Захист прав громадян в умовах протистояння військовій агресії РФ

Annotation. The article examines the issue of protecting the rights of citizens in the face of military aggression by the Russian Federation. It is substantiated that today the protection of citizens' rights is understood as one of the integral features of a modern state, ensuring the reality of the rights and freedoms of a person and a citizen is a kind of indicator of the stability and maturity of such a state. The scientific views on the concept of "rights protection", "rights protection" and their relationship are analyzed. Based on the analysis of the relevant scientific positions and the norms of the constitution of Ukraine, the author concluded that the terms "protection" and "protection" in the regulatory material are used as synonyms or concepts similar in meaning to the purpose, tasks, methods and subjects of ensuring rights and can be used in practice as identical concepts. The author's definition of the concept of "protection of citizens' rights" is given.

The comparison of different points of view gave the author the opportunity to formulate an adequate and valid definition of the protection of citizens' rights, which should be understood as the coercive legal activity of state authorities and management, law enforcement agencies, public associations and individuals, which is carried out by legal means with the aim of confirming or restoring the contested (violated) rights.

It is justified that special attention in the protection of human rights, especially in the conditions of resistance to military aggression of the Russian Federation, is concentrated in the hands of the state in the form of state authorities authorized by the Constitution and laws.

Forms of protection of citizens' rights are defined, as well as a list of law enforcement agencies to which citizens can apply for the protection of their rights.

Keywords: rights of citizens; protection of rights; state security; military aggression; martial law.

У багатьох державах світу питання дотримання та захисту прав людини і громадянина на сьогодні стоїть дуже гостро. Особливо активно інститут захисту прав людини почав розвиватися упродовж останнього століття, коли більшість держав взяла курс на демократизацію та розвиток громадянського суспільства. У зв'язку з цим на міжнародному рівні функціонує багато нормативно- правових актів, які закріплюють права людини й порядок їх захисту. Кожна сучасна держава з демократичною формою державного правління на рівні національних конституцій та інших нормативно-правових актів закріпила права, свободи й обов'язки людини та громадянина, механізми їх реалізації та захисту. Вагомого значення в контексті захисту прав людини набуває конституційне право на захист. Своєю чергою, реалізація людиною права на захист може здійснюватися через різні механізми захисту прав [1, с. 32-35].

В Україні існує досить розвинена законодавча база, що забезпечує реалізацію права людини на повагу до її гідності, також функціонує система органів влади, завданням яких є створення умов для реалізації права кожного на повагу до його гідності та захисту такого права у випадку його порушення. Проте, незважаючи на відповідність національного законодавства у сфері забезпечення прав людини міжнародним стандартам, наявні недоліки в царині практичного застосування норм законодавства, які значно ускладнюють процес реалізації норм Основного закону держави, що регулюють право людини на повагу до її гідності.

На сьогодні захист прав громадян розуміється як одна з невід'ємних ознак сучасної держави, а забезпечення реалізації прав і свобод людини та громадянина виступає своєрідним індикатором сталості й зрілості такої держави. Певна річ, що така позиція є результатом поступового становлення державно-правових поглядів у сфері визнання людини, її прав, свобод і законних інтересів найвищою соціальною цінністю, орієнтиром у діяльності держави й усіх суспільних інститутів. Вагому роль у цьому відіграють гуманістичні за своєю спрямованістю теорії громадянського суспільства, природного права, соціальної й демократичної держави, а також правової держави, яку вважають якісно новою моделлю держави, в основу якої покладено пріоритет прав і свобод людини і громадянина, необхідність їх реалізації, забезпеченість достатніми й адекватними правовими засобами, гарантованість із боку держави [2, с. 118].

Умови воєнного стану, який було введено на всій території України 24 лютого 2022 року внаслідок повномасштабного військового вторгнення Російської Федерації на територію нашої суверенної держави, значною мірою впливають на усі без винятку правовідносини, здійснення повноважень органів влади, захист прав громадян, реалізацію прав і свобод людини. Зважаючи на це, питання про захист прав громадян, ґрунтовні розробки та пошуки оптимальних моделей вдосконалення та оптимізації захисту прав людини, особливо в умовах протистояння військовій агресії РФ, набувають виняткової актуальності.

Теоретичною базою наукового дослідження стали роботи таких вітчизняних та іноземних науковців, як: І.В. Берестовський, Д.С. Бойчук, В.Н. Бутилін, В.В. Бутнєв, Н.В. Вітрук, М.Т. Гаврильців, О.В. Іванов, Т.О. Закревська, А. Кожевнікова, Є.В. Краснов, С.А. Паршак, О. Пащенко, М.Д. Савенко, О.Л. Соколенко, А.В. Стрємоухов, С. Чорна та ін.

Метою наукового дослідження стало проведення комплексного наукового дослідження теоретичних аспектів питань захисту прав громадян в умовах протистояння військовій агресії РФ.

Результати

У правовій демократичній державі важливого значення набувають усебічний розвиток прав і свобод людини та їх забезпечення. Саме забезпечення прав і свобод людини є центром уваги правової науки.

Як слушно зазначає О. Петришин, права людини, незалежно від нормативного правового регулювання органами державної влади й місцевого самоврядування, є природним і невід'ємним надбанням, необхідним для нормального існування й гармонійного розвитку людини, яке має бути загальним і рівним, визнаватися державою в обсязі міжнародних стандартів [3, с. 13-14].

Важливим напрямом державної політики є реалізація закріплених у Конституції, законах України, ратифікованих міжнародних договорах норм і принципів у галузі прав людини, зокрема створення відповідних органів і формування певних механізмів, які б забезпечували їх реалізацію. Рівень забезпеченості прав і свобод людини свідчить про культурний, соціальний рівень розвитку суспільства й держави загалом. Забезпечення реалізації прав і свобод людини - це основна ознака сучасного демократичного, цивілізованого суспільства. Ця специфічна діяльність держави передбачає створення необхідних юридичних умов, за яких реалізація цих прав і свобод є максимально ефективною. Основною умовою є законодавче закріплення прав і свобод людини, що сукупно формує правовий статус громадян і є передмовою їх забезпечення [4, с. 6].

В Україні права і свободи людини є однією з найважливіших проблем, а їх визнання, гарантування, реалізація і захист - основне завдання держави, оскільки принцип пріоритету прав і свобод людини, закріплений у Конституції України (ст. 3), визначає зміст її правової політики.

Так, право людини на захист закріплене ч. 6 ст. 55 Конституції України: «Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань» [5].

На основі аналізу змісту цієї норми Д.С. Бойчук доходить висновку, що:

- «вітчизняна конституційна теорія виходить із того, що під правом на захист варто розуміти саме право людини, а не громадянина (про що свідчить формулювання «кожен»);

- реалізація права на захист обмежується винятково нормами-заборонами (тобто діє принцип «дозволено все, що прямо не заборонено»);

- право на захист передбачає захист своїх прав, адже «кожен має право... захищати свої права і свободи.»;

- це право може реалізовуватися відповідно до різного роду правовідносин, щодо яких людина має права та свободи» [6, с. 17].

Важливим у контексті побудови правової держави є розуміння та практичне впровадження захисту прав громадян не лише як однієї з її ознак, а саме як основної функції правової держави. Загалом функції держави постають як головні напрями та види її діяльності, що виражають сутність і соціальне призначення такої держави у сфері суспільного управління й державного врядування. Варто зазначити, що належить розрізняти загальні функції кожної держави як такої (економічна, політична, функція оборони) та функції, що безпосередньо випливають із засадничих соціально- політичних, правових і духовних принципів та закономірностей, покладених в основу конкретної держави. Це стосується і функцій сучасної демократичної правової держави, що, як уже вказувалось вище, є своєрідним продуктом історичного розвитку суспільства та держави.

Отож, діяльність держави має спрямовуватися насамперед на захист законних інтересів людини, а також на створення соціальних, правових, організаційних й економічних умов, що забезпечують права і свободи та вільний розвиток людини.

З цього приводу А. Кожевнікова у своїй роботі зазначає, що кожен громадянин повинен мати можливість вільно вибрати спосіб захисту своїх порушених прав. До того ж, він має бути впевнений у тому, що держава гарантує рівну можливість скористатися цими способами захисту. Це є передусім і викликом самій державі тримати оборону, стримувати військову агресію та водночас здійснювати захист прав та свобод своїх громадян. В іншому разі прагнення України до демократії, свободи, законності, рівності, гуманізму, правової держави, виражене в конституційних нормах і принципах, залишиться лише декларацією про наміри [7, с. 233].

Визнання прав і свобод людини найвищою цінністю й закріплення цього положення на конституційному рівні вимагає від держави певних гарантій щодо його реалізації. Практика показує, що нормативного закріплення обов'язку держави захищати права і свободи людини недостатньо, важливо створити умови, що сприяють втіленню його в життя. Задля ефективного захисту прав і свобод людини необхідна стійка до можливих порушень та негативних впливів внутрішньодержавна система, що містить безліч інструментів, механізмів захисту прав особи.

Поняття «захист» у сучасному тлумачному словнику визначається як власне охорона, а «охороняти» означає «оберігати когось, щось від небезпеки, загрози нападу, замаху тощо; стояти на варті біля чогось; вартувати, стерегти; забезпечувати, гарантувати недоторканність когось, чогось» [8, с. 619]. Тобто в загальному розумінні зазначені поняття взаємопов'язані, проте зовсім не виражають якихось диференційних особливостей.

На противагу загальнонауковому підходу в юридичному аспекті «охорона» (англійською - protection), як зауважує С. Чорна, є більш широким поняттям, ніж «захист» (англійською - enforcement). Ці терміни використовуються в різних юридичних термінологічних конструкціях задля позначення низки нормативних категорій і понять, які потребують наукового тлумачення змісту й відповідного практичного застосування [9, c. 187].

На сьогодні в національній юридичній літературі немає єдиного підходу до захисту прав людини.

Так, М.Д. Савенко зазначає, що захист прав і свобод передбачає певні дії особи, судових та адміністративних органів, спрямовані на попередження порушення прав, відновлення порушеного права, а також створення відповідних гарантій захисту людини [10, c. 10]. О. В. Іванов інтерпретує вказане поняття як «вчинення юрисдикційним органом держави певних владних дій, спрямованих на забезпечення уповноваженій особі можливості реалізації належного їй права та на примус зобов'язаних осіб до здійснення певних дій на користь уповноваженого» [11, с. 15]. Своєю чергою, захист прав людини він розглядає як «примусову юридичну діяльність органів державної влади та управління, правоохоронних органів, громадських об' єднань, посадових осіб та індивідів, що здійснюється законними способами з метою підтвердження чи відновлення оскарженого чи порушеного основного права» [12, с. 206].

Подібну точку зору підтримує і Є.В. Краснов, який під захистом прав розуміє діяльність з усунення перешкод на шляху реалізації суб'єктивних прав. У цій діяльності беруть участь громадяни, державні органи, органи місцевого самоврядування, посадові та службові особи, інші суб'єкти [13, с. 314].

На думку І.В. Берестовського, вона є «системою заходів демократичної, соціальної, правової держави, спрямованих на недопущення порушення наявних прав (їх попередження, контроль і нагляд за дотриманням прав), а також на підтвердження чи відновлення оскарженого чи порушеного права, що реалізується організаційними й правовими засобами і законним шляхом як органами державної влади і місцевого самоврядування, так і громадськими організаціями з метою нормалізації процесу здійснення прав і свобод особою» [14, с. 130].

Отже, термін «захист» вживається в юридичних конструкціях, що, зокрема, позначають, по- перше, юридичний обов'язок держави в особі уповноважених нею органів, організацій чи посадових осіб щодо захисту прав людини; по-друге, можливості особи реалізувати власне суб'єктивне право на захист у разі порушення її права. Тобто поняття «захист» пов'язане не зі звичною (нормальною) реалізацією прав, а лише з конкретним правопорушенням або оскарженням прав.

За своєю сутністю захист прав і свобод людини - це сукупність заходів організаційно-правового характеру, що спрямовані на правовий захист, усунення перешкод для реалізації суб'єктивних прав, відновлення порушених прав і застосування заходів покарання до суб'єкта правопорушення.

Водночас варто зазначити, що поряд із «захистом прав громадян» у юридичній літературі використовується термін «охорона прав громадян».

Спеціальноюридичний та мовний способи тлумачення змісту наведених юридичних конструкцій у текстах нормативно-правових актів дає підстави для висновку, що терміни «охорона» і «захист» вживаються як синоніми чи подібні за значенням поняття.

Питання співвідношення цих дефініцій дає змогу виділити кілька підходів. Так, Н.В. Вітрук ототожнює ці поняття, вважаючи їх взаємозамінними [15, с. 415], що пояснюється спрямованістю шляхів їхньої реалізації на досягнення однакового результату.

Інший підхід зводиться до того, що «охорона прав» та «захист прав» співвідносяться як ціле й частина [16, с. 45]. Вважаємо, що таке розуміння вносить деяку невизначеність у категоріальний апарат не лише теоретиків права, а й правозастосовувачів. Варто погодитися з думкою А.В. Стремоухова, який пропонує за критерій диференціювання зазначених понять обрати їхнє функціональне призначення. На його думку, охорона є тоді, коли немає порушення права, а захист має наступати тоді, коли є правопорушення [12, с. 166].

Т.О. Закревська зазначає, що термін «охорона прав» можна визначити як сукупність державних і громадських заходів правового характеру, що спрямовані на забезпечення (підтримання стану) безперешкодного здійснення суб'єктами правовідносин своїх прав та свобод через контроль за їх додержанням, профілактику, попередження та захист від порушення прав і свобод, а також застосування засобів відповідальності за їх порушення [17, с. 62].

Варто зазначити, що правові категорії «охорона прав» та «захист прав», як зауважує С.А. Паршак, є дійсно близькими за значенням. Окрім того, у правоохоронній діяльності держави ці поняття взаємопов'язані. Однак автор вважає, що категорії «охорона прав» та «захист прав» варто розрізняти та розглядати окремо, оскільки вони передбачають досягнення різних цілій та відрізняються способами використання. Охорона прав і свобод людини спрямована на попередження та недопущення порушень прав і свобод кожного учасника. Захист прав здійснюється у випадку порушення прав, загрози їх порушення або перешкоджання їх здійсненню. На думку автора, не можна ототожнювати ці різнопланові категорії, тому що «охорона прав» в юридичному сенсі означає статичний стан норм права, що спрямований безпосередньо на попередження порушень прав учасників. Порушення цих прав призводить до динамічного стану реалізації права на захист, тобто до захисту прав громадяни вимушені звертатися лише тоді, коли порушені їхні права чи інтереси, що охороняються законом [18, с. 159].

Отже, аналіз норм Конституції України, національного законодавства та міжнародних актів із прав людини дає підстави для висновку, що терміни «захист» та «охорона» в нормативному матеріалі вживаються як синоніми чи подібні за значенням поняття стосовно мети, завдань, методів та суб'єктів забезпечення прав і можуть використовуватись у практиці як ідентичні поняття.

Порівняння різних точок зору дало змогу сформулювати адекватне дійсності визначення захисту прав громадян, під яким варто розуміти примусову юридичну діяльність органів державної влади та управління, правоохоронних органів, громадських об'єднань та індивідів, що здійснюється законними способами з метою підтвердження або відновлення оскарженого (порушеного) права.

Забезпечення прав та законних інтересів громадян є соціальною цінністю, і можливе лише за умови дієвого механізму законодавчого врегулювання суспільних відносин, стабільності правових інститутів, дотримання рівності в правозастосовній практиці, невідворотності державного примусу під час скоєння правопорушень та злочинів, реального дотримання законних прав людини в діяльності.

Захист прав людини й громадянина здійснюється різними способами захисту. Сама сутність способу захисту детермінує вимоги, що визначають порядок захисту. Представники різних наукових шкіл сформували власні підходи до класифікації цієї правової категорії, зокрема низка вчених пропонує ділити способи захисту на централізований та децентралізований; інші вчені розрізняють складне та просте регулювання захисту прав.

Наголосимо, що захист права здійснюється у визначеній законом формі.

Форма захисту прав людини - це регламентований правом комплекс особливих процедур та заходів, що здійснюються правозастосовчими органами, створеними відповідно до Конституції України, і самою людиною в межах правозахисного процесу (процедури), та спрямовані на відновлення (підтвердження) порушеного (оскарженого) права. Вибір форми захисту права визначається: 1) характером матеріально-правових вимог, які підлягають захисту; 2) особливостями та характером компетенції органу, яким може бути розглянута ця вимога; 3) особливостями порядку розгляду заяви, скарги; 4) конкретними юридичними та фактичними умовами, у яких опинилася людина, чиє право було порушено, та її реальними можливостями самостійно захистити це право.

У юридичній літературі розрізняють форми захисту прав, способи, заходи й засоби захисту. Форма захисту є видом юридичної діяльності, у межах якої здійснюються охоронні правовідносини. Виділяють безпосередню, управлінську, судову й міжнародну форми захисту прав громадян [13, с. 83].

Залежно від того, який суб'єкт права застосовує заходи примусового характеру до порушника прав людини, форми захисту права поділяють на юрисдикційну й неюрисдикційну.

Юрисдикційна форма захисту прав людини - це діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування, правоохоронних органів та органів управління з відновлення (підтвердження) порушеного (оскарженого) права, що здійснюється в межах установлених законом процедур, результатом якої є вирішення справи по суті.

Процесуально-процедурна форма захисту права - це сукупність найдоцільніших процедур здійснення певних повноважень. Таке визначення однаковою мірою підходить для характеристики як процесуальної діяльності органів правосуддя, так і процедурної діяльності всіх юрисдикційних органів.

Судовий захист на етапі розвитку суспільства займає центральне місце серед усіх видів захисту прав. Під ним розуміється розгляд справ, суперечок про захист порушених прав і законних інтересів громадян і юридичних осіб будь-якої організаційно-правової форми, що здійснюється переважно в судах, які входять до судової системи України, а також у Міжнародному Суді ООН та Європейському Суді з прав людини.

Судова форма захисту є вищою, як зазначає М.Т. Гаврильців, порівняно з іншими, несудовими засобами, формою захисту суб'єктивних прав, свобод і законних інтересів, яка забезпечує усім зацікавленим особам максимум процесуальних гарантій. Тому право на судовий захист є засобом забезпечення передбаченої законом можливості людини звертатися до органів правосуддя щодо захисту її прав і законних інтересів. Своєю чергою, правосуддя як функція судової влади посідає особливе місце в системі гарантій захисту прав, свобод та законних інтересів, а доступ до нього є невід'ємною складовою права на звернення до суду та необхідною передумовою його реалізації [19, с. 162].

Основне місце суду в системі захисту прав громадян можна пояснити низкою причин:

- суд незалежний, підпорядковується лише чинному законодавству, при цьому функціонує принцип рівності всіх перед судом та законом;

- особлива процесуальна форма судового розгляду, що дозволяє розглянути справу по суті в залі суду;

- рішення суду є обов'язковим для виконання, а за відмови від виконання судових приписів застосовуються санкції;

- у судовому порядку громадяни можуть захищати будь-яке порушене суб'єктивне право та законний інтерес.

Отже, держава створює умови для реалізації прав і свобод людини і громадянина шляхом створення умов задля правової діяльності органів судової влади, а чинним законодавством України встановлюються норми, згідно з якими має здійснюватися сама процедура звернення громадянина до суду та розгляд його звернення. Детально процедура розгляду заяви особи, право на повагу до гідності якої порушено, визначена процесуальним законодавством України.

Так, після 24 лютого 2022 року, коли збройна агресія Російської Федерації проти України набула повномасштабного характеру (а фактично вона була розпочата ще 20 лютого 2014 року), правові гарантії захисту прав людини опинилися під загрозою. Саме ці обставини стали причиною введення Президентом України режиму воєнного стану. Нові реалії поставили під загрозу базові людські права, зокрема і право на життя. Правила, що формувалися десятиліттями в цивілізованому світі, припиняють своє існування. Міжнародний правовий порядок виявився безсилим перед новими викликами і на сьогодні ми є свідками формування нових тенденцій у міжнародній політиці та нових механізмів виходу з критичних станів.

Варто також зазначити, що в умовах воєнного стану деякі конституційні права громадян можуть обмежуватися задля більш ефективної мобілізації ресурсів держави з метою протидії військовій агресії. Рішення щодо обмеження прав та свобод населення приймається військовим командуванням разом з іншими органами влади.

Так, відповідно до ст. 20 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», «правовий статус та обмеження прав і свобод громадян та прав і законних інтересів юридичних осіб в умовах воєнного стану визначаються відповідно до Конституції України та цього Закону. В умовах воєнного стану не можуть бути обмежені права і свободи людини і громадянина, передбачені частиною другою статті 64 Конституції України» [20].

Отже, можемо дійти висновку, що усі органи державної влади, особливо судової, є незамінними в механізмі функціонування держави. Це набуває особливої важливості в складні періоди життя суспільства, які вимагають запровадження особливих екстраординарних станів, зокрема воєнного стану. У так періоди судові органи мають функціонувати безперервно, тому що державним захистом забезпечуються й гарантуються права і свободи людини і громадянина, які закріплені й гарантовані Конституцією України.

Висновки

Права людини в умовах воєнного стану є особливо вразливими, а їх захист може бути ускладненим. У Конституції України й відповідних законах України передбачений механізм, що дає змогу обмежити реалізацію певних прав. Особлива відповідальність у процесі захисту прав людини, особливо в умовах протистояння військовій агресії РФ, покладена на державу в особі уповноважених Конституцією та законами органів державної влади.

В умовах воєнного стану висуваються посилені вимоги щодо функціонування органів державної влади, зокрема щодо їх єдності в здійсненні оборонної функції.

Щодо захисту своїх законних прав та інтересів в умовах воєнного стану варто звертатися до правоохоронних органів - підрозділів Національної поліції України, прокуратури, Служби безпеки України, а також до інших органів влади, які продовжують працювати в певній місцевості. Окрім того, захистити свої права можна через звернення до суду.

Отже, основними способами (видами) захисту прав громадян в Україні є:

1) захист прав органами публічної влади;

2) захист прав громадян громадськими об'єднаннями;

3) самозахист прав людиною, що передбачає:

- звернення до державних органів та органів місцевого самоврядування;

- публічні виступи громадян на захист своїх прав;

- звернення до громадських об'єднань, засобів масової інформації та правозахисних організацій;

- оскарження дій (бездіяльності) посадових осіб, які порушують права громадян;

- звернення до міжнародних органів захисту прав людини.

Список використаних джерел

1. Пащенко О. Європейські стандарти у галузі прав людини: реалії та перспективи українського законодавства. Право України. 2006. № 4. С. 32-35.

2. Соколенко О.Л. Захист прав громадян як основна функція правової держави. Часопис Київського університету права. 2013. №2. С. 118-121. URL: http://kul.kiev.ua/images/chasop/2013_2/118.pdf

3. Петришин А.В. К вопросу об общетеоретическом понятии прав человека. Проблемы законности. 1997. С. 3-27.

4. Бутнев В.В. Понятие механизма защиты субъективных гражданских прав. Механизм защиты субъективных гражданских прав. Ярославль. 1999. С. 3-17.

5. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141.

6. Бойчук Д.С. Щодо питання місця права на захист у системі прав людини. Проблеми законності. 2017. Випуск 136. С. 15-20. URL: file:///C:/Users/User/Downloads/k-voprosu- o-meste-prava-na-zaschitu-v-sisteme-prav-cheloveka.pdf

7. Кожевнікова А. Засоби захисту прав людини в умовах Російсько-українського конфлікту. Юридичний вісник. 2020. № 2. С. 233-242. URL: http://www.yurvisnyk.in.ua/v2_2020/34.pdf

8. Сучасний тлумачний словник української мови. За заг. ред. В.В. Дубічинського. Харків : ВД «ШКОЛА», 2011. 1008 с.

9. Чорна С. Роль судової влади в конституційно-правовому механізмі захисту прав і свобод людини. Підприємництво, господарство і право. 2020. № 8. С. 186-190. URL: http://pgp-journal.kiev.ua/archive/2020/8/31.pdf

10. Савенко М.Д. Національна система правового захисту людини. Наукові записки. 2007. Том 64. С. 10-15. URL: http://ekmair.ukma.edu.ua/bitstream/handle/123456789/6982/Savenko_Nacional%60na_sy %60stema.pdf?sequence=1&isAllowed=y

11. Иванов О.В. Защита субъективных прав и проблема истины в гражданском процес се. Вестник МГУ. Сер. 11. Право. 1996. № 2. С. 15-18.

12. Стремоухов А.В. Правовая защита человека. СПб.: Изд-во СПбГУП. 2007. 312 с.

13. Краснов Є.В. Особливості судового захисту прав у сфері соціального забезпечення. Актуальні проблеми теорії трудового права та права соціального забезпечення : монографія / кол. авт.; за заг. ред. Г. І. Чанишевої. Одеса : Фенікс, 2015. С. 314-328. URL: http://dspace.onua.edu.ua/bitstream/handle/11300/5142/Krasnov%20Є.%20V.%20%20%20 Osoblivosti%20sudovogo%20zahistu%20prav.pdf?sequ

14. Берестовський І. В. Захист прав людини і громадянина як функція української держави. Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ. 2011. № 4. С. 124-131.

15. Витрук Н.В. Общая теория правового положения личности. М.: Норма. 2008. 448 с.

16. Бутылин В.Н. Институт государственно-правовой охраны конституционных прав и свобод. Журнал российского права. 2001. № 12. С. 45-46.

17. Закревська Т.О. Щодо поняття охорони прав, свобод та законних інтересів свідка у кримінальному процесі. Юридичний науковий електронний журнал. 2020. № 2. С. 6063. URL: http://www.lsej.org.ua/2-2_2020/17.pdf

18. Паршак С.А. Механізм забезпечення прав учасників кримінального провадження у контексті правозахисної функції держави. Європейські перспективи. 2014. № 7. С. 157162. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/evpe_2014_7_29

19. Гаврильців М.Т. Захист законного інтересу як передумова на звернення до адміністративного суду: поняття, сутність, види. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія Юридична. Львів : ЛьвДУВС. 2016. Вип. 4. С. 161-171.

20. Про правовий режим воєнного стану: Закон України від 12 травня 2015 року № 389- VIII. Відомості Верховної Ради України. 2015. Ст. 250.

Размещено на Allbest.ru