Невінчані шлюби православних мирян Гетьманщини у XVIII столітті

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державний податковий університет

Невінчані шлюби православних мирян Гетьманщини у XVIII століття

Олександр Лощихін

доктор юридичних наук, професор,

професор кафедри теоретико-правових дисциплін,

Анатолій Шевченко

доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри теоретико-правових дисциплін

Ірпінь, Україна

Анотація

Мета дослідження полягає у з'ясуванні причин і наслідків тривалого збереження в Гетьманщині XVIII ст. серед православного населення такого соціального інституту, як невінчані шлюби, а також у висвітленні заходів світської влади й духівництва для боротьбі з ним, що було однією з ознак установлення монополії православної церкви у шлюбно-сімейній сфері життя суспільства. Методологічну основу становлять принципи історизму, об'єктивності, системності, антропологізації, міждисциплінарності. Використано три групи методів: загальнонаукові, спеціально-наукові, конкретно-проблемні. У контексті вивчення шлюбно-родинних відносин поєднано методики соціальної антропології, історії повсякдення, локальної соціальної історії, історичної демографії, квантитативні методики з методом візуалізації. Наукова новизна. Доведено, що православна церква змушена була визнавати законними невінчані шлюби, які набули значного поширення, особливо серед простолюду. Останні являли собою пережиток звичаєвого народного права. У XVIII ст., після того, як шлюбні відносини зазнали державної реґламентації, невінчані союзи поступово відмирали. Утім у реальному житті вони продовжували існувати, адже були викликані об'єктивними обставинами. Згадки про них в офіційних джерелах практично не зустрічаються. На практиці ж такі шлюби виявлялися тільки тоді, коли справа доходила до суцу. Пояснюється це тим, що церква, не визнаючи їх, вела проти них боротьбу, а там, де вона була безсила, просто намагалася не помічати. Ієреї допускали численні порушення шлюбно-сімейних канонів: приховували невінчані шлюби, вінчали наречених у заборонені дні (під час посту) й пору доби (вночі), в недозволених місцях (каплицях, удома). Тому церкві спочатку потрібно було змусити священнослужителів належним чином виконувати свої обов'язки. Це робилося шляхом запровадження покарань, штрафів, позбавлення сану. Зрештою, застосовуючи щодо мирян різноманітні засоби православного виховання, які охоплювали всі вікові категорії, поступово формували потребу в дотриманні норм християнської етики.

Ключові слова: шлюб, родина, невінчані шлюби, громада, єпитимія.

Abstract

Oleksandr LOSHCHYKHIN

Doctor of Law, Professor,

Professor at Department of Theoretical and Law Disciplines,

State Tax University

(Irpin, Ukraine),

Anatolii SHEVCHENKO

Doctor of Law, Professor,

Head of the Department of Theoretical and Law Disciplines,

State Tax University

(Irpin, Ukraine),

Unmarried Marriages of Orthodox Laymen in Hetmanshchyna in the Eighteenth Century

The purpose of the study is to clarify the causes and consequences of long-term preservation in Hetmanshchyna of the 18th century, such a social institution as unmarried (civil) marriages among the Orthodox population, to show the struggle of the secular authorities and the clergy against unmarried marriages, which was one of the signs of the establishment of the monopoly of the Orthodox Church in the marital and family sphere of society.

The methodological basis of pre-development is to form the principle of history, objectivity, systematic, anthropology and inter-disciplinarily. Apparently before them, the homeland was seen as a mutually degraded socio-cultural phenomenon, as a rule of law and social norms of the Ukrainian Orthodox population of the first time was regulated. There are three groups of methods used by the presenters: special-science and specific-problem. In the context of the development of native-born families, methods of social anthropology, history of life, local social history, historical demography, quantitative methods with the method of visualization have been recognized. Scientific novelty. The article proves that the Orthodox Church has been forced to tolerate and recognize unmarried marriages, which have become widespread, especially among the common people. The latter were a remnant of customary people's law. However, in the 18th century, after the marital relations were subject to state regulation, unmarried marriages gradually died out. However, in real life they continued to exist because they were caused by objective circumstances. However, mentions of them in official sources are almost non-existent. In practice, such marriages were detected only when the case went to court. This can be explained by the fact that the church, not recognizing them, fought against them, and where it was powerless, simply tried not to notice. Priests committed numerous violations of marriage and family canons: they hid civil (unmarried) marriages, married brides on forbidden days (fasting) and hours (at night), in unauthorized places (chapels, at home). Therefore, the Orthodox Church first had to force the clergy to perform their duties properly. This was done through the introduction of penalties, fines, deprivation of dignity, disciplinary action (temporary ban on services). Eventually, applying various means of Orthodox education to the laity, which covered all age groups of parishioners, gradually formed the need to observe the norms of Christian ethics.

Keywords: marriage, family, unmarried marriages, community, penance.

У сучасному історієписанні дедалі помітніші теми, які пропонують до обговорення питання родинного життя українців, адже сім'я - це найнижча ланка суспільства, з якої починається конструювання великої спільноти, держави. Актуальність досліджень про людину та родинні відносини стала помітною з другої половини ХІХ - початку ХХ ст. На шпальтах періодичних видань, у збірниках наукових праць, монографіях простежувалися нові методологічні підходи у вивченні історичного минулого народу. З'явилися розвідки історико-демографічного, етнографічного, географічного напряму, в яких описувалися особливості природи, історії, побуту, народні звичаї та обряди, соціально-економічні умови розвитку, наводився багатий статистичний матеріал про демографічні процеси в окремих реґіонах, тим самим підкреслювалася взаємозалежність названих факторів та їх вплив на сімейні відносини. Започатковані історичною антропологією нові підходи набули розвитку наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст.

Деякі аспекти проблеми знайшли висвітлення в літературі. Зокрема історик й етнограф О.Левицький дослідив тривале збереження в Україні невінчаних шлюбів, показав боротьбу з ними церкви Левицький О. Невінчані шлюби на Україні в XVI-XVII ст. // Записки Українського наукового товариства в Києві. - Кн.ІІІ. - К., 1909. - С.98-107; Левицкий О. Обычные формы заключения браков в Южной Руси в XVI-XVII ст. // Киевская старина. - 1900. - №1. - С.1-15; Его же. Черты семейного быта в Юго-Западной Руси в XVI-XVII вв. // Архив Юго-Западной России. - Ч.8, т.Ш. - К., 1909. - С.1-120; Его же. О семейных отношениях в Юго-Западной Руси в XVI-XVII вв. // Русская старина. - 1880. - №11. - С.549-574; Его же. Воспрещение повенчанным молодым жить врозь до свадьбы // Киевская старина. - 1900. - №2. - С.65-67.. У працях правознавця та історика права М.Владимирського-Буданова містяться відомості про невінчані шлюби, зокрема на Правобережжі Владимирский-БудановМ.Ф. Обзор истории русского права. - Ростов-на-Дону, 1995. - 640 с.. Однак ці вчені досліджували історію подібних шлюбних союзів переважно у XVI-XVII ст., не зупиняючись детально на їх характеристиці у XVIII ст. У студії Н.Здоровеги, присвяченій весільній обрядовості, є дані про тривале існування невінчаних шлюбів, показано заходи духівництва щодо обов'язкового впровадження вінчання у шлюбний обряд як атрибуту законності подружнього життя Здоровега Н.І. Нариси народної весільної обрядовості на Україні. - К., 1974. - 160 с.. Етнограф А.Пономарьов також вивчав питання про невінчані шлюби в Гетьманщині, проаналізував соціально-економічні причини цього явища Пономарьов А.П. Українська етнографія: Курс лекцій. - К., 1994. - 320 с.; Його ж. Сім'я і родинна обрядовість // Культура і побут населення України: Навч. посіб. / В.І.Наулко, Л.Ф.Артюх, В.Ф.Горленко та ін. - К., 1991. - С.141-162.. При опрацьовуванні проблем шлюбно-родинних відносин у православних громадах, автори цієї статті зверталися до праць М.Маррезе Маррезе М.Л. Бабье царство: Дворянки и владение имуществом в России (1700-1861) / Пер. с англ. - Москва,

2009. - 364 с., М.Вижґи Wyzga M. Rodzina chlopska w parafii Raciborowice pod Krakowem w XVII-XVIII w. // Spoleczenstwo staropolskie: Seria nowa. - T.III. - Warszawa, 2009. - S.245-278., К.Сулей SulejK. Mariaze magnackie w XVI-XVIII w. na podstawie intercyz przedslubnych // Ibid. - S.63-97., І.Петренко Петренко І.М. Шлюбно-сімейні відносини в повсякденному житті мирян Російської держави XVIII ст. - Полтава,

- Ч.1. - 276 с.; Ч.2. - 305 с.; Її ж. Вінчані й невінчані шлюби у Гетьманщині XVIII ст. // Слов'янський збірник. - Вип.11. - Полтава, 2012. - С.136-148., А.Шевченко Шевченко А.Є., Озель В.І. Становлення та розвиток основних інститутів українського шлюбно-сімейного права Х- ХІХ ст. - Вінниця, 2015. - 292 с., Н.Старченко Старченко Н. Справи про зґвалтування в шляхетському середовищі Волині (остання третина ХУ! ст.) // Соціум: Альманах соціальної історії. - Вип.11/12. - К., 2015. - С.104-134., І.Ворончук ВорончукІ.О. Населення Волині в XVI - першій половині XVII ст.: родина, домогосподарство, демографічні чинники. - К., 2012. - 712 с., О.Дзюби Дзюба О. Приватне життя козацької старшини XVIII ст. (на матеріалах епістолярної спадщини). - К., 2012. - 347 с.. Предметом дослідження стали особливості та специфіка шлюбно-сімейних відносин, статусів партнерів, процеси оформлення шлюбності в колі православних парафіяльних громад Гетьманщини окресленого часу як соціокультурного феномену. Мета полягає у з'ясуванні причин і наслідків тривалого збереження такого соціального інституту, як невінчані шлюби у середовищі православного населення, а також у висвітленні заходів світської влади й духівництва при боротьбі з ними, що було однією з ознак установлення монополії православної церкви у шлюбно-сімейній сфері життя суспільства.

Після прийняття християнства церква спільно з державою проводили політику щодо уніфікації шлюбно-сімейних відносин, прагнули поставити під контроль родинні взаємини, керуючись загальнодержавними інтересами. Церква зробила єдино законним вінчаний шлюб і внесла у сферу шлюбу та сім'ї свої вимоги. Християнський союз чоловіка й жінки мав базуватися на жорсткому контролі подружнього життя та церковних покараннях за його порушення. Тривалий час церква вела боротьбу з народними уявленнями про шлюб, визнаючи законними лише вінчані, духовно освячені союзи, виступаючи проти так званого «народного весілля».

Великий вплив на православну церкву в українських землях справив Требник митрополита Петра (Могили), опублікований 16 грудня 1646 р. Незважаючи на заборону російських ієрархів користуватися духовними книгами, виданими в українських друкарнях, церковні суди й надалі у своїй практиці послуговувалися ним. Особливо це стосувалося тих справ, де йшлося про визначення дозволених ступенів споріднення між нареченими. Використання у церковному судочинстві фактично забороненого Требника свідчило про консервативність духовного суду, свідоме іґно- рування указів центральної влади. Це вкотре підтверджує думку про те, що модер- нізаційні реформи правителів Російської держави було проведено «згори», вони не торкалися основної маси населення. Впродовж XVIII ст. умови й методи господарювання, уклад життя, система цінностей селянства залишалися практично незмінними.

Попри зусилля церкви сформувати у свідомості людей уявлення про сакральний характер шлюбу як вічного й такого, що не можна скасувати, реальна практика засвідчує, що таке вчення не пустило глибокого коріння. Найбільш показово ця тенденція виявилася у шлюборозлучних справах. Вони вказують на секулярну, а не сакральну концепцію шлюбу. Яскравим прикладом цього стало поширення невінчаних шлюбів, які означали союз чоловіка й жінки без церковного благословення, тобто вінчання. Багато мирян уважали церковний шлюб формальністю. Канонічні норми подружнього життя суперечили народним уявленням про основи шлюбу і справедливий порядок розлучення.

Церква намагалася боротися з народними весільними обрядами, за якими лише після весілля («акта весельного») - найголовнішого у шлюбному ритуалі, що склався ще в дохристиянську добу, співжиття подружжя вважалося законним в очах громади. М.Владимирський-Буданов уважав таке явище пережитком звичаєвого права, що існувало у часи язичництва: «У жодній сфері права звичаї не виявилися наскільки живучими, як у сімейній. Не лише в період після прийняття християнства дохристиянські звичаї не піддавалися знищенню, але живуть і в наші дні у формі сімейних обрядів, які являють собою пам'ятку язичницьких часів, що добре збереглася» Владимирский-БудановМ.Ф. Черты семейного права Западной России в половине XVI в. // Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца. - Кн.4. - К., 1890. - С.42.. Унаслідок наполегливого втілення у життя християнського погляду на шлюб, він у XV-XVII ст. перетворився на юридичний інститут. Особливістю було те, що шлюб улаштовували батьки (за їх відсутності - опікуни, родичи) й він освячувався церквою.

Навіть у XVII - на початку XVIII ст. в українському суспільстві спостерігалася подвійність поглядів на умови правильного укладання шлюбу: не лише простий народ, а й заможні верстви продовжували керуватися звичаєвим правом і розглядали шлюб як акт, заснований на вільній домовленості обох сторін. Це дало підстави О.Левицькому зробити логічний висновок: «А щоб подібна угода мала законну силу, слід було дотримуватися певних форм за тодішнім законом і звичаєм. Закон вимагав, щоб договір було укладено відкрито при свідках, оформлено законним документом, вписаним в актові книги, звичай - щоб було виконано обряд у формі “весілля”, котрий і до цього часу (тобто до ХІХ ст. - Авт.) у житті простого народу не втратив свого важливого значення у справі укладання шлюбу, а в ті часи значив набагато більше» Левицкий О. Обычные формы заключения браков в Южной Руси в XVI-XVII ст. - С.8..

Хоча представники духівництва й тоді наполягали на тому, щоб шлюб був освячений церковним вінчанням, але ніхто з них не чинив опору при дотриманні лише народних звичаїв. Шлюб уважався законним і без церковного освячення, лише були б виконані умови звичаєвого права. На весілля запрошувалися гості нареченого та нареченої, супроводжувалося гучним бенкетом, музикою, танцями, піснями, обдаровуванням молодих грішми. Сама назва події - «весілля» - суто світська, означає радість, у цьому разі - шлюбну. Християнство ж суворо засуджувало радість, веселощі, сміх.

Велике застілля, або весілля мало надзвичайне значення у селянському шлюбі, адже саме через нього він визнавався громадою, подібно до того, як релігійним обрядом він освячувався церквою. За словами О.Єфименко, акт визнання, що виражалося у весіллі, в якому бере участь уся громада, не лише потрібен для дійсності шлюбу, але й відсуває на задній план церковне вінчання, надаючи йому значення другорядного, несуттєвого обряду Ефименко А. Народные юридические воззрения на брак // Знание. - 1874. - №1. - С.35..

Для сільської громади створення нової родини означало появу нового структурного елемента, певний господарсько-майновий перерозподіл, утворення нових зв'язків, що прямо чи опосередковано зачіпало кожного, оскільки у селі майже всі були далекими чи близькими родичами або кумами. Тому весілля справді подія неординарна. Головною ж функцією шлюбного обряду була санкціонуююча. Весільний ритуал мав повідомити сільській громаді про те, що молоді відтепер житимуть разом і вестимуть спільне господарство. Тому весілля було подією не приватною, а громадською. А оскільки для традиційного суспільства кожна громада була «центром світу», то вона несла ще й «космічне» (світоперетворююче) значення Гримич М. Традиційний світогляд та етнопсихологічні константи українців (Когнітивна.

Навіть до ХІХ ст. у селянському середовищі збереглося визнання сільською громадою таких шлюбів і засудження подружніх союзів, хоч і вінчаних, але оформлених без запрошення родичів та знайомих. У цьому виявилася середньовічна традиція втручання громади у буття індивіда, недопущення приватного, особистого життя. Недотримання норм ставило селянина поза громадою.

Церковне вінчання в Україні у XVII - на початку XVIII ст. не було необхідною умовою для того, щоб визнати шлюб законним перед лицем суспільства й держави, і хоча в багатьох випадках це таїнство виконувалося, воно мало значення лише релігійного, а не юридичного акту. Не вінчання у церкві започатковувало справжнє подружжя, а лише народне весілля. Цікаво, що навіть тодішнє православне духівництво часто жило невінчаним шлюбом, а обряд церковного вінчання проводився лише тоді, коли висвячувалися на священика чи диякона.

Починаючи з XVIII ст., з утворенням Синоду, контроль за шлюбно-сімейними відносинами значно зріс. Однак в українських єпархіях навіть на початку цього століття вінчання у церкві й весілля часто відбувалися не в один день, а через певний проміжок часу. Нерідко повінчані пари жили окремо, у своїх батьків, доки не відсвяткують весілля.

Такий традиційний погляд на шлюб побутував і серед козацької верхівки. Прикладом шлюбного етикету XVIII ст. слугує лист дружини гетьмана Данила Апостола до Павла Якимовича Скорупи із запрошенням його на весілля гетьманової племінниці Уляни з писарем Григорієм Юркевичем у січні 1733 р., з якого випливає, що від часу церковного вінчанням до народного весілля минуло 3 міс. Гетманское приглашение на свадьбу // Киевская старина. - 1882. - №12. - С.613-614. Отже навіть серед представників гетьманської родини ще не прижився церковний погляд на шлюб як на таїнство. православний невінчаний шлюб духівництво

18 листопада 1744 р. з'явився указ Синоду, за яким священики мали брати з молодих при вінчанні підписку, що вони відразу ж після цього, не чекаючи весілля, почнуть жити разом Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського (далі - ІР НБУВ). - Ф.ІІ. - Спр.3560. - Арк.1.. Результатом стало те, що в Україні молодих вінчали в один день із весіллям. При цьому О.Левицький зауважував, що «й тепер, як часом трапиться, що весілля через якусь причину треба відкласти на інший час, звичай не велить повінчаним молодим жити вкупі» Левицький О. Невінчані шлюби на Україні в XVI-XVII ст.. - С.107.. Священиків було зобов'язано стежити за виконанням цього указу у своїх парафіях та про порушення неодмінно доповідати архієреєві, а «ежели по прежнему обычаю живут розно, велеть непременно жен своих взять для сожития с ними к себе в домы» Российский государственный исторический архив (далі - РГИА). - Ф.796. - Оп.25. - Д.546. - Л.4.. На порушників накладалася церковна єпитимія через гріх перелюбу Там же. - Л.1 об..

І все ж у суспільстві ще тривалий час продовжував існувати звичай, коли тільки після весілля співжиття молодих визнавалося законним. Т.Єфименко зауважував: «Але наскільки мізерне було значення таких приписів видно хоча б із того, що в багатьох місцевостях України навіть на даний час ті, що повінчалися, але не справили “весілля”, не вважаються подружжям, не допускаються звичаєм до спільного життя, і якщо молодий у проміжку між вінчанням і “весіллям” помре, то молоду продовжують уважати “дівчиною”» Ефименко Т Обычное право украинского народа // Украинский народ в его прошлом и настоящем. - Т.2. - Петроград, 1916. - С.658.. Прикладом іґнорування козацькою верхівкою Гетьманщини згаданого указу слугує лист ґенерального хорунжого Миколи Ханенка до знатного бунчукового товариша Григорія Скорупи із запрошенням на весілля своєї дочки Анастасії та Петра Савича від 2 серпня 1752 р., де прямо вказується, що заручини відбулися ще торік, а за домовленістю сторін весілля відзначатимуть 6 вересня Приватні листи XVIII ст. / Відп. ред. М.А.Жовтобрюх. - К., 1987. - С.121.. Причому йшлося саме про весілля, а не про вінчання.

Незважаючи на зусилля церкви й держави, вінчання та весілля відбувалися в різні дні. Свідчення про це зустрічаємо в матеріалах духовних судів. Так, 24 лютого 1763 р. Чернігівська консисторія розглядала справу про розлучення мешканців с. Жуковичі Олексія Лагідного та Юліани Моховик, котрі одружилися у близьких ступенях духовного споріднення. Повінчав пару ігумен Андроникового монастиря Герман. Причому споріднення виявилося «чрез шесть дней, когда еще не играли веселья, дошло ему игумену знать, что предсказанной девицы Иулианы отец Григорий Моховик воспринимал от купели святого крещения показанного Стефана Лагодного отца женихового» Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі - ЦДІАК України). - Ф.2011. - Оп.1. - Спр.13. - Арк.1..

У 1789 р. з'явився указ Новгород-Сіверської духовної «декастерії»: «До сведения доходит, что в новгород-северской епархии священнослужители, венчая в церкви браки, и по обвенчании тех брачившихся лиц распускают в разные домы, кои в оных до называемого по их обычаю брачного “веселия” живут по несколько лет, а некоторые из них после оного таинства и к вечному между собою разлучению поступают» О.Л. Воспрещение повенчанным молодым жить врозь до свадьбы // Киевская старина. - 1900. - №2. - С.67.. Тож священикам знову нагадували про необхідність контролювати тих, хто не дотримується настанов церкви, котрій наприкінці XVIII ст. доводилося вдаватися до адміністративних заходів щодо впровадження церковного вінчання у загальну практику.

Вінчання у храмі селяни розглядали як обряд, необхідний для головного, на їхній погляд, при укладанні законного шлюбу - для весілля. Ставлення до вінчання як до священнотаїнства було своєрідним. Так, священики скаржилися на сміх, непристойні розмови, шум у церкві, на вимоги скоротити довгу церемонію та ін. Кульмінацією укладання шлюбу було весілля. Вінчання без нього, вважали селяни, робило шлюб незаконним, натомість весілля без вінчання - ні. Дотримання численних весільних звичаїв було обов'язковим. Весілля розглядалося як запорука щасливого подружнього життя, від нього залежало вирішення господарських проблем, народження дітей тощо.

Погляди на шлюб як на угоду між подружжям та іґнорування церковного вінчання зберігалися серед козацької старшини, зокрема, у другій половині XVIII ст. Є відомості, що старший син гетьмана Кирила Розумовського Олексій свою офіційну дружину вигнав із дому, забравши в неї чотирьох дітей, відтак почав жити з селянкою Марією Соболевською. Від того невінчаного шлюбу на світ з'явилися десятеро дітей, які й продовжили рід Розумовських. Цей приклад свідчить про те, що навіть у середовищі заможної еліти Гетьманщини існували невінчані шлюби. Але, як бачимо, вони були викликані переважно не матеріальними обставинами, а неможливістю повторного одруження. Тому О.Розумовський, не розірвавши попереднього, почав жити невінчаним шлюбом із жінкою нижчого соціального становища.

За Духовним регламентом Петра I особливо жорстоко (тортури, заслання, каторжні роботи) карали тих, хто вдавався до забобонів. Причому до них відносили не просто практики язичництва, а різні явища релігійного життя: оголошення про відкриття нових «святих» ікон, юродство, крикливство (прояв жіночої істерії) та ін. Історик А.Лебедєв із цього приводу зазначав: «Багато освячених віковою древністю звичаїв і вірувань, як, наприклад, будівництво каплиць із лампадками, котрі ледь жевріють, публічні ходіння вулицями з іконами та святою водою, різні привіски до образів і тому подібні прояви простодушного давньоруського благочестя, тепер прямо віднесені були до забобонів, тож суворо переслідувалися» ЛебедевА.С. Исторические разыскания в южнорусских архивах. - Москва, 1884. - С.21..

Найбільш стійкими «пережитки» язичництва були у сфері шлюбно-сімейних відносин. Причому їх допускали як миряни, так і духівництво. Комісія благочиння в 1764 р. звертала увагу на те, що укладання шлюбів у Київській єпархії супроводжувалося багатьма «непристойними діями». Зокрема звичними були галас, танці, співи, вживання нецензурних слів тощо. Саме на священно- й церковнослужителів покладався обов'язок викорінити зі свідомості парафіян звичаєве право та язичницькі практики. Тому кожен із них мав проводити у храмах відповідні бесіди з прихожанами і звітувати церковному начальству про виконану роботу. Так, упродовж 1752-1772 рр. п'ятеро священиків Піщанського намісництва подали рапорти в духовне правління про відсутність «забобонів» і будь-яких «безчинств» в їхніх парафіях. Ієреї с. Бубни Іоанн і Григорій свій рапорт закінчили словами: «Слава Богу, все благополучно» ІР НБУВ. - Ф.ІІ. - Спр.2956-2960. - Арк.3.. У фонді Пирятинського духовного правління збереглися дві справи від 1775 і 1776 рр. Це рапорти священиків у духовне правління, де вони зобов'язувалися наглядати за парафіянами, щоб під час здійснення весільних обрядів у церкві ті дотримувалися «порядку». Ці звіти ієреї писали на виконання указу Катерини ІІ, за яким належало запобігати «при отправлении законных браков преступных действий, как-то по улице бесчинных криков и воплей, плясаний под песни скверных» Державний архів Полтавської обл. - Ф.801. - Оп.1. - Спр.479. - Арк.1.. Священик с. Кліщі Лев Криницький рапортував: «Вечорничных игрищ, лада, плясаний, уличных боев и других подобных и противных игрищ нет» Там само. - Арк.4.. У справі 1777 р. міститься 17 доповідей ієреїв, які звітували про проведені з парафіянами бесіди на предмет заборони язичницьких обрядів під час вінчання у церкві Там само. - Спр.511. - 17 арк..

Уривчасті свідчення про шлюбно-сімейні відносини можна віднайти в полемічній літературі, зокрема в «Перспективі» К.Саковича та «Літосі» Петра (Могили). Торкаючись питань церковних обрядів, які відчували сильний вплив дохристиянського культу, прибічник католицизму К.Сакович згадував про збереження на українських землях пережитків таких форм шлюбу, як викрадення, звичай купівлі та продажу жінок. Визнання народним звичаєвим правом цих форм шлюбування підтверджувалося й у «Літосі». Однак, критично оцінюючи повідомлення зазначених письменників, зауважимо, що, напевно, дотримувалися таких звичаїв цілком символічно, за попередньою домовленістю.

Таїнство шлюбу мало здійснюватися в парафіяльній церкві одного з тих, хто укладав шлюб. Винятком у Російській державі був лише Сибір, де один храм припадав на великий географічний район. Тому там із дозволу єпархіального архієрея вінчання могло здійснюватися поза культовою спорудою. 12 серпня 1769 р. Синод оприлюднив указ, «чтобы священники, мимо церкви, в часовнях никого не венчали; а если же где по весьма дальним расстояниям церквей, оказалась в том необходимая нужда, оное оставляется на собственное рассмотрение тех епархий преосвященных архие- реев» Полное собрание законов Российской империи (далі - ПСЗРИ). - TXVIIL - №13334; ЦДІАК України. - Ф.990. - Оп.1. - Спр.714. - Арк.1; РГИА. - Ф.796. - Оп.50. - Д.307. - Л.1-1 об.. Це робилося з метою запобігання таємним і незаконним шлюбам. У 1775 р. з'явився указ, згідно з яким вінчати можна лише у своїй парафіяльній церкві ПСЗРИ. - Т.ХХ. - №14356..

Шлюб укладався за особистої присутності наречених (винятки допускалися лише для осіб імператорської крові, котрі вінчалися з іноземними принцесами). Впродовж року шлюби укладалися нерівномірно. З релігійних та матеріальних причин найбільша їх кількість припадала на січень - лютий і жовтень - листопад. Таїнство шлюбу заборонялося здійснювати під час тривалих постів - Великого Пасхального (48 днів), Різдвяного (40 днів), Петрівського (20 днів), Успенського (15 днів), а також із 25 грудня по 6 січня, за Масниці (перший тиждень перед Пасхальним постом) і в пасхальний тиждень, напередодні та у дні церковних і державних свят, коронацій, «зіше- стя на престол» імператорів, перед середою, п'ятницею, неділею. Цим пояснюється відсутність шлюбів у березні та грудні, невелика їх кількість у квітні, червні, серпні. Мінливість числа шлюбів у лютому пояснюється перехідним характером Великого посту, який міг починатися або в останній місяць зими, або в перший весни. Таїнство вінчання рекомендувалося здійснювати вдень. Численні шлюби восени й узимку були також пов'язані з аграрним циклом: після завершення сільськогосподарських робіт у вересні починався період одружень, їх апогей наставав у січні - лютому, а в березні - квітні вони припинялися.

Духівництво іноді дозволяло собі здійснювати таїнство вінчання у заборонені дні. Покласти край такій ситуації зробила спробу Катерина ІІ, котра 6 червня 1765 р. оголосила указ «Об издании книги от Духовной комиссии о степенях родства, в коих брак воспрещается, и о днях, в которых венчание браков церковными правилами не дозволено». Імператриця наказувала, щоб члени Синоду «немедленно сочинили такой лист или книжку в народ, в которой бы целого года дни были означены, в которые именно запрещается быть бракосочетанию, дабы во всем государстве православный закон исповедывающие не имели в бракосочетании никакого затруднения, но ведали бы сами по всему году о точности сих дней, и потому оные себе сами избирали» Там же. - TXVII. - №12408..

Вінчання заборонялося здійснювати ввечері, також неприпустимим визнавалося одночасне укладання шлюбу кількох пар наречених. Компетентним уважався парафіяльний священик нареченого або нареченої. Шлюби між особами з різних відгалужень християнства мали бути повінчані священнослужителем тієї конфесії, до котрої належала наречена. Як правило, коли порушувалися ці норми, шлюби визнавалися незаконними й розривалися. Так, у грудні 1763 р. у Чернігівській духовній консисторії покарали священика с. Михайлівка Якова Павлова за повінчання пари без згоди батьків, у період посту, «в полуночное время» Державний архів Чернігівської обл. - Ф.679. - Оп.1. - Спр.838. - Арк.1 зв.. 5 травня 1779 р. за поданням чернігівського єпископа Феофіла Синод ухвалив рішення про штрафування та заслання на півроку в монастир ієрея с. Мохнатин Федора Штацького, котрий обвінчав піддану Єлецького Успенського монастиря Килину Сакун із підданим бунчукового товариша Василя Коморовського Тишком Ткачем, причому «не своего прихода на сырной неделе» РГИА. - Ф.796. - Оп.60. - Д.191. - Л.10..

Правило про невінчання шлюбів у певні дні року відображено у главі 50 Кормчої книги: «Да никтоже убо отъ иерей дерзнет в сия дни кого в супружество венчати, под лютою правильною казнию, паче под извержением» Павлов А.С. 50-я глава Кормчей книги как исторический и практический источник русского брачного права. - Москва, 1887. - С.96.. Тож хоч шлюб, повінчаний у заборонений час, і залишався законним, однак священик, котрий його здійснив, піддавався канонічному покаранню - позбавленню сану. Можна припустити, що випадки вінчання у заборонені дні не були поодинокими, однак загальновідомими вони ставали лише після донесення зацікавлених осіб до духовних правлінь або безпосередньо єпархіальним архієреям.

Громадянський шлюб - поняття сучасне. У XVIII ст. такі шлюби називалися «блудним співжиттям». Саме під це поняття підпадали невінчані й незаконні шлюби. У традиційному суспільстві невінчані чоловік і жінка, які мали подружні відносини, намагалися приховати цей факт. Вони стверджували, що вінчані, і що їхній шлюб законний. Однак при детальному розгляді справи виявлялося, що подружжя не могло назвати точну дату свого вінчання, ім'я священика, котрий здійснив обряд, церкву, де їх обвінчали, а також імена свідків. Одним із головних доказів вінчання був запис у метричній книзі. Найчастіше з цього запису й починалася перевірка законності шлюбу.

За слушним зауваженням церковного історика і правознавця М.Суворова, громадянські шлюби закорінені у середніх віках, а їх поява пов'язана з римо-католицьким церковним правом, в якому формальне церковне освячення вимагалося як юридична ґарантія дійсності шлюбу Суворов Н. Учебник церковного права. - Москва, 1912. - С.379.. Приводом же до появи громадянського шлюбу послужила Реформація й виникнення різних християнських конфесій зі своїми правилами, а також започаткований і сформований спочатку французькими теологами та юристами, а потім філософами природного права погляд на шлюб як на договір, що підлягає державному регулюванню і юрисдикції, як будь-який цивільний договір. Литовські статути другої половини XVI ст. визнавали законними лише «вінчаний» (освячений у церкві) шлюб. У них неодноразово згадувалося про шлюб із «невінчаною», «нешлюбною» дружиною, котрий трактувався як напівзаконний і підлягав карному переслідуванню поряд із перелюбом. У параграфі про незаконнонароджених в окрему категорію виділялися діти, «прижиті» «з невінчаною дружиною»: вони були менш безправними порівняно з народженими від перелюбу Іларіон (проф. ІОгієнко). Українська культура і наша церква. Ідеологія Української православної церкви. Життєпис. - Вінніпеґ, 1991. - С.34..

Як же ставилися до громадянських шлюбів - із розумінням чи з осудом? Існує думка, що на українських землях невінчані, тобто громадянські союзи в очах тогочасного суспільства вважалися цілком законними Левицкий О. Черты семейного быта в Юго-Западной Руси в XVI-XVn вв. - С.36.. Однак на практиці такі невінчані шлюби могли існувати доти, доки не виникало суперечок про права на спадщину, адже, у випадках судових позовів, держава й закон ставали на бік вінчаних шлюбів. Іноді, намагаючись отримати якусь користь, позивач звертався до суду та заявляв про незаконність свого шлюбу. У винесенні вироків влада підтримувала вінчані союзи й тим самим боролася проти невінчаних. Наприклад, православний князь Станіслав Воронецький багато років прожив у шлюбі з Мариною Гулевичівною, подарував багато маєтків і грошей, називаючи її в документах «малжонкою». Одного разу між подружжям виникла сварка. Князь подав скаргу до суду, в якій свою дружину називав «пани Марина Гулевичевна, которая се менить біти жоною моею, а не есть, бо- мь шлюбу зъ нею не бралъ» (тобто не вінчався). А Марина, з'являючись зі своїми скаргами до суду, продовжувала називати князя своїм «малженкомь», та уряд, як і раніше, титулував її «княгинею Станіславовою Воронецькою» Там же..

У зв'язку з тим, що у сімейній сфері «старина» затримується найдовше і зберігається найміцніше Ефименко Т Обычное право украинского народа. - С.657., у XVIII ст. в українському суспільстві продовжувала побутувати подвійність поглядів на умови правильного укладання шлюбу. Не лише простолюд, а й заможні верстви надалі керувалися звичаєвим правом і розглядали шлюб як акт, заснований на домовленості обох сторін. Із часом ситуація змінилася. Щодо цього О.Левицький зазначав: «Церковні старовинні погляди на сутність шлюбу були ще живі в малоросійському суспільстві; однак вище духівництво не могло вже надалі поблажливо ставитися до них, а зобов'язано було враховувати у цій справі погляди центрального уряду, котрий суворо наполягав на безумовному виконанні шлюбних церковних постанов» ІР НБУВ. - Ф.81. - Спр.10. - Арк.2.. За дослідженнями знавця звичаєвого права О.Смирнова, у ХІХ ст. в народі остаточно утвердилося уявлення, що шлюб є союзом «на віки» Смирнов А. Очерки семейных отношений по обычному праву русского народа. - Москва, 1877. - С.96..

Дуже важко простежити існування в Гетьманщині невінчаних шлюбів, адже коли суперечки між подружжям не доходили до судових позовів, то вони самі вирішували їх, і це не фіксувалося в писаних джерелах. Безсумнівно, велика кількість людей не відмовлялася від церковного вінчання, адже до цього їх змушували як релігійні почуття, так і настанови духівництва, погрози відлучення від церкви тих, хто жив невінчаним шлюбом. Діти, народжені від таких союзів, уважалися незаконними, отримували прізвище матері та позбавлялися громадянських прав. Тому турбота батьків про нащадків спонукала їх не уникати церковного вінчання. Але на практиці шлюб в очах громади вважався законним і без такого. Тому тут можна говорити не про перемогу церковних правил над народними традиціями, а про компроміс між ними.

Своєрідність об'єктивних соціально-економічних, політичних умов у Гетьманщині XVIII ст. викликали різноваріативність типів шлюбів. Дослідники виділяють такі його форми: за згодою (договором, домовленістю), «уходом», «уводом», «на віру». Перший варіант уважався законним, натомість інші - ні, оскільки вони не вписувались у систему державного права та релігійних канонів.

Як наслідок опору втручанню церкви у шлюбно-сімейну сферу й намаганню її регламентації виникла нова форма невінчаного шлюбу - «на віру», котра набула поширення в Гетьманщині у XVIII ст. її наявність свідчила про загострення соціально- економічних і демографічних відносин. До таких шлюбів часто вдавалися розлучені або вдівці, котрі, згідно з чинними нормами, не мали права більше вінчатися, адже церква неґативно ставилася до розлучень і повторних шлюбів, намагаючись їх не допускати, вважаючи союз чоловіка та жінки непорушним. Однак у реальному житті у зв'язку з високою смертністю, відірваністю від домівок козаків під час воєнних походів або тимчасовим відходом чоловіків на заробітки жінки вступали в повторні шлюби, що було заборонено законодавством. До таких шлюбів удавалися й бідняки, які не мали грошей справити весілля, а також ті, хто не дістав батьківського благословення. Церква, хоч і засуджувала подібні союзи, утім нічого не могла вдіяти з об'єктивними обставинами життя.

Існували реґіональні різновиди невінчаного шлюбу «на віру». Так, на волинсько-подільському порубіжжі вони називалися «на совість» та укладалися найчастіше з покритками - жінками, котрі мали позашлюбну дитину. Цим самим жінка ніби знімала з себе провину й осуд від оточення.

Якщо порівняти кількість невінчаних шлюбів у різних реґіонах України XVIII ст., то виявиться, що на Правобережжі їх було значно більше, що пояснювалося такими причинами: чим далі територія від центру імперії, тим міцніші пережитки язичництва; тривалий час край перебував під владою католицької Польщі, ісламської Туреччини, потерпаючи від тяжких соціально-економічних умов і постійних воєнних конфліктів; вплив мусульман, котрі певний час володіли Поділлям Е.С. Семейная жизнь в Подолии в первой половине прошлого века // Киевская старина. - 1891. - №4. - С.57-58..

Невінчані шлюби практикували переважно зрілі люди, котрі вже були одруженими. Однак зустрічалися випадки співжиття й серед молоді. До тих, хто вже побував у шлюбі, мав дітей, ставилися з розумінням. Молоді жінки найчастіше вступали у громадянські шлюби, тікаючи від нелюбого чоловіка або нареченого. Церква в таких випадках повертала їх у законну сім'ю та накладала семирічну єпитимію.

Найбільше невінчані шлюби були поширені серед солдаток. Ця категорія населення була значною, особливо у XVIII ст., коли Російська імперія вела численні війни. Почасти такі жінки за відсутності чоловіків вступали в незаконні подружні стосунки. Громадська думка суворо не засуджувала солдаток, особливо тих, котрі з примусу вийшли заміж або мали малолітніх дітей, але через матеріальну скруту не могли їх прогодувати. Коли через багато років повертався перший чоловік, другий шлюб солдатки визнавався незаконним і жінку повертали в попередню сім'ю. У таких випадках саме на прохання першого чоловіка й починався розгляд справи, під час якого виявлявся невінчаний шлюб.

Поступово православній церкві за допомогою державних законів удалося запровадити як обов'язкове для християнина вінчання у храмі й оголошення його таїнством. Тривалий час ритуал православного вінчання складався з двох частин - заручення та власне вінчання. Заручення походило ще з язичницьких часів і було суто світським обрядом. Це був своєрідний договір, під час якого батьки наречених висловлювали згоду на шлюб, домовлялися про його умови, складали «рядний запис» - письмовий документ про посаг нареченої. У давнину заручення фактично було майновою угодою між майбутнім подружжям, у разі його невиконання стягувався штраф. Воно означувало громадсько-юридичні підстави для шлюбу, а саме весілля виступало лише актом виконання договору. Тому заручення не мало релігійного значення й було суто цивільним актом. Церква освятила його іменем Христа та оголосила непорушним, хоча вирішальний момент убачала у вінчанні.

Таким чином, незважаючи на всі зусилля церкви, серед мирян продовжував побутувати погляд на шлюб як на звичайну угоду. Це аж ніяк не узгоджувалося з прагненням церковників навіяти прихожанам погляд на шлюб як на таїнство. У шлюбно-сімейних відносинах XVI-XVII, і навіть XVIII ст. зберігалися риси дохристиянського часу, які творили своєрідну культуру сім'ї. Поступово церкві вдалося викорінити багатоженство, впровадити хрещення дітей. Натомість визнання єдино обов'язковим церковного шлюбу, вінчання сприймалося нелегко. Шлюб і надалі вважався законним не внаслідок таїнства вінчання, а після угоди між батьками наречених і традиційного ритуалу весілля. Причини, через які миряни іґнорували вінчальний шлюб, можна визначити й цілком побутові, зокрема віддаленість храму від поселення, одруження зі втікачами або за нерозірваного шлюбу, зависока платня за вінчання та ін.

У багатьох випадках повільному прищепленню традиції вінчального шлюбу сприяли самі священнослужителі, котрі, здавалося б, навпаки, мали культивувати церковні норми. Ієреї допускали численні порушення шлюбно-сімейних канонів: приховували невінчані союзи, вінчали наречених у заборонені дні (пости) й пору доби (вночі), в недозволених місцях (каплицях, удома). Тому церква запроваджувала до своїх служителів різноманітні покарання, штрафи, позбавляла сану та ін. Щодо мирян застосовувалися заходи виховання, які охоплювали всі вікові категорії парафіян, поступово формуючи потребу в дотриманні норм християнської етики.

Поряд із законними існувала суспільно визнана форма вільного союзу чоловіка й жінки - невінчані шлюбами, котрі являли собою пережиток звичаєвого народного права. У реальному житті вони продовжували побутувати у XVIII ст., однак згадки про них в офіційних джерелах практично не зустрічаються. На практиці такі шлюби виявлялися тільки тоді, коли справа доходила до суду. Пояснити це можна тим, що церква була безсилою в боротьбі з подібними явищами, тому часто воліла їх просто не помічати. Проте в повсякденних практиках, на побутовому рівні люди пристосовувалися до життєвих умов, не занадто переймаючись тим, що вони «грішники».

При подальшому дослідженні теми варто звернути увагу на з'ясування за матеріалами метричних книг і церковних обшуків статево-вікових відмінностей між першими й повторними шлюбами у різних вікових групах, визначити сезонні особливості шлюбності православного населення Гетьманщини.

References

1. Dziuba, O. (2012). PryvatnezhyttiakozatskoistarshynyXVIIIst. (na materialakhepistoliarnoispadshchyny). Kyiv. [in Ukrainian].

2. Hrymych, M. (2000). Tradytsiinyisvitohliadta etnopsykholohichnikonstanty ukraintsiv(Kohnityvnaantropolohiia). Kyiv. [in Ukrainian].

3. Marreze, M.L. (2009). Babe tsarstvo:Dvoryankiі vladenieimushchestvom vRossii(1700-1861). Moskva. [in Russian].

4. Petrenko, I.M. (2010). Shliubno-simeinividnosyny v povsiakdennomu zhyttimyrian RosiiskoiderzhavyXVIII st. Poltava. [in Ukrainian].

5. Petrenko, I.M. (2012). Vinchani i nevinchani shliuby u Hetmanshchyni XVIII st. Slovianskyi zbirnyk, 11, 136-148. Poltava. [in Ukrainian].

6. Ponomarov, A.P. (1991). Simia i rodynna obriadovist. Kultura i pobutnaselennia Ukrainy. Kyiv. [in Ukrainian].

7. Ponomarov, A.P. (1994). Ukrainska etnohrafiia:Kurslektsii. Kyiv. [in Ukrainian].

8. Starchenko, N. (2015). Spravy pro zgvaltuvannia v shliakhetskomu seredovyshchi Volyni (ostannia tretyna XVI st.). Sotsium, 11/12, 104-134. [in Ukrainian].

9. Sulej, K. (2009). Mariaze magnackie w XVI-XVIII w. na podstawie intercyz przedslubnych. Spoleczenstwostaropolskie: Seria nowa, III, 63-97. Warszawa.

10. Voronchuk, I. (2012). Naselennia Volyni v XVI -pershiipolovyniXVIIst.: rodyna, domohospodarstvo, demohrafichni chynnyky. Kyiv. [in Ukrainian].

11. Wyzga, M. (2009). Rodzina chlopska w parafii Raciborowice pod Krakowem w XVII-XVIII w. Spoleczenstwo staropolskie: Seria nowa, III, 245-278. Warszawa. [in Polish].

12. Zdoroveha, N.I. (1974). Narysy narodnoivesilnoiobriadovostina Ukraini. Kyiv. [in Ukrainian].

13. Zhovtobriukh, М.А. (Ed.) (1987). PryvatnilystyXVIIIst. Kyiv. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru