Підходи до вирішення окремих корпоративних спорів у судовій практиці

Основна частина

Водночас відповідно до частин 5-6 статті 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» «Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права».

Згідно з Господарським процесуальним кодексом України (далі - ГПК України) вирішення корпоративних спорів віднесено до юрисдикції господарських судів. Саме в процесі судового вирішення таких спорів і з'ясовується ефективність законодавчого регулювання корпоративних відносин, виявляються колізії та прогалини нормативно-правового забезпечення зазначених відносин. За таких умов єдина судова практика, однозначна і обґрунтована правова позиція Великої Палати Верховного Суду (далі - ВП ВС) свідчитиме про гарантовану можливість захисту порушених корпоративних прав. Розуміння сучасних підходів судової системи до вирішення корпоративних спорів убезпечить учасників корпоративних відносин від окремих помилок при врегулюванні корпоративних відносин локальними актами та поданні позову стосовно захисту корпоративних прав, що лише підкреслює актуальність огляду та аналізу сучасних підходів до вирішення окремих корпоративних спорів в судовій практиці.

Аналіз публікацій, в яких започатковано вирішення цієї проблеми. Дослідженню різноманітних аспектів корпоративних спорів присвячено праці Ю. Жорнокуя, О. Гарагонича, А. Смітюха, О. Квасніцької, О. Соляника, М. Степкіна, О. Бігняка та ін.

Мета - визначити сучасні підходи до вирішення окремих корпоративних спорів у судовій практиці.

Виклад основного матеріалу. За даними Звіту про здійснення правосуддя Верховним Судом за 2021 р. справи, що пов'язані з корпоративними відносинами, становлять 6% від загальної кількості касаційних скарг у господарських справах, що перебували на розгляді Верховного Суду [22]. Тоді як в 2020 р. це було лише 4%.

Відповідно до Звіту судів першої інстанції про розгляд справ у порядку господарського судочинства за 2021 р. на розгляді судів перебувало 2149 позовних заяв щодо спорів, що виникають з корпоративних відносин. З них 993 - позовні заяви про оскарження рішень загальних зборів учасників товариств, органів управління, що становить 46% від загальної кількості позовів щодо корпоративних спорів, та 552 справи, пов'язані з правами на акції, частку у статутному капіталі, що становить 26% від загальної кількості позовів щодо корпоративних спорів [22].

Отже, дві категорії справ - оскарження рішень органів управління та пов'язані з правами на акції - частку статутного капіталу становили переважну більшість всіх корпоративних спорів, що потрапляли на судовий розгляд у 2021 р.

За результатами вивчення практики розгляду Верховним Судом справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів за 2021 р. можна зробити висновок, що основними проблемними питаннями судового вирішення корпоративних спорів є їх юрисдикційність, належний спосіб захисту прав учасників корпоративних відносин, докази у корпоративному спорі та позовна давність у таких справах [22]. Розглянемо кожне з них.

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру [1].

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці акцентував на тому, що кожен має право на суд, встановлений законом, тобто відповідний орган повинен мати повноваження вирішувати питання, що належать до його компетенції, на основі принципу верховенства права (рішення ЄСПЛ від 29.04.1988 у справі «Белілос проти Швейцарії») [19].

Незважаючи на те, що статтею 20 ГПК України корпоративні спори чітко віднесені до юрисдикції господарських судів, окремі юрисдикційні питання стосовно корпоративних спорів часто стають предметом розгляду ВП ВС.

Яскравими прикладами можуть слугувати проблеми розмежування корпоративних та трудових правовідносин, зокрема в питаннях оскарження звільнення керівника юридичної особи, спорів між фізичними особами щодо частки у статутному капіталі та спорів з державними реєстраторами.

Виникнення таких проблем зумовлено, з одного боку, відсутністю чіткої вказівки в законодавстві на юрисдикцію цих спорів, а з іншого - одночасним регулюванням кількома галузями права одних правовідносин. Така ситуація зумовлена, в тому числі, і неоднозначністю розуміння, відсутністю єдиного визначення поняття «корпоративний спір».

У постанові від 04.02.2020 у справі №915/540/16 ВП ВС вказано, що «оскільки припинення повноважень члена виконавчого органу товариства за своєю правовою природою, предметом регулювання правовідносин і правовими наслідками відрізняється від звільнення працівника з роботи (розірвання з ним трудового договору) на підставі положень Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), можливість уповноваженого органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу передбачена не приписами КЗпП України, а статтею 99 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), тобто не є предметом регулювання нормами трудового права. Хоча такі рішення уповноваженого на це органу можуть мати наслідки і в межах трудових правовідносин, проте визначальними за таких обставин є корпоративні правовідносини. Тому, суд робить висновок, такі спори повинні вирішуватись у порядку господарського судочинства як такі, що виникають з корпоративних відносин. Таким чином, в основу визначення юрисдикції фактично покладено предметний критерій галузі права» [5].

Підхід до розмежування корпоративних та трудових правовідносин викладено також у постанові ВП ВС від 15.09.2020 у справі №205/4196/18 [8], де ВП ВС, проаналізувавши свої рішення стосовно юрисдикції суду щодо спорів у правовідносинах, подібних з тими, які склалися у сторін спору у справі №205/4196/18, зауважено, що предмет і підстави позову у справі №205/4196/18 істотно відрізняються від предмета та підстав позову у справах, що віднесені до юрисдикції господарського суду. «Тому, з огляду на те, що позивач оскаржував його звільнення з посади директора за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України, а не за пунктом 5 частини 1 статті 41 цього кодексу, суд вирішив, що спір належить розглядати за правилами цивільного судочинства».

Тож, як бачимо, ВП ВС, визначаючи фактично правову природу спору, враховує предметний критерій розмежування галузей права та юридичну підставу позову (джерело тієї чи іншої галузі права) і, отже, в тих випадках, де спір безпосередньо стосується діяльності та управління юридичною особою відносить до компетенції господарських судів.

Заслуговують на увагу і правові позиції за результатами вирішення спорів, де фізична особа звертається в суд до іншої фізичної особи з позовом про витребування із чужого незаконного володіння на її користь частки у статутному капіталі.

Наприклад, ВП ВС у постанові від 04.03.2020 у справі №442/5130/17 займає позицію, що «якщо спір виник між фізичною особою, яка вважає себе учасником товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) з певною часткою у статутному капіталі товариства, і фізичною особою, яка на момент звернення з позовом до суду володіла цією часткою відповідно до даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, то вирішення такого спору впливає на можливість особи здійснювати свої корпоративні права, що засвідчуються спірною часткою, на склад учасників товариства. Таким чином, суд робить висновок, що такий спір є корпоративним і підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства» [6].

Спори про оскарження реєстраційних дій, пов'язаних з внесенням в Єдиний державний реєстр відомостей про юридичну особу, неодноразово були предметом розгляду ВП ВС. Акцентуємо, що згідно із сучасним підходом, викладеним, наприклад, в постанові ВП ВС від 04.09.2018 р. у справі №904/5857/17, «вимога про визнання неправомірними дій державного реєстратора з внесення в Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відомостей, щодо достовірності яких виник корпоративний спір, має похідний характер від корпоративного спору. Тому, така вимога залежить від наявності самого порушеного права, яке підлягає захисту шляхом скасування запису в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, за правилами господарського судочинства незалежно від обмеження позовних вимог лише оскарженням державної реєстрації» [7].

Крім того, ВП ВС пізніше робить схожий висновок у постанові від 16.10.2018 у справі №П/811/1296/17, у якій суд зауважує, що «якщо із позовних вимог про оскарження дій державного реєстратора вбачається необхідність захисту корпоративних прав особи, то такі обставини виключають можливість розгляду такого спору в порядку адміністративного судочинства. Отже, такі спори необхідно вирішувати в порядку господарського судочинства» [9].

Тож, зважаючи на судову практику, критеріями розмежування судової юрисдикції корпоративних спорів є предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Для ефективного і своєчасного захисту корпоративних прав надзвичайно важливим є вибір належного способу їх захисту. Як відомо, захист корпоративних прав здійснюється у передбаченому законом порядку, зокрема за допомогою застосування належних форми і способу захисту.

Під способом захисту зазвичай розуміють закріплені законом матеріально - правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених прав, оспорюваних чи невизнаних прав, відновлення майнового стану потерпілого та вплив на порушника [10].

У постанові Касаційного господарського суду Верховного Суду (далі - КГС ВС) від 04.08.2020 у справі №910/10764/19 зазначається, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення [12]. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом належним способом. Оцінюючи належність вибраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам необхідно виходити з його ефективності. Це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Наприклад, КГС ВС у справі №913/274/19 зазначив, що витребування з незаконного володіння частки у статутному капіталі ТОВ є належним та ефективним способом захисту з огляду на положення законодавства, яке передбачає проведення державної реєстрації змін до відомостей про розмір статутного капіталу, розміри часток у статутному капіталі чи склад учасників ТОВ на підставі, зокрема, судового рішення, що набрало законної сили, про стягнення (повернення з володіння) з відповідача частки (частини частки) у статутному капіталі товариства [13]. Отже, в разі витребування на користь позивача частки у статутному капіталі ТОВ на підставі зазначеної норми може бути поновлене право позивача на його частку.

КГС ВС у справах №5017/1221/2012 та №907/155/19 визначив, що належним способом захисту порушених прав позивача, який прагне відновити становище, що існувало до порушення його прав (зокрема відновити розмір статутного капіталу та/або розміри часток у статутному капіталі та/або склад учасників ТОВ, які існували до порушення його прав) є позов про визначення розміру статутного капіталу товариства та розмірів часток учасників товариства. Відповідачами за таким позовом є не тільки господарське товариство, але й особи - учасники товариства, які внаслідок задоволення позову можуть бути позбавлені своїх часток у статутному капіталі або їх частин у грошовому або відсотковому вираженні [11; 16].

Тому, зважаючи на аналіз судової практики - постанов КГС ВС, можемо зазначити, що належними способами захисту є:

- у разі спору щодо прав на частку у статутному капіталі ТОВ - витребування з незаконного володіння частки у статутному капіталі ТОВ (постанова КГС ВСу справі №913/274/19);

- у разі спору щодо складу учасників ТОВ - визначення розміру статутного капіталу товариства та розмірів часток учасників товариства (постанови КГС ВС у справі №5017/1221/2012; від 22.12.2020 у справі №907/155/19).

Отже, спосіб захисту є «зв'язуючим» елементом предмета позова та результату, який хоче отримати позивач. І лише у разі обрання належного способу захисту позивач зможе захистити свої корпоративні права в судовому порядку.

Зокрема, у постанові КГС ВС від 30.04.2020 у справі №924/497/19 суд зазначив, що «при вирішенні господарських спорів може бути досліджений і висновок судової експертизи, яку було проведено в межах провадження в іншій справі, в тому числі цивільній, кримінальній, адміністративній. Висновок судової експертизи, яку було проведено в межах провадження в іншій справі, має оцінюватись господарським судом у вирішенні господарського спору на загальних підставах як доказ у справі, за умови, що цей висновок містить відповіді на запитання, які виникають у такому спорі, і поданий до господарського суду належним чином засвідченій копії» [17].

Окрему увагу привертає судова практика стосовно такого засобу доказування в господарському процесі, як показання свідків.

Наприклад, у постанові КГС ВС від 29.01.2019 у справі №922/705/18 суд зробив висновок, що «покази свідків про те, що вони бачили в протоколі підписи, не можуть підтверджувати обставини реєстрації учасника на загальних зборах та обставини оригінальності та автентичності підписів учасників товариства, зокрема позивача, на протоколі загальних зборів. Такі обставини можуть бути встановлені лише на підставі письмового доказу - документу, в якому міститься такий підпис» [18]. Така позиція ще раз підтверджує, що у корпоративних спорах більшість обставин має підтверджуватись документально, а не показанням свідків, що корелюється з ч. 2 ст. 87 ГПК України, яка передбачає, що «на підставі показань свідків не можуть встановлюватися обставини (факти), які відповідно до законодавства або звичаїв ділового обороту відображаються (обліковуються) у відповідних документах» [3].

Варто наголосити, що захист корпоративних прав в судовому порядку вимагає дотримання законодавчих положень та врахування підходів, сформованих в судовій практиці, стосовно позовної давності.

Відповідно до ст. 256 ЦК України «позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу». Статтею 257 ЦК України встановлена загальна позовна давність тривалістю у три роки. Поряд з цим зазначеним кодексом встановлено спеціальну позовну давність тривалістю в один рік для окремих видів вимог, зокрема для вимог про визнання недійсним рішення загальних зборів товариства [4].

Однак необхідно зауважити, що КГС ВС у постанові від 18.03.2020 у справі №904/686/19 звертає увагу, що встановлений ЦК України скорочений строк позовної давності щодо вимог про визнання недійсним рішення загальних зборів товариства застосовується лише до оскарження рішень ТОВ та ТДВ і не застосовується до вимог про визнання недійсним рішення інших юридичних осіб, у тому числі рішень власників фермерського господарства [15]. У такому разі, оскільки інше не передбачено законом, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки.

У розрізі теми позовної давності у корпоративних спорах необхідно звернути також увагу на постанову КГС ВС від 06.02.2020 у справі №916/888/19 [14]. У цій справі суд робить висновок, що «визначений статтею 50 Закону України «Про акціонерні товариства» тримісячний строк для оскарження акціонером рішення загальних зборів або порядку прийняття такого рішення є за своєю правовою природою стосовно акціонера господарського товариства спеціальною (скороченою) позовною давністю, а для інших осіб, які оскаржують у судовому порядку рішення загальних зборів, діє загальна позовна давність».

Отже, ВС розуміє ст. 257 ЦК України комплексно: скорочена позовна давність застосовується лише для тих вимог, для яких така позовна давність передбачена спеціальним законом. У практиці КГС ВС сформувався однозначний підхід щодо неможливості використовувати спеціальну позовну давність за аналогією закону до інших учасників господарських відносин, крім тих, для яких вона чітко закріплена в законодавстві, що є, на нашу думку, виваженим та обґрунтованим.

Висновки. Розглянувши сучасні підходи до вирішення окремих корпоративних спорів у судовій практиці КГС ВС та ВП ВС, можемо зробити висновок, що судова практика вирішення корпоративних спорів базується, насамперед, на предметному критерії розмежування галузей права (визначенні правової природи спору / правовідносин, щодо яких виник спір); чіткому дотриманні законодавчих положень, що сприяє ефективному та справедливому судовому захисту порушеного, невизнаного чи оспорюваного корпоративного права та інтересу кожної особи та формуванню розуміння окремих норм законодавства, що застосовуються під час вирішення корпоративних спорів. Водночас варто наголосити, що вирішуючи такі спори, суду варто враховувати інтереси усіх учасників і самого суб'єкта господарювання, уникати втручання в діяльність юридичної особи, які підлягають вирішенню виключно органами її управління, та забезпечувати подальше послідовне формування аргументованих та справедливих сучасних підходів до вирішення корпоративних спорів.

судовий корпоративний спір позовний