Аналіз судової практики у справах про відсторонення від роботи по причині відмови від вакцинації

Йдеться зокрема про Загальну декларацію прав людини від 10.12.1948 р. (ст. 23 23), норми Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, ратифікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР № 2148-VIII від 19.10.1973 р. (ст. 4, 6), Конституції України (ч. 1 ст. 64, ч. 2 ст. 8, ч. 1 ст. 19), відповідні правові позиції Конституційного Суду України, сформульовані у його рішеннях від 4 червня 2019 року № 2-р/2019 (пункт 3.4 мотивувальної частини Рішення), від 27 лютого 2018 року № 1-р/2018 (пункт 4.1 мотивувальної частини Рішення), від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 (підпункт 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення), від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 (абзаци другий і третій пункту 4 мотивувальної частини Рішення), від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010 (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення), чіткі вимоги Кодексу законів про працю України (ч. 2 ст. 1, ч. 1 ст. 2).

Дійсно, чинне законодавство України передбачає можливість відсторонення працівника від роботи.

Так, згідно ст. 46 КЗпП України відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; у разі відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством [2].

Відповідно до Закону України від 06.04.2000 р. № 1645-III «Про захист населення від інфекційних хвороб» у разі відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (ч. 2 ст. 12) [3].

Але згідно ч. 2 ст. 27 Закону України від 24.02.1994 р. № 4004-ХІІ «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» такі працівники не допускаються до роботи у разі необгрунтованої відмови від щеплення за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби [4].

Оскільки мова ведеться про обмеження конституційного права на працю, законодавець запровадив чіткі умови здійснення такого обмеження, а саме: надав повноваження головним державним санітарним лікарям (їх заступникам) щодо внесення власникам підприємств, установ, організацій або уповноваженим ними органам подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності відповідних працівників (п. е) ч. 1 ст. 42) [4].

У свою чергу, цим Законом встановлено і обов'язок керівників підприємств, установ і організацій усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, осіб, які ухиляються від обов'язкового щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється МОЗ України (абз. 6 ч. 1 ст. 7) [4].

З метою забезпечення реалізації положень Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» Наказом МОЗ України від 14.04.1995 р. № 66 (із змінами і доповненнями, внесеними наказом МОЗ України від 30.08.2011 р. № 544) було затверджено Інструкцію про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності [5].

Таким чином, відсторонення працівника від роботи може відбуватися лише у порядку, встановленому законом, а саме: відповідно до ч. 2 ст. 12 Закону України від 06.04.2000 р. № 1645-Ш «Про захист населення від інфекційних хвороб» та ч. 2 ст. 27 Закону України від 24.02.1994 р. № 4004-ХІІ «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» у їх сукупності.

Це беззаперечно означає, що наказу про відсторонення будь-якого працівника від роботи має передувати відповідне подання посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби, якого в жодному випадку відсторонення, які розпочались по всій країні після 8 листопада 2021 року, не існувало.

А відповідачі у справах, видаючи наказ про відсторонення від роботи, - всупереч міжнародно-правовим зобов'язанням України за ст. 4 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, а також всупереч вимогам, встановленим у ч. 1 ст. 64, ч. 2 ст. 8, ч. 1 ст. 19 Конституції України - керувалися виключно: ст. 46 КЗпП України, ч. 2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06.04.2000 р. № 1645-Ш.

Однак, закріплені в цих Законах правові норми не дають роботодавцю законної підстави для відсторонення від роботи по причині відсутності щеплення від COVID-19, тим більше - без збереження заробітної плати.

У свою чергу, на підставі підзаконних нормативно-правових актів (наказу МОЗ України № 2153 та п. 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 [6, 7]), не може бути обмежене конституційне право на працю.

Виходячи з вищевказаних норм законодавства України, судам однозначно слід було визнавати протиправними та скасовувати накази про відсторонення від роботи працівників, зобов'язувати відповідачів у справі (роботодавців) допускати відсторонених до роботи, з виплатою середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу в зв'язку з відстороненням.

На жаль, у численних випадках цього не трапилося.

Аналіз процесуальних документів по різних судових справах дозволяє виявити деякі спільні риси у позиції відповідачів та суддів.

Мається на увазі те, що окремі представники суддівського корпусу всупереч принципу незалежності судової влади відверто ставали на бік відповідача, і, відповідно, - приймали рішення саме на користь відповідача.

Деякі рішення просто не обгрунтовані належним чином, хоча це є обов'язковою вимогою до судового рішення. Серед таких можна вказати зокрема рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 15.06.2022 р. у справі № 206/544/22, рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 19.05.2022 р. у справі № 539/106/22, рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 01.03.2022 р. у справі № 202/55/22 [8; 9; 10].

У деяких міститься недостовірна інформація з посиланням на таке джерело українського права, як рішення Європейського суду з прав людини, наприклад: рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 23.08.2022 р. у справі № 204/1424/22, рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 22.02.2022 р. у справі № 158/3515/21 [11; 12].

Щодо останніх, то на них слід звернути особливу увагу.

У вказаних рішеннях судів першої інстанції є фраза, запозичена, у свою чергу, з судових рішень інших місцевих судів: