Інститут імунітету свідка в господарському процесі як баланс між суспільним інтересом та захистом прав людини

Horielov D.O.

Постановка проблеми

імунітет свідка правовий господарський процес

Процесуальний аспект справедливого судового розгляду, який детально розтлумачив у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини, включає в себе рівноправність сторін та змагальність судочинства, які в свою чергу нерозривно пов'язані з доказовою діяльністю учасників судочинства. Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України» (2017) були внесені суттєві зміни в національне законодавство щодо засобів доказування: законодавцем запроваджено інститут свідків у господарському судочинстві.

Таку норму можна вважати цілком революційною, оскільки такий засіб доказування як показання свідків у господарському процесі раніше не брався до уваги у вітчизняному законодавстві. У зв'язку з цим, важливим завданням перед науковцями постає дослідження правового статусу свідків та їхньої ролі під час вирішення спорів господарськими судами.

Згадані концептуальні зміни сучасного господарського процессуального законодавства стали важливим кроком до переосмислення проблем доказового права в межах якого важливим джерелом отримання відомостей про обставини справи є показання свідків. У новітній період реформування господарського процесуального законодавства зростає негайна потреба дослідження залучення свідка у господарський процес з метою вдосконалення його правового регулювання, адже зміни, які відбулись останнім часом в національному праві вимагають переосмислення багатьох аспектів засад залучення свідка у господарський процес.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Аналіз недоліків та позитивні аспекти змін до Господарського процесуального кодексу України в частині впровадження інституту свідків проводили такі науковці як В. П. Козирєва, О.В. Хомченко, В.С. Бахуринський, О.О. Роїк, О.В. Ткаля, О.А. Фонова, Т.В. Васильченко тощо.

Не вирішені раніше частини загальної проблеми. З огляду на те, що на сьогоднішній день не існує національних фундаментальних праць присвячених ролі та значенню свідків в господарському процесі, положення щодо правової конструкції «імунітет свідка» потребує дослідження у зв'язку з підвищеною актуалізацією питань у сфері прав людини.

Формулювання цілей статті. Метою статті є осмислення інституту імунітету свідка в господарському процесі в межах правового поля та в якості балансу між суспільним інтересом та захистом прав конкретної людини.

Виклад основного матеріалу дослідження

Дослідження поняття «імунітет свідка» неможливе без з'ясування змісту його складових. На сьогодні, поняття «свідок» напрацьовано у трьох споріднених значеннях:

- людина, яка була присутня при якій- небудь події, пригоді й особисто бачила що-небудь;

- людина, яку викликають до суду для посвідчення відомих їй обставин;

- людина, яка присутня для офіційного підтвердження дійсності або правильності чогось [1, с. 76].

За загальним визначенням слово «імунітет» в перекладі з латинської мови (immunitas) означає: звільнення або свобода від чогось [2, с. 216]. Імунітет свідка в господарському процесі набуває принципового значення і залежить від соціального і професійного статусу особи та її правового положення в суспільстві, у зв'язку з чим, особа наді особливим правовим статусом з боку держави. В сучасному чинному законодавстві України існують різні підходи до поняття «імунітет свідка» хоча чіткого визначення правового імунітету як правової категорії українська юридична наука не дає.

Науковці в своїх дослідженнях зауважують, що трактування «імунітету свідків» не може бути ідентичним до правового положення «можливості відмови свідчити проти самого себе» з огляду на спірність етимології слова «імунітет». Дослідниками доведено про необхідність розмежовувати такі правові поняття як «імунітет», «недоторканність», «пільга», «привілей». Адже дані поняття, незважаючи на тісний взаємозв'язок, є самостійними правовими категоріями, мають як загальні риси, так і відмінні ознаки, що не дозволяє вважати їх ідентичними [3, с. 83].

Науковці пропонують називати інститут не «імунітетом свідків», а «частковим імунітетом свідків», з огляду на те, що йдеться не про повний імунітет свідків, а про частковий, усічений. «Особи, які звільняються від відповідальності за відмову давати показання, не мають таких характеристик діяльності, якими володіють посадові особи, тобто такі якості, як важливість, значущість, незалежність [4, с. 50]. Відповідно до стт.67-68 Господарського процесуального кодексу України до осіб, наділених «імунітетом свідка» можна віднести:

- осіб, яких заборонено допитувати як свідків (абсолютний імунітет свідка);

- осіб, які мають право відмовитися від дачі показань та осіб, які можуть відмовитися відповідати на окремі запитання (відносний імунітет свідка) [5].

Таким чином, в господарському процесі наділені «абсолютним імунітетом» свідки:

1) недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання. Така норма, окрім заборонного характеру, носить і превентивний характер, оскільки має на меті запобігати будь-якому спотворенню доказової інформації, а при допиті такої категорії осіб спотворення і викривлення очевидне, що в свою чергу створюватиме плутанину і може призвести до ухвалення необгрунтованого рішення. Господарським процесуальним кодексом України не передбачено певних вікових рамок для особи свідка, головний акцент робиться на «правильному сприйманні обставин, що мають значення для справи». Відповідно, «правильно сприймати обставини» - це так, як вони відбувалися в об'єктивній реальності насправді. Таке правильне (вірне) сприйняття настає із досягненням людиною певного визначеного психофізіологічного рівня розвитку або компетентності. Таким чином, в господарському процесі навряд чи будуть залучені діти. Опосередковано, в даній нормі вказується на той факт, що у випадках сумнівів стосовно здатності особи правильно сприймати обставини справи є можливість призначити з цього приводу експертизу.

2) особи, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з наданням професійної правничої допомоги або послуг посередництва (медіації) під час проведення позасудового врегулювання спору (про такі відомості). Предметом адвокатської таємниці, згідно із Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» є будь-яка інформація, що стала відома адвокату, помічнику адвоката, стажисту адвоката, особі, яка перебуває у трудових відносинах з адвокатом, про клієнта, а також питання, з яких клієнт або особа, якій відмовлено в укладенні договору про надання правової допомоги з передбачених цим Законом підстав звертався до адвоката, адвокатського бюро, адвокатського об'єднання, зміст порад, консультацій, роз'яснень адвоката, складені ним документи, інформація, що зберігається на електронних носіях та інші документи і відомості, одержані адвокатом під час здійснення адвокатської діяльності. Але інформація або документи можуть втратити статус адвокатської таємниці за письмовою заявою клієнта (чи особи, якій відмовлено в укладенні договору про надання правової допомоги у випадках передбачених в законодавстві підстав). При цьому інформація або документи, що отримані від третіх осіб і містять відомості про них, можуть поширюватися з урахуванням вимог законодавства з питань захисту персональних даних (ч. 1 і 2 ст. 22 вказаного Закону) [6].

Що стосується медіації, то відповідно до Директиви Європейського парламенту та Ради «Про деякі аспекти медіації в цивільних та господарських правовідносинах» від 21 травня 2008 року медіація визначається як структурований процес, назалежно від його назви чи посилання на нього, за допомогою якого дві або більше сторін спору намагаються самостійно, на добровільній основі досягти згоди для вирішення спору за підтримки медіатора [7]. В національному законодавстві також зазначається, що медіація в Україні проводиться за взаємною згодою сторін спору відповідно до принципів добровільності, конфіденційності, самовизначення та рівності прав сторін медіації, незалежності та нейтральності, неупередженості медіатора [8]. Таким чином, медіація - це конфіденційний процес, а отже все те, що обговорювалося чи узгоджувалося в приватному порядку, не може бути передано третій стороні без згоди сторін.

3) судді та присяжні (про обставини обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення судового рішення, або про інформацію, що стала відома судді під час врегулювання спору за його участю). Нарадча кімната - окреме приміщення, в якому під час ухвалення вироку чи іншого судового рішення може перебувати лише суд у тому складі, в якому здійснюється судовий розгляд. Розголошення професійними суддями, присяжними, які були присутні в нарадчій кімнаті, обставин обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення судового рішення, не допускається. У статті 63 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зазначається, що присяжним є особа, яка у випадках, визначених процесуальним законом, і за її згодою вирішує справи у складі суду разом із суддею або залучається до здійснення правосуддя [9]. Втім в Указі Президента «Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів» закладено зовсім інший зміст у визначення цього поняття, оскільки зазначається, що функції присяжних мають бути відокремлені від функцій професійного судді (п.2 Розділ IV) [10]. Таких непрофесійних суддів європейської моделі прийнято називати не присяжними, а шефенами (народними засідателями). Однак основним питанням тут постає те, що господарський процес взагалі не містить варіанту залучення присяжних при розгляді справи.

4) інші особи, які не можуть бути допитані як свідки згідно із законом чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, без їхньої згоди (ст. 67) [5]. Тут можна говорити про «імунітет журналіста», адже відповідно до засад журналістської етики, обов'язоком журналіста є збереження конфіденційності джерела інформації (імені людини, яка довірила журналісту інформацію). Таке положення підтверджує Декларація принципів поведінки журналістів, яку було прийнято на 11 Всесвітньому Конгресі Міжнародної федерації журналістів (Бордо, 25-28 квітня 1954 року) зі змінами, внесеними на 18-ому Всесвітньому Конгресі Міжнародної федерації журналістів

(Хельсингьор, 2-6 червня 1986 року) [11]. Окрім того, згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи №R(2000)7 від 8 березня 2000 року «Про право журналістів не розкривати свої джерела інформації» термін «джерело інформації» означає будь-яку особу, яка забезпечує інформацією журналістів. В наведеній Рекомендації також зазначено, що термін «інформація, яка визначає джерело» охоплює: ім'я та персональні дані (голос або зображення джерела); фактичні обставини набуття журналістом інформації від джерела; неопублікований зміст інформації, наданий джерелом журналісту та персональні дані журналістів і їхніх службовців, пов'язані з їхньою професійною діяльністю. Пояснено, що «інформація, яка визначає джерело» - це інформація яка ідентифікує джерело, а тому перебуває під захистом закону від втручання. Про необхідність такого захисту журналістських джерел йде мова і в Резолюції «Свободи журналістів і права людини», прийнятій на 4-ій Європейській конференції міністрів з питань політики в галузі засобів масової інформації (Прага,7- 8 грудня 1994 року) та в п. 3 dРезолюції Європейського парламенту «Захист конфіденційності джерел інформації, що їх використовують журналісти» від 18 січня 1994 року [12].

Окрім зазначеного, Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово підкреслював на необхідності захисту журналістських джерел інформації з посиланнями на ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (наприклад, справа «Ромен і Шмітт проти Люксембургу») [13]. Відповідно національне законодавство закріпило обов'язок журналіста на збереження таємниці авторства та джерел інформації відповідно у ст. 26 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» [14] та у ст. 59 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» [15].

До «відносного імунітету свідка», на нашу думку, правильно б було віднести:

1) священнослужителів, оскільки їм заборонено давати показання лише щодо відомостей, які були одержані ними на сповіді. На сьогодні в законодавстві не дається визначення сповіді, про зміст якої не дозволено допитувати священнослужителя. За загальним розумінням, сповідь - це обряд покаяння в гріхах перед священиком, як посередником між людиною і Богом. Не дивлячись на безсумнівну позитивність заборони допиту священнослужителів з питань про відомостей, які були одержані ними на сповіді, залишаються певні неузгодженості: по - перше, стосовно самого поняття «священнослужитель» що визначається як служитель релігійної організації, що по суті є тавтологією, а по - друге, не всі священнослужителі, а лише єпископи та пресвітери наділені правом звершувати таїнства, зокрема і таїнство сповіді. Також сповідь у деяких церковних організаціях (на приклад, протестантизм) сповідь відбувається прилюдною. Але в будь- якому випадку, відповідно до з ч. 5 ст. 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 року ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних при сповіді віруючих [16]. Окрім того, на думку судді суддя Господарського суду Луганської області Олени Фонової «сумнівною вбачається участь у господарському процесі священнослужителя як свідка, який до того ж володіє відомостями, отриманими під час сповіді, що можуть бути важливими для розгляду та вирішення господарського спору» [17, с.75].

2) осіб, які мають дипломатичний імунітет і які не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди, а представники дипломатичних представництв - без згоди дипломатичного представника. Тобто за власною згодою такі свідки можуть надавати свідчення в суді. Відповідно до пунктів 13-16, та 25 Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженого Указом Президента України від 10 червня 1993 року глава дипломатичного представництва і члени дипломатичних представництв не зобов'язані давати показання як свідки, а в разі їх згоди чи бажання давати такі показання вони не зобов'язані з'являтися в суд. Це обмеження поширюється і на членів їх сімей, якщо вони не є громадянами України. Члени обслуговуючого персоналу, які не являється громадянами України або не проживають в Україні постійно, не зобов'язані давати показання як свідки щодо дій, вчинених при виконанні службових обов'язків. Консульські службовці та працівники обслуговуючого персоналу не можуть відмовитися давати показання як свідки. Але вони не зобов'язані давати показання з питань, пов'язаних з виконанням службових обов'язків, а також показання, що роз'яснюють законодавство акредитуючої держави. У разі відмови консульських посадових осіб давати показання як свідки, до них не можуть бути застосовані заходи примусу або покарання. Держава, що представляється консульською установою, може відмовитись від привілеїв та імунітетів працівників консульської установи. Норми, встановлені Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, в тому числі й щодо імунітету свідків, можуть змінюватися двосторонніми угодами [18].

3) осіб, які відмовляються давати показання щодо себе або членів своєї сім'ї чи близьких родичів. З усіх інших питань така особа може бути допитана. Зокрема, відповідно до ст. 63 Конституції України кожному громадянину України гарантовано право відмовитись давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом [19] (це відповідно: чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний брат, рідна сестра, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням, двоюрідні брат і сестра, рідні брат і сестра дружини/чоловіка, племінник і племінниця, рідні дядько й тітка, батьки дружини/чоловіка сина або дочки (свати), будь-які особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права й обов'язки (крім осіб, взаємні права й обов'язки яких не мають характеру сімейних), у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі, якщо вони спільно проживали сукупно протягом не менше 183 днів календарного року, а також інші родичі до шостого ступеня споріднення включно). Такий підхід цілком справедливий, і на нашу думку даний «імунітет близького родича та члена сім'ї» відноситься до категорії моралі та захищає таємницю приватного життя людини. Свобода людини не свідчити проти близького родича або члена сім'ї ґрунтується на пануючих моральних уявленнях правового суспільства, адже аморально вимагати свідчень які б викривали у вчиненні правопорушення близьку людину. Недарма найкращі юристи писали, що навіть заради цілей земного правосуддя не можна порушувати священні зв'язки між близьким людьми, відповідно, закон повинен оберігати ці почуття навіть при усвідомленні свідком винуватості особи чи наявності факторів, що його викривають, адже у людському погляді на закон «голос крові чи подружньої прив'язаності» вище навіть визнання допустимості брехні, що в певних випадках більш близька до внутрішньої правди життя, аніж «об'єктивна та холодна істина» [20, с.52].

В цілому, науковці у своїх дослідженнях відносяться позитивно до розширення засобів доказування в господарському процесі у зв'язку із запровадженням інституту допиту свідків [21, с.155], вважаючи, що він покликаний лібералізувати господарський процес і наблизити його до європейських стандартів [22, с.152].

Висновки

Вищевикладене дозволяє зробити висновок про те, що «імунітет свідка» в господарському процесі є важливим інститутом, який повинен забезпечити такі конституційні принципи, як охорона прав і свобод людини і громадянина та презумпція невинуватості. Правовий інститут господарського процесуального імунітету свідка - це сукупність правових норм, які містять перелік виключень, що складають самостійну частину господарського процесуального права та регулюють відповідні суспільні відносини, пов'язані з наданням додаткових процесуальних гарантій законності та обґрунтованості залучення осіб до сфери господарського судочинства та зі звільненням від процесуального обов'язку надавати свідчення. Можна сказати, що під імунітетом свідка розуміється інститут процесуальних галузей права, що закріплює заборону на примушення надання показань певних категорій осіб з метою захисту охоронюваних Конституцією цінностей. Таким чином, імунітет для свідка являє собою інститут судочинства, спрямований на реалізацію захисту прав і свобод людини. Інститут імунітету свідків демонструє баланс між суспільним інтересом встановлення істини у господарському провадженні і потребою у збереженні приватних інтересів особистості.

На наш погляд під «абсолютним імунітетом» свідка можна назвати несприйнятливість залучення певного кола осіб у якості свідка.

Тобто презумпцію недоторканості свідка в господарському процесі. Відповідно, «відносний імунітет свідка» - це сукупність правил, які звільняють певні групи осіб від обов'язку давати показання у господарському процесі

Література