РРеалізація права на самовизначення в процесі суверенізації українського народу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реалізація права на самовизначення в процесі суверенізації українського народу

Худояр Л.В.,

кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права імені В.В. Корецького НАН України

Юридичне закріплення права народів (націй) на самовизначення в міжнародно-правових актах відбулося з прийняттям Статуту ООН у п. 2. Ст. 1 якого зазначалося: "Розвивати дружні відносини між націями на основі дотримання принципу рівноправності та самовизначення народів, а також вживати інших відповідних заходів для зміцнення загального миру" [1, с. 7].

Відповідно до ст.1 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року й ратифікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР N 2148-VIII (2148-08) від 19 жовтня 1973 року "Всі народи мають право на самовизначення. На підставі цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток" [2]. Пізніше у Декларації про принципи міжнародного права Генеральної Асамблеї ООН від 24 жовтня 1970 р. зазначено: "Через принцип рівноправ'я та самовизначення народів, закріпленого в Статуті ООН, усі народи мають право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана поважати це право відповідно до положень Статуту" [3].

Право народів на самовизначення в конституційному та міжнародному праві розуміється як право народів (націй) визначати форму свого державного існування в складі іншої держави або у вигляді окремої держави. У загальному сенсі, це право тієї чи іншої групи людей (не обов'язково об'єднаних за етнічним принципом) на колективний вибір своєї спільної долі.

Право народів на самовизначення реалізується в процесі суверенізації народу. Для українського народу цей процес виявився складним шляхом у кілька століть. право самовизначення народ

Процес суверенізації народу як соціального суб'єкта розуміється як поетапне набуття самовизначення (процес і результат вибору власної програми культурного, соціально-економічного та політичного самоздійснювання, яке передбачає вільне волевиявлення з приводу даного вибору, невід'ємне право на вільне облаштування свого громадського, політичного життя й своєї держави, визначення форми правління), самоутвердження і духовне зростання, самовираження (побут, культура, мова, світогляд та спосіб мислення), самовладність (суверенна воля народу, який є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні). Процес суверенізації народу тісно пов'язаний з процесом державотворення.

Початок процесу суверенізації українського народу та формування суверенної української національної держави був багато у чому зумовлений виникненням та формуванням козацтва. Козацтво відігравало визначну роль у справі збереження українського етносу та державності. У період козацько- гетьманської доби завершився перший етап процесу суверенізації українського народу. Зокрема відбулося самовизначення, самоутвердження і духовне зростання, самовираження українського народу, що ознаменувалося початком розвитку української літературної мови (Пересопницьке євангеліє та ін. літературні пам'ятки, наукові трактати); створенням братських шкіл, Острозької академії, Києво-Могилянського колегіуму (пізніше академії); розвитком української науки, зокрема філософії й зачатків юриспруденції; розвитком капіталістичного украду та створенням власної економічної й податкової системи; створенням власної армії, системи адміністративно-територіального поділу та центральних і місцевих органів державної влади, обранням республіканської форми правління тощо.

Разом з тим, несформованість політичної еліти, яка не спромоглася об'єднатися й виробити власної програми політичного й соціально-економічного розвитку українського народу, її розірваність в межах різних українських державних утворень та земель, заселених автохтонним населенням України призвела до втрати політичної і економічної автономії. Зокрема, в процесі реформи, розпочатої 1764 р. Катериною ІІ, автономію Гетьманщини було скасовано й через рік Гетьманщину реформовано в Малоросійську губернію. Наслідками чого стали денаціоналізація та русифікація українського народу.

Наступний етап, на якому розпочалося відновлення процесу суверенізації українського народу, як соціального суб'єкта українського державотворення, розпочався з "Весни народів" 1848 року, коли в українській політико-правовій думці й серед українського населення Західної і Східної України набула розвитку та поширення ідея відтворення суверенної соборної української держави шляхом об'єднання етнічних українських земель, що перебували в складі Австро- Угорської монархії та Російської імперій. Поштовхом стали революційні події 1848-1861 рр. в Австрійській імперії, в ході яких відбулося становлення австрійського революційного конституціоналізму. Це надало можливість завершити процес культурного, соціально-економічного та політичного самоздійснювання, самоутвердження й духовного зростання, самовираження українського населення на теренах Австро-Угорщини. Результатом стала реалізація власної волі самостійно та незалежно за допомогою таких засобів як територія, народ, власний правопорядок, влада, податки, боєздатна армія, здатність брати на себе відповідальність у межах міжнародного права. Тобто відбулося утворення власної суверенної держави - Західноукраїнської Народної Республіки.

На Наддніпрянській Україні цей етап розпочався наприкінці ХІХ ст. з початком створення українських політичних партій й завершився у період Українських національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. здобуттям національної державності. Комплексне поєднання історичних, етнологічних, антропологічних, соціокультурних чинників дозволили завершити процес суверенізації українського народу проголошенням Соборної Української Держави 22 січня 1919 р., закріпленим 3 січня 1919 р. Українською національною радою ЗУНР у "передвступному" договірі між ЗУНР і УНР і в ухвалі про злуку українських держав, а також в Універсалі Директорії УНР про Злуку УНР та ЗУНР від 22 січня 1919 року.

Принцип самовизначення народів (націй), проголошений американським президентом В. Вільсоном у 1918 р., був підтриманий і розвинутий в працях українських правознавців. Зокрема, О. Ейхельман назвав його не теоретично- гуманітарною догмою, а основою дійсної політичної практики. Він, на переконання О. Ейхельмана, є обов'язковим для впровадження тими народами, які "...мають достатні і відповідні територіальні, етнографічні та громадськополітичні й культурні умови, щоб творити свою власну, національну самостійну державу" [4, с. 152]. Українська нація, за твердженням О. Ейхельмана, цілковито відповідає задекларованим критеріям. С.С. Дністрянський у праці "Самовизначення народів" зазначав: "Український народ має право на самовизначення, так як усі другі европейські народи. .Український народ заявив виразно через своїх народніх заступників, що бажає собі злуки всіх українських земель і що бажає творити одну самостійну українську республіку" [5].

Утім, як і на попередньому етапі українська нація не спромоглася висунути зі свого середовища ефективних лідерів, які б утвердили державну незалежність. Надалі в умовах більшовицького режиму відбулося тотальне винищення українських, національно свідомих провідників: військових, адміністраторів, творчої інтелігенції, лікарів, учительства. Отже, упродовж століть чужі еліти нав'язували Україні, її регіонам різні принципи і засади організації життя, культуру й традиції. Тому у фазу новітньої незалежності український народ увійшов з різними цілями й поглядами, національним і соціальним складом, рівнем національної свідомості, національно-історичної ідентичності, які сформувалися на підставі регіональних, культурних, ідеологічних, релігійних та мовних ліній поділу [6, с. 76-77].

На початку 90-х рр. ХХ ст. розпочався новий етап об'єктивного й незворотнього процесу суверенізації українського народу - формування української політичної нації, який триває й до сьогодні. Під час демонтажу Союзу РСР український народ використав право на самовизначення, коли вирішив проголосити державний суверенітет й відтворити незалежну, самостійну державу Україна. Тобто українським народом в процесі суверенізації була реалізована самовладність - суверенна воля народу, який є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні.

Збереження та подальша реалізація права на самовизначення сьогодні потребує кваліфікованої політичної еліти, здатної забезпечувати розв'язання стратегічних завдань національного розвитку та сформувати єдиний національний мовно-інформаційний, культурний, релігійний простір шляхом освіти та просвіти, щоб українці могли усвідомити себе не лише соборною державоцентричною суверенною нацією, а й відповідати на ризики і виклики під час збройної агресії Росії, яка ставить під загрозу суверенітет України.

Список використаних джерел

1. Статут Організації Об'єднаних Націй. Видано Департаментом громадської інформації ООН Київ. Україна. 2008. 68 с.

1. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права: прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 16 груд. 1966 р. К.: Право, 1995. 40 с.; https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/995_043#Text

2. Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами у відповідності до статуту ООН. http: zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_569

3. Конституційні акти України. 1917-1920. Невідомі конституції України. К.: Філософська і соціальна думка, 1992. 272 с.

4. Дністрянський С.С. Самовизначення народів. Воля. 29. 11. 1919. https: zbruc.eu/node/93744

5. Козловець М.А. Політична еліта як суб'єкт державотворення в умовах трансформації українського суспільства. Вісник Національного університету "Юридична академія України імені Ярослава Мудрого". 2017. 2 (33). С. 74-86.

Размещено на Allbest.ru