Правове забезпечення становлення інституту військового капеланства в Україні

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Навчально-науковий інститут права

Кафедра службового та медичного права

Правове забезпечення становлення інституту військового капеланства в Україні

Проневич О.С., д.ю.н., професор

м. Київ, Україна

Анотація

Стаття присвячена осмисленню традиції формування правового забезпечення військово-релігійного співробітництва та ретроспективи становлення концептуальних і організаційних засад інституціоналізації військового капеланства, з'ясуванню специфіки артикуляції стрижневих правових дефініцій, аналізу стану легального закріплення кваліфікаційних вимог до військових капеланів та їх службово-правової правосуб'єктності, а також визначенню перспектив новелізації законодавства, що регулює відродження військового капеланства та здійснення душпастирської опіки військовослужбовців.

Ключові слова: військовий капелан, Служба військового капеланства, душпастирська опіка, військова капеланська діяльність, духовно-релігійні потреби.

Аннотация

Статья посвящена осмыслению традиции формирования правового обеспечения военно-религиозного сотрудничества и ретроспективы становления концептуальных и организационных основ институционализации военного капелланства, определению специфики артикуляции стержневых правовых дефиниций, анализу состояния легального закрепления квалификационных требований к военным капелланам и их служебно-правовой правосубъектности, а также определению перспектив новеллизации законодательства, которое регулирует возрождение военного капелланства и осуществление душпастырской опеки военнослужащих.

Ключевые слова: военный капеллан, Служба военного капелланства, душпастырская опека, военная капелланская деятельность, духовно-религиозные потребности.

Annotation

O.S. Pronevych, doctor of juridical sciences, professor, professor of the department public service and medical law, Educational and Scientific Institute of Law Taras Shevchenko National University of Kyiv, Ukraine

The article is devoted to the understanding of the tradition of the formation of legal support for militaryreligious cooperation and the retrospective of the formation of the conceptual and organizational foundations of the institutionalization of military chaplaincy, the clarification of the specifics of the articulation of core legal definitions, the analysis of the state of legal establishment of qualification requirements for military chaplains and their service-legal legal personality, and as well as determining the prospects for revising the legislation regulating the revival of military chaplaincy and the implementation of pastoral care for military personnel.

It has been established that currently in Ukraine, the appropriate normative and legal basis has been created for the affirmation of a secular model of military-religious relations, the involvement of the most qualified representatives of the clergy of the largest denominations to meet the spiritual and religious needs of military personnel, the introduction of the institute of military chaplaincy/clergy in military formations, and the establishment of pastoral care for military personnel. The legislator implemented a «militarized» model of military chaplaincy, which objectively led to the increased conflict of domestic legislation in the field of military-religious cooperation. The specificity of the socio-legal nature of military chaplaincy lies in the immanence of military chaplains in the dualistic function of «military serviceman and wise mentor/advisor for all denominations and confessions». The activities of military chaplains aimed at overcoming social anomalies/addictions, ensuring equal opportunities, overcoming post-traumatic stress disorder, etc., are invaluable. A significant obstacle to the institutionalization of the Military Chaplaincy Service is the archaic nature of departmental legal acts that determine the strategic directions of military chaplaincy activity and the service-legal legal personality of military chaplains. In the conditions of full-scale armed aggression of the Russian Federation against Ukraine, the need to develop an expanded draft law on the institution of military chaplaincy in the field of defense and security has become ripe.

Keywords: military chaplain, military chaplaincy service, pastoral care, military chaplaincy, spiritual and religious needs.

Постановка проблеми

Аксіоматично, що мілітарні та паралімітарні формування виконують оперативно-службові та бойові завдання в умовах існування екзистенційної загрози для особового складу. Здатність військовослужбовців долати надмірне психоемоційне навантаження залежить від усвідомлення особливої значущості виконуваної соціальної місії, високого рівня готовності захищати Вітчизну, безумовного виконання приписів статутів Збройних Сил України та дотримання загальнолюдських норм моралі. Особливе значення має формування морально-психологічної стійкості та бойової готовності особового складу ефективно діяти в екстремальній ситуації під деструктивним впливом потужних стрес-факторів. В умовах посиленого військового вишкілу або інтенсивних бойових дій військовослужбовці потребують духовної підтримки й мудрої поради військового капелана як «душпастира та бойового побратима, покликаного захистити в людині людське». Легальне підґрунтя для запровадження службово-правового інституту військового капеланства було закладено законодавцем нещодавно у контексті імплементації європейської доктрини управління людськими ресурсами, ствердження ідеї військового лідерства, формування людиноцентричної ціннісної платформи сектору оборони і безпеки. Наразі зберігається необхідність формування цілісного об'єктивного уявлення щодо еволюції підходів публічної влади до відродження інституту військового капеланства в Україні, глибини концептуалізації цієї наукової проблеми, стану нормативно-правового та організаційного забезпечення службової діяльності військових капеланів.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. В умовах збройної агресії Російської Федерації проти України у вітчизняній науці активізувався фаховий дискурс, присвячений рецепції інституту військового капеланства. Примітно, що ситуативну зацікавленість окремими аспектами проблеми у першу чергу виявляють журналісти, історики, соціологи та громадські діячі. Їх публікації мали фрагментарний характер, оскільки досліджувалася діяльність православних капеланів Війська Польського у 1919-1949 роках (А. Стародуб [1]), функціонування душпастирської служби українських військових формацій першої половини ХХ століття (Д. Забзалюк [2]), відродження капеланства в українському війську (Ю.В. Бураков, О.А. Томчук [3]), капеланство в умовах Антитерористичної операції (С.В. Филипчук [4]), становлення інституту військового капеланства в Україні (О.П. Ткачук [5]), «основи військового капеланства» (Т. Калениченко, Р. Коханчук [6]) тощо. У вітчизняній юриспруденції традиція доктринального обґрунтування службово-правового інституту військового капеланства та дослідження стану нормативно-правового регулювання службової діяльності військових капеланів донині не сформувалася. Правознавці загалом фокусували увагу на «діяльності військових капеланів за законодавством України» (Ю.В. Кривенко [7]), інституті душпастирства в органах охорони правопорядку Німеччини та Польщі (О.С. Проневич [8]), зарубіжному досвіді душпастирської опіки військовослужбовців (М.М. Ващук [9]), правових основах церковного служіння в Збройних Силах України (С.М. Скуріхін [10]) тощо. Зазначимо, що після прийняття Закону України «Про Службу військового капеланства» від 30 листопада 2021 року зазначені публікації значною мірою втратили актуальність та можуть розглядатися переважно крізь призму історико-правової ретроспективи і концептуалізації проблеми військового капеланства.

Невирішені раніше проблеми. Наразі назріла нагальна необхідність ініціювання наукового дискурсу щодо вироблення концепції запровадження інституту військового капеланства у сфері оборони і безпеки, визначення соціально-правової природи військового капеланства, подолання колізійності законодавства у сфері військово-релігійного співробітництва, коригування організаційних засад партнерської взаємодії сил оборони з релігійними організаціями, з'ясування специфіки правого регулювання службової діяльності військових капеланів у різних військових формуваннях, виявлення актуальних проблем інституціоналізації Служби військового капеланства тощо. Особливу увагу доцільно приділити дослідженню теорії та практики душпастирської опіки військовослужбовців, встановленню наявності формальних підстав для тлумачення військової капеланської діяльності як «компоненту релігійного сервісу», визначенню глибини душпастирської опіки військовослужбовців і працівників військових формувань, а також членів їх сімей, аналізу ієрархічної структури/рівнів відповідальності Служби військового капеланства, з'ясуванню обґрунтованості каталогу кваліфікаційних вимог до військових капеланів тощо.

Метою статті є осмислення традиції формування правового забезпечення військоворелігійного співробітництва і ретроспективи становлення концептуальних та організаційних засад інституціоналізації військового капеланства в окремих військових формуваннях, з'ясування специфіки артикуляції стрижневих правових дефініцій, аналізу стану легального закріплення кваліфікаційних вимог до військових капеланів та їх службово-правової правосуб'єктності, а також визначення перспектив новелізації вітчизняного законодавства, що регулює рецепцію військового капеланства та здійснення душпастирської опіки військовослужбовців.

Виклад основного матеріалу

Формування належного морально-психологічного клімату у військових підрозділах є одним із засадничих постулатів воєнної доктрини. Досвід армій провідних країн світу свідчить, що військове капеланство є специфічним інструментом реалізації державної соціальної політики та ефективною формою душпастирської опіки військовослужбовців. Душпастирська опіка здійснюється у контексті зміцнення морально-психологічного потенціалу збройних сил та інших мілітаризованих формацій. Служба військового капеланства функціонує у багатьох країнах (Капеланська служба армії США, Військово-церковна служба Бундесверу ФРН, Військово-капеланська служба збройних сил Канади тощо). Військові капелани реалізують дуалістичну духовно-управлінську функцію. З одного боку, вони здійснюють «духовно-гуманітарну просвіту», сприяють військовослужбовцям у задоволенні духовно-релігійних потреб шляхом проведення богослужінь і реалізації заходів душпастирської опіки. З іншого боку, військові капелани консультують командний склад військових підрозділів з широкого спектру світоглядно-ціннісних питань «релігійного виховання», проводять практичні заходи у сфері управління людськими ресурсами. Військові капелани переважно проходять військову службу за контрактом. Для кандидатів на відповідну посаду встановлюється низка формальних кваліфікаційних вимог, а саме: вік; відмінне здоров'я; академічна університетська богословська освіта магістерського освітньо-кваліфікаційного рівня; необхідні «інтелектуальні, моральні та психологічні кваліфікації»; духовний сан і пастирська підготовка; «апробат на душпастирську службу від ієрархів церковної інституції».

Після прийняття на військову службу новопризначені військові капелани проходять базовий мілітарний вишкіл з метою опанування основ військового мистецтва, набуття навичок володіння вогнепальною зброєю/військовою технікою та надання першої медичної допомоги. Це об'єктивно зумовлено прагненням забезпечити достатній рівень військової спроможності військових капеланів та сформувати у них об'єктивне уявлення щодо специфіки службової діяльності «військової пастви». Духовна діяльність військових капеланів ґрунтується на постулаті щодо толерантного ставлення до усіх конфесій та добровільності відвідування військовослужбовцями богослужінь, інших публічних та індивідуальних релігійних заходів. Богослужіння для військовослужбовців можуть проводитися у військових храмах, похідних церквах, польових каплицях, молитовних куточках тощо. Згідно з нормами міжнародного гуманітарного права військові капелани комбатантами не визнаються.

Відповідно до статті 35 Конституції України кожному гарантовано право на свободу світогляду та віросповідання, що включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність [11]. Згідно зі статтею 21 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 року передбачено, що командування військових частин надає можливість військовослужбовцям брати участь у богослужіннях і виконанні релігійних обрядів [12].

Забезпечення душпастирської опіки церкви над військовослужбовцями та рецепція інституту військового капеланства є стратегічним напрямом вдосконалення виховної роботи у Збройних Сил України та інших військових формуваннях. правовий інституціоналізація військовий капелан

Інститут військового капеланства постав на теренах України за часів Визвольних змагань 1917-1921 років. Як констатує П.К. Подобєд, військове капеланство було започатковано 17 квітня 1917 року, «коли православний священик Микола Маринич став членом Військового клубу ім. П. Полуботка, а відтак полковим священиком 1-го Українського козацького полку імені Богдана Хмельницького». Інституалізація православного душпастирства в українському війську пов'язана зі створенням у 1920 році Головної управи військового духовенства Армії Української Народної Республіки. Після окупації більшовиками території УНР військові капелани працювали до 1924 року в таборах інтернованих вояків Армії УНР. У міжвоєнний період окремі аспекти військового душпастирства досліджували колишній міністр віросповідань УНР митрополит Української автокефальної православної церкви Іларіон (Огієнко) та колишній очільник Головної управи військового духовенства православний митрофорний протоієрей Павло Пащевський, який підготував розвідку «Про участь і ролю українського духовенства в змаганнях 1917-1921 років за Незалежність України» [13, с. 69-70].

Відродження військового капеланства розпочалося з 1996 року, коли «в різних конфесіях починають формуватися напрями діяльності щодо задоволення духовних потреб військовослужбовців, призначаються відповідальні за дані напрями, створюються відповідні структури» [14]. Суттєвим кроком стало створення у структурі центральних органів управління окремих церков спеціалізованих структурних підрозділів, уповноважених здійснювати взаємодію з військовими формуваннями. Найперше виникли Синодальне управління Української православної церкви із взаємодії зі Збройними Силами та іншими військовими формуваннями України (1999 р.), Синодальне управління духовно-патріотичного виховання Української православної церкви Київського патріархату у зв'язках із Збройними Силами та іншими військовими формуваннями України (1999 р.) та Департамент патріаршої курії Української греко-католицької церкви у справах душпастирства силових структур України (2006 р.). В інших релігійних організаціях було запроваджено інститут уповноваженого на співпрацю з Міністерством оборони України.

Попри вжиття окремих спорадичних організаційних заходів тривалий час співробітництво Збройних Сил України з релігійними організаціями системного характеру не набувало, а душпастирство військовим керівництвом вузько сприймалося як «позаштатне явище». Так, наприклад, у Концепції виховної роботи у Збройних Силах та інших військових формуваннях України, затвердженій указом Президента України від 4 вересня 1998 року №981/98, про «релігійний компонент» виховної роботи у мілітарних формаціях не згадувалося взагалі [15]. Натомість в Концепції гуманітарного і соціального розвитку у Збройних Силах України, затвердженій указом Президента України від 12 січня 2004 року №28/2004, було акцентовано наголошено на обов'язкові Міністерства оборони України здійснювати заходи з метою забезпечення реалізації права військовослужбовців на свободу світогляду і віросповідання, а також організовувати взаємодію з релігійними організаціями та залучати до проведення виховних заходів з особовим складом фахівців у галузі релігієзнавства і теології [16].

Дослідники наголошують, що у 2003 році було створено прецедент включення військових капеланів до складу контингентів українських миротворців в Іраку, Косово, С'єрра-Леоне та Конго [17, с. 173]. У подальшому керівництво військового відомства послідовно приділяло прискіпливу увагу формуванню доктринально-правового підґрунтя рецепції інституту військового капеланства та встановлення душпастирської опіки військовослужбовців, а також визначенню базових параметрів військово-релігійного співробітництва. Так, відповідно до Директиви Міністра оборони України «Про впорядкування питань задоволення релігійних потреб військовослужбовців Збройних Сил України» від 21 квітня 2006 року №Д-25 з метою «недопущення стихійності у сфері взаємодії з представниками різних церков (релігійних організацій), врегулювання механізму задоволення релігійних потреб віруючих військовослужбовців» було наголошено на неприпустимості застосування будь-якого примусу до військовослужбовців при проведенні заходів щодо задоволення їх релігійних потреб, дотриманні принципу рівності церков (релігійних організацій), дотичних до забезпечення задоволення релігійних потреб військовослужбовців, унеможливленні розпалювання «міжконфесійних суперечок серед військовослужбовців», здійсненні допуску духовенства на території військових частин «у встановленому порядку з дотриманням вимог щодо охорони державної таємниці», визначенні наказами по військовій частині часу та порядку проведення заходів для віруючих військовослужбовців на території військової частини та за її межами тощо. Примітно, що у цьому документі вперше було визначено такі форми співпраці з представниками релігійних організацій: організація святкування релігійних свят, проведення богослужінь та інших релігійних обрядів, роз'яснення суті змісту священних книг; благословення (поза строєм) військовослужбовців перед виконанням (або після) навчально-бойових та миротворчих завдань; отримання військовими бібліотеками релігійної літератури; проведення бесід на морально-етичні та патріотичні теми; перегляд відеофільмів на релігійну та військову тематику; концерти духовної музики тощо [18].

10 листопада 2008 року Міністерство оборони України підписало Меморандум про співпрацю у справах душпастирської опіки військовослужбовців Збройних Сил України з представниками семи церков і релігійних організацій (Української православної церкви, Української православної церкви Київський Патріархат, Української греко-католицької церкви, Римської католицької церкви, Всеукраїнського союзу об'єднань християн-баптистів, Української автокефальної православної церкви, Духовного управління мусульман України). У Меморандумі було задекларовано намір створити Раду у справах душпастирської опіки військовослужбовців Збройних Сил. Зауважимо, що перспектива розбудови у Збройних Силах України системи душпастирської опіки та інституціоналізації військового капеланства розглядалася у контексті «забезпечення конституційного права особового складу на свободу совісті та віросповідання, створення здорового психологічного клімату у військових колективах, родинах військовослужбовців, посилення військово-патріотичного виховання, формування засад моральності та духовності, об'єднання зусиль Війська і Церкви у належному формуванні багатого внутрішнього світу захисника Вітчизни та створення позитивної мотивації до військової служби» [19].

Згідно з наказом Міністра оборони України від 17 березня 2009 року №115 було затверджено Положення про Раду у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України. Рада набула статусу «представницького міжконфесійного консультативно-дорадчого органу, що діє на громадських засадах при Міністерстві оборони України». Основні напрями діяльності Ради було визначено таким чином: участь у розробленні пропозицій щодо вдосконалення законодавства у сфері задоволення релігійних потреб військовослужбовців, громадській експертизі проектів нормативно-правових актів; задоволення релігійних потреб військовослужбовців; забезпечення задоволення релігійних потреб представниками різних релігійних організацій; участь у патріотичному, духовному, морально-етичному і культурно-естетичному вихованні військовослужбовців; сприяння науковим дослідженням у сфері душпастирської опіки тощо [20].

Важливою віхою у становленні інституту військового капеланства стало затвердження Концепції душпастирської опіки у Збройних Силах України від 22 квітня 2011 року, де вперше було запропоновано варіанти формального визначення стрижневих дефініцій «військовий священнослужитель (священник, капелан, душпастир, імам)» та «душпастирська опіка військовослужбовців», артикульовано мету, принципи і завдання душпастирської опіки військовослужбовців, визначено організаційні засади та виокремлено структурні рівні душпастирської опіки у Збройних Силах України. Прикметно, що у Концепції йшлося про можливість здійснення душпастирської опіки військовим капеланом не лише віруючих військовослужбовців, які належать до його конфесії, але й «тих, хто добровільно прийшов до нього». Головна мета душпастирської опіки була сформульована крізь призму «забезпечення задоволення релігійних потреб військовослужбовців», а до завдань душпастирської опіки у тому числі було віднесено виховання «готовності до самопожертви заради Батьківщини та ближніх» та «почуття любові до Батьківщини, поваги до загальнолюдських цінностей, культурного та духовного надбання», «розвитку стійких моральних якостей справедливості, мужності, поміркованості, дисциплінованості, вірності своїм обов'язкам тощо» [21].

Концептуалізація проблеми душпастирської опіки мала суттєве значення для вдосконалення окремих алгоритмів публічного адміністрування у сфері оборони. Так, базові положення Концепції було покладено в основу Методичних рекомендацій керівникам органів військового управління, командирам (начальникам) військових частин, військових навчальних закладів, установ та організацій Збройних Сил України щодо удосконалення військово-релігійного співробітництва (2013 р.). Методичні рекомендації містять такі постульовані положення: морально-релігійне виховання є складовою бойової та морально-психологічної підготовки військовослужбовців; вивчення релігійної обстановки є наріжним каменем організації задоволення релігійних потреб військовослужбовців; глибина релігійних переконань військовослужбовців, обізнаність у догматиці, суворість дотримання релігійних практик не може бути критерієм в оцінці необхідності організації процесу задоволення їхніх релігійних потреб; конфесійна приналежність військовослужбовців і потреба у спілкуванні зі священником має враховуватися «при нещасних випадках та потребі організовувати поминальні або реабілітаційні заходи»; практичні заходи щодо задоволення релігійних потреб і тематики духовно-просвітницьких бесід мають включатися до щомісячних планів роботи з особовим складом військових частин; командир зобов'язаний враховувати основні релігійні потреби військовослужбовців (святкувати релігійні свята, молитися індивідуально, спілкуватися зі священиком, брати участь в храмових богослужіннях, читати Священні Писання, читати релігійну літературу, дотримуватися посту, вивчати (поглиблювати) основи віри, приймати Таїнства (сповідь, причастя, хрещення тощо), здійснювати паломництва); командир повинен запобігати міжконфесійним протистоянням і конфліктам та вживати заходів з метою недопущення «поділу» військових частин за конфесійним принципом; недоцільність дозволу відвідування цивільними віруючими храмів на території військових частин зумовлена прагненням уникнути небезпеки «перетворення культової споруди в парафіяльний храм» з подальшими спробами відчуження землі і недопущення віруючих інших конфесій; розташовані на землях оборони культові споруди належать до нерухомого військового майна, що має обліковуватися органами територіальних квартирно-експлуатаційних частин тощо. У цьому документі запропоновано загальний коректний алгоритм діяльності командира щодо організації задоволення релігійних потреб військовослужбовців [22].

Розпорядженням Кабінету Міністрів України «Про службу військового духовенства (капеланську службу) у Збройних Силах, Національній гвардії, Державній спеціальній службі транспорту та Державній прикордонній службі» від 2 липня 2014 року №677-р вперше було створено правове підґрунтя для запровадження служби військового капеланства в окремих збройних формаціях. Відповідно до абзацу першого пункту 1 розпорядження встановлено, що військовими капеланами є священнослужителі, які запропоновані релігійними організаціями, успішно пройшли відбір, працевлаштовані у підрозділи шляхом укладення трудових договорів, належать до персоналу названих мілітарних відомств. Окремо було наголошено на необхідності розроблення і затвердження положень про відбір священнослужителів, запропонованих релігійними організаціями для забезпечення душпастирської опіки військовослужбовців і резервістів, а також здійснення їх військово-гуманітарної і військово-психологічної підготовки, навчання основам військової справи. Міністерство соціальної політики України було зобов'язано підготувати пропозиції щодо доповнення Класифікатора професій професією, за якою забезпечується душпастирська опіка військовослужбовців і резервістів Збройних Сил, Національної гвардії, Державної спеціальної служби транспорту та Державної прикордонної служби [23]. Принагідно зауважимо, що згодом спеціальним наказом було внесено доповнення до підкласу «Професіонали в галузі релігії» Класифікатора професій за кодом КП 2460 «військовий капелан» (рішення набуло чинності 1 березня 2016 року).

Першу редакцію Положення про службу військового духовенства (капеланську службу) у Збройних Силах України було затверджено наказом Міністра оборони України від 14 грудня 2015 року №40 [24]. Відповідно до чинного Положення про службу військового духовенства (капеланську службу) у Збройних Силах України, затвердженого наказом Міністра оборони України від 14 грудня 2016 року №685, визначено основні завдання, порядок діяльності структурних підрозділів (посадових осіб) Міністерства оборони України, Збройних Сил України з питань організації діяльності служби військового духовенства (капеланської служби) та права і обов'язки військових священиків (капеланів). У цьому документі встановлено, що поняттям «військові священики (капелани)» охоплюються «фізичні особи, які мають духовну освіту, є священнослужителями зареєстрованої в Україні релігійної організації, пройшли відбір та прийняті на роботу на посади працівників у військових частинах, військових навчальних закладах, установах та організаціях Збройних Сил України для задоволення релігійних потреб особового складу», а капеланську службу становлять структурні підрозділи (посадові особи) з питань служби військового духовенства (капеланства) та військові капелани. Згідно з пунктом 4 Положення встановлено такі кваліфікаційні вимоги до військового капелана: громадянство України; духовна освіта; статус священнослужителя релігійної організації України; рекомендація керівника чи уповноваженого цієї релігійної організації для здійснення служіння серед особового складу Збройних Сил України; досвід діяльності священнослужителем не менше ніж три роки; володіння державною мовою.

В аналізованому Положенні виокремлено такі основні напрями діяльності військового капелана: задоволення релігійних потреб військовослужбовців та членів їх сімей; релігійно-освітня робота; душпастирська опіка військовослужбовців та членів їх сімей; соціально-доброчинна діяльність. Основні завдання військового капелана визначено таким чином: організація та проведення молитов, богослужінь, благословень, урочистих і поминальних заходів та інших релігійних обрядів і культів, пов'язаних із задоволенням релігійних потреб військовослужбовців; виховання військовослужбовців на основі морального і духовного потенціалу релігійної та культурної спадщини українського народу; допомога військовослужбовцям у розвитку їх особистісних та колективних моральних якостей на основі братерства, мужності, хоробрості, відповідальності, поміркованості, стійкості, жертовності, дисциплінованості, розсудливості; ознайомлення військовослужбовців з основами релігійного вчення; виховання у військовослужбовців толерантного ставлення до людей з іншим світоглядом та релігійними переконаннями; ознайомлення особового складу з історією національного, культурного та релігійного становлення української державності; налагодження партнерських відносин з представниками релігійних організацій, які діють у місцях дислокації військових частин; участь у реабілітації особового складу, який потребує психологічної допомоги; всебічна душпастирська опіка та турботливе ставлення до військовослужбовців та членів їх сімей [25].

Зазначимо, що ключові постулати Положення про службу військового духовенства (капеланську службу) у Збройних Силах України було транспоновано у відомчі положення про службу військового капеланства Національної гвардії України (наказ Міністерства внутрішніх справ України «Про затвердження Положення про службу військового духовенства (капеланську службу) у Національній гвардії України» від 24 березня 2016 року №205 [26]), Державної прикордонної служби України (наказ Міністерства внутрішніх справ України «Про затвердження Положення про службу військового духовенства (капеланську службу) у Державній прикордонній службі України» від 10 жовтня 2016 року №1065 [27]) та Державної спеціальної служби транспорту (наказ Міністерства інфраструктури України ««Про затвердження Положення про службу військового духовенства (капеланську службу) у Державній спеціальній службі транспорту» від 6 червня 2017 року №201 [28]).

Наголосимо, що до 2016 року військові капелани ініціативно виконували службові обов'язки на волонтерських засадах. Прецедент запровадження штатних посад військових капеланів було створено Національною гвардією України. Згодом таку практику було запозичено Збройними Силами України. Однак в умовах невизначеності правового статусу військового капелана гостро відчувалася нагальна необхідність підготовки спеціального закону, де було б комплексно врегульовано усі аспекти їх службової діяльності.

Упродовж 2019-2021 років було розроблено три законопроекти про військове капеланство. Підготовлений представницькою групою народних депутатів України законопроект №10244-1 «Про військове капеланство» був прийнятий 6 червня 2019 року у першому читанні на засіданні Верховної Ради України попереднього VIII скликання, однак після позачергових парламентських виборів законотворчий процес щодо подальшого розгляду цього законопроекту було припинено (відомості про його відкликання або відхилення відповідно до вимог статті 95 Регламенту Верховної Ради України відсутні). Примітно, що автори законопроекту №10244-1 прагнули створити правове підґрунтя для «демілітаризації» служби військового духовенства шляхом вилучення посад військових капеланів із штатного розпису військових частин (вони вважали необґрунтованим та надмірно обтяжливим для державного бюджету плановане збільшення штатної чисельності складових сил оборони орієнтовно на тисячу посад військових капеланів, а також наголошували на неминучості зниження довіри військовослужбовців до військових капеланів як «елементів номенклатурної адміністративно-владної вертикалі») [29]. У вересні 2020 року народні депутати України С. Шахов та М. Волинець зареєстрували законопроєкт №4148 «Про військове капеланство у Збройних Силах України», який згодом було відкликано. Автори законопроекту наголошували на об'єктивній зумовленості необхідності його ухвалення залученістю військових капеланів до душпастирської опіки військовослужбовців у зоні проведення АТО/ООС, «ситуативністю» їх діяльності. Особлива увага була приділена визначенню порядку відбору кандидатур на посади військових капеланів, запровадженню інституту помічника військового капелана, встановленню меж підпорядкування, формальному визначенню підстав припинення діяльності військового капелана [30]. У січні 2021 року велика група народних депутатів України ініціювала законопроект №4626 «Про Службу військового капеланства», який було прийнято на засіданні Верховної Ради України від 30 листопада 2021 року [31].

Закон України «Про Службу військового капеланства» забезпечує регулювання відносини у сфері реалізації конституційного права на свободу світогляду та віросповідання військовослужбовців, визначає організаційно-правові засади діяльності Служби військового капеланства. У цьому Законі вперше дано легальне визначення стрижневих категорій («військовий капелан», «військова капеланська діяльність», «душпастирська опіка», «Служба військового капеланства», «духовно-релігійні потреби» тощо). Характерно, що законодавець надав перевагу «мілітаризованій» моделі військового капеланства. Служба військового капеланства виокремлена як самостійна структура у складі військових формувань, що складається з органів управління Служби військового капеланства та військових капеланів. Визначальними ознаками військового капелана є отримання мандату на право здійснення військової капеланської діяльності, укладання контракту на проходження військової служби на посадах офіцерського складу (виключно на посадах Служби військового капеланства) та здійснення військової капеланської діяльності (примітно, що ця діяльність полягає у сприянні «військовослужбовцям, працівникам і членам їх родин» у реалізації конституційного права на свободу світогляду і віросповідання шляхом задоволення їх духовно-релігійних потреб). Законодавець виокремив такі основні напрями військової капеланської діяльності: душпастирську опіку; консультування військового командування з релігійних питань; релігійнопросвітницьку діяльність; соціальнодоброчинну діяльність [32].

Комплексний аналіз проблеми правового забезпечення становлення інституту військового капеланства дає підстави стверджувати таке:

* військове капеланство є унікальним службово-правовим інститутом, ефективною формою душпастирської опіки особового складу військових формувань, специфічним інструментом реалізації державної соціальної політики у секторі оборони і безпеки;

• законодавство України початково містило низку правових норм щодо задоволення духовно-релігійних потреб військовослужбовців (права сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, брати участь у богослужіннях та релігійних обрядах у вільний від виконання обов'язків військової служби час, придбавати, володіти та використовувати релігійну літературу, а також інші предмети та матеріали релігійного призначення), а також правовий імператив щодо заборони перешкоджати задоволенню військовослужбовцями своїх релігійних потреб (частина 3 статті 21 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», стаття 6 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»);

• концептуалізація проблеми військового капеланства і створення відповідної нормативно-правової бази здійснювалося у контексті налагодження військово-релігійного співробітництва, зміцнення морально-психологічної стійкості військових підрозділів, формування світоглядно-ціннісної позиції та підвищення готовності військовослужбовців ефективно виконувати завдання за призначенням в умовах надмірного фізичного і психоемоційного навантаження та існування реальної небезпеки для життя і здоров'я. Підґрунтям для формування відомчих директивних актів була низка документів концептуального характеру. Формальні підстави для ієрархізації нормативно-правового масиву з'явилися після ухвали титульного закону про Службу військового капеланства, ґрунтованого на традиціях «секулярних демократій» щодо забезпечення примату прав та свобод людини;

• інституціоналізація військового капеланства у поліконфесійній державі є наслідком налагодження конструктивного діалогу широкого спектру зацікавлених урядових та неурядових інституцій та узгодження їх інтересів на консенсусній основі. Інституційні підвалини для ренесансу військового капеланства було закладено після прийняття Конституції України. У структурі центральних органів управління окремих релігійних організацій постали профільні структурні підрозділи (синодальні управління/департаменти), уповноважені взаємодіяти з військовими формуваннями. Натомість військове керівництво недостатньо усвідомлювало екзистенційну значущість інституту військового капеланства для особового складу. Як наслідок, на початковій стадії військово-релігійне співробітництво розвивалося стихійно, а військові капелани діяли ініціативно з благословення церкви, ґрунтуючись на нормах Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». Важливою віхою стало заснування Ради у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України;

• відповідно до статті 3 Закону України «Про Службу військового капеланства» його дія поширюється на Збройні Сили України, Національну гвардію України, Державну прикордонну службу України, «інші утворені відповідно до законів України військові формування». Використання абстрактної категорії «інші військові формування» унеможливлює визначення вичерпного переліку суб'єктів, на яких поширюється дія Закону. Принагідно зазначимо, що згідно з абзацом 14 статті 1 Закону України «Про оборону України» дефініція «військове формування» досить широко тлумачиться як «створена відповідно до законодавства України сукупність військових з'єднань і частин та органів управління ними, які комплектуються військовослужбовцями і призначені для оборони України, захисту її суверенітету, державної незалежності і національних інтересів, територіальної цілісності і недоторканності у разі збройної агресії, збройного конфлікту чи загрози нападу шляхом безпосереднього ведення воєнних (бойових) дій» [33]. У цьому випадку було б коректніше послуговуватися закріпленим у Закону України «Про національну безпеку України» функціонально зумовленим поняттям «сили оборони», яким охоплюються «Збройні Сили України, а також інші утворені відповідно до законів України військові формування, правоохоронні та розвідувальні органи, органи спеціального призначення з правоохоронними функціями, на які Конституцією та законами України покладено функції із забезпечення оборони держави» [34];

• Законом України «Про Службу військового капеланства» передбачено, що військовим капеланом є особа, яка уклала контракт про проходження військової служби на посадах осіб офіцерського складу (виключно на посадах Служби військового капеланства), здійснює військову капеланську діяльність, входить до складу Служби військового капеланства як окремої структури у складі військових формувань, що підпорядковується командуванню/керівникам цих військових формувань, пройшла навчання за спеціальною програмою підготовки військових капеланів у навчальних центрах військових формувань. З формально-правової точки зору військові капелани наділені статусом військовослужбовців, оскільки згідно з частиною 3 статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» «громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які проходять військову службу, є військовослужбовцями» (частиною 9 статті 1 цього Закону визначено, що «військовослужбовці особи, які проходять військову службу»). Відповідно до частини 1 статті 2 вказаного Закону військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Тобто військові капелани мають дуалістичну соціально-правову природу та наділені специфічною службово-правовою правосуб'єктністю, поєднуючи класичне пастирське релігійне служіння і виконання низки публічно-сервісних повноважень у контексті здійснення публічного адміністрування у сфері оборони. Вважаємо, що наділення військових капеланів статусом військовослужбовців неповною мірою узгоджується із закріпленим у частині 5 статті 2 аналізованого Закону імперативом щодо організації військової служби в Україні «з дотриманням конституційної вимоги про відокремлення церкви і релігійних організацій від держави» [35];

* враховуючи функціональну спрямованість військового капеланства на задоволення духовно-релігійних потреб публічних службовців, які виконують посадові повноваження на фоні надмірного психоемоційного навантаження в умовах існування реальної загрози для здоров'я і життя, пропонуємо ініціювати дискусію щодо доцільності підготовки універсального законопроекту «Про військове капеланство у сфері оборони і безпеки». Нагадаємо, що закріплене у Законі України «Про національну безпеку України» поняття «сили безпеки» охоплює «правоохоронні та розвідувальні органи, державні органи спеціального призначення з правоохоронними функціями, сили цивільного захисту та інші органи, на які Конституцією та законами України покладено функції із забезпечення національної безпеки України» [34]. Таким чином може бути створено правове підґрунтя для запровадження інституту душпастирства у Національній поліції, працівники якої уповноважені на застосування примусу у контексті виявлення та усунення загроз для охоронюваного державою спільного блага, а в умовах воєнного стану долучені до виконання оперативно-службових завдань у сфері оборони. Поєднуючи функції духовного наставника і психолога, капелани можуть реалізовувати низку завдань позитивного характеру у сфері морально-етичного виховання поліцейських, зосереджуючись на опануванні коректних алгоритмів вирішення кризових ситуацій, викоріненні соціальних патологій у поліцейському середовищі, забезпеченні неухильного дотримання релігійних чеснот і деонтологічних стандартів тощо;

* згідно зі статтею 7 Закону України «Про Службу військового капеланства» встановлено такі кваліфікаційні вимоги до військового капелана: громадянство України; вища богословська освіта; статус священнослужителя зареєстрованої в Україні релігійної організації; мандат на право здійснення військової капеланської діяльності від керівного центру (управління) відповідної релігійної організації. Звертаємо увагу на відсутність вікового цензу, вимог щодо володіння державною мовою, фізичних кондицій, досвіду пастирської діяльності, наявності додаткових функціонально зумовлених фахових компетентностей. Вважаємо, що назріла нагальна необхідність новелізації та уніфікації відомчих положень про службу військового духовенства/капеланську службу, які наразі містять необґрунтовані додаткові вимоги до військових капеланів. Так, згідно з пунктом 4 розділу IV «Військові священники (капелани)» чинних відомчих положень Державної прикордонної служби України/Національної гвардії України/Державної спеціальної служби транспорту про службу військового духовенства (капеланську службу) передбачена загальна вимога щодо наявності «духовної освіти», а також вимоги щодо володіння державною мовою та наявності досвіду діяльності священнослужителем не менш ніж три роки. У чинному Положенні про службу військового духовенства (капеланську службу) у Збройних Силах України містяться додаткові вимоги щодо визнання Кодексу військового священника/капелана, а також успішного проходження навчання основ військової справи, військово-гуманітарної та військово-психологічної підготовки та отримання відповідного документу. У названих документах не імплементовано легально визначений понятійно-категоріальний апарат, що призвело до спотвореного сприйняття «функціоналу» військових капеланів. Так, наприклад, відсутність у зазначених положеннях дефініції-новели «військова капеланська діяльність» спричинило хибне еклектично-абстрактне тлумачення «основних напрямів діяльності військового священника (капелана)», до яких довільно віднесено «задоволення релігійних потреб військовослужбовців» і «задоволення релігійних потреб сімей військовослужбовців та ветеранів»;

* Україна як світська держава не фінансує з державного бюджету діяльність священнослужителя як парафіяльного панотця. Оплачується лише виконання ним визначених законом службових обов'язків військового капелана. Крім надання «релігійних сервісних послуг» військовий капелан долучений до вжиття практичних заходів з метою сприяння реалізації військовослужбовцями конституційного права на свободу світогляду і віросповідання, здійснення патріотичного виховання, забезпечення реабілітації військовослужбовців тощо.

Висновки

Резюмуючи, наголосимо, що наразі в Україні створено нормативно-правове підґрунтя для ствердження світської моделі військово-релігійних відносин, залучення найпідготовленіших представників кліру найбільших конфесій до задоволення духовно-релігійних потреб військовослужбовців, запровадження у військових формуваннях інституту військового капеланства/духовенства, встановлення душпастирської опіки військовослужбовців. Законодавцем імплементована «мілітаризована» модель військового капеланства, що об'єктивно зумовило підвищену колізійність вітчизняного законодавства у сфері військово-релігійного співробітництва. Специфіка соціально-правової природи військового капеланства полягає в іманентності військовим капеланам дуалістичної функції «військовослужбовця і мудрого наставника/порадника» для представників різних деномінацій і конфесій. Неоціненною є діяльність військових капеланів, спрямована на подолання соціальних аномалій/залежностей, забезпечення рівних можливостей, подолання посттравматичного стресового розладу тощо. Суттєву перешкоду для інституціоналізації Служби військового капеланства складає архаїчність відомчих нормативно-правових актів, що визначають стратегічні напрями військової капеланської діяльності та службово-правову правосуб'єктність військових капеланів як «уповноважених церкви у військових формуваннях». В умовах повномасштабної збройної агресії Російської Федерації проти України назріла необхідність розроблення розширеного законопроекту про інститут військового капеланства у сфері оборони і безпеки.

Список використаних джерел

1. Стародуб А. Патріоти-душпастирі-військовослужбовці: православні капелани Війська Польського в 1919-1949 рр.

2. Забзалюк Д.Є. Душпастирська служба українських військових формацій першої половини ХХ ст.: монографія. Львів. ЛьвДУВС, 2012. 188 с.

3. Бураков Ю.В., Томчук О.А. Відродження капеланства в сучасному українському війську.

4. Филипчук С.В. Досвід капеланства в умовах АТО. Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія «Історичне релігієзнавство». 2015. Вип. 12. С. 161-169.

5. Ткачук П.О. Інститут військового капеланства в Україні: становлення, розвиток в умовах сучасної гібридної війни Російської Федерації.

6. Калениченко Т., Коханчук Р. Бути поруч. Основи військового капеланства для військових та волонтерів.

7. Кривенко Ю.В. Діяльність військових капеланів за законодавством України. Прикарпатський юридичний вісник. 2014. Вип. 3. С. 90-100.

8. Проневич О.С. Інститут душпастирства в поліції Німеччини й Польщі. Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. 2011. №1. С. 154-160.

9. Ващук М.М. Закордонний досвід у здійсненні душпастирської опіки військовослужбовців та можливості його використання для України. Правничий вісник Університету «КРОК». 2020. №38. С. 56-65.

10. Скуріхін С.М. Правові основи церковного богослужіння в Збройних Силах України. Юридичний науковий електронний журнал. 2021. №1. С. 33-37.

11. Конституція України від 28 червня 1996 року. Відомості Верховної Ради України. 1996. №30. Ст. 141.

12. Про свободу совісті та релігійні організації: Закон України від 23 квітня 1991 року №987-ХІІ.

13. Подобєд П.К. Взаємодія українських православних церков із державою у сфері духовної опіки над військовослужбовцями Збройних Сил України. Науковий часопис НПУ імені М.П. Драгоманова. Серія 22. Політичні науки та методика викладання соціально-політичних дисциплін. 2011. Вип. 6. С. 6874.

14. Концепція душпастирської опіки у Збройних Силах України (2011 року): Наказ Міністра оборони України від 22 квітня 2011 року №220.

15. Концепція виховної роботи у Збройних Силах та інших військових формуваннях України: Указ Президента України від 4 вересня 1998 року №981/98.

16. Концепція гуманітарного і соціального розвитку у Збройних Силах України: Указ Президента України від 12 січня 2004 року №28/2004.

17. Калениченко Т. Формування образу військового капелана в Україні через призму контент-аналізу друкованих ЗМІ.

18. Про впорядкування питань задоволення релігійних потреб військовослужбовців Збройних Сил України: Директива Міністра оборони України від 21 квітня 2006 року №Д-25.

19. Меморандум про співпрацю у справах душпастирської опіки військовослужбовців Збройних Сил України від 10 листопада 2008 року.

20. Положення про Раду у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України: Наказ Міністерства оборони України від 17 березня 2009 року №115.

21. Про затвердження Концепції душпастирської опіки у Збройних Силах України: Наказ Міністра оборони України від 22 квітня 2011 року №220.

22. Методичні рекомендації керівникам органів військового управління, командирам (начальникам) військових частин, військових навчальних закладів, установ та організацій Збройних Сил України щодо удосконалення військово-релігійного співробітництва (2013 р.).

23. Про службу військового духовенства (капеланську службу) у Збройних Силах, Національній гвардії, Державній спеціальній службі транспорту та Державній прикордонній службі: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 2 липня 2014 року №677-р.

24. Положення про службу військового духовенства (капеланську службу) Збройних Силах України: Наказ Міністра оборони України від 14 грудня 2015 року №40.

25. Положення про службу військового духовенства (капеланську службу) у Збройних Силах України: Наказ Міністра оборони України від 14 грудня 2016 року №685.