Історія розвитку законодавства про соціальне партнерство та профспілки в Україні

Навчально-науковий інститут права ім. князя Володимира Великого

Міжрегіональна Академія управління персоналом

Кафедра цивільно-правових дисциплін та міжнародного права

Історія розвитку законодавства про соціальне партнерство та профспілки в Україні

Куртакова А.О. д. філос. права, доцент

м. Київ

Анотація

Вивчення та з'ясування сутнісного значення й природи такого явища, як соціальне партнерство неможливе без звернення до історії розвитку законодавства про соціальне партнерство, яке пов'язано, як правило, із загальним розвитком трудового законодавства та законодавства про колективні договори. Водночас законодавство про соціальне партнерство має свою специфіку і властиві лише йому етапи розвитку, які не в усьому співпадають із загальними етапами розвитку трудового законодавства [1] та з етапами розвитку законодавства про колективні договори, дослідженими і визначеними в юридичній літературі. Процес зародження і розвитку законодавства про соціальне партнерство та профспілоки в Україні пройшли наступні етапи: Перший етап (1893-1917 рр.) характеризується появою первинних елементів механізму соціального партнерства. Другий етап (1917-1922 рр.) був відзначений подальшим становленням інституту представництва сторін соціального партнерства, визначенням правових основ колективних договорів та примирно-посередницьких процедур. Третій етап (1922-1933 рр.) характеризується закріпленням прогресивних правових положень щодо розвитку фактично всіх інститутів соціального партнерства. Четвертий етап (1933-1947 рр.) - у цей період фактично інститут соціального партнерства припинив своє функціонування. П'ятий етап (1947-1970 рр.) характеризується відродженням колективно-договірної роботи на підприємствах, а профспілки відновлюють свою представницьку діяльність по захисту інтересів працівників. Шостий етап (1970-1993 рр.) відзначений значними позитивними зрушеннями у правовому регулюванні соціального партнерства у питаннях правової характеристики трудового колективу та форм його діяльності. Сьомий етап (1993 і до нинішнього часу) характеризується кардинальними змінами в правовому регулюванні механізму соціальн ого партнерства та становлення його основних елементів у відповідності до міжнародно-правових принципів соціального партнерства.

Ключові слова: соціальне партнерство, історія розвитку, трудове законодавство, колективні договори та угоди.

Annotation

History of the development of legislation on social partnership and trade union in Ukraine

Kurtakova A.A., Doctor of Philosophy in Law, Associate Professor of International Law and Civil Law of Civil and Commercial Law, Institute of Law. Prince Vladimir the Great, Interregional Academy of Personnel Management, Kyiv

Studying and clarifying the essential meaning and nature of such a phenomenon as social partnership is impossible without referring to the history of the development of legislation on social partnership, which is usually connected with the general development of labor legislation and legislation on collective agreements. At the same time, the legislation on social partnership has its own specifics and its own stages of development, which do not entirely coincide with the general stages of development of labor legislation [1] and with the stages of development of legislation on collective agreements, researched and defined in the legal literature. The process of birth and development of the legislation on social partnership and trade unions in Ukraine went through the following stages: The first stage (1893-1917) is characterized by the appearance of the primary elements of the mechanism of social partnership. The second stage (1917-1922) was marked by the further formation of the institution of representation of the parties of social partnership, the determination of the legal bases of collective agreements and conciliation and mediation procedures. The third stage (1922-1933) is characterized by the consolidation of progressive legal provisions regarding the development of virtually all institutions of social partnership. The fourth stage (1933-1947) - during this period, the social partnership institute actually stopped functioning. The fifth stage (1947-1970) is characterized by the revival of collective bargaining at enterprises, and trade unions resume their representative activities to protect the interests of employees. The sixth stage (1970-1993) was marked by significant positive changes in the legal regulation of social partnership in matters of legal characteristics of the labor team and forms of its activity. The seventh stage (1993 to the present time) is characterized by radical changes in the legal regulation of the mechanism of social partnership and the formation of its main elements in accordance with the international legal principles of social partnership.

Keywords: social partnership, history of development, labor legislation, collective agreements and agreements.

Постановка проблеми

Розвиток інституту соціального партнерства в Україні безпосередньо пов'язаний зі зростанням ролі колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин. У зв'язку з цим у сучасних умовах ринкової економіки важливе теоретичне і практичне значення для реального захисту трудових прав та законних інтересів працівників набуває реалізація функцій профспілок при укладенні колективних договорів і угод.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Історичними дослідженнями соціального партнерства займалися наступні вчені: М.Г. Александров, К.С. Батигін, В.М. Догадов, Н.Б. Болотіна, В.А. Васильєва, В.С. Венедиктова, Р.З. Лівшиць, Н.М. Хуторян, Г.І. Чанишева, В.І. Щербина та інших. законодавство соціальний профспілка держава роботодавець

Мета статті. дослідження розвитку інституту колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин.

Виклад основного матеріалу

Перший етап становлення законодавства про соціальне партнерство пов'язаний із зародженням окремих елементів даного правового механізму. Цей етап розпочинається з прийняття Уставу про промисловість Російської імперії 1893 р., який регламентував порядок створення та діяльності організацій роботодавців, питання прийняття і звільнення працівників; оплату їх праці не рідше ніж раз на місяць, заборони натуральної форми розрахунків з робітниками; у випадку порушення домовленостей за працівниками визнавалося право дострокового розірвання договору; передбачалося створення фабричних інспекцій для контролю за дотриманням законодавства, розгляду і затвердження правил внутрішнього трудового розпорядку, здійснення примирних процедур.

Другий етап становлення законодавства про соціальне партнерство розпочинається з прийняттям Тимчасовим Урядом 12 квітня 1917 р. Постанови “Про збори та спілки”, якою було визнано за всіма громадянами право на утворення громадських об'єднань в цілях, які не суперечать законодавству країни. Однак реєстраційний порядок створення об'єднань залишився досить складним, ним передбачалась обов'язкова реєстрація статутів об'єднань у відповідних реєстраційних відділах окружних судів, що здійснювалося згідно з Постановою “Про реєстрацію товариств та спілок” від 23 червня 1917 р. [2]. Отже, Постанова “Про збори та спілки” закріпила дореволюційні досягнення щодо права громадян на асоціацію у вигляді професійних спілок та організацій роботодавців.

Деталізацію права громадян на об' єднання у професійні спілки було здійснено Постановою “Про робітничі комітети в промислових установах” від 23 квітня 1917 р. Згідно з її нормами робітничі комітети могли створюватися за пропозицією щонайменш 1/10 працівників з наданням їм наступних повноважень: представництва робітників перед адміністрацією з питань умов праці; врегулювання питань, які виникають між самими робітниками; представництва інтересів робітників у відносинах з владою та громадськістю; участі в розробленні правил внутрішнього трудового розпорядку та ін.

Третій етап розвитку законодавства про соціальне партнерство, пов'язаний із першою кодифікацією законодавства України, розпочинається від моменту прийняття Кодексу законів про працю УРСР, затвердженого Постановою ВУЦВК 2 грудня 1922 р. Прийняття КЗпП 1922 р. ознаменувало відродження в Україні колективно-договірного регулювання праці. У статті 15 Кодексу колективний договір був визначений як угода, яка укладається професійною спілкою як представником працівників і службовців, з одного боку, і роботодавцем - з другого, яка встановлює умови праці і найму для окремих підприємств, установ і господарств або групи таких і визначає зміст майбутніх індивідуальних (трудових) договорів найму. Аналізуючи поняття та зміст колективного договору, можемо зробити висновок, що право на ведення колективних переговорів і укладення колективних договорів визнавалося тільки за профспілками. Умови колективного договору поширювалися на всіх робітників, які працювали на підприємстві, незалежно від того чи були вони членами профспілок (ст. 16 КЗпП 1922 р.).

Основною рисою колективних договорів за КЗпП 1922 р. був їх нормативний характер. Норми цього Кодексу регулювали умови праці, закріплюючи мінімум гарантій, які могли підвищуватися в колективних договорах з урахуванням економічних можливостей кожного підприємства. Статті договору, які погіршували становище робітників у порівнянні з нормами законодавства, автоматично втрачали свою чинність (ст. 19 КЗпП 1922 р.). Як бачимо, активно використовуються державні важелі щодо врегулювання колективно-договірних відносин.

Четвертий етап розпочинається з прийняттям Постанови ЦВК СРСР, РНК СРСР і ВЦРПС “Про об'єднання Народного комісаріату праці СРСР із Всесоюзною центральною радою професійних спілок” від 23 червня 1933 р. З метою реалізації положень цієї Постанови 10 вересня 1933 р. прийнято Постанову РНК СРСР і ВЦРПС “Про порядок злиття НКП СРСР з ВЦРПС”. Згідно з нею був ліквідований НКП СРСР. Усі його органи, включаючи й органи соціального страхування, інспекції праці, передавалися профспілкам і поєднувалися з профспілковим апаратом у центрі й на місцях. На ВЦРПС і ЦК профспілок покладено право видання (за затвердженням або з попереднього дозволу РНК СРСР) інструкцій правил і роз'яснень щодо застосування законодавства про працю. Процес одержавлення профспілок призвів до покладення на ВЦРПС в монопольному порядку завдань державного управління важливими аспектами праці. Що ж до питання укладення колективних договорів, то остання колективно-договірна кампанія проводилася в 1933 р. з продовженням дії і на 1934 р. З того часу до 1947 р. колективні договори не укладалися.

Система розгляду колективних трудових спорів, що склалася в 20-х рр. була ліквідована. Це обгунтовавалось тим, що внаслідок соціально- економічних змін, що відбувалися в державі, зникли причини виникнення колективних трудових конфліктів. А суперечності з питань встановлення і зміни умов праці, які раніше вирішувалися примирними комісіями і третейськими судами, фактично могли владнати шляхом узгодження спірних питань вищестоящі господарські і профспілкові органи.

П' ятий етап розпочинається з прийняттям 4 лютого 1947 р. Постанови Ради Міністрів СРСР “Про укладення колективних договорів на підприємствах”, якою відновлено практику укладення колективних договорів у специфічному радянському варіанті [3]. Вони принципово відрізнялися від колективних договорів 20-х рр. тим, що в умовах договору було заборонено покращувати положення працівників у порівнянні з законодавством, а основна їх мета полягала у виконанні та перевиконанні плану. Умови ж нормативного характеру займали незначну частину в колективних договорах. Нормативну частину колективних договорів переважно становило відтворення нормативних актів, які видавалися вищестоящими органами державної влади і включалися в колективні договори, щоб ознайомити з ними робітників.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 травня 1955 р. відновлено орган державного регулювання у сфері умов праці - Державний комітет Ради Міністрів СРСР. Це, у свою чергу, призвело до розмежування повноважень організацій працівників і державних органів щодо регулювання трудових відносин. 15 липня 1958 р. приймається Положення про права фабричного, заводського місцевого комітету (ФЗМК) професійної спілки, затверджене Указом Президії Верховної Ради СРСР, яким суттєво розширюються повноваження профспілок щодо захисту прав та інтересів працівників, їх ролі в управлінні виробництвом.

Суттєві зміни з удосконалення колективно-договірного регулювання пов'язані з прийняттям 6 березня 1966 р. Радою Міністрів СРСР і ВЦРПС постанови “Про укладення колективних договорів на підприємствах”. Тепер колективний договір складався з двох частин - норм централізованих і норм локальних. У першій частині формувалися основні положення з питань умов праці, які встановлювалися для підприємств відповідно до чинного на той час законодавства. Другу частину складали положення нормативного характеру у сфері умов праці, що було принципово новим явищем і фактично породило локальне регулювання [4].

Шостий етап розпочинається з прийняттям 15 липня 1970 р. Основ законодавства Союзу РСР та союзних республік про працю (далі - Основи). Друга глава Основ присвячена колективному договору, який був визначений як діючий засіб “залучення робітників і службовців в управління виробництвом” (ст. 7 Основ). Порядок укладення колективних договорів визначений Постановою Президії ВЦРПС і Держкомпраці Ради Міністрів СРСР від 20 серпня 1971 р. “Про порядок укладення колективних договорів”. У цій Постанові вперше відмінено обов'язкову реєстрацію колективних договорів у профспілкових та господарських органах, що існувала до 1971 р.

У главі ХІІ Основ законодавства про працю 1970 р. закріплено вихідні засади правового статусу профспілок. Профспілкам надавалося виключне право представляти інтереси робітників і службовців у сфері праці і безпосередньо в укладенні колективного договору. Стаття 96 Основ закріплювала за профспілками право законодавчої ініціативи.

Для конкретизації положень Основ законодавства про працю Президія Верховної Ради СРСР Указом від 27 вересня 1971 р. затвердила нове Положення про права ФЗМК. Особливістю даного нормативного акта було подальше розширення прав профспілок та їх місцевих органів у регулюванні трудових відносин.

Основи законодавства про працю послужили правовою базою для прийняття Кодексу законів про працю Української РСР (далі - Кодекс) від 10 грудня 1971 р., який набрав чинності з 1 червня 1972 р. Кодекс не просто відтворив норми Основ та інші союзні акти, а конкретизував їх засадні положення. Саме в деталізації регулювання трудових відносин полягає його головна відмінність від Основ.

Стаття 10 Кодексу визначила колективний договір як угоду, яка укладається фабричним, заводським, місцевим комітетом професійної спілки від імені колективу робітників і службовців з адміністрацією підприємства, організації. Договір містив положення як нормативного характеру, так і зобов'язальні умови щодо виконання виробничих планів. У статті 12 цього Кодексу передбачено, що положення колективного договору, що суперечать чинному законодавству, є недійсними. За загальним правилом до колективного договору не повинні були включатися положення, що погіршують становище робітників та службовців порівняно з умовами, встановленими законодавством, або іншим чином суперечать законодавству. Колективний договір укладався письмово, строком на один рік без реєстрації в будь-яких органах. Суперечності між адміністрацією підприємства і ФЗМК профспілки при укладенні колективних договорів розв'язувалися вищестоящими господарськими та профспілковими органами за участю сторін (ст. 16 Кодексу).

Положення про порядок укладення колективних договорів затверджене 26 серпня 1977 р. Президією ВЦРПС і Держкомпраці СРСР, визначало не тільки порядок укладення, а й основні розділи, зміст колективного договору, а також заходи щодо контролю за виконанням його умов [5].

У Кодексі законів про працю УРСР законодавцем виділений окремий розділ про регламентацію правового становища профспілок та участі робітників і службовців в управлінні виробництвом. Згідно зі ст. 10 цього Кодексу профспілка визнавалася єдиним повноважним представником працівників і стороною колективного договору. Участь робітників й службовців в управлінні виробництвом здійснювалося через фабричні, заводські, місцеві й цехові комітети професійних спілок, загальні збори, виробничі наради, конференції з питань розвитку виробництва, внесення пропозицій щодо поліпшення роботи підприємства, установи й організації (ст.245 Кодексу).

Глава XVII Кодексу регламентувала питання державного соціального страхування. Так, обов'язковому державному страхуванню підлягали всі робітники і службовці, здійснювалося воно за рахунок коштів держави без будь-якого відрахування із заробітної плати працівників. Стаття 255 визначала види забезпечення по соціальному страхуванню, а саме: допомогу у разі тимчасової непрацездатності, а жінкам, крім того, допомогу по вагітності і пологам; допомогу з нагоди народження дитини, допомогу на поховання; пенсії по старості, інвалідності, у разі втрати годувальника, а також пенсії за вислугу років, встановлені для деяких категорій працівників.

Сімнадцятого червня 1983 р. прийнятий Закон СРСР “Про трудові колективи і підвищення їх ролі в управлінні підприємствами і організаціями”, який закріпив правове становище колективу найманих працівників по локальному правовому регулюванню умов праці та у сфері укладення колективного договору та ін. Так, трудовий колектив міг реалізувати свої повноваження як безпосередньо, так і через свої органи і представників. Іншими словами, трудовий колектив в одних випадках реалізував свою волю безпосередньо - на загальних зборах, обираючи для цього лише відповідні разові робітничі органи, в других - через адміністрацію, в третіх - через спеціальні виборні органи колективу.

У зв'язку з прийняттям Закону “Про трудові колективи і підвищення їх ролі в управлінні підприємствами і організаціями” було внесено деякі зміни та доповнення в нормативні акти, які регулюють порядок укладення колективних договорів. Так, 28 вересня 1984 р. постановою Президії ВЦРПС і Держкомпраці приймається Положення “Про порядок укладення колективних договорів”, яким розширено сферу укладення колективних договорів, відновлено практику реєстрації колективних договорів вищестоящими господарськими і профспілковими органами, дано рекомендації про включення найважливіших розділів колективного договору.

Наступні кардинальні зміни та доповнення були внесені Загальним положенням про порядок укладення колективних договорів, прийнятого ВЦРПС і Держкомпраці СРСР 27 листопада 1987р. Ним передбачена повна самостійність підприємств, трудового колективу і профспілок у виборі структури, кількості розділів договору і додатків до нього, виходячи з конкретних завдань, була відмінена реєстрація колективних договорів.

Дев'ятого жовтня 1989 р. приймається Закон СРСР “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”. Незважаючи на всі його недоліки, тим не менш, це був перший крок по відновленню системи вирішення колективних трудових спорів. Відповідно до цього закону розширено повноваження профспілок, які одержали право представляти інтереси працівників у процесі вирішення конфліктів і право очолювати страйки.

Прийнятий 10 грудня 1990 р. Закон СРСР “Про професійні спілки, їхні права та гарантії діяльності” комплексно визначив і закріпив правове становище професійної спілки як незалежної від державних органів громадської організації, уповноваженої на представництво інтересів працівників.

Сьомий етап розвитку законодавства про соціальне партнерство розпочинається з прийняттям Положення про Національну раду соціального партнерства, затвердженого Указом Президента від 27 квітня 1993 р. Відповідно до цього Положення Рада є постійно діючим консультативно-дорадчим органом, який діє при Президентові України для вирішення питань, які виникають у соціально-трудовій сфері.

Подальший активний розвиток сучасної системи соціального партнерства зумовлений прийняттям цілої низки законів. Так, Закон України “Про колективні договори і угоди” від 1 липня 1993 р. [6], визначив загальні правові та організаційні засади розробки, укладення та виконання колективних договорів, ведення переговорів, що передують укладенню колективних договорів і угод, права, обов'язки та відповідальність сторін. Окрім традиційного укладення колективних договорів на рівні підприємств, з 1993 р. було започатковано укладення колективних угод на галузевому, регіональному та національному рівні. У практичному плані Закон дає можливість перейти до договірного регулювання багатьох важливих питань, забезпечує для працівників та роботодавців необхідний рівень свободи у визначенні основних умов праці, в підвищенні рівня соціальних гарантій. Прийняття цього Закону дало підстави для ратифікації Україною Конвенцій МОП, внесення змін до КЗпП України та врахування його норм при підготовці інших законодавчих актів.

Двадцять четвертого березня 1995 р. прийнятий Закон України “Про оплату праці”, яким визначено договірне регулювання оплати праці.

Третього березня 1998 р. ухвалено Закон України “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”, і для реалізації його положень Указом Президента від 17 листопада 1998 р. утворено Національну службу посередництва і примирення.

Наступним кроком стало законодавче врегулювання представництва сторін у соціальному партнерстві та визначення їх правового статусу. П'ятнадцятого вересня 1999 р. ухвалено Закон України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”, а 24 травня 2001 р. - Закон України “Про організації роботодавців”[7].

Приймається ряд законодавчих актів щодо спільного управління представниками сторін фондами соціального страхування: Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 р., Закони України “Про загальнобов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” від 23 вересня 1999 р., “Про загальнобов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” від 2 березня 2000 р., “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням” від 18 січня 2001 р.

Створення 29 грудня 2005 р. відповідно до Указу Президента “Про розвиток соціального діалогу”, Національної тристоронньої соціально- економічної ради стало визначною подією, що сприяла реалізації політики у сфері соціально-трудових відносин, подальшому розвитку та поширенню соціального партнерства. Разом із Національною тристоронньою соціально- економічною радою на галузевому і регіональному рівнях на паритетних засадах формуються тристоронні органи з соціально-економічних питань для узгодження вирішення проблем, що виникають у соціально-економічній сфері, стосуються прав та інтересів працівників та роботодавців.

Сьомого червня 2007 р. Верховною Радою України прийнято у другому читанні Закон України “Про соціальний діалог”, який було розроблено на тристоронній основі і внесено Президентом України на розгляд Верховної Ради, що є значним кроком у розвитку трипаризму і сприятиме активізації процесів становлення і розвитку соціального діалогу та взаємодії між представниками держави, роботодавців і профспілок на всіх рівнях його здійснення.

Висновки

Підсумовуючи сказане, слід прийти до висновку, що процеси зародження і розвитку законодавства про соціальне партнерство та профспілоки в Україні пройшли наступні етапи.

Щодо класифікації етапів розвитку правового регулювання повноважень профспілок то їх слід розподілити таким чином:

• перший етап - становлення й удосконалення законодавства про професійні спілки (1918-1922 роки);

• другий етап - удосконалення законодавства про профспілки (1922- 1970 роки);

• третій етап - третя кодифікація трудового законодавства та подальший його розвиток (1970-1986 роки);

• четвертий етап - етап перебудови та переходу України до ринкової економіки, побудови правової демократичної держави (1986 рік і донині).

Як бачимо, аналіз законодавства про соціальне партнерство показав, що створення механізму соціального партнерства в регулюванні трудових відносин - результат довготривалої історичної еволюції взаємодії праці і капіталу, які проходять шлях від протистояння до співробітництва. Однак, минулий і сьогоднішній досвід правового регулювання даного питання доводить необхідність подальшого вдосконалення соціального співробітництва держави, роботодавців та працівників як фактора стабільності соціально-трудових відносин.

Література

1. Семигин Г.Ю. Социальное партнерство в современном мире. - М., 1996.- 199 с.

2. Звіт про результати діяльності Національної служби посередництва і примирення у 2005 році // Бюлетень Національної служби посередництва і примирення. - 2006. - №1. - С. 54-64.

3. Казановский А.В, Колот А.М. Соціальне партнерство на ринку праці: Краматорськ: Вид. Національний центр продуктивності, 1995-152 с.

4. Трюхан О.А. Організаційно-правові форми соціального діалогу у сфері праці: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.05 / Одеська національна юридична академія. - Одеса, 2006. - 20 с.

5. Закон України “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням” від 18 січня 2001 р. // Відомості Верховної Ради. - 2001. - №14. - Ст. 71.

6. Закон України “Про зайнятість населення” від 1 березня 1991 р. // Відомості Верховної Ради. - 1991. - №14. - Ст.170.

7. Закон України “Про організації роботодавців” від 24 травня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - №32. - Ст. 171.

References