Методологія дослідження правових актів: поняття та її структура

Размещено на http://allbest.ru

Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ

Методологія дослідження правових актів: поняття та її структура

Ігор Сердюк кандидат юридичних наук, доцент

м. Дніпро, Україна

Анотація

На основі аналізу існуючих у сучасній правничій науці поглядів учених на зміст поняття методологія права (правничої науки) та її структуру, обґрунтовано авторську дефініцію категорії методологія дослідження правових актів, а також визначено її внутрішню будову.

Ключові слова: методологія, методологія права, методологія дослідження правових актів, структура методології права, правовий світогляд, тип правового мислення, наукова парадигма, гносеологічні принципи, принципи пізнання права.

Вступ

Постановка проблеми. Важливим завданням правничої науки є уточнення не лише її понятійно-категоріально апарату, що відображає явища державно-правової дійсності у їх суттєвих ознаках, але й тих теоретичних положень, що торкаються методології пізнання цих соціальних феноменів.

Аналіз публікацій, в яких започатковано вирішення цієї проблеми. Поняття методології права, її внутрішня структура, а також пізнавальний потенціал окремих її структурних елементів в аспекті предмета науки, є традиційними питаннями, що комплексно розглядаються в межах наукових монографій, дисертацій, статей, підручників і навчальних посібників з теорії держави і права та інших юридичних наук.

Виклад основного матеріалу

Відомий трактат «Про піднесене», що дійшов до наших днів із далекого минулого (середина 1 століття н.е.) містить такі слова: «До будь-якого наукового керівництва зазвичай висуваються дві вимоги: по-перше, необхідно визначити предмет дослідження, по-друге, знайти і вказати способи, що допомагають оволодіти цим предметом, до того ж друга вимога за порядком є останньою, хоча вона за своїм значенням є значно важливішою». У цьому судженні автора трактату відображено не просто діалектичний зв'язок обраного предмета дослідження з теоретичним інструментарієм, що використовується для його пізнання, але й значення методології в процесі наукового пошуку.

Не лише на значущості обраного інструментарію дослідження, але й його досконалості слушно зауважують деякі науковці, стверджуючи, що логіка та історія розвитку науки переконливо показують ту просту істину, що всілякі прагнення «допрацювати», «удосконалити», «розвинути» попередню теорію або створити якісно нову виявляються реальними в тій мірі, в якій дослідникам вдається вдосконалити методологію наукового пошуку. Саме пошуку та вибору досконалого інструментарію для розв'язання визначених дослідницьких завдань і буде присвячено цю наукову працю.

Первинність предмета вивчення обумовлює необхідність пошуку таких шляхів, способів і засобів рефлексії, які враховують природу досліджуваного явища або процесу. Так, наприклад, масивні об'єкти мегасвіту (галактики, зорі, планети), віддалені від землі на тисячі чи мільйони світлових років, а також об'єкти мікросвіту (елементарні частини й атомні структури) пізнаються за допомогою методу спостереження, щоправда при цьому вчені використовують різні технічні засоби: в першому випадку надпотужні телескопи, а в другому - електронні мікроскопи, відповідно. На відміну від вищезгаданих об'єктів, предмет нашого дослідження - правові акти - має соціально-правову природу, а тому використання як способу й засобів емпіричного пізнання спостереження, телескопу чи мікроскопу з усією очевидністю виявить свою неефективність. А звідси випливає принципово важливий висновок про обумовленість правовими актами використання такої методології дослідження, що не лише зорієнтована, але й виявила свою ефективність у процесі пізнання явищ державно-правової дійсності. На об'єктивній обумовленості обраних методів дослідження його предметом наголошує і П. Рабінович, причому розглядає цю тезу як один із гносеологічних постулатів, що забезпечує методологічну дисципліну у правознавчих дослідженнях.

Саме предмет дослідження (тобто об'єктивні закони, закономірності, певна сторона, грань, властивість об'єкта дослідження), вважає вчений, «веде» за собою дослідницький метод, визначає межі його застосовності, придатності [15, с. 242].

Звернення теоретичної думки до методології, як вважають деякі вчені, обумовлене необхідністю вирішення проблем, пов'язаних із осмисленням того, яким закономірностям підкоряється наука, яким чином досягаються її результати, які перспективи подальшого посилення її могутності в опануванні сил природи, суспільства, людського мислення та діяльності. Сама ж наука, як стверджує правник, виступає вже не лише у вигляді певної сукупності ідей, теорій, концепцій, але й поповнюється сукупністю прийомів, методів, засобами наукового мислення, що у своїй системній єдності і складають методологію. У цій «якості» вона являє собою комплекс раціональних шляхів, способів і форм руху мислення від незнання до знання, від явища до сутності, від припущення до істини, що склалися історично.

Вихідною для характеристики поняття методології наукових досліджень правових актів є категорія «методологія». З'ясуємо, який зміст вкладають учені в цей концепт? Огляд літератури, в якій відображено судження про предмет розгляду, свідчить про те, що вчені інтерпретують це поняття по-різному. Як слушно зауважує з цього приводу О. Тихомиров, знайомство з науковою літературою переконує в тому, що в ній до цього часу відсутнє однозначне, цілісне і несуперечливе трактування понять «метод», «методологія» і похідних від них. Так, одні автори під методологією будь-якої науки розуміють її філософську, світоглядну сторону; інші ототожнюють методологію з діалектикою, з історичним матеріалізмом, із загальнотеоретичними проблемами будь- якої науки; треті вважають, що методологія - це самостійна галузь наукового знання, що виходить за межі філософського аналізу (яка не співпадає з філософією) і являє собою вчення, науку про метод і методики; четверті заперечують за методологією статус самостійної науки і розглядають її як систему принципів, методів і логічних прийомів наукового пізнання [27, с. 354].

Сам учений поняття методології інтерпретує як систему принципів і способів організації та побудови теоретичної і практичної діяльності, а також вчення про цю систему [19, с. 354]. У такий спосіб правник у пропонованому визначенні досліджуваної категорії фактично поєднує дві складові: 1) інструментарій організації та побудови як теоретичної, так і практичної діяльності; 2) вчення про цей інструментарій. Принципове значення має і те, що О. Тихомиров розглядає методологію у взаємозв'язку не лише з теоретичною (а по суті, науковою), але і з практичною діяльністю.

Тож доводиться констатувати, що дотепер невирішеним у правничій науці залишається і питання віднесення методів практичної юридичної діяльності до методології права. На ньому нижче буде акцентована окрема увага автора.

О. Петришин із приводу питання, що розглядається нами, зауважує: «У наукознавстві методологія розуміється як теоретична основа та способи організації пізнавального процесу, що характеризують пізнання з погляду його загальних форм, можливостей пізнавальних засобів і механізмів, які зумовлюють логічну послідовність наукового дослідження» [13, с. 25].

Аналіз запропонованої дефініції досліджуваного поняття свідчить про те, що її автор обґрунтовано наголошує на міжгалузевому «статусі» методології, свідченням чого є вживаний ним термін «наукознавство», який об'єднує всі галузі наукових знань. Водночас, уважаємо дискусійним підхід вченого до розуміння методології виключно як способів організації пізнавального процесу. Це положення може бути аргументоване тим, що організаційний аспект науково-дослідної діяльності корелює з її методикою, в той час як гносеологічний - із методологією. Щоправда, окремі методи наукового дослідження, особливо ті, що передбачають використання технічних засобів, беззаперечно впливають і на організацію пізнавального процесу. юридичний правознавство структурний

М. Гаврилов зазначає, що під методологією розуміють систему вихідних принципів, які визначають способи підходу до аналізу й оцінки досліджуваної проблеми [3, с. 11]. Як вихідні ідеї для аналізу досліджуваної проблеми (міри державності демократичної держави) дослідник використав такі принципи: а) розвитку; б) системності; в) цілісності [5, с. 11].

Аналіз вищенаведеного судження вченого про досліджуване явище надає підстави для таких умовиводів:

1) вважаємо необгрунтованим ототожнення методології лише з системою вихідних принципів, адже підтримка такої позиції означала б невизнання структурними елементами цього утворення ні методологічних підходів, ні власне методів дослідження;

2) більше того, теза автора про методологію як «систему вихідних принципів, які визначають способи підходу до аналізу» фактично взагалі заперечує приналежність логічної операції аналізу до методів пізнання;

3) не позбавленим сенсу вважаємо питання про методологічну коректність уживаного М. Гавриловим словосполучення «які визначають способи підходу до аналізу». Підставою для його постановки послугувало вживання вченим у одній смисловій зв'язці термінів «способи», «підходу» й «аналізу», кожний із яких є словесним символом однойменних понять, які є самостійними, і належить до понятійно-категоріального апарату методології та несуть у собі відмінне від інших змістовне наповнення;

4) визначені представником філософської думки основні принципи для аналізу досліджуваної проблеми, а саме: розвитку, системності та цілісності є вихідними ідеями, на яких ґрунтується світоглядний діалектичний метод пізнання. А це, в свою чергу, дає підстави для умовиводу про ототожнення дослідником методології з діалектикою, як універсальним методологічним підходом у процесі пізнання.

Не заперечуючи його ролі в осмисленні природи, суспільства і мислення, все ж зауважимо, що в наукових дослідженням останнього часу вчені все більше звертаються до синергетичного підходу, що не лише був успішно апробований при вирішенні актуальних проблем правничої науки, але й виявив при цьому свою ефективність. Сутність і гносеологічні можливості цих методологічних підходів будуть з'ясовані нами нижче.

1) по-перше, наукове пізнання права не мало б скільки-небудь раціонального сенсу, якби в кінцевому рахунку не слугувало практичним цілям;

2) по-друге, якби такі фундаментальні проблеми юридичної науки, як проблеми правотворчості та правореалізації (методи створення і реалізації права), включались у методологію права, то така «дисципліна» фактично замінила б собою всю юриспруденцію;

3) по-третє, якби методологія права займалась вивченням «методів практичного заняття правом», то втратила б своє науково-практичне значення, перетворившись у методичну «інструкцію».

Правник відзначає, що об'єднання вивчення наукових і практичних методів у єдиній методології права є зовнішнім, носить механістичний характер, а внутрішньо, фактично роз'єднує та протиставляє одні іншим наукові та практичні методи. Насправді, - стверджує автор, - наукові методи є не що інше, як теоретичне узагальнення практичних методів, а останні суть продовження, розгортання, конкретизація перших. Далі вчений робить таке застереження: «Саме тому ні об'єднувати, ні протиставляти їх (маються на увазі наукові та практичні методи) не можна, не ризикуючи змішати методологію з методикою (подібно до ототожнення фундаментальних наук із прикладними)».

Наведений підхід до розуміння поняття «практика» дозволив їм у дещо іншому аспекті розглянути ідею Р. Лукіча про включення у правову методологію «практичного заняття правом». Образно висловлюючись із приводу взаємозв'язку теорії з практикою, вчений зауважив, що «теоретична діяльність має різні рівні, «поверхи», і, звичайно ж, вищий із них найменше пов'язаний із підґрунтям (фундаментом) «будівлі» і тому підноситься над практикою, не маючи безпосереднього виходу на неї. Але вищі рівні теоретичної діяльності через опосередковані «поверхи» тієї ж діяльності не лише, підносячись, «відходять» від практики, але й усе ближче й ближче «підходять» до неї». На питання про те, чи всі рівні пізнавальної діяльності є методологічно значущими, як це випливає з концепції Р. Лукіча, деякі вчені дають відповідь у формі заперечення. Така відповідь на поставлене питання для вченого є беззаперечною, адже не можна методологію зводити до емпіричного рівня пізнання, що є лише передумовою теоретичного мислення, не можна передумову, що є лише початком руху думки до раціонального пізнання, проголошувати методологічно значущою. Саме за цими міркуваннями, - наголошує автор, - виявляється невиправданим включення в поняття методології правил законодавчої техніки та правил правозастосовного процесу.

Загалом ми поділяємо їхню думку щодо некоректності об'єднання в методології правознавства як власне методів наукового пізнання правових явищ, так і методів практичної діяльності, зокрема правотворчості та правореалізації. Водночас, змушені висловити деякі уточнення та застереження з огляду на домінуючий у сучасній правовій доктрині підхід до розуміння категорії юридичної практики.

Юридична практика розглядається як діяльність із видання (тлумачення, реалізації і т. ін.) юридичних приписів, узята в єдності з накопиченим соціально - правовим досвідом, а серед її проявів, залежно від видів правової діяльності, як відомо, виокремлюють правотворчу, правотлумачну, правореалізаційну та практику систематизації права і правового виховання [2, с. 625-626],

З огляду на визнання тлумачення норм права різновидом юридичної практики та враховуючи його гносеологічний аспект (з цього приводу дехто слушно зауважив, що «юридичне тлумачення - це, виражаючись мовою філософії, один із видів пізнання, тобто складного процесу розумової діяльності, в результаті якого відбувається перехід від незнання до знання, відтворюється дійсність, істинна картина об'єктивного світу»), цілком логічним є питання про те, який саме інструментарій використовує суб'єкт тлумачення-з'ясування для досягнення поставленої мети? Як вважаємо, що відповідь на поставлене питання є очевидною. Такий інструментарій суто теоретичний, а отже, значною мірою науковий, і в теорії права відображається загальнотеоретичною категорією, словесним символом якої є «способи тлумачення норм права». Серед способів з'ясування дійсного змісту норм права виокремлюють і такі (логічний, системний, історичний, функціональний), що їх сучасна правнича наука визнає складовою герменевтичного методологічного підходу, а останній, як відомо, є частиною методології юриспруденції.

Методологія правової науки, як вважає О. Петришин, виступає як зумовлена особливостями правової реальності цілісна й узгоджена система способів пізнання, що включає такі складові: 1) загальний (філософський) підхід; 2) загальнонаукові методи; 3) спеціальні методи; 4) власні правові методи [19, с. 26].

Це судження вченого суттєво відрізняється від того, що розкриває зміст поняття методології, і що важливо, є більш коректним, адже вказує на такі структурні елементи методології правничої науки, як методологічний підхід та власне методи пізнання. Проте згадані елементи методології правознавства не розкривають достатньою мірою її світоглядного, теоретичного та інструментального аспектів. Підтвердженням цьому слугує інтерпретація досліджуваного поняття, запропонована П. Рабіновичем. На думку вченого, методологія юридичної науки - це:

а) система підходів і методів, способів і засобів наукового дослідження, а також

б) вчення (теорія) про їх використання при вивченні державно-правових явищ [14, с. 168]. Аналіз цього визначення свідчить про поєднання в авторському концепті методології юридичної науки інструментальної та технологічної складових. Не можна не відзначити і того, що термін «підходів» уживано вченим у множині, що свідчить про наявність в арсеналі сучасної правничої науки, а точніше, науковців, не одного загального (філософського) підходу, а сукупності методологічних підходів. Не мона не відзначити і того факту, що П. Рабінович у аналогічному, але більш пізньому виданні, назвав такі підходи концептуальними [15, с. 235].

М. Кельман поняття методологія правознавства інтерпретує як вчення про структуру, логічну організацію, принципи, методи, засоби і форми діяльності дослідника у процесі пізнання ним державно-правових явищ [9, с. 382]. Зі змісту судження вченого про методологію правознавства випливає, що вона являє собою вчення, предмет якого не обмежується інструментарієм та методикою його використання в процесі пізнання. Такий підхід правника очевидно ґрунтується на результатах етимологічного та семантичного аналізу терміна «методологія» (це складне слово, що має два корені: «метод» і «лог»; буквально воно означає вчення про методи - авт.). Водночас, за межами обсягу цього поняття в інтерпретації М. Кельмана залишився безпосередньо сам інструментарій пізнання правових явищ. Зауважимо, саме в інтерпретації поняття, свідченням чого є погляд вченого на структуру методології правознавства, наведений нижче.

Аналіз розглянутих нами суджень учених про досліджуваний предмет доводить, що їх автори намагалися акцентувати увагу на окремих, найбільш важливих, на їх думку, аспектах методології правничої науки (світоглядному, науково-теоретичному, інструментальному та технологічному). Цілісне ж уявлення про це складне системне утворення забезпечує єдність відображених суджень. Не менш дискусійним у правовій доктрині є і питання внутрішньої структури методології правознавства. На підтвердження цієї тези звернемось до відмінних за своїм змістом суджень учених. Так, зокрема, М. Кельман уважає, що методологія дослідження право-державних явищ включає в себе два основних компоненти: концептуальний (наукові парадигми, методологічні принципи, підходи, концепції тощо, тобто ті засоби пізнання правових явищ, які характеризують загальнонауковий контекст дослідження) та інструментальний (методи, категорії та поняття, тобто безпосередні інструменти пізнання, пристосовані до конкретної проблематики) [7, с. 32-33].

Ми поділяємо думку вченого з приводу існування в структурі методології тих засобів пізнання правових явищ, які характеризують загальнонауковий контекст дослідження, хоча не зовсім вдалим через полісемічність уважаємо вживаний ним термін «концептуальний». Для обгрунтування своєї позиції звернемося до довідкової літератури. Слово «концепт» (від лат. conceptus - «поняття») вирізняється багатозначністю й означає в тому числі і зміст поняття, і інноваційну ідею, що має творчий потенціал.

Полісемічністю та близькістю за своїм значенням вирізняється і термін «концепція» (від лат. conceptio), що у філософському енциклопедичному словнику трактується як провідний задум, певний спосіб розуміння, трактування якого-небудь явища; несподіване народження ідеї, основа думки, художнього чи іншого мотиву [28, с. 292].

Цей термін може вживатися також як синонім до слова «доктрина» (лат. doctrina - учення), що означає систематизоване політичне, ідеологічне або філософське вчення, концепцію, сукупність принципів [20, с. 162]. Аналіз вищенаведених трактувань слів «концепт», «концепція» та «доктрина» у їх логічному взаємозв'язку між собою та словосполученням «концептуальний компонент» в аспекті характеристики внутрішньої будови методології правознавства свідчить про можливість інтерпретації цієї складової методології і як провідного задуму дослідника, і як певного способу тлумачення ним зазначеної частини методології, і як її теоретичної (наукової) основи. Оскільки елементи, що їх М. Кельман відніс до концептуального компоненту, переважно є надбанням наукового співтовариства, більш коректно цю складову методології назвати «науковою» або «теоретичною».

Методологія, як слушно зауважили деякі автори, є явищем інтегральним, що об'єднує в собі ряд компонентів: світогляд і фундаментальні та загальнотеоретичні концепції, загальні філософські закони і категорії, загально- та приватно-наукові методи. Таку характеристику методології права хоча й уважаємо обґрунтованою, однак не позбавленою певних дискусійних моментів. Зокрема, не зрозуміло, які саме фундаментальні концепції мав на увазі дослідник, адже серед компонентів методології назвав світогляд, що формується на основі філософських концепцій, а також філософські, а отже, світоглядні закони і категорії. Крім того, невдалим по відношенню до юридичних наук є вживаний автором термін «приватно-наукові методи».

Саме тому більш коректним уважаємо термін «конкретно-наукові методи» пізнання, що у правничій науці співвідноситься з обсягом однойменного поняття та означає сукупність прийомів і способів, що їх використовує правнича наука для пізнання власного предмета дослідження. Своєю повнотою та коректністю вирізняється підхід до розуміння структури методології правничої науки С. Гусарєва й О. Тихомирова. Вчені, зокрема, зауважили: «... виділення різноманітних структур методології правознавства - не самоціль, а зумовлені необхідністю встановлення взаємозв'язків між компонентами методології, установлення їх підпорядкованості (ієрархічна структура) або зв'язків координації (горизонтальна структура) для правильного вибору, упорядкування «арсеналу», «інструментарію» методологічних принципів, прийомів, правил, засобів юридичних досліджень відповідно до природи об'єкта й особливостей певної системи наукового правового знання. Первинними і основними в цьому плані є вертикальна і горизонтальна структури методології юриспруденції» [4, с. 66].

Горизонтальну структуру методології, на думку вчених, утворюють види методів певного рівня (загальнонаукові, конкретно-наукові), а вертикальну - її рівні в напрямку від вищого до нижчого шляхом виділення компонентів за ступенем їх ієрархічної залежності (підпорядкованості). Вчені виокремлюють такі рівні (копоненти) вертикальної організації методології: домінуючий світогляд, тип правового мислення, парадигми, методологічні підходи, методи та процедури [4, с. 66].

Зауважимо, що не всі вчені поділяють думку з приводу існування вертикальної структури методології. Наприклад, М. Костицький наголошує на необхідності відмовитися від ієрархій методологій, що визначається як філософська, загальнонаукова та конкретно-наукова. Методології, вважає правник, слід «розташувати» по горизонталі й використовувати їх може вчений за власним вибором. Це може бути юснатуралістична, позитивістська, діалектична, синергетична чи інша методологія. Не обов'язково зашорювати себе методологією, можна використовувати методи з різних методологій (у розумних, звичайно, межах), тобто методика конкретного наукового дослідження може виглядати як мозаїка методів. Автор вважає, що методологія як учення необхідна, насамперед, ученому для розвитку наукового світогляду, який не обов'язково має бути «правовірним» діалектиком, юснатуралістом, позитивістом, синергетиком та ін. [10, с. 10]. Ми підтримуємо тезу автора про можливість вченого самостійно обирати методи дослідження. Проте такий вибір обумовлений не лише предметом і задваннями дослідження. Не можна заперечувати того факту, що він здійснюється на основі сформованої у науковця цілісної картини світу (світогляду), здобутої освіти та власного життєвого досвіду, що передбачає оволіддня системою знань, які складають зміст вивчених ним теорій (парадигм). Ці елементи й утворюють вищі рівні методології.

До них С. Гусарєв та О. Тихомиров відносять світогляд, тип домінуючого юридичного мислення та юридичні наукові парадигми, які багато в чому визначають вибір методологічних підходів та методів при проведенні юридичних наукових досліджень [4, с. 69]. Уважаємо, що цей ряд має бути доповнений і такими елементами вертикальної структури методології правознавства, як принципи пізнання правових явищ та гносеологічні принципи права.

Домінуючий світогляд, на думку вчених, являє собою цілісну сукупність домінуючих уявлень про світ, роль у ньому людини, а також похідних від них переконань, установлень, ідеалів, принципів, ціннісних орієнтацій пізнавальної і практичної діяльності людей, їхньої життєдіяльності в цілому [6, с. 66]. Світогляд ХХ та початку ХХІ століть, як стверджують учені, характеризується ідеологічним плюралізмом, інтеграцією держав і забезпеченням світового порядку, глобалізацією та інформатизацією суспільного життя [4, с. 69].

Правова дійсність в загальній картині світу відображена правовим світоглядом. Останній, на думку В. Коробки, являє собою особливу форму правосвітогляду, що виражає усталене позитивне відношення людини до права як до ідеї належного, пропущеного крізь призму прав, свобод, обов'язків особи на основі сукупності правових ідей, поглядів, уявлень, принципів, цінностей, переконань, які особа поділяє і бере за основу своєї діяльності; обмежуючого на основі прав, свобод, обов'язків особи свавілля державної влади та встановлюючого гармонію (розумний баланс) у відносинах між особистістю та державою [9, с. 14]. Оскільки правовий світогляд формується в процесі життєдіяльності особи та за активної участі як практичного (об'єктивованого в діяльності), так і духовного (вираженого в ментальному), сутнісна характеристика правового світогляду включає в себе теоретичну (духовну) і практичну складові. Першу утворюють такі риси:

1) почуття власної духовної гідності людини;

2) здатність особистості до самозобов'язання та самоуправління;

3) взаємна повага та довіра людей одне до одного [9, с. 71].

До практичних рис учений відносить такі:

1) віру в право як у суспільно-політичний ідеал, у вищу соціальну цінність, яка визначає міру свободи, рівності, справедливості в державно-організованому суспільстві;

2) співрозмірність і розумність законів, які ґрунтуються на принципах права, та які закріплюють, з одного боку, права, свободи та обов'язки громадян, а з іншого - регламентують діяльність державної влади [9, с. 71].

Тип правового мислення - це «ансамбль», сукупність взаємозалежних і взаємозумовлених наукових ідей, принципів, форм відображення і пізнання дійсності, її суттєвих зв'язків і відношень, напрямів розвитку [4, с. 66].

Методологія дослідження правових актів - це визнана науковим загалом на сучасному етапі розвитку правничої науки і обумовлена предметом пізнання сукупність теорій (парадигм), гносеологічних принципів, підходів і методів, які забезпечують можливість вирішення визначених дослідницьких завдань, а також отримання достовірних і об'єктивних знань про волевиявлення праводієздатних суб'єктів.

Парадигму дослідження правових актів складають визнані науковим товариством положення теорій юридичної діяльності, правоутворення і правотворчості, джерел права, правореалізації і правозастосування, тлумачення норм права, юридичних документів, юридичної поведінки, юридичних фактів, юридичних засобів, а також правового регулювання.

У процесі проведення наукового дослідження правових актів автор має керуватися такими незаперечними вимогами:

1) універсальними гносеологічними принципами: а) всебічності та повноти, що забезпечує дослідження феномену правових актів не лише у їх взаємозв'язку та взаємодії з іншими, співвідносними з ними явищами правової реальності, але й в усіх аспектах, які формують загальне бачення досліджуваних явищ; б) історизму, що передбачає їх розгляд не лише у сучасному вимірі, але і з погляду їх минулого та передбачуваного майбутнього; в) комплексності, що дозволяє розглядати правові акти не лише в статиці, але й у динаміці - з погляду їхньої дії, функціонування в механізмі правового регулювання суспільних відносин, у національній правовій системі; г) правового поліцентризму, що вимагає дослідження феномену правових актів із урахуванням особливостей, притаманних романо-германській правовій сім'ї та цінностей, на яких заснована європейська цивілізація;

2) гносеологічними принципами права, що: а) відображають діалектичний взаємозв'язок між процесом пізнання і правом; б) вказують на онтологічний аспект його існування (пізнання є однією з форм буття права); в) свідчать про гносеологічну природу всіх видів юридичного процесу як форми юридичної діяльності суб'єктів пізнання права, і передусім, суб'єктів правотворчості; г) вказують на необхідність безперервного процесу виявлення і осмислення закономірностей суспільного розвитку та їх переведення на мову правових принципів і норм; ґ) відображають діалектичний взаємозв'язок між сутністю права та його пізнавальною функцією як проявом такої функції; д) свідчать не лише про існування конфлікту між тим, якими мають бути суспільні відносини та якими вони є в реальній дійсності, але й про відносну перманентність цього конфлікту, що час від часу може загострюватися й усуватися шляхом ухвалення нового нормативно-правового акта; е) акцентують на гуманістичних началах права, ідеї людиноцентризму; є) відображають діалектичний взаємозв'язок між процесом пізнання та істиною як його результатом, що до того ж має морально-етичну оцінку; ж) вказують на наявність двох пізнавально-правових парадигм мислення та реалізації права.

Методологічні підходи, а також елементи методології правничої науки, що утворюють її горизонтальну структуру (методи дослідження), стануть предметом розгляду в наступних наукових публікаціях автора.

Список використаних джерел

1. Богдан С. К. Методи й методика лінгвостилістичних досліджень : методичні рекомендації для слухачів і керівників секції української мови. Луцьк : Волинський національний університет імені Лесі Українки, 2011. 28 с.

2. Власов Ю. Л. Юридична практика. Теорія держави і права. Академічний курс : підручник / за ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. Київ : Юрінком Інтер, 2006. С. 619-633.

3. Гаврилов Н. И. Мера государственности демократического государства. Киев : Наук. думка, 1997. 116 с.

4. Гусарєв С. Д., Тихомиров О. Д. Юридична деонтологія (основи юридичної діяльності) : навч. посібник. 3-є вид., перероб і доп. Київ : Знання, 2008. 495 с.

5. Джужа О. М., Орлов Ю. В., Калюжний Р.А. Щодо можливостей вивчення правових явищ з позицій синергетики. Право і суспільство. 2009. № 2. С. 3-12.

6. Кельман М. С. Методологія сучасного правознавства: становлення та основні напрями розвитку : дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.01 / Львів. держ. ун-т внутр. справ. Львів, 2013. 449 с.

7. Кельман М. С. Юридична наука: проблеми методології: монограф. Тернопіль : Термограф, 2011. 492 с.

8. Козловський А. А. Гносеологічні принципи права. Проблеми філософії права. 2005. Том ІІІ. № 1-2. С. 32-44.

9. Коробка В. Н. Правовое мировоззрение : монограф. в 2-х ч. Донецк : Донецк. гос. ун-т управления, 2010. Ч. 2 : Природа, место и роль в механизме правового регулирования, значение для правовой политики современного соціально-демократического государства. 244 с.

10. Костицький М. В. Деякі питання методології юридичної науки. Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ. 2013. № 1. С. 3-11.

11. Кучук А. М. Основи теорії правового поліцентризму : монограф. Дніпро : Ліра ЛТД, 2017. 312 с.

12. Кучук А. М. Предмет і метод теорії держави та права. Теорія держави і права : підруч. / кер. авт. кол. Ю. А. Ведєрніков. Дніпро : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2017. С. 11-28.

13. Петришин О. В. Методологія правової науки. Загальна теорія держави і права : підруч. ; за ред. М. В. Цвіка, О. В. Петришина. Харків : Право, 2009. С. 25-35.

14. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави : навч. посібник. Вид. 5-е, зі змін. Київ : Атіка, 2001. 176 с.

15. Рабінович П. М. Основи теорії та філософії права : навч. посібник. Львів : Видавництво ЛОБФ «Медицина і право», 2021. 256 с.

16. Сердюк І. А. Визначення предмету теорії держави і права: доктринальні підходи та правове закріплення. Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. 2013. № 3. С. 40-52.

17. Сердюк І.А. Інтерпретація поняття методологічний підхід у сучасній правничій науці. Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. 2018. № 4. С. 52-58.

18. Тихомиров А. Д. Юридическая компаративистика: философские, теоретические и методологические проблемы : монограф. Киев : Знання, 2005. 334 с.