Історія становлення та розвитку інституту банківської таємниці

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія становлення та розвитку інституту банківської таємниці

Корольова В.В.,

Кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри державно-правових дисциплін, ВНЗ «Університет економіки та права «КРОК»,

Ляшенко Л.В.,

здобувачка ступеня вищої освіти «магістр», ВНЗ «Університет економіки та права «КРОК»,

Koroleva V.V.,

Ph.D. in Law, Associate Professor, Department of State and Legal Disciplines, «KROK»University, Kyiv

Liashenko L.V.,

Graduate Student, “KROK” University

Анотація

Стаття присвячена дослідженню історї становлення та розвитку інституту банківської таємниці. Встановлено, що на ранніх етапах розвитку банківської системи регулювання процесів діяльності банківських установ здійснювалось першою особою держави (імператором) та вищим законодавчим органом шляхом видання нормативно-правових актів. Доведено, що на ранніх етапах регулювання діяльності банківських установ здійснювалось на підставі розгалуженої системи нормативно-правових актів. З плином часу намітилась тенденція, яка і зараз не втрачає своєї актуальності, до систематизації та уніфікації законодавства. Обгрунтовано, що тільки у 80-х роках ХХ століття в Радянському Союзі розпочалися процеси, пов'язані з реформуванням як політичної системи, так і економічної. Саме з цим періодом можна пов'язувати початок відродження інституту банківської таємниці.

На основі історичного дослідження інституту банківської таємниці розкрито певні закономірності розвитку банківської таємниці, які вплинули на подальше формування зазначеного інституту.

Ця норма є історичним фактом, що склався і до недавнього часу застосовувався на практиці, а його скасування завдасть значної шкоди стабільності інституту банківської таємниці, і навіть зробить незахищеними позиції вкладників, оскільки правоохоронні органи можуть запитати у банка інформацію, яка становить банківську таємницю без наявного кримінального провадження.

Ключові слова: банк, банківська діяльність, правове регулювання, банківська таємниця, нормативні акти.

Keywords: bank, banking, legal regulation, banking secrecy, regulations.

Актуальність теми

Правовий інститут банківської таємниці є основою забезпечення стабільності банківської системи, її ефективного і безпечного функціонування. Банківська таємниця є фундаментальною категорією банківського права.

Принцип забезпечення банківської таємниці відноситься до функціональних засад банківського права та є необхідною складовою банківської діяльності. Правовий режим банківської таємниці в сучасних економічних умовах схильний до значної трансформації. Пов'язано це, в першу чергу, з широким застосуванням в банківській практиці законодавства про протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, і фінансуванню тероризму. Дотримання його вимог зобов'язує банки підвищувати прозорість здійснюваних операцій, ідентифікувати клієнтів і вигодонабувачів, що об'єктивно звужує перелік інформації, яка охороняється режимом банківської таємниці.

З урахуванням вищевикладеного, з'являється необхідність більш глибокого та сучасного дослідження правових відносин, що виникають у сфері банківської діяльності та місця в ній банківської таємниці. Уваги також потребує історичний аспект даної проблематики, дослідження якого буде поглиблювати пізнавальний процес, робити його більш ґрунтовним та об'ємним.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Важливий внесок у дослідження порушеної проблематики зробили такі вчені, як І. Бойко, Ю. Ю. Казаков, Л. Я. Коритко, В. С. Макарчук, В. І. Міщенко, М. В. Старинський та інші.

Не вирішені раніше частини загальної проблеми. Враховуючи важливість зазначених робіт, разом із тим потребують доопрацювань і уточнень деякі раніше невідомі сторінки історії розвитку інституту банківської таємниці в Україні.

Метою статті є аналіз становлення та розвитку інституту банківської таємниці.

Виклад основного матеріалу дослідження

банківська таємниця нормативно-правовий акт

Перш ніж розглядати становлення інституту банківської таємниці, звернемося до основних підходів щодо виникнення банків. У науковій літературі існує два основних підходи. Відповідно до першого підходу, банки виникли на початкуXVст. в іспанському місті Барселона (що на той час входило до складу Королівства Арагон) та в італійських містах-республіках Генуї і Венеції. Вважається, що перший публічний банк було створено в 1401 році міською владою міста Барселона (TauladeCanvi) з метою забезпечення альтернативних шляхів фінансування міста. Банк приймав депозити, надавав короткострокові кредити місту, виконував функцію фіскального агента (через банк сплачувалися податки до місцевого бюджету), а його платоспроможність забезпечувалася містом. В 1404 році в Генуї було засновано Банк Святого Георгія (BankadiSanGiorgio) з метою створення надійного механізму сплати податків та утримання частини надходжень на користь кредиторів міста [1, c. 23, 25].

Слово «банк» походить від італійського «bаnсо» - стіл, на якому середньовічні міняйли, які були представниками грошово-торгового капіталу, розкладали свої монети в мішках і посудинах. Міняйли приймали грошові вклади від купців і спеціалізувалися на обміні грошей різних міст і країн. З часом міняйли стали надавати гроші в кредит та отримувати за це відсотки, що фактично й означало перетворення міняйл на банкірів. Вважають, що від слова «bаnсо» походить також слово «банкрут»: коли міняйло зловживав чиєюсь довірою, розбивали стіл, за яким він сидів («bankorotto») [2, c. 36-37].

Згідно з другим підходом, виникнення банків та банківської діяльності відбулося набагато раніше й тісно пов'язане з виникненням грошей. Більшість дослідників-прихильників другого підходу основними умовами виникнення банків в усіх народів вважають розвиток обміну, торгівлі, а також поділ праці [3, c. 142]. На думку інших авторів, банки як особливі інститути товарного господарства виникли не у зв'язку з розвитком товарно- господарських відносин, а тільки тоді, коли постала потреба в мережі спеціалізованих установ, які регулювали б заплутаний грошовий обіг і здійснювали в широких масштабах кредитні операції. Найбільш стародавніми вважаються операції зі збереження грошей та кредитування. Для позначення банківської справи на етапі її зародження і становлення дослідники використовують окремий термін - «банківництво». Якщо керуватися другим підходом, що передбачає дослідження більшої ретроспективи розвитку, то одним з перших джерел права, що регулювали окремі питання банківництва, є Закони Хаммурапі, що визначали розмір процентів за користування кредитом (§88), можливість сплати процентів за користування кредитом в негрошовій формі (зерном, іншим рухомим майном) (§89, §96), наслідки порушення зобов'язань з боку позичальника (§48), наслідки порушень з боку кредитора, зокрема щодо порядку надання кредиту (§94), порядку стягнення кредиту та процентів (§90, §93) [4].

Що стосується зародження та розвитку банківської діяльності та банківської таємниці в Україні, то варто обумовити, що у XVII-XXст.ст. депозитні відносини в Україні були дуже тісно пов'язані з їх розвитком у Росії, хоча ці процеси відбувались із певним запізненням. Першим банком, з якого починається становлення відносин стосовно вкладів (депозитів) у Російській Імперії, був Державний Позиковий банк, який було засновано в 1754 р. Цей банк надавав кредити під заставу маєтків. В Україні такі кредити почали надавати лише з 1783 р. За часів Катерини II були введені в обіг паперові гроші, що обмінювалися на мідні монети. Для зручності обміну було створено в 1769 р. у Петербурзі та Москві Асигнаційний банк, який в 1781 р. відкрив свої відділення у Києві, Ніжині, Харкові, а в 1782 р. - у Херсоні.

Окремо слід приділити увагу Державному банку Російської імперії. Створений у 1860 році Указом Імператора Петра IIIна базі Державного позикового банку з приєднанням Державного комерційного банку він мав стати центральним банком Російської імперії. В сучасному розумінні, центральний (головний) банк держави повинен виконувати три основні функції, такі як: нормотворчу (видання нормативно правових актів виконання яких є обов'язковим для всіх учасників банківських відносин); виконавчу (здійснення державного регулювання банківської діяльності, реалізація грошово- кредитної політики, співпраця з урядом держави) та попереджувально-каральну (мають право самостійно застосовувати широкий спектр санкцій за порушення учасниками банківських відносин приписів законодавства).

Навряд можна говорити про те, що тогочасний Державний банк здійснював всі або хоча б більшість цих функцій. Державний банк знаходився в прямому підпорядкуванні Міністра фінансів, де юре - не є центральною банківською установою, де факто - виконував ряд важливих функцій, притаманних центральним банкам [5]. Йому не надавалось право самостійної емісії, він випускав кредитні білети за вимогами уряду, кредитні білети для комерційних цілей випускались кожного разу за спеціальними вказівками, а також він переобліковував векселі інших банків, тобто був як відділення державного казначейства, для здійснення за його рахунок витрат. З часом йому було надано монопольне право емісії кредитних білетів, проте впродовж всієї своєї діяльності він був позбавлений контрольно-регулятивних повноважень для інших кредитних установ. Як і інші банки, він засновувався та реорганізовувався на підставі указів імператора, навіть його контори засновувались на підставі особливих Височайших наказів. В 1860 році на території України функціонувало три контори Державного банку (Київ, Харків, Одеса) і одне відділення (Полтава).

Необхідно відзначити, що в Уставі Державного асигнаційного банку не містилося окремої статті стосовно збереження банківської таємниці [6]. Однак у ст. ст. 64-65 йшлося про грошову винагороду та збереження банком таємниці відомостей про особу, яка донесе про підробку державних асигнацій. Подальшого розвитку банківська таємниця набула 1903 року, у зв'язку із закріпленням цієї категорії у ст. 22 Розділу IV Статуту Кредитного (Статут Державного Банку) Російської Імперії 1903 року. Разом із цим установлювалася відповідальність за розголошення банківської таємниці службовцями банку [7].

Стосовно Західноукраїнських земель, що знаходились під контролем Австро- Угорської імперії, слід зазначити, що наприкінці 19 початку 20 століття Галичина, Буковина та Закарпаття відставали від інших регіонів імперії в господарському розвитку. Економіка цього регіону мала чітко визначений аграрний, а згодом аграрно-індустріальний характер. На цю територію поширювали свою діяльність банківські установи Австро- угорської імперії, шляхом створення тут філії центральних банківських установ. Будучи урядовими установами, вони водночас були й інструментом здійснення колоніальної політики. Банківська система мала свої особливості, вона була заснована на приватно-комерційних засадах, і, зважаючи на поліетнічну та багатонаціональну складову, на території західної України здійснювали свою діяльність значна кількість іноземних банків (австрійські, угорські, польські, німецькі та інші). На відміну від банків Російської імперії, які можна було поділити на державні і недержавні (громадські та приватні), кредитні установи Австро-Угорської імперії часто носили змішаний характер. Зокрема держава могла брати участь в створенні акціонерних кредитних установ, надаючи їй першочерговий капітал та підтримуючи в подальшому. Нерідко держава виступала звичайним акціонером на ряду з приватними особами чи товариствами. Функції центральної банківської установи виконував спочатку Австрійський національний банк, а після його ліквідації у 1878 році Австро- Угорський банк, що мав на території України 12 своїх філій. Щодо регулювання банківської діяльності на українських землях, то слід відзначити наступні нормативно правові акти, Вексельний статут (1850 р.), закон Про товариства (1852 р., 1867р.), закон Про спілки (1906 р.) та Торгівельний закон (1862 р.). Вексельний статут був прийнятий на базі Загального німецького вексельного статуту, складався з 53 статей та регулював питання кредиту. До моменту його прийняття таке регулювання на українських землях здійснювалось нормами звичаєвого права [8 с.81; 9 с.90]. Зазначені вище закони визначали види суб'єктів господарювання, а отже і організаційно-правові форми, в яких могли створюватись кредитно-фінансові установи, та процес їх організації.

Заощадження приватних осіб у Західній Україні першими розпочали приймати державні окружні каси губернаторства. 1783 року у Львівському губернаторстві було засновано 18 таких кас. На підставі спеціального привілею 1843 року у Львові започаткувала діяльність Галицька ощадна каса. Її девізом було гасло «Працюй та зберігай». Гарантував вкладникам повернення коштів і відсотків із них крайовий сейм.

У період з 1917 по 1919 рр. (Українська Народна республіка під проводом Центральної Ради, Гетьманщини, Директорії) здійснювалися цілеспрямовані заходи щодо створення власної грошової депозитної політики, зокрема й стосовно розвитку договору банківського рахунку. Тодішня банківська система України складалася з Державного банку, мережі ощадних кас і комерційних банків, серед яких провідне місце посідали державні - Український народний кооперативний та Земельний банки. Діяльність комерційних банків була обмежена та зводилася переважно до функції по залученню вільних грошових коштів юридичних і фізичних осіб та обміну валют. Нагадаємо, що воєнні дії та часті зміни урядів не сприяли розвитку депозитних відносин за договором банківського рахунку.

Далі стосовно питання, яке досліджується, відзначимо, що із січня 1919 р. у радянській Україні почалися докорінні зміни в депозитній сфері - насамперед націоналізація Державного банку Росії, а дещо пізніше й усіх інших банківських установ з оголошенням банківської справи державною монополією [10, с. 33].

Першим законодавчим актом, що регулював правовідносини, пов'язані з банківською таємницею в радянський період, був декрет Ради Народних Комісарів Української РСР від 21 червня 1921 року «Про скасування обмеження грошового обігу і заходи до розвитку вкладних і переказних операцій» [11], згідно з яким довідки про стан поточних рахунків та вкладів і про перекази видавалися тільки їх власникам або судовій і слідчій владі. У Положенні Ради Народних Комісарів Української РСР від 26 червня 1922 року закріплений перелік осіб, яким могли видаватися довідки про стан рахунків був розширений, законні представники вкладників також стали володіти правом отримання зазначених довідок. Положення встановило кримінальну відповідальність службовців державних ощадних кас за повідомлення відомостей про таємницю вкладу стороннім особам.

У Постанові РНК УРСР від 25 лютого 1925 року «Про доповнення декрету Ради Народних Комісарів Української РСР від 6 червня 1921 р.» [12] об'єкт правової охорони знову було розширено, режим «таємниці вкладу» поширився також на всі інші банківські операції клієнтів. Довідки за ним могли видаватися, крім самих клієнтів, тільки судовим і судово-слідчим органам. Виняток з цього правила був ще у

Постанові ЦВК і РНК СРСР «Про засади побудови кредитної системи» [12], згідно з якою Державний банк мав право вимагати від кредитних установ відомості про відкриті кредити і заборгованості окремих клієнтів, а також про поточні рахунки і вклади державних органів.

Окрім того, регулювання «таємниці вкладу» здійснювалося Статутом

Центрального сільськогосподарського банку СРСР від 1927 р., Положенням «Про державні трудові ощадні каси» від 1925 р., Положенням «Про кооперативний кредит» від 1927 р. Положення зазначених актів частково уточнювали перелік відомостей, що становлять банківську таємницю, а в окремих випадках навіть розширювали його. Відповідно до ст. 23 Статуту державних трудових ощадних кас СРСР, затвердженого Постановою Ради Міністрів СРСР від 1948 р. державні трудові ощадні каси зберігали в таємниці відомості про вчинені ними операції та стан рахунків по вкладах. Також було передбачено, що відомості про вклади могли отримати, крім самих клієнтів та їх представників, тільки суди, органи попереднього слідства і дізнання. Таємниця вкладу могла бути розкрита як в тому випадку, коли вкладник притягнутий у кримінальній справі в якості обвинуваченого, так і тоді, коли це було необхідно судово- слідчим органам для проведення слідства, що допомагало розкрити злочин і викрити злочинця, з'ясувати способи і мотиви вчинення злочину, забезпечити задоволення цивільного позову в кримінальній справі, тобто видача довідок здійснювалася у зв'язку з провадженням у кримінальній справі. Відомості про вклади видавалися на підставі письмової вимоги з зазначенням мотивування, в зв'язку з чим необхідні ці відомості. При цьому, вимоги прямували в центральну ощадну касу міста або району, незалежно від того, в якій з підлеглих їй ощадних кас перебував внесок 43. Встановлені в ст. 23 Статуту правила поширювалися також на облігації, здані громадянами на зберігання в ощадні каси. Згодом держава гарантувала таємницю вкладів фізичних осіб в статті 395 прийнятого в 1963 р. Цивільного кодексу Української РСР [13].

До 1977 р. нормативне регулювання правовідносин, пов'язаних з банківською таємницею, залишалося без істотних змін.

Статут державних трудових ощадних кас 1977 р. [14] розширив перелік органів, яким було надано право на отримання відомостей, що становлять таємницю вкладу. Документом було встановлено, що довідки про рахунки організацій та установ і про здійснені за ними операціями можуть видаватися цим організаціям і установам та їх вищим органам, а також судам, органам попереднього слідства, органам дізнання і фінансовим органам, з дотриманням встановленого порядку. Ще одним новим органом, якому було надано право на отримання довідок про вкладника і про операції за вкладом, а також довідок про інших клієнтів стали нотаріальні контори в рамках проваджень по спадкових справах.

У 80-х роках ХХ ст. у Радянському Союзі розпочалися процеси, пов'язані з реформуванням як політичної системи, так і економічної. Перехід країни до регульованої ринкової економіки вимагав суттєвих змін у грошово-банківській сфері, принципово нових підходів до управління грошовим оборотом, які б відповідали новому економічному механізму, що створювався на основі розвитку товарно- грошових відносин, децентралізації економіки, зміцнення суверенітету республік.

Декларацією про державний суверенітет України від 16.07.1990 р. проголошено економічну самостійність України та заснування національної банківської системи [15]. Прийнятий пізніше закон України «Про економічну самостійність Української РСР» 03.08.1990 р. закріпив право на самостійне формування банківської системи новоствореної держави та визначив її структуру, яка відтепер стає дворівневою, де на першому рівні знаходиться Національний банк України, друга ланка - основа кредитної системи, яку складають установи державної та недержавної форми власності [16]. Банківська система набуває ринкових ознак, відбувається перехід від повністю монополізованої державою банківської системи до створення комерційних банків. На жаль, із здобуттям Україною незалежності усі фінансові ресурси залишились у Москві, відповідно національна банківська система розпочала свої діяльність практично з нуля, що вплинуло на інтенсивність її розвитку в період становлення.

Систему республіканських державних банківських установ, що складалась з Українського республіканського банку Держбанку СРСР, Укпромбудбанку, Українського республіканського відділення Ощадбанку СРСР, Українського республіканського відділення Зовнішекономбанку СРСР, на підставі постанови Верховної ради України «Про порядок введення в дію Закону України «Про банки та банківську діяльність» 1991 р. оголошено власністю України [17] Починається процес перетворення державних спеціальних банків на комерційних. Промінвестбанк СРСР, Агропромбанк, Укрсоцбанк акціонуються (по суті приватизуються), учасниками стають персонал банку та основні клієнти.

Проголошення незалежності відкрило реальну можливість для глибинного реформування і створення розгалуженої законодавчої системи. Таке реформування відбувалось у трьох напрямах: пристосування радянських правових норм до демократичних цінностей та ринкової економіки, прийняття нових правових норм, а також активної роботи з кодифікації. Відповідно до закону України «Про правонаступництво України» 1991 року, Україна стала універсальною правонаступницею УСРСР і частково - правонаступницею СРСР, визнала дію радянський нормативно-правових актів, що не суперечать її законам [18]. Це дало змогу нормально функціонувати правовій системі до прийняття Україною власних нормативно- правових актів у всіх сферах.

Однак Закон УРСР «Про банки і банківську діяльність» від 20 березня 1991 року (який діяв аж до кінця 2000 р. [19]) не містив достатньо правових норм для належного регулювання інституту

банківської таємниці: цьому питанню була присвячена всього одна стаття. Зміст правової категорії «банківська таємниця» за Законом 1991 року був невиправдано обмеженим: до банківської таємниці належали лише відомості за операціями, рахунками й внесками клієнтів та кореспондентів банку.

З метою упорядкування зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці Правління Національного банку України також затвердило Правила зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці [20].

Слід зазначити, що в сучасному світі ставлення до банківської таємниці в контексті активізації боротьби з організованою злочинністю та фінансуванням тероризму змінилося. На сьогоднішній день значно спрощується доступ держави до інформації про клієнтів та їхні фінанси. Сучасне міжнародне законодавство прагне до уніфікації законодавчих норм про розкриття банківської таємниці.

Таким чином, можна стверджувати, що виникнення й становлення банків і банківської системи майже водночас започаткувало розвиток такого інституту, як банківська таємниця. З'явившись як невід'ємна частина банківських і кредитних операцій, банківська таємниця постійно розвивалася з метою захисту від несанкціонованого доступу.

Висновки

Дослідження витоків і передумов виникнення та становлення інституту банківської таємниці показало, що сам банк у сучасному розумінні, а не у формі міняльних контор, у яких видавалися позики з невизначеністю умов отримання й повернення таких позик, з'явився в умовах стрімкого розвитку ринкових відносин, коли з появою буржуазії, верстви підприємців виникла необхідність отримання грошових позик уже не як платіжних або купівельних засобів, а як капіталу, вкладеного у справу. Все це привело в підсумку до розвитку цивілізованого кредиту, до появи перших банків сучасного типу, які пройшли певні етапи у своєму розвитку. У ХІХ столітті інститут банківської таємниці розвивався стихійно. Після Жовтневої революції 1917 року, коли майже всі політичні партії в Україні виступали проти приватної власності, відстоювали соціалістичну ідею, можна навіть стверджувати про регрес у розвитку інституту банківської таємниці. Становлення національної банківської системи того часу відбувалося в атмосфері домінування уявлень про повну непотрібність і, більше того, шкідливість будь-яких таємниць у сфері економічної діяльності, крім державних. На фоні виступів проти приватної власності відбудовувалася соціалістична ідея й неможливо було реалізувати саму суть банківської діяльності, заперечувалося здійснення банківськими установами кредитних операцій. Це був крок назад у розвитку інституту банківської таємниці. Почалися втручання у діяльність приватних банків, існування яких із часом було взагалі заборонено. І тільки у 80-х роках ХХ століття в Радянському Союзі розпочалися процеси, пов'язані з реформуванням як політичної системи, так і економічної. Саме з цим періодом можна пов'язувати початок відродження інституту банківської таємниці. Разом із тим у сучасному світі ставлення до банківської таємниці в контексті активізації боротьби з організованою злочинністю та фінансуванням тероризму змінилося. На сьогоднішній день спрощується доступ держави до інформації про клієнтів та їхні фінанси. Саме тому на сьогоднішній день дуже важливо з огляду на історичний досвід удосконалити законодавство про банківську таємницю в Україні та захистити клієнтів банку від незаконного й необгрунтованого втручання.

Література