні вищезазначених дефініцій.

Віта Гуделевичуте з юридичного факультету Університету Вітовта Магнуса, аналізуючи норми міжнародного права та резолюції ООН, дійшла до висновку, що у випадках несамоврядних народів (колонізованих) та наявності іноземної військової окупації, «народом» є все населення окупованої територіальної одиниці, у тих випадках, коли воно не має свого представництва з боку уряду держави, тобто непредставлені стають окремим народом. суверенітет рівноправність демократія право

Популярною серед вчених є позиція, що першочергово під правом на самовизначення ООН зазначала право держав, а не народів. Також в доктрині поширеною є думка, що в Статуті ООН під поняттям «народ» мається на увазі населення держави або окремо виділеної адміністративно-територіальної одиниці. Під час розробки Статут ООН полеміку щодо визначень термінів «нація» і «народ» було вирішено в такому порядку: нація - це спільнота людей, яка складає державу, недержавні, політичні утворення, а народ це група людей, яка може бути сформована у державу або ні, але обов'язково має спільну етнічну, історичну, культурну, мовну приналежність, схожість менталітету, темпераменту та психології. З огляду на вищезазначене право на самовизначення мають нації (в етатиському значенні) та народ, який може бути групою в середині нації.

Вищезазначений підхід зумовлений тим, що в західній цивілізації поширеним є «етатичне» (від франц. etat - держава) розуміння поняття «нація» і перші національні держави також з'явились в Західній Європі. Зародження націй як людських спільнот детерміновано об'єднанням різноманітних етнічних груп, що проживають на певній території та усвідомлюють спільність цінностей, інтересів та потреб, визнають свою окремішність в політичному, економічному, культурному, мовному та ментальному аспекті. Отже, термін «нація» передбачає політичне об'єднання, якщо не зараз, то в майбутньому, - у державу. У свідомості сучасних народів західної цивілізації нація визначає собою групу людей, об'єднаних у державу єдністю походження, мови та культури. Дефініція «нація» також розуміється не тільки в етнічному, а і в політичному аспекті. В сучасній теорії права Ф. Люшер під нацією розуміє сукупність громадян певної держави незалежно від їх національної приналежності. І Європа прийшла до створення національних держав не за рахунок моноетнічності, а на шляху розмежування понять «етнос» і «нація». Якщо перше характеризується єдністю культури, мови, етнічної самосвідомості та інших ознак, то друге включає і етносоціальну спільність, і створення власної держави. Тому поняття нація є насамперед політико-громадянським поняттям і може включати в себе кілька народів і тим самим бути поліетнічною [2, с. 17-18].

Вчений П. Рабінович вважає, що нація, як соціальна спільнота, володіє такими правами: фізичні права (право на самовизначення, рівноправність з іншими націями, право на мир та гармонійне співіснування, право на екологічну безпеку, в тому числі для створення нових здорових поколінь); етнічні права (право на ідентифікацію, культивування та збереження власної ідентичності, самобутності, особливості, що виражається у праві на власну назву, на використання своєї мови, на дотримання національних звичаїв і традицій); культурні права (право на ідентифікацію, розвиток, зберігання та захист власних культурних особливостей і їх матеріалізацію, тобто використання та збереження історичних та культурних пам'яток); економічні права - можливість використовувати та примножувати матеріальні блага для покращення добробуту нації (право на володіння, користування та розпорядження природними ресурсами в рамках території своєї держави); політичні права - здатність самостійно встановлювати вектори свого соціально-політичного розвитку, самопрезентуватись як окрема спільнота, що володіє внутрішньою єдність відповідно до наявності факторів, які інтегрують цих людей у відокремлену групу людей (право на політичне самовизначення, тобто конституювання себе як окрема держава або як автономія чи національно-територіальний суб'єкт у складі союзу, право на збереження територіальної цілісності власної держави) [3, с. 19-20].

Таким чином, якщо розглядати поняття народ і націю крізь призму етатиського підходу, і аналізувати співвідношення суверенних прав народу з суверенними правами нації, то можемо констатувати майже повну тотожність їх суверенних прав. Єдиний нюанс полягає в тому, що народ має право на створення власної держави, а нація (в політичному розумінні) - це народ, який вже реалізував це право. В деяких підходах поняття нація і народ вважаються синонімічними і суверенні права нації та суверенні права народу відповідно повністю співпадають.

Цікавим є співвідношення суверенних прав народу (у розумінні населення всієї держави) і суверенних прав корінних народів (окрема частина населення держави). Корінні народи - це культурно відмінні етнічні групи, члени яких безпосередньо походять від найдавніших відомих мешканців певного географічного регіону і, певною мірою, підтримують мову та культуру цих самобутніх народів. Корінні народи на відміну від національних меншинств не мають окремого етнічно спорідненого державного утворення. Після того як у 1982 році Економічна і соціальна рада ООН створила Робочу групу з питань корінних народів для захисту їх прав та інтересів по всьому світу почалась гостра дискусія про правовий статус корінних народів і тривала до прийняття Декларації прав корінних народів 2007 року. Наразі корінні народи визнані окремими суб'єктами права, які мають власні права, обов'язки та інструменти для їх реалізації. Цей міжнародно-правовий документ є юридично необов'язковою резолюцією Організації Об'єднаних Націй, в якому описано індивідуальні та колективні права корінних народів, зокрема права на культурне та церемоніальне вираження, демонстрація власної ідентичності, використання і захист власної мови, право на зайнятість, охорону здоров'я, освіту та інші питання. У Декларації зафіксовано право корінних народів на розвиток інститутів власної ідентичності, збереження специфіки своєї культури, особливостей традицій та право на задоволення своїх духовних потреб.

В площині забезпечення прав корінних народів певна кількість країн були стурбовані такими аспектами як співвідношення прав корінних народів з правом народу на самовизначення, правом власності народу на території, ресурси і землі. Зрештою, після узгодження деяких коригувань, переважна більшість держав визнала, що ці питання можуть бути вирішені кожною країною на національному рівні. Загалом більшість держав з метою захисту територіальної цілісності держави, уникнення претензій на відокремлення і створення окремої держави та водночас з метою реалізації прав корінних народів проводять політику децентралізації, надають широку автономію тим регіонам, де проживають корінні народи. Такий підхід зумовлений тим, що право на самовизначення не є тотожним до права територіального відділення. Тобто право на самоідентифікацію і самовизначення не передбачає обов'язковість сецесії, а навпаки сецесія вважається легальною і правомірною лише в окремих випадках, до яких належать деколонізація, боротьба з окупацією й расистським режимом. Тобто очевидним є домінування принципу територіальної цілісності держави і не правильним є зведення права на самовизначення до обов'язкової сецесії. З огляду на вищезазначене, можемо стверджувати, що шляхом використання міжнародного принципу права народів на самовизначення Російська Федерація з 2014 року здійснює політичні маніпуляції по відношенню до деяких регіонів України, лобіюючи відокремлення від України Автономної Республіки Крим та Донецької, Луганської областей. Хоча очевидним є, що ні населення Автономної Республіки Крим, ні окремі райони Донецької, ані Луганської областей не відповідають критеріям колоніальних, пригноблених або репресованих народів.

Відповідно Закону України «Про корінні народи України» [4], корінний народ України - це автохтонна етнічна спільнота, яка з'явилась на теренах України, є носієм окремої мови і культури, володіє представницькими органами і самоідентифікує себе, як корінний народ України, становить меншість населення України і не має етнічної держави поза межами України. Згідно з вищезазначеним законом в Україні корінні народи мають такі основоположні права: право на самовизначення та відповідно право на самоврядування, тобто здатність самостійно вирішувати свої внутрішні справи; право на недискримінацію, тобто рівний правовий захист, і посилена державна підтримка у питанні захисту етнічної приналежності, захист від примусової інтеграції та асиміляції, захист від примусового виселення з місць компактного проживання, захист від расової, етнічної чи релігійної ворожнечі; право на вивчення, відродження та передавання майбутнім поколінням власної історії; право на застосування історичної топоніміки, право розробляти пропозиції щодо перейменування населених пунктів; право на дотримання духовних та релігійних звичаїв, традицій, право на збереження матеріальних та духовних об'єктів власної культури; освітні та мовні права, тобто право на вивчення та використання власної мови й літератури, зокрема право на створення власних закладів освіти чи співпрацювання з закладами усіх форм власності відносно вивчення мови та культури окремого корінного народу, в тому числі і проведення навчального процесу мовою корінного народу; право на створення власних засобів масової інформації; право на сталий розвиток, тобто можливість приймати участь у розробці державних та регіональних стратегій та програм розвитку. Так, корінні народи України через свої представницькі органи співпрацюють з органами державної влади та органами місцевого самоврядування щодо охорони природного навколишнього середовища, відносно раціонального використання земельних, водних, лісових та інших природних ресурсів, які знаходяться та території місця проживання корінних народів; право на використання власної символіки [4].

У Декларації ООН про права корінних народів зазначено, що корінні народи мають право на самовизначення, отже, мають право вільно формувати свій політичний статус і самостійно визначати свій економічний, соціальний і культурний розвиток. При реалізації цього права вони мають право на автономію або самоврядування в питаннях, що відносяться до їхніх внутрішніх і місцевих справ, а також шляхів і засобів фінансування їхніх автономних функцій. З огляду на вищезазначене принцип права на рівноправність і самовизначення народів не передбачає сецесію як обов'язкову форму самовизначення. Під час здійснення права корінних народів на самовизначення застосовується пріоритет територіальної цілісності держави [5, с. 447]. Також варто зазначити, що корінні народи володіють усіма суверенними правами народу, як такими, тобто співвідношення суверенних прав корінних народів і суверенних прав народу загалом можна визначити як співвідношення частини і цілого, окремого і загального.

Територіальна громада будучи самоврядним соціальним осередком, автономною корпоративною одиницею також має власні суверенні права, що загально виражаються як право на самоврядування та місцеву демократію. Усі жителі територіальної громада є носіями територіальних інтересів та потреб причому для практичного життя ці інтереси можуть бути вагомішими, ніж інтереси нації. В основі теорії громад лежить ідея про наявність природних прав територіальної громади та відповідно володіння певним суверенітетом відносно держави, яка в свою чергу визнає та гарантує територіальній громаді право на місцеве самоврядування. Дана концепція виражається у тому, що громада є як самостійною публічною владою, так і званою «муніципальною».

Сьогодні модельним прикладом практичної реалізації вищезазначених концептуальних ідей є Конституція Італії, у якій зазначено, що комуни, провінції, столичні міста є самостійними утвореннями з власним статутом, правами і повноваженнями. У статті 116 Конституції Італії визначено особливі форми та умови автономії деяких областей Італійської Республіки. Законодавча влада згідно з статтею 117 належить державі та областям з уточненнями про виключні повноваження держави, об'єм законодавчих прав областей та конкуруючу сферу.

Якщо в цьому аспекті розглядати українське законодавство, то ключовим є те, що сутність місцевого самоврядування - це принцип народовладдя, що детермінований наявністю основоположного концепту про народний суверенітет, який регламентовано статтею 5 Конституції України. Умовно можемо говорити, що народ, як сукупність територіальних громад, реалізує свої суверенні права перш за все шляхом реалізації права на місцеве самоврядування. Враховуючи, що концепт суверенітету означає верховенство влади, самостійність, політичну свободу та зважаючи на перелік прав територіальних громад (зокрема право на місцевий референдум, право на загальні збори, право на місцеві ініціативи, право на місцеві вибори, право формування органів представництва, право на комунальну власність та інші) можемо констатувати, що для територіальної громади характерним є наявність певного суверенітету відносно держави. Очевидним є що цей суверенітет не може бути абсолютним по аналогії з суверенітетом держав у політичному союзі.

Громади мають правосуб'єктність, але їх права обмежені і діють лише в рамках визначеної території. Так як і держава, територіальна громада має право формувати власні органи управління, встановлювати податки, використовувати власну символіку на рівні з державною. Символічним у цій площині є те що у Великобританії та Канаді нижня палата парламенту носить назву «House of Commons», тобто «Палата Громад».

Політика децентралізації у Франції створила вагому роль комуни у житті держави і навіть у зовнішній політиці. Відповідно до французького законодавства французькі комуни мають право напряму встановлювати взаємовідносини з органами місцевого самоврядування інших держав, таким чином, виходячи на арену міжнародних відносин. Міністерство іноземних справ, Управління зовнішньої діяльності органів місцевого самоврядування і дипломатичні представництва створюють умови такого співробітництва і таким чином Франція може впливати на економічне, культурне та політичне життя окремих адміністративно-територіальних одиниць інших держав. Інтенсивний розвиток співробітництва органів місцевого самоврядування різних держав призвів до необхідності створення Національної комісії з децентралізованого співробітництва та спеціальних структур у 17 регіонах Франції. В Україні територіальні громади також є суб'єктами міжнародного права, і можуть напряму встановлювати зв'язки з громадами інших держав, що як підтверджує наявність суверенітету, так і наявність правосуб'єктності, що є найхарактернішою ознакою суверенності. Однак аналізуючи частину 2 статті 19 Конституції України (органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України) вбачається, що громада має обмежений суверенітет [6]. Таким чином, об'єм суверенних прав та повноважень громади встановлює держава.

Положення статті 5 Конституції України [6] визначає, що єдиним носієм влади в Україні є народ, який здійснює свою владу безпосередньо або шляхом формування органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Для формування органів місцевого самоврядування у громаді проводяться місцеві вибори, у чітко визначених кордонах громади, отже, жителі територіальної громади, як локальна соціальна спільнота, наділяються власним суверенітетом.

На думку І. Левіна фундаментом реального суверенітету є наявність власності і політичний, юридичний суверенітет, який формується для захисту економічного суверенітету, тобто для захисту власності. В цьому аспекті додатковим підтвердження про те, що в Україні територіальні громади мають власний суверенітет, а його жителі суверенні права - це стаття 20 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», яка регламентує право комунальної власності територіальних громад [7].

Як стверджує А. І. Цогла надання громаді власних майнових прав та економічна децентралізація створює реальний зміст суверенітету і є відповідним об'ємом самостійності. Однак така конфігурація не позбавляє державу права здійснювати центральне адміністрування та контролювати місцевий суверенітет. Перекладання частини повноважень з центру на регіони обумовлює зниження політичного напруження між центром і адміністративними округами, надає громадам право самостійно розподіляти фінансові ресурси для задоволення власних потреб, що однозначно є більш раціональною формою життєдіяльності громади, так як лише безпосередньо на місцях найвищий ступінь розуміння потреб громади. Така конфігурація посилює, стабілізує державу і в результаті сильним суверенітетом володіють не тільки громади, а й держава, яка загалом набуває потужний суверенітет, так як має високий рівень довіри від громад. Презумується надання громадянину шикорого спектру прав для реалізації власного добробуту, що збігається з інтересами і потребами громади і держави загалом, тому що громада, а потім і держава це і є сукупність громадян. Для успішного розвитку цивілізації важливим є гармонійне поєднання громадянського суспільства і держави. Суверенні права жителів громади є органічною складовою суверенних прав народу.

Актуальним є розгляд співвідношення суверенних прав народу окремої держави в контексті активного розгортання процесу глобалізації. Глобалізація - це детермінований технологічною революцією стан світу, для якого характерним є «розмивання» кордонів між державам, уніфікація і стандартизація політичного, економічного та культурного життя усіх країн.

Однозначно, що під впливом глобалізації відбувається трансформація феномену державний суверенітет та концепту суверенних прав народу. Постпозитивісти наполягають на тому, що в добу глобалізації поняття суверенітету втрачає будь-який сенс, оскільки зникає сам його носій (держава). Держава поступово передає свої компетенції на рівень наддержавних інститутів, транснаціональних корпорацій, субнаціональних утворень (регіони, провінції) та приватних секторів, які непідконтрольні державі. «Глобальні потоки фінансів, медійних образів, ризиків, зразків споживання, народонаселення та влади змінюють класичне розуміння національних просторових кордонів», - зазначають постпозитивісти. Більш того, постпозитивісти вважають суверенітет не тільки зникаючим явищем, а й шкідливим рудиментом модерну. Суть в тому, що держава, користуючись концептом суверенітету, штучно переносить більшість важливих для неї питань у сферу безпеки і тим самим створює квазілегітимну основу для придушення будь-якої опозиції під приводом необхідності забезпечення національної безпеки. Неоліберали, маючи протилежну позицію до ідей постпозитивістів, стверджують, що твердження про «кінець суверенітету» є недостатньо обґрунтованим. Інститут суверенітету наразі трансформується для того, щоб адаптуватися до нових викликів. Концепт суверенітету з появою понять національного та народного суверенітету перестав бути державо-центричним і наповнився демократичнішим змістом як у внутрішньому (захист прав народу, а не тільки правителів), так і в зовнішньому (забезпечення рівноправності всіх держав у сфері міжнародних відносин) планах.

Проблема «розмивання» суверенітету держави у площині міжнародних відносин в добу глобалізації виникла на тлі посилення ролі транснаціональних компаній, наддержавних та міждержавних організацій з однієї сторони та підвищення ролі регіонів з іншої. Гіперглобалісти виступили з тезисом про поступове зникнення та відмирання суверенітету як концепту, але пройшло декілька десятиріч, а суверенітет не зник, але змінився під впливом нових викликів у світовому порядку.

Позиція про те, що глобалізація є серйозною загрозою суверенним правам народу та завдає шкоду державі в даний час є дещо сумнівною з огляду на аналіз індексів глобалізації країн світу в останні роки. П'ятірка країн з найвищими показниками глобалізації це Швейцарія, Нідерланди, Бельгія, Швеція, Великобританія. Ці держави мають високий рівень економічного розвитку та ВВП на душу населення. І очевидним є, що вони продовжують бути повноправними суб'єктами міжнародного права та володіють суверенітетом [9]. Один із проявів глобалізації - це євроінтеграція, в рамках якої держави-учасниці з власної волі передають частину свого політичного, економічного та культурного суверенітету наднаціональним інституціям Європейського Союзу. Перші держави створювались найчастіше шляхом силової колонізації, інтеграції та методом завоювань, тому певні етноси та народи дуже часто втрачали право самостійно вирішувати свої політичні, економічні та культурні питання і таким чином втрачали свій суверенітет. У XX столітті на міжнародній арені розпочався активний процес повернення суверенітету народам, які в минулому були колоніями. Зокрема, 14 грудня 1960 року було прийнято Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам. Для сучасності нормою вважається ненасильницьке, добровільне зближення народів, націй та держав шляхом урівноваження їх суверенітетів, прийняття колективних рішень та взаємоповаги, побудованої на горизонтальних відносинах. Слід враховувати, що на відміну від ідеального розуміння суверенітету, суверенітет на практиці є динамічним концептом, він може змінюватись в об'ємах в залежності від внутрішніх та зовнішніх факторів. Європейський Союз є таким об'єднання, де реальний суверенітет кожної країни-учасниці підтримується іншими країнами-учасниками. Кожна держава Європейського Союзу вільно реалізує власний суверенітет у своїй державі, зокрема народи цих держав сповна реалізують власні суверенні права шляхом самостійного визначення векторів свого локального політичного, економічного та культурного розвитку, держави володіють власною демократичною системою, органами державного управління, мають власну виборчу систему, захищають свою національну мову та культурні особливості.

Однак додатково Європейський Союз також формує наднаціональні інститути управління, яким кожна держава-учасниця за власним бажання (бажання доєднатись до Європейського Союзу є самостійним рішенням кожної держави) делегує частину свого суверенітету, що не порушує суверенітет держав, а навпаки посилює його на міжнародній арені. Конфігурація Європейського Союзу побудована так, що кожна держава-член Європейського Союзу приймає участь у колективному вироблені рішень як учасниця цього об'єднання, тому перенесення на наднаціональний рівень певного об'єму суверенних прав є не їх втратою, а навпаки посиленням. Важливим аспектом суверенітету є збереження національної та особистої ідентичності, що означає збереження та розвиток власної культури, мови, традицій та ментальності. Високий рівень цивілізованості Європейського Союзу виражається в об'єднанні різних націй на основі рівності прав без нав'язування «єдино правильної» мови та культури, як це відбувається в імперіях. Тому в кордонах Європейського Союзу відсутні антагоністичні відносини, а певний розрив в економічному розвитку вирішується методом наукового і технологічного взаємообміну, виникаючі протиріччя між країнами відносно вибору стратегії в тій чи іншій області заохочують віддавати пріоритет економічному та технологічному виміру [8]. Концепт суверенітету в Європейському Союзу можна назвати плюрастичним, так як одночасно існує суверенітет кожної окремо взятої держави-члена союзу і суверенітет Європейського Союзу в цілому, як окремого автора міжнародного права.

Зважаючи на концептологію Європейського Союзу наявність сильного зовнішнього суверенітету це завжди результат внутрішнього суверенітету, тобто ефективна реалізація внутрішніх суверенних прав народів. Співвідношення суверенних прав народів держав-учасниць з суверенними правами народу Європейського Союзу (політична спільнота) аналогічні співвідношенню суверенних прав жителів громади з суверенними правами народу у значенні всього населення держави.

Висновки

Співвідношення суверенних прав соціальних та політичних спільнот з суверенними права народу можна співвідносити як тотожні, як окреме і загальне або як частина і ціле з деякими уточненнями щодо специфіки спільнот, які розглядаються. Також варто пам'ятати, що ціле це не лише сукупність його частин. Для розуміння системи окрім усвідомлення сутності частин варто розуміти, як вони детермінують формування цілого. І для максимального розуміння частини варто розглядати її у взаємозв'язку та в аспекті співвідношення з цілим. З огляду на те, що в міжнародно-правових актах поняття «нація» і «народ», як правило, використовуються як синонімічні можемо стверджувати, що суверенні права народу та суверенні права нації (в етатиському розумінні) є тотожними. Співвідношення суверенних прав корінних народів та суверенних прав народу (усе населення держави) є окремим і загальним. Суверенні права жителів громад з суверенними правами народу співвідносяться як частини, що у своєму взаємозв'язку формують ціле. Ефективна реалізація суверенних прав жителів громад це одна зі сходинок реалізації суверенних прав народу. Співвідношення суверенних прав народів держав-учасниць Європейського Союзу з суверенними правами усього населення Європейського Союзу є аналогічним до співвідношення внутрішнього і зовнішнього суверенітету, зокрема, забезпечення народного суверенітету у кожній країні Європейського Союзу є передумовою формування суверенітету Європейського Союзу як окремого автора міжнародного права. Результати здійсненого дослідження мають теоретичне і практичне значення для подальшого вдосконалення та розширення суверенних прав народу.

Література

1. Статут Організації Об'єднаних націй. URL: https://unic.un.org/aroundworld/unics/ common/documents/publications/uncharter/UN%20Charter_Ukrainian.pdf

2. Щербанюк О. В. Народний суверенітет і реалізація владоспроможності демократичної держави: монографія. книга II / за ред. д.ю.н., проф. А. О. Селіванова. Київ: Логос, 2013. 306 с.

3. Гультай М. М., Федоренко Т. О. Право нації на самовизначення: філософсько-правовий вимір. Теоретичні й практичні аспекти правознавства. 2018. № 1. С. 13-25.

4. Про корінні народи України: Закон України від 01.07.2021 № 1616-IX. URL: https ://zakon.rada .gov.ua/l aws/ show/ 1616-20#Text

5. Клименко К. О. Співвідношення територіальної цілісності держав і самовизначення народів у міжнародному праві. Науковий вісник Ужгородського Національного Університету. 2022. №69. С. 444-450.

6. Конституція України: Конституція від 28.06.1996 № 254к/96-ВР. URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80#Text

7. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21.05.1997 № 280/97-ВР. URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/280/97-%D0%B2%D1%80#Text

8. Пирожков С. І., Хамітов Н. В. Цивілізаційний проект України: від амбіцій до реальних можливостей. Вісник НАН України. 2016. № 6. С. 45-52.

9. Василенко М., Горбаченко С., Слатвінська В., Чепурна О. Сценарне планування як інструмент безперервного бізнесу: web-технології (комплексний підхід). Інформаційні технології та суспільство. 2022. Вип. 2(4). С. 29-35. DOI: https://doi.org/10.32689/maup.it.2022.2.4URL: http://journals.maup.com.ua/index.php/it/article/view/2098/2599

References

2. Shherbanjuk, O. V. (2013). Narodnyj suverenitet i realizacija vladospromozhnosti demokratychnoji derzhavy: monoghrafija. knygha II [People's sovereignty and implementation of the power of a democratic state: monograph. book II] / za red. dju.n., prof. A. O. Selivanova. Kyjiv: Loghos, 306 p. [in Ukrainian].

3. Ghuljtaj, M. M., Fedorenko, T. O. (2018). Pravo naciji na samovyznachennja: filosofsjko- pravovyj vymir [The nation's right to self-determination: philosophical and legal dimension]. Teoretychni j praktychni aspekty pravoznavstva - Theoretical and practical aspects of jurisprudence, 1, 13-25 [in Ukrainian].

4. Pro korinni narody Ukrajiny: Zakon Ukrajiny vid 01.07.2021 № 1616-IX [On indigenous peoples of Ukraine: Law of Ukraine dated 01.07.2021 No. 1616-IX]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/ 1616-20#Text [in Ukrainian].

5. Klymenko, K. O. (2022). Spivvidnoshennja terytorialjnoji cilisnosti derzhav i samovyznachennja narodiv u mizhnarodnomu pravi [Correlation between territorial integrity of states and self-determination of peoples in international law]. Naukovyj visnyk Uzhghorodsjkogho Nacionaljnogho Universytetu - Scientific Bulletin of the Uzhhorod National University, 69, 444-450 [in Ukrainian].

6. Konstytucija Ukrajiny: Konstytucija vid 28.06.1996 № 254k/96-VR [Constitution of Ukraine: Constitution of June 28, 1996 No. 254k/96-VR]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80#Text [in Ukrainian].

7. Pro misceve samovrjaduvannja v Ukrajini: Zakon Ukrajiny vid 21.05.1997 № 280/97-VR [On local self-government in Ukraine: Law of Ukraine dated May 21, 1997 No. 280/97-VR]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/280/97-%D0%B2%D1%80#Text [in Ukrainian].

8. Pyrozhkov, S. I., Khamitov, N. V. (2016). Cyvilizacijnyj proekt Ukrajiny: vid ambicij do realjnykh mozhlyvostej [Civilization project of Ukraine: from ambitions to real possibilities]. Visnyk NAN Ukrajiny - Bulletin of the National Academy of Sciences of Ukraine, 6, 45-52 [in Ukrainian].

9. Vasilenko M., Gorbachenko S., Slatvms'ka V., Chepurna O. Scenarne planuvannja jak mstrument bezperervnogo frznesu: web-tehnologfi (kompleksnij pMhM). Іnformacіjnі tehnologfi ta susphstvo. 2022. Vip. 2(4). S. 29-35. DOI: https://doi.org/10.32689/maup.it.2022.2.4URL: http://journals.maup.com.ua/index.php/it/article/view/2098/2599 [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru