Парламентсько-президентська республіка сутність, особливості різновиди

Размещено на http://allbest.ru

Размещено на http://allbest.ru

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ»

Київський інститут інтелектуальної власності та права Національного університету «Одеська юридична академія»

Кафедра кримінального права, процесу та криміналістики

КУРСОВА РОБОТА

з предмету «Загальнотеорична юриспруденція»

на тему: «Парламентсько-президентська республіка сутність, особливості різновиди»

Студентки 1 курсу

групи СПАД 1/20 БД

Захарченко Валентини Іванівни

Керівник д.ю.н., професор кафедри

кримінального права, процесу та

криміналістики, Фелик В. І.

Київ - 2021



ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ФОРМА ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ Й ПОДІЛ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

1.1 Поняття і класифікація форм державного управління

1.2 Теорії поділу влад та сучасність

1.3 Поділ державної влади в умовах змішаної республіканської форми державного правління

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ Й РІЗНОВИДИ ЗМІШАНОЇ РЕСПУБЛІКАНСЬКОЇ ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ

2.1 Юридична природа й особливості президентсько-парламентської республіки

2.2 Парламентсько-президентська республіка й її юридичні ознаки

2.3 Основні проблемні аспекти організації державної влади в Україні

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



ВСТУП

Актуальність теми. Відгуком на зміни політико-правових реалій, що відбуваються протягом останніх десятиліть, виявляється тенденція до конституціоналізації різновидів змішаної республіканської форми державного правління, виокремлення нової форми організації державної влади - парламентсько-президентської республіки, яка не вміщується в усталені межі звичних класифікацій, проте відповідає міжнародно-правовим стандартам, ідеям демократії й пріоритету прав людини.

Для сучасної України, яка перебуває на етапі становлення й удосконалення національної державності, питання щодо юридичної природи змішаної республіканської форми державного правління, її різновидів, їх недоліків та переваг набувають особливої актуальності й гостроти, свідченням чого є процеси конституційного реформування.

На відміну від «чистих» республік ? президентської й парламентської ? змішана республіка трактується сучасною наукою неоднозначно. Одні вчені ставлять під сумнів сам факт її існування, інші ? по-різному інтерпретують її сутність. Як результат ? немає єдиного усталеного підходу до визначення загальних правових ознак такої республіки. З огляду на це підходи до виділення її різновидів, їх сутності й правових ознак набувають ще більшої різноманітності. Так, виокремлення президентсько-парламентського різновиду змішаної республіки зумовлено історичним досвідом ХХ ст., а функціонування другого її різновиду ? парламентсько-президентського ? припадає здебільшого на кінець ХХ - початок ХХІ ст. Тому, за традицією вчені зводять змішану республіку тільки до одного з її різновидів ? президентсько-парламентського.

Виходячи з цього, своєчасним і необхідним є теоретичний аналіз сутності, особливостей, визначення правових ознак парламентсько-президентської форми державного правління, акцентування уваги на її юридичних ознаках, на шляхах ефективного правового закріплення цієї моделі на українському ґрунті.

У сучасній науковій літературі з політології, теорії держави та права, конституційного права України, історії держави та права такі відомі науковці, як : С. Агафонов, Ю. Шемшученко, В. Чушенко, С.Алєксєєв, Ф. Ардан, Г. Атаманчук, М. Баглай, О. Бойко, Ю. Бисага, Ф. Бурчак, Л. Сімонішвілі, В.Журавський, В. Погорілко, Ю. Тодика та ін. досліджують теоретичні проблеми данної теми.

Об'єкт дослідження - система суспільних відносин, що вивчають питання сутності та особливостей парламентсько-президентської республіки.

Предмет дослідження - є явище парламентсько-президентської республіки.

Метою курсової роботи є вивчення таких елементів явища парламентсько-президентської республіки як її поняття, сутність, особливості та різновиди.

Для досягнення поставленої мети було визначено такі основні завдання:

- висвітлити поняття та класифікацію форм державного управління;

- окреслити теорії поділу влад;

- охарактеризувати поділ державної влади в умовах змішаної республіканської форми державного правління;

- здійснити характеристику юридичної природи й особливостей президентсько-парламентської республіки;

- охарактеризувати парламентсько-президентську республіку та її юридичні ознаки;

- здійснити характеристику основних проблем організації державної влади в Україні.

Методологічну основу дослідження становить комплексний підхід до аналізу парламентсько-президентської форми державного правління, зумовлений специфікою теми роботи й пов'язаний із застосуванням філософських підходів, загальнонаукових і спеціально-наукових методів. Методологічну основу роботи являє діалектичний підхід, який використовувався на всіх етапах дослідження з метою з'ясування сутності парламентсько-президентської республіки, закономірностей та особливостей її становлення, функціонування й розвитку, взаємодії з іншими державно-правовими явищами. На окремих стадіях роботи застосовувалися різноманітні методи: системний і структурно-функціональний - при дослідженні форми державного правління й визначенні її елементів, поділу державної влади, з'ясуванні її складників, їх функціонального взаємовпливу; порівняльно-правовий - при аналізі республіканських форм державного правління. Особливе місце в методології дослідження займає метод теоретичного моделювання: в роботі через призму класичних моделей організації державної влади - президентської й парламентської ? конструюється третя, самостійна теоретична модель, характерна для змішаної республіки. Широкого застосування отримали категорії та прийоми формальної логіки: поняття, визначення, доказ і спростування, судження, аналіз, синтез, порівняння, узагальнення тощо.

Робота виконувалася на загальних методологічних орієнтирах, закріплених у Конституції України. Вона має характер теоретичного дослідження, яке базується на працях і висновках українських і зарубіжних учених різних історичних періодів у сфері філософії, теорії та історії держави і права, історії політичних і правових учень, конституційного права України і зарубіжних країн, інших галузей наук. Емпіричну базу дослідження становить конституційне національне й зарубіжне законодавство, законопроекти, довідкова література, аналітичні і статистичні матеріали.

Структура роботи дослідження складається із вступу, двох розділів, що мають підрозділи, висновків та списку використаних джерел та літератури.

державне управління влада президентсько парламентська республіка

РОЗДІЛ 1. ФОРМА ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ Й ПОДІЛ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

1.1. Поняття і класифікація форм державного управління

Форма державного правління є одним із трьох понять (поряд з державним устроєм та державним режимом), які у своїй єдності розкривають основи організації та здійснення державної влади в окремо узятій державі або типі держав [20, с. 78] .

Уявлення науковців про те, які саме правові основи держави розкриває поняття «форма державного правління», в різні періоди історії змінювалося. Із розпадом феодалізму і переходом до індустріального суспільства, що супроводжувався послабленням влади монархів, появою і зміцненням народного представництва (парламенту), значущості набуло не те, як відбувається передача влади - у спадок або шляхом виборів глави держави, а те, як організуються відносини між главою держави, парламентом, урядом, як взаємно врівноважуються їх повноваження, словом, як влаштований принцип поділу влади [17, с. 55].

Сучасні науковці, що є прихильниками трьохелементної побудови форми держави вважають, що форма державного правління - це спосіб (порядок) організації і здійснення державної влади, що характеризує формальний (нормативний) та одночасно фактично діючий порядок формування та взаємодії вищих органів державної влади (глави держави, парламенту та уряду) між собою та народом [25, с. 23].

За відповідними параметрами, виокремлюють дві основні форми державного правління - монархію та республіку.

Монархія - це форма державного правління, при якій глава держави очолює систему вищих органів державної влади та повністю або частково зосереджує в своїх руках державну владу, яка передається у спадок представникам правлячої династії [3, с. 69].

Республіка - це форма державного правління, в якій державна влада належить виборним органам, які обираються на певний строк громадянами-виборцями або формуються загальнонаціональними представницькими (виборними) установами. Передбачає завжди колективне правління [3, с. 71].

Виділяють два типи республік, які змінили одна одну[5, с. 70].

Республіканське правління в сучасному світі поділяється на парламентські, президентські та змішані республіки [7, с. 33].

Парламентська республіка - є різновидом республіканської форми правління, де головну роль в організації та функціонуванні вищої державної влади в країні відіграє парламент. Парламент формує уряд і має право в будь-який момент відправити його у відставку. Президент в такій державі не має яких-небудь істотних повноважень.

Президентська республіка - це форма правління, де президент одноособово або з наступним схваленням парламенту формує уряд, яким сам керує [4, с. 78] .

Змішана республіканська форма державного правління - це така форма державного правління, яка поєднує ознаки президентської і парламентської республік (Франція, Фінляндія, Монголія, Україна, Білорусь).

Республіка з монархічними елементами («монархічна республіка») - в сучасному світі в умовах тоталітарних систем з'явилися республіки, яким властивий найважливіший елемент монархії - незмінюваність глави держави. Глава держави в такій республіці: може формально обиратися, може призначатися, але реально народ у формуванні глави держави участі не бере; повноваження такого глави держави не обмежені, він є довічним правителем; можлива передача влади в спадщину [18, с. 59].

Теократична республіка (ісламська республіка) - особлива форма республіки, де править мусульманське духовенство. У цій державі засновано інститут Керівника (Факіха) держави, вождя нації і гаранта дотримання норм шаріату, який стоїть вище Президента (до ісламських республік належать насамперед Іран, а також Афганістан, Мавританія та Пакистан) [15, с. 63].

1.2 Теорії поділу влад та сучасність

З появою держави як публічного соціального інституту люди стали все більше задумуватися про необхідність створення тої моделі державного устрою, яка не лише дозволить досягнути найбільшої ефективності в управлінні підпорядкованими територіями, але й визначить певний курс у внутрішній та зовнішній політиці [20, с. 89].

Теорія поділу влади зароджувалася у певних історичних та соціальних умовах, при цьому протягом століть вона піддавалась деяким змінам з огляду на політико-правову реальність та обстановку в конкретних державах.

Зародки доктрини поділу влади вбачаються у політичній філософії Платона, Аристотеля, Епікура, Полібія, Цицерона тощо.

Так, у теорії ідеальної держави Платона (427 до н. е. - 347 або 348 до н. е.) ми знаходимо вказівки на необхідність розподілу державних функцій між окремими органами (посадовими особами), коли, керуючись мотивами підвищення ефективності державного управління, він пропонує виокремлювати такі специфічні функції, як управління, законодавство, суддівство та військову справу [21, с. 95-96].

За часів європейського середньовіччя розвиток учення про державну владу було загальмовано. Тут слід згадати лише відомого італійського мислителя Марсилія Падуанського (1280-1343 рр.), який у праці «Захисник миру» першим чітко розмежував законодавчу і виконавчу функції в державі [6, с. 70-71]. Але погляди Марсилія Падуанського були, скоріше, виключенням із правил. У ті часи йшлося лише про поділ державної влади на світську та релігійну при домінуванні останньої.

Становлення сучасної теорії поділу влади пов'язане з виникненням політико-правових теорій у ХVII ст. в Англії. Першим можна вважати Джона Локка (1632-1704). Висловлюючи симпатії до монархії, він вважав, що вона все ж повинна бути обмежена народним представництвом і чітко визначена законом, який є обов'язковим для всіх, у тому числі й для монарха. Головна загроза свободі, вважав Дж. Локк, полягала саме в неподільності влади, у її зосередженні в руках абсолютного монарха, що сам установлює закони і вимагає їх виконання [1, с. 113].

Дж. Локк вказував на межі державної влади за будь-якої форми правління. По-перше, правові, у вигляді опублікованих законів, які повинні бути однаковими для всіх. По-друге, соціальні, адже метою законів повинно бути досягнення загального блага, і всі дії державної влади мають спрямовуватися на досягнення цієї мети. По-третє, майнові, адже податки на власність, як зазначав Дж. Локк, не можуть змінюватися без згоди народу, даної ним самим або через його представників. По-четверте, організаційно-політичні, адже законодавчий орган не повинен і не може передавати законодавчу владу будь-кому іншому або передоручати її кому-небудь, крім тих, кому її довірив народ [8, с. 84].

Так, влада має поділятися на законодавчу, виконавчу і федеративну. Перша встановлює норми поведінки громадян, друга вживає заходи щодо застосування законів, а третя визначає відносини держави з іншими державами. Судову владу Джон Локк не відмежовував від виконавчої.

До сучасного розуміння теорію поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову розвинув французький мислитель Ш. Л. Монтеск'є (1689-1755 рр.). За його теорією, всі три гілки влади повинні, врівноважуючи одна одну, не давати можливості здійснювати безконтрольні дії. «Щоб не було можливості зловживати владою, необхідний такий порядок речей, за якого ці влади могли б взаємно стримувати одна одну» [10, с. 113-114]. Монтеск'є вважав неприпустимим явищем об'єднання хоча б двох гілок влади в одних руках.

На його думку, в державі з правильним улаштуванням не може бути єдиної влади, а повинні існувати три незалежні одна від одної гілки влади: законодавча, виконавча і судова. Кожна гілка влади призначена для виконання певних функцій держави. Основне призначення законодавчої влади, що повинна належати двопалатному парламенту, - «виявити право і сформувати його у вигляді позитивних законів, обов'язкових для всіх громадян», а також контроль за виконанням законів, притягнення до відповідальності міністрів за їх порушення [14, с. 93]. Виконавча влада, яка довірялась монарху, «існувала для виконання законів, які приймалися законодавчою владою», та мала право накладати вето на рішення законодавчого органу, встановлювати регламент його роботи та право розпуску [7, с. 23-24]. Завдання суддів, яких представляв суд присяжних, полягало в тому, щоб рішення і вироки «завжди були лише точним застосуванням закону». Судова влада була призначена для того, щоб карати злочини та стримувати від крайнощів законодавчу і виконавчу владу.

Принцип поділу влади був уперше закріплений у Конституції США 1787 p., Декларації прав людини і громадянина 1789 p. у Франції, потім у Конституції Франції 1791 р. [15, с. 91]

Вперше принцип поділу влади був закріплений у Конституції США, яка була прийнята у 1787 році і вважається класичною з точки зору втілення в ній принципу поділу влади. За основу була взята теорія Ш. Л. Монтеск'є про поділ влади та розроблена складна система стримувань та противаг. У цьому документі із самого початку зроблено акцент не на соціальний, а на орга-нізаційний, так званий техніко-правовий, аспект розподілу повноважень між Конгресом, Президентом і Верховним судом. Розділення законодавчої, виконавчої і судової сфер державного управління перешкоджає зосередженню влади і тим самим не допускає зростання тиранії [10, с. 72].

У свою чергу батько американської конституції, четвертий за рахунком президент США Джеймс Медісон (1751-1836) творчо реалізував теорію поділу влади, винашовши «систему стримувань і противаг»: кожна складова частина політичної влади повинна бути засобом стримування інших частин, що виключають диктатуру у будь- якій її формі. Так, Медісон наголошував, що народний суверенітет і влада більшості - слабкі стримуючі фактори для правителів. Вибори також не рятують від тиранії. Тому необхідний не «зовнішній» фактор, а «внутрішній» регулятор влади. Таким регулятором і є «система стримувань і противаг» - структурний поділ влади та урівноваження її гілок унаслідок цього [12, с. 94-97].

Основними вимогами поділу влади є відокремленість і незалежність розмежованих за функціональною ознакою окремих видів державних органів один від одного, чітке визначення їхніх спеціальних повноважень і правових форм діяльності, їх взаємовплив, взаємоврівноваження, взаємостримування і взаємоконтроль.

На сучасному етапі держава, яка не забезпечує принципу розподілу влади, не може вважатися демократичною, оскільки відсутність монополії будь-якого державного органу на владу є необхідною умовою існування демократії, і саме тому демократія не повинна допускати змішування гілок влади. У межах держави, яка не забезпечує принципу розподілу влади, громадяни стають справжніми заручниками влади [20, с. 82].

Поділ влади не слід розуміти як протистояння різних гілок влади. Хибною є думка про те, що жодна влада не може брати на себе функції іншої, але кожна з них не може діяти самостійно, не враховуючи дію інших. Усі гілки влади повинні взаємно доповнювати одна одну, між собою вони мають зберігати необхідний зв'язок і взаємоузгодженість під час прийняття рішень. Таким чином, створюється так званий політичний організм, який може принести найбільше користі для всього суспільства в цілому та для кожного окремого громадянина зокрема [10, с. 73].

1.3 Поділ державної влади в умовах змішаної республіканської форми державного правління

Як ми вже знаємо, республіка є домінантною формою державного правління у світі. Із понад 200 існуючих нині держав близько 160 перейшли до демократичної республіканської форми правління. Головною ознакою республіки, яка відрізняє її від монархії, є те, що в ній найвищі органи публічної державної влади обираються народом на певний строк. Вони підзвітні й підконтрольні народові, виконують свої повноваження на підставі конституції та інших законів і у разі протиправної діяльності несуть різні види юридичної, політичної, а також моральної відповідальності [8, с. 85].

Петришин О. визначає два підходи до класифікації республіканської форми державного правління. У межах першого об'єкт дослідження становлять розвинені державно-правові системи, яким властиві ознаки сучасних демократичних правових держав.

Прихильники цього підходу виокремлюють певний набір базовий юридичних ознак і на їх підставі доходять висновку про різновид форми державного правління конкретної республіки. Кількісний набір їх нечисленний, обмежена і кількість форм: президентські, парламентські й змішані (парламентсько-президентські та президентсько-парламентські) республіки. Відмінності ж в організації державної влади певної країни прихильниками цієї позиції сприймаються, скоріше, як виняток [16, с. 105-106].

Класична доктрина конституційного права, прихильниками якої є ми, класифікує республіканську форму правління на президентську, парламентську і змішану (парламентсько-президентська, президентсько-парламентська). Вважаємо, що ця класифікація є найбільш характерним відображенням політико-правових реалій сьогодення при виділенні різних типів сучасних республік [26, с. 79].

Змішана республіка (президентсько-парламентська або парламентсько-президентська) посідає проміжне місце між президентською республікою і парламентарною.

Характерними рисами змішаної республіки є такі:

1) влада приблизно порівну поділена між президентом і парламентом;

2) президент обирається, як правило, всенародно і виконує свої функції, а парламент - свої;

3) президент і парламент спільно беруть участь у формуванні уряду (наприклад, президент пропонує кандидатури міністрів, а парламент затверджує їх);

4) прем'єр-міністр виконує самостійну роль і є фактично другою після президента посадовою особою в країні;

5) уряд несе відповідальність і перед президентом, і перед парламентом (президент може самостійно звільнити уряд, а парламент може виразити уряду вотум недовіри). Прикладами змішаних республік можуть слугувати: Франція, Польща, Україна, Португалія, Фінляндія, Хорватія.

На практиці в змішаній республіці, незважаючи на значні повноваження парламенту, значну роль виконує президент (але не виняткову, як у класичній президентській республіці).

У структурно-інституціональній системі державної влади, побудованій на підставі «м'якого» («гнучкого», «часткового») її поділу, над урядовою владою домінує парламент, форми державного правління таких держав зазвичай іменують парламентськими [9, с. 92].

Парламентська форма правління передбачає наявність колегіального органу представницької влади (парламенту), колегіального органу виконавчої влади (уряду) та системи вищих судових органів. Державно-владні функції розподіляються між ними рівномірно.

Уряд може успішно виконувати свої функції лише у тому випадку, коли користується довірою парламенту, несучи перед ним відповідальність. Політична відповідальність уряду перед парламентом - одна з найяскравіших ознак цієї форми правління [10, с. 96].

Істотні зміни у функціонуванні та співвідношенні гілок державної влади, які відбулися після прийняття Конституції України 1996 року, свідчать про певну еволюцію у бік парламентаризації системи державного управління.

Існуюча модель розподілення повноважень у державно-владному трикутнику «парламент - уряд ? президент» в Україні відповідає засадам парламентсько-президентської республіки. Конституція України (статті 83 і 114) визначає, що коаліція депутатських фракцій вносить пропозиції щодо кандидатури Прем'єр-міністра Президенту України та кандидатур до складу уряду (крім Міністра оборони й Міністра закордонних справ). За поданням Президента Верховною Радою України призначаються Прем'єр-міністр, Міністр оборони й Міністр закордонних справ, а за поданням Прем'єр-міністра - інші члени Кабінету Міністрів України [2, с.104]. Як свідчить зарубіжний досвід побудови парламентсько-президентських республік, винятки для глав держав стосовно внесення кандидатур окремих членів уряду зазвичай не передбачаються. Частина 2 ст. 113 Конституції проголошує, що Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією [5, с. 87].

Прихильники парламентської форми правління для України вважають, що з переходом країни на цю модель правління значно зменшиться витрата фінансових, економічних та політичних ресурсів на утримання президентської вертикалі та на виборчу президентську компанію і відповідно буде усунено один з факторів чергового соціально-політичного протистояння. Пріоритетними для країни будуть лише вибори до парламенту і після них подальшу долю країни буде визначати визначена народним волевиявленням парламентська більшість, яка і буде формувати уряд [21, с. 101].

На думку О. Петришина, така модель передбачає високий рівень політичної та правової свідомості, міцну «політичну пам'ять» суспільства, що унеможливлює відверте маніпулювання суспільною думкою з боку лідерів політичних партій. Вона передбачає роль глави держави не як керманича, а насамперед як символа єдності нації, авторитетного гаранта неухильного дотримання всіма політичними гравцями вимог конституції. Нарешті, парламентарна республіка спирається на найголовніше - політично структурований представницький орган діє в умовах повної прозорості за чіткими, формалізованими юридичними процедурами [16, с. 110]. На перший погляд, ця система є ідеальною для держави. Але, як відомо, панацеї від усіх хвороб у світі не існує. І парламентська форма правління, як і всі інші, має низку недоліків. Недоліки парламентської системи, які так само як і недоліки президентської, є продовженням її переваг.

Нестійкість коаліцій у парламентських системах веде до зміни уряду, до нестійкості всієї політичної системи в цілому (характерний приклад цього дає Італія з її частими парламентськими кризами). У результаті необхідності витримування певної ідеологічної лінії в уряду може спостерігатися нестача прагматизму [28, с. 94].

Крім того, незрозуміло чи можливо на цей час і якщо так, то яким чином забезпечити перехід від діючої нині до нової форми правління. Для цього необхідне досить значне внесення змін до Конституції, що саме по собі може привести до серйозної та навіть небезпечної для держави політичної кризи.

Чи варто Україні встановити у себе таку форму правління? На думку С. К. Бостана, так, але в далекій перспективі [5, с. 104]. Сьогодні ж необхідно враховувати, що Україна є перехідною державою, якій властиві змішані (сегментарні) сутнісні і формальні ознаки. Це передбачає постановку завдань реформування тих чиінших інститутів держави, адекватних цим часовим реаліям. Запорукою ефективності означених перетворень є усвідомлення поетапності їх здійснення [5, с. 105].

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ Й РІЗНОВИДИ ЗМІШАНОЇ РЕСПУБЛІКАНСЬКОЇ ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ

2.1 Юридична природа й особливості президентсько-парламентської республіки

Характерно, що в більшості країн, які відкинули в недавньому минулому тоталітарні режими, встановилась змішана республіканська форма правління. Змішані форми державності мають свої різновиди і зазвичай їх поділяють на парламентсько-президентську та президентсько-парламентську республіки. До останнього різновиду форми державного правління відносять Францію - державу, де вперше була встановлена така форма. [27, с. 63].

Порядок формування уряду у Франції, передбачений Основним законом, порівняно простий: президент призначає прем'єр-міністра і за його поданням інших членів уряду. При цьому він не зв'язаний жодними умовами, а його декрет не має потреби в контрасигнації. Однак через те, що уряду необхідно отримати вотум довіри з боку парламенту, президент не вільний у виборі кандидатур ні на посаду прем'єр-міністра, ні інших членів уряду, інакше за цим його кроком матиме місце парламентський вотум недовіри, результатом чого може бути або відставка президентського уряду, або розпуск парламенту, ускладнений часовими й кількісними чинниками (у конституційно закріплений строк в одній конфліктній ситуації він може розпустити парламент тільки один раз) [24, с. 97].

Президент призначає на пост прем'єр-міністра того, кого підтримує парламентська більшість. Він не вільний у цьому призначенні, оскільки кандидатура, що не підтримується більшістю парламенту, не одержить схвалення програми уряду, яка виноситься на голосування в нижній палаті парламенту згідно зі ст. 49 Конституції Франції. Відтак, модель взаємозв'язку президента й парламенту (парламентської більшості) тут прямо залежить від їх партійної належності. Можливі два варіанти політичної ситуації, що впливає на реалізацію державної політики й відповідних конституційних повноважень здебільшого президента, а також компетенційної взаємодії й обсягу повноважень парламенту й президента щодо формування уряду: коли їх партійна належність збігається і коли ні.

Період, коли партійна належність президента й парламентської більшості збігається, деякими вченими характеризується як президентський спосіб функціонування державного механізму. Утворюється так зване партійне єдиновладдя на чолі з президентом. При цьому з формально-юридичної точки зору президент не здійснює власну (президентську) функцію. А отже, з функціонального аспекту поділу влади виділяти четверту президентську гілку державної влади абсолютно не виправдано [23, с. 102].

Влада президента, звичайно ж, підсилюється, однак за своїм характером залишається виконавчою [20, с. 81].

Здійснення виконавчої влади в цій державі має низку особливостей. По-перше, аналіз змісту й обсягу повноважень глави Французької республіки, прем'єр-міністра й уряду дає підстави вести мову про біцефальну, дуалістичну структуру центральної виконавчої влади. По-друге, специфіка організації виконавчої влади полягає у тому, що існують так би мовити два формати, в яких може працювати уряд, - Рада міністрів, і Кабінет міністрів. У Раді міністрів головує президент, за його дорученням - прем'єр-міністр; засідання Кабінету міністрів проводить прем'єр-міністр. Усі акти Ради міністрів підписуються президентом [18, с. 92].

Концентрація переважної більшості владних повноважень у руках президента й уряду зумовила слабкий статус загальнонаціонального представницького органу - парламенту. Обмеження його компетенції простежується майже в кожній статті Конституції. Так, час проведення кожною з палат парламенту однієї чергової сесії обмежено 120 днями. Прем'єр-міністрові належить право вимагати скликання парламенту на позачергову сесію, яка відкривається й закривається декретом президента. Перелік питань, які унормовуються виключно законами, є вичерпним і досить стислим. До того ж у Конституції, як уже наголошувалося, не визначено правових підстав для розпуску нижньої палати парламенту [15, с. 109].

Змішані системи взагалі характеризуються певною юридичною невизначеністю в регулюванні відносин президента й уряду, які не можуть бути чітко зафіксовані вже в силу їх мінливосьті (наявності чи відсутності підтримки президента парламентською більшістю), а також надання відповідного простору практиці й політичній імпровізації. Ця невизначеність ще більше зростає через брак традицій парламентаризму й багатопартійності, орієнтації суспільства не на формальні інститути, а на лідерів [14, с. 90].

Таким чином, президентсько-парламентська республіка може залишатися досить ефективною навіть при радикальній зміні політичної ситуації. Забезпечуючи в першу чергу самостійність та ефективність виконавчої влади, вона одночасно спрямовує всі гілки державної влади на співробітництво і взаємодію при будь-якому розкладі політичних сил.

2.2 Парламентсько-президентська республіка й її юридичні ознаки

Характеристику правового статусу президентів парламентсько-президентських республік, на нашу думку, доцільно розпочинати з аналізу конституційних положень щодо визначення президента як арбітра або гаранта, що закріплені лише в конституціях.

Цікавим є питання щодо конституційної можливості усунення глави держави з займаного поста, тобто імпічмент. Так, наприклад, президент Македонії в разі порушення Конституції може бути усунений з поста достроково за однаковою процедурою, яка розпочинається за рішенням Зборів (ст.87 Конституції), прийнятим двома третинами від їх складу. Такою ж кваліфікованою більшістю Конституційний суд приймає остаточне рішення щодо усунення президента з поста й, відповідно, про припинення чинності його мандату [14, с. 105]. Варто зазначити, що в Україні інститут імпічменту хоч і був закладений, ще з часів незалежності, але кроки до його дієвості робляться лише зараз у 2021 році.

Загалом же в парламентсько-президентських республіках процедура усунення глави держави з посади здійснюється за загальною схемою: ініційоване й ухвалене кваліфікованою більшістю (3/5 або 2/3) голосів депутатів парламенту (нижньою палатою) відповідне рішення затверджується конституційним, верховним або ж спеціально створеним судом [11, с. 29].

Сутнісною характеристикою парламентсько-президентської республіки є й те, що уряд на чолі з прем'єр-міністром компетенційно є більш самостійним, ніж уряди в президентсько-парламентських республіках, а ступінь участі парламенту у формуванні уряду є компетенційно сильнішою, ніж президента. Остання обставина зумовлена використанням при формуванні органу виконавчої влади юридичної інвеститури уряду. Зазначимо, що формування уряду в Болгарії та Словенії є скоріше винятком, проте ним хоча й не передбачається інвеститура, але здійснюється воно за характерною для парламентських країн процедурою [17, с. 85].

Однією з головних юридичних ознак парламентсько-президентських республік є те, що їх уряди несуть юридичну відповідальність перед своїми парламентами. У Болгарії, наприклад, парламент може приймати резолюцію осуду уряду в результаті ініційованого однією п'ятою частиною парламентарів питання про недовіру Раді міністрів або ж її голові, коли за це проголосувало понад половини депутатів болгарського парламенту (ст.89 Конституції). Якщо останній відмовив уряду в довірі або виразив йому недовіру, прем'єр-міністр зобов'язаний подати заяву про відставку уряду (частини 2 статей 112 і 89). Якщо парламент відхилив пропозицію про вираження недовіри уряду, нова пропозиція про вираження недовіри на тій же підставі не може бути внесена протягом наступних 6-ти місяців [12, с.375-376].

Глава держави в парламентсько-президентських республіках, як і в парламентських, має право розпуску парламенту.

Модель організації державної влади в такій республіці відрізняється тим, що найважливіше повноваження президента щодо розпуску парламенту, яке найбільшою мірою дозволяє йому конкурувати з останнім у питанні формування уряду, має істотну особливість: президент не вільний у питанні про розпуск парламенту. Конституції держав чітко закріплюють перелік підстав для його розпуску, які, як правило, пов'язані з формуванням уряду. З огляду на це зазначені положення не виключають президента з кола суб'єктів, які володіють повноваженням брати участь у формуванні уряду й у цілому конкурувати з парламентом щодо цього питання. На відміну від моделі поділу державної влади й системи стримувань і противаг у президентсько-парламентській республіці, за умов якої підстав для розпуску парламенту немає, модель парламентсько-президентської республіки не надає президентові свободи стосовно розпуску парламенту [21, с. 104].

У парламентсько-президентській республіці значущими виявляються повноваження президента, пов'язані з його можливістю втручання в законотворчий процес (право законодавчої ініціативи, відкладального вето й видання актів, що мають силу законів) [24, с. 82].

Також вагомою юридичною ознакою (за винятком Словенії), яка характерна для усіх держав з парламентсько-президентською формою правління ? це контрасигнатура (міністерський підпис). Характерною рисою контрасигнації, закріпленої в конституціях таких держав, полягає в тому, що контрасигнуванню належать не всі акти глави держави, як у суто парламентських державах, а тільки їх частина. Однак у цих державах не можна називати президента номінальним главою держави за аналогією з президентами парламентських республік. Оскільки:він володіє низкою досить вагомих повноважень, які може реалізувати при будь-якому розкладі політичних сил. Так, не мають потреби в контрасигнатурі прем'єр-міністра й реалізовуються президентом самостійно такі акти, як законодавча ініціатива, призначення референдуму, підписання закону або відмова в ньому, опублікування закону або міжнародного договору, послання до парламенту або палат. Ці повноваження можуть стати реальною противагою президента навіть у випадку, якщо партійна належність його і парламентської більшості не збігається [23, с. 93].

Що стосується компетенційних взаємозв'язків у владному трикутнику «парламент - уряд - президент» таких держав, то вони складають відповідну модель системи стримувань і противаг, яка забезпечує рівновагу державно-владної структури за парламентсько-президентської форми державного правління.

Президент може бути конституційно зобов'язаний доручити саме лідерові партії (коаліції) парламентської більшості формувати уряд. Факт урахування президентом співвідношення партійних сил у парламенті при формуванні уряду є однією з тих головних рис, яка відрізняє парламентсько-президентську республіку [26, с. 71].

Отже, посилюючи свій зміст парламентськими елементами, парламентсько-президентська республіка змінює розстановку сил у трикутнику влади «парламент -уряд - президент» у бік ефективної взаємодії уряду й парламенту. Сформований парламентом уряд перестає бути своєрідним буфером між вищим законодавчим органом і главою держави, а його голова фактично стає головною політичною фігурою в державі. На шляху можливого зосередження урядом у своїх руках надмірної влади стоїть парламент, а для того, щоб ні перший, ні другий не зловживали своїм становищем, створено відповідні важелі, коли, з одного боку, парламент має можливість відправити у відставку уряд, а з другого - уряд може посприяти президентові розпустити парламент [28, с. 86].

Ефективне державне правління в парламентсько-президентській республіці забезпечується, по-перше, її стабільністю, зумовленою як збереженням у президента значних владних повноважень, так наявністю істотних важелів впливу на уряд з боку парламенту, виключною прерогативою якого є призначення чи усунення прем'єра (або всього складу уряду), який зазвичай представляє парламентську більшість; по-друге, її гнучкістю, зумовленою правом парламенту на зміну в будь-який час прем'єр-міністра й уряду, що створює можливість своєчасного коригування політичного курсу й тим самим значночою владою і парламентом. Право ж президента у суворо визначених конституцією випадках розпускати парламент і призначати нові вибори стає могутньою зброєю протии виникнення частих урядових і парламентських криз, чим зміцнюється стабільність уряду. Конституційно-правова модель парламентсько-президентської форми державного правління завдяки збалансованій системі стримувань і противаг у названому владному трикутнику запобігає політичним конфліктам, усуває загрозу встановлення єдиновладдя про президента [27, с.89].

2.3 Основні проблемні аспекти організації державної влади в Україні

Органи, які мають державно-владні повноваження, функціонують з метою впровадження основних напрямків державного розвитку, окреслених у Конституції України. Однією з найважливіших проблем розбудови української держави є проблема формування механізму забезпечення дієвості державних інституцій - органів державної влади. Методологічною засадою функціонування органів державної влади є концепція єдності та розподілу влад, дослідження якої тривають протягом сторіч [29].

Проблема досягнення оптимальної моделі організації державної влади є однією з найбільш важливих у процесі конституційного регулювання в будь-якій державі світу. Це зумовлено насамперед тим, що від ефективності організаційної структури державної влади та її функціонування значною мірою залежать перспективи розвитку і держави, і суспільства. Нині в теорії конституціоналізму найбільш поширеним є розуміння конституції одночасно і як Основного Закону держави, і як Основного Закону суспільства. Адже за допомогою демократично прийнятої конституції громадянське суспільство намагається обмежити владу чіткими правовими рамками, спрямувати її діяльність на забезпечення інтересів як суспільства в цілому, так і кожної людини зокрема [25, с. 24].

В Україні державна влада визначається як різновид соціальної влади, що має вольовий характер та втілюється в державно-правових інститутах, реалізується безпосередньо державою в особі її органів та посадових осіб чи делегована або санкціонована нею, тобто здійснюється від її імені, за її повноваженнями та при її підтримці.

Насамперед, із державною владою тісно пов'язане поняття «суверенітет держави». Дуже влучно охарактеризував цей зв'язок відомий вчений Р.Аверчук, який стверджував, що «суверенітет - не сама державна влада, але лише певна властивість її, в силу якої вона є вищою і незалежною правовою владою... Тому суверенітет часто і називають вищою, незалежною територіальною владою [2]». Насправді, державна влада виникає лише в результаті суверенних прав народу і володіє повноваженнями лише у межах, визначених народом відповідно до демократичної процедури.

Формування дієвого механізму державної влади, заснованого на принципі розподілу влад є складною проблемою. Прикладом цьому є гостре протистояння між законодавчою та виконавчою гілками влади в Україні.

Конституційний принцип розподілу влад діє у повному обсязі у суспільстві з високою політико-правовою культурою, стабільним конституційним устроєм, високим рівнем соціально-економічного розвитку держави. За умов гострої поляризації населення за рівнем доходів, незавершеності процесів структурування суспільства, недостатньої розробленості концепції соціально-економічного розвитку країни забезпечення дії принципу можливе при конституційному врегулюванні взаємодії різних гілок влади [14, с. 97].

Державна влада є одним із основних інститутів конституційного права та розглядається як організаційно цілісний підрозділ нормативно-правового змісту не всіх норм конституційного права, а тільки Конституції, норми якої регулюють відповідний вид споріднених політико-правових відносин, пройнятих певною єдністю і виділених в окремий комплекс. До цього інституту включаються такі групи конституційних норм, які мають єдиний предмет правового регулювання, а саме відносини у сфері здійснення державної влади [6, с.82].

Характер державної влади визначається залежно від форми державного режиму та джерела державної влади - демократичний чи авторитарний. Метою діяльності по здійсненню державної влади в Україні державними органами є забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, розвиток та зміцнення демократичної, соціальної та правової держави, зміцнення громадської злагоди на землі України [8, с.96].

Отже, діяльність влади щодо управління країною для неупередженої оцінки вимагає часу. Лише через деякий період можлива стійка, міцна, раціональна легітимація державної влади. Але поряд із стабільною легітимацією, пов`язаною з оцінкою довготривалої діяльності державної влади, є кілька способів набуття первісної раціональної легітимації. До таких способів належать вибори найважливіших державних органів населенням, загальнодержавний референдум, опитування населення, вибори органів місцевого самоврядування. Саме на підставі узагальнення цих елементів визначається сутність конституційно-правового інституту державної влади в Україні.



ВИСНОВКИ

Отже, підсумовуючи вищенаведене та звертаючи увагу на поставлені завдання курсової роботи, ми можемо зробити ряд наступних висновків.

1. Узагальнюючи інформацію викладену нами у першому підпункті першого розділу, можемо стверджувати, що нами визначено поняття і класифікацію форм державного управління, відтак форма державного правління є одним із трьох понять (поряд з державним устроєм та державним режимом), які у своїй єдності розкривають основи організації та здійснення державної влади в окремо узятій державі або типі держав. За відповідними параметрами, виокремлюють дві основні форми державного правління - монархію та республіку.

2. Підходячи до вирішення наступного завдання, щодо теорій поділу влад, ми можемо узагальнити, що Теорія поділу влади зароджувалася у певних історичних та соціальних умовах, при цьому протягом століть вона піддавалась деяким змінам з огляду на політико-правову реальність та обстановку в конкретних державах. Становлення сучасної теорії поділу влади пов'язане з виникненням політико-правових теорій у ХVII ст. в Англії. Першим можна вважати Джона Локка (1632-1704). Так, влада має поділятися на законодавчу, виконавчу і федеративну. Перша встановлює норми поведінки громадян, друга вживає заходи щодо застосування законів, а третя визначає відносини держави з іншими державами. Судову владу Джон Локк не відмежовував від виконавчої. До сучасного розуміння теорію поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову розвинув французький мислитель Ш. Л. Монтеск'є (1689-1755 рр.). За його теорією, всі три гілки влади повинні, врівноважуючи одна одну, не давати можливості здійснювати безконтрольні дії. Вперше принцип поділу влади був закріплений у Конституції США, яка була прийнята у 1787 році і вважається класичною з точки зору втілення в ній принципу поділу влади. За основу була взята теорія Ш. Л. Монтеск'є про поділ влади та розроблена складна система стримувань та противаг.

3. Узагальнюючи інформацію у третьому підпункті першого розділу, ми можемо зробити висновок, щодо поділу державної влади в умовах змішаної республіканської форми державного правління. Відтак, змішана республіка (президентсько-парламентська або парламентсько-президентська) посідає проміжне місце між президентською республікою і парламентарною. На практиці в змішаній республіці, незважаючи на значні повноваження парламенту, значну роль виконує президент (але не виняткову, як у класичній президентській республіці). На думку О. Петришина, така модель передбачає високий рівень політичної та правової свідомості, міцну «політичну пам'ять» суспільства, що унеможливлює відверте маніпулювання суспільною думкою з боку лідерів політичних партій. Вона передбачає роль глави держави не як керманича, а насамперед як символа єдності нації, авторитетного гаранта неухильного дотримання всіма політичними гравцями вимог конституції.

4. Щодо юридичної природи й особливостей президентсько-парламентської республіки, то ми може узагальнити, що характерно, що в більшості країн, які відкинули в недавньому минулому тоталітарні режими, встановилась змішана республіканська форма правління. Президент призначає на пост прем'єр-міністра того, кого підтримує парламентська більшість. Він не вільний у цьому призначенні, оскільки кандидатура, що не підтримується більшістю парламенту, не одержить схвалення програми уряду, яка виноситься на голосування. Період, коли партійна належність президента й парламентської більшості збігається, деякими вченими характеризується як президентський спосіб функціонування державного механізму. Влада президента, звичайно ж, підсилюється, однак за своїм характером залишається виконавчою.

5. Підходячи до вирішення наступного завдання, яке полягає у загальній характеристиці парламентсько-президентської республіки та її юридичних ознак, можемо сказати, що характеристику правового статусу президентів парламентсько-президентських республік, на нашу думку, доцільно розпочинати з аналізу конституційних положень щодо визначення президента як арбітра або гаранта, що закріплені лише в конституціях. Загалом же в парламентсько-президентських республіках процедура усунення глави держави з посади здійснюється за загальною схемою: ініційоване й ухвалене кваліфікованою більшістю (3/5 або 2/3) голосів депутатів парламенту (нижньою палатою) відповідне рішення затверджується конституційним, верховним або ж спеціально створеним судом. Сутнісною характеристикою парламентсько-президентської республіки є й те, що уряд на чолі з прем'єр-міністром компетенційно є більш самостійним, ніж уряди в президентсько-парламентських республіках, а ступінь участі парламенту у формуванні уряду є компетенційно сильнішою, ніж президента.

6. Що стосується останнього завдання курсової роботи, на основі викладеної інформації, ми можемо узагальнити, що проблема досягнення оптимальної моделі організації державної влади є однією з найбільш важливих у процесі конституційного регулювання в будь-якій державі світу. В Україні державна влада визначається як різновид соціальної влади, що має вольовий характер та втілюється в державно-правових інститутах, реалізується безпосередньо державою в особі її органів та посадових осіб чи делегована або санкціонована нею, тобто здійснюється від її імені, за її повноваженнями та при її підтримці. Формування дієвого механізму державної влади, заснованого на принципі розподілу влад є складною проблемою. Прикладом цьому є гостре протистояння між законодавчою та виконавчою гілками влади в Україні.

Отже, у підсумку ми можемо стверджувати, що нами опрацьовано 29 джерел літератури, вирішено ряд поставлених завдань, та досягнуто основної мети курсової роботи, котра полягала у вивченні таких елементів явища парламентсько-президентської республіки як її поняття, сутність, особливості та різновиди.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Актуальні проблеми теорії держави та права: лекції. URL: http://studies.in.ua/aktualni-problemy-teorii-derzhavy-ta-prava-lekcii.html (дата звернення: 01.04.2021).

2. Аверчук Р. Президент-прем'єр-парламент: чи слід Україні змінити форму правління та Конституцію? VoxUkraine. URL: https://voxukraine.org/uk/prezident-prem-yer-parlament-chi-slid-ukrayini-zminiti-formu-pravlinnya-ta-konstitutsiyu/ (дата звернення: 20.04.2021).

3. Бандурка О. М., О. М. Головко, О. С. Передерій та ін. Теорія держави і права : підручник. Харків: ХНУВС, 2018. 416 с.

4. Білозьоров Є. В. та ін. Теорія держави та права : навч. посіб. Київ : НАВС, Освіта України, 2017. 320 с.

5. Бocтaн C. К., C. Д. Гуcapєв, H. М. Пapхoмeнкo тa iн. Тeopiя дepжaви i пpaвa: нaвч. пociб. Київ : Aкaдeмiя, 2013. - 348 c.

6. Ведєрніков Ю. А.Теорія держави і права: підручник. Дніпро: Ліра ЛТД, 2015. 468 с.

7. Волощук О.Т. Форма правління: поняття та сутність. Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. С. 33-38.

8. Козюбра М. І., С. П. Погребняк, О. В. Цельєв та ін. Загальна теорія права : підруч. К. : Ваіте, 2015. 392 с.

9. Крестовська Н.М., Матвєєва Л.Г. Теорія держави і права: підручник. Київ: Юрінком Інтер, 2015. 584 с.

10. Кpaвчук М. В. Пpoблeми тeopiї дepжaви i пpaвa (oпopнi кoнcпeкти): нaвч. пociб. для cтуд. вищ. нaвч. зaкл. Тepнoпiль: ТНEУ, 2016. 416 c.

11. Колюх В. Обрання глави держави як спосіб реалізації установчої функції парламенту. Юридичні наукові дискусії як фактор сталого розвитку правової доктрини та законодавства : матеріали Міжнародної наукової конференції, 10-11 квітня 2015 р. : у 2 ч. Київ : Центр правових наукових досліджень, 2015. Ч. І. С. 29-32.

12. Колюх В. Трансформація форми державного правління в контексті конституційних змін в Україні. Політологічний вісник : збірник наукових праць. 2015. Вип. 78. С. 374-384.

13. Машков А. Д. Теорія держави і права : підручник. Київ: ВД «Дакор», 2015. 492 с.

14. Opлoвa O. O, A. М. Кучук, O. В. Мiнчeнкo. Зaгaльнa тeopiя права: нaвч.-мeтoд. пociб. Cуми : Цьoмa C. П., 2020. - 236 c. : iл. - Бiблioгp.: c. 232.

15. Петришин, С. П. Погребняк, В. С. Смородинський та ін. ; Теорія держави і права : підручник. Харків: Право, 2015. 368 с.

16. Петришин О. Форма державного правління в Україні: до пошуку конституційної моделі. Право України. 2014. Вип. 8. С. 105-116.

...