Право на безпечне для життя і здоров’я довкілля в системі особистих немайнових прав фізичної особи

Кандидат юридичних наук., доцент, доцент кафедри державно-правових дисциплін, ВНЗ «Університет економіки та права «КРОК»

Koroleva V.V.,

Ph.D. in Law, Associate Professor, Department of State and Legal Disciplines, «KROK» University,

Ключові слова: фізична особа, безпечне довкілля, сприятливе довкілля, навколишнє природне середовище.

Keywords: natural person, safe environment, favorable environment, surrounding natural environment

Постановка проблеми

Відповідно до екологічного законодавства громадяни України мають комплекс екологічних прав як заходи можливої поведінки в галузі приналежності екологічних об'єктів, їх використання, відтворення та охорони навколишнього природного середовища. Однак за своєю еколого-соціальною значущістю не всі екологічні права громадян є однаковими, тому деякі з них належать до пріоритетних. Хоча у Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. [1] прямо і не сказано про пріоритетність деяких екологічних прав громадян, проте вона випливає з ряду положень названого Закону. Так, до пріоритетного екологічного права громадян належать передбачене ст. 9 Закону право на безпечне для життя та здоров'я навколишнє природне середовище. Надалі вказане право було зафіксовано в Конституції України [2], Цивільному кодексі України [3] та ряді інших нормативних актів. Аналіз сучасної юридичної літератури дозволяє віднести право на безпечне для життя і здоров'я довкілля до малодослідженої групи прав. Питання щодо поняття права на безпечне для життя та здоров'я довкілля та його змісту не отримало однозначного вирішення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблемам інституту права на безпечне для життя і здоров'я довкілля присвячені наукові доробки, авторами яких стали дослідники Г.В. Анісімова, В.І. Андрейцев, Н. Болотіна, С.Г. Грицкевич, С.Л. Лисенков, В.В. Кравченко, Н.В. Кобецька, В.В. Костицький, П.М. Рабінович, О. Хіміч, Ю.С. Шемшученко та ін.

Не вирішені раніше частини загальної проблеми. На сьогодні в юридичній літературі висловлюються різні думки з приводу поняття та змісту права на безпечне для життя і здоров'я довкілля, що спонукає до вивчення й аналізу даного питання. Метою статті є з'ясування стану наукової дискусії щодо розуміння сутності права на безпечне для життя і здоров'я довкілля.

Виклад основного матеріалу дослідження

Суть і призначення права на безпечне для життя і здоров'я довкілля неможливо з'ясувати без наукового дослідження його поняття. Аналіз юридичної літератури та законодавства дає можливість сформулювати визначення поняття «довкілля», як все те, що безпосередньо оточує людину, тобто всю сукупність об'єктів, явищ, факторів навколишнього середовища (зокрема природного, соціального, виробничого тощо), та визначає стан здоров'я особи, а також зумовлює безпеку та якість її життя [4, с. 78].

Згідно із Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» терміни «довкілля» та «навколишнє природне середовище» як тотожні категорії можуть розглядатися у випадках, коли навколишнє природне середовище виступає як сукупність природних та природно- соціальних умов і процесів та ідентифікується з довкіллям [1, ст. 5].

Тобто, довкілля є складним поняттям, що включає у свій зміст не тільки об'єкти природного середовища, а й інші соціальні фактори, які визначають умови життєдіяльності людини і впливають на її фізичний та психічний стан.

Законодавство України оперує терміном «право на безпечне для життя і здоров'я довкілля» на відміну від законодавств інших держав, які закріпили в тій чи іншій редакції право на сприятливе навколишнє середовище. Звичайно всі ці питання потребують визначення критеріїв: яке довкілля можна вважати сприятливим чи безпечним для життя і здоров'я? Без достатньої визначеності самого поняття «безпечне довкілля» важко визначити об'єм і зміст відповідного суб'єктивного права фізичної особи.

Так, академік Ю. С. Шемшученко вважає, що поняття «безпечне» та «сприятливе» тотожні за змістом. Він вперше запропонував теоретичну конструкцію «права на сприятливе навколишнє середовище» на підставі аналізу принципу I Стокгольмської декларації 1972 р. [5, с. 10].

Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного добробуту населення» визначає наступні категорії середовища життєдіяльності людини: «безпечні умови» і «сприятливі умови».

Під безпечними умовами розуміється такий стан середовища життєдіяльності, при якому відсутня небезпека шкідливого впливу його факторів на людину. Сприятливі умови - стан життєдіяльності, при якому відсутній будь-який шкідливий вплив його факторів на здоров'я людини і є можливості для забезпечення нормальних та відновлення порушених функцій організму [6, ст. 1]. Поняття «безпечне» стосовно довкілля може означати такий його стан, в якому можна забезпечити умови для гідного життя і здоров'я людини. Основним критерієм такого стану є відсутність небезпеки для життя і здоров'я людини, відповідно, основними критеріями такого середовища є встановлені в законодавстві вимоги та нормативи екологічної безпеки. «Сприятливе довкілля» - це категорія в якій переважають не кількісні, а якісні ознаки. Тому вона має оцінювальний характер і її зміст залежить від інтерпретатора, а отже, в ній переважають суб'єктивні чинники особи. Зокрема, певні природні умови життя, діяльності, відпочинку тощо можуть визнаватися сприятливими для однієї особи залежно від її самопочуття, активної поведінки, вікових особливостей, психічного стану, генетичних особливостей тощо, і водночас для окремих категорій людей не можуть сприйматися як сприятливі. На сьогодні відсутні чіткі нормативно-правові критерії щодо визначення поняття «сприятливе довкілля». Ознака «безпечність» вказує на ту граничну межу, за якою наступають негативні наслідки. Тобто, «безпечність» - це правова межа здійснення суб'єктивного права на безпечне для життя і здоров'я довкілля. Тоді як «сприятливість» - це еталон нормативів екологічної стабільності. «Сприятливе довкілля» характеризується тим, що в ньому допускається негативний вплив антропогенної діяльності людини, але він є незначним, екологічні обставини відзначаються високим ступенем стабільності.

На підставі аналізу понять «безпечне» і «сприятливе» можна зробити висновок, що категорії «безпечне» і «сприятливе» навколишнє середовище для життя і здоров'я мають різні показники. Співвідношення цих понять таке ж, як співвідношення програми мінімум і програми максимум. Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля як воно сформульоване в Конституції України, орієнтовано на задоволення більш обмежених потреб людини.

Звичайно, забезпечення сприятливого стану довкілля для життя і здоров'я людини більш складне завдання, ніж «безпечного». Здається, що в умовах складної економічної ситуації в Україні законодавець обґрунтовано встановив мінімальні завдання.

З урахуванням положень ст. 21-24 Конституції України, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля належить до категорії невідчужуваних, непорушних суб'єктивних прав людини, як такі, що складають у теорії права категорію природних прав [2].

Зазвичай наукові визначення права на безпечне для життя і здоров'я довкілля зводяться до переліку можливостей людини.

Так, П. Рабінович стверджує, що конституційне право на безпечне для життя і здоров'я довкілля - це можливості людини, необхідні для її фізичного існування, для задоволення її біологічних, матеріальних потреб [7, с. 10].

На думку С. Грицкевича, зазначеним правом доцільно вважати закріплену нормами Конституції якісно нову, самостійну групу можливостей, спрямовану на задоволення екологічних потреб та інтересів [8, с. 57].

Г. Анісімова запропонувала наступне визначення: «право на безпечне для життя і здоров'я довкілля - це закріплена Конституцією України і забезпечена державою можливість суб'єкта проживати в середовищі, яке не спричиняє шкоду здоров'ю, користуватися для задоволення своїх життєво необхідних потреб безпечними природними благами, вимагати від держави, а також інших фізичних і юридичних осіб виконання екологічної безпеки, а у випадках їх порушення звертатися за захистом порушеного права до компетентних органів» [9].

В об'єктивному значенні право на безпечне для життя і здоров'я довкілля- це сукупність правових норм, які закріплюють, регламентують, охороняють відносини, пов'язані із використанням даного права. У суб'єктивному - це конкретна юридично забезпечена можливість людини користуватися безпечним довкіллям, яке відповідає вимогам екологічної безпеки, для задоволення своїх життєво важливих потреб та інтересів.

Об'єктом права на безпечне для життя і здоров'я довкілля є саме довкілля як сукупність природних, природно-антропогенних та інших факторів, які впливають на фізичний та психічний стан людини і визнають умови життєдіяльності людини.

Суб'єктом же даного права є будь-яка людина незалежно від віку, статі, громадянства, національної або іншої приналежності тощо, що підтверджується конституційною конструкцією «кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля» [3, ст. 50].

Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, як і будь-яке інше явище, характеризується певними показниками. Так, якісні показники розкриваються насамперед змістом цього права.

В юридичній літературі висловлюються різні думки з приводу змісту права на безпечне для життя і здоров'я довкілля. Цивільний кодекс України визначає зміст цього права, який включає: право на правдиву інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення; право на безпечні продукти споживання (харчові продукти та предмети побуту); право на належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання тощо [4, ст. 293].

Конституція України закріпила три самостійні компетентності: право на безпечне для життя і здоров'я довкілля; право на отримання інформації про стан довкілля; право на відшкодування шкоди, заподіяної порушенням права на безпечне довкілля [3, ст. 50].

Отже, зміст права на безпечне для життя і здоров'я складається з конкретних юридичних можливостей, які надаються та гарантуються суб'єкту, а саме:

1) можливість проживати у навколишньому середовищі, яке відповідає вимогам екологічної безпеки;

2) можливість звернутися про сприяння в реалізації права на безпечне довкілля до органів державної влади і місцевого самоврядування, до установ, організацій незалежно від форм власності, до компетенції яких належить вирішення порушених у зверненнях питань;

3) можливість вимагати від інших осіб дотримання правил забезпечення безпечного довкілля;

4) можливість у будь-який час звернутися до суду або захистити своє право на безпечне довкілля в інший спосіб, не забороненими законом засобами.

Підсумовуючи, можна стверджувати, що право на безпечне для життя і здоров'я довкілля - це закріплена в Конституції України і гарантована державою сукупність історично обумовлених ступенем розвитку суспільства можливостей кожного вільно користуватися безпечним довкіллям, стан якого відповідає встановленим нормативам його якості, з метою задоволення своїх життєво важливих потреб та інтересів. Дане право має складну структуру, а його зміст необхідно розглядати з урахуванням критеріїв безпечного стану довкілля. На сьогодні такими критеріями є система екологічних, санітарно-протиепідемічних та інших норм, нормативів, вимог, правил, заборон тощо. Визначаються такі критерії стандартами та іншими обов'язковими для виконання нормативними документами.

Література

1. Про охорону навколишнього природного середовища: Закон України від 25 червня 1991 р. Відомості Верховної Ради України. 1991. № 41. Ст. 546.

2. Конституція України від 28 червня 1996 р. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141.

3. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. Відомості Верховної Ради України. 2003. № 4044. Ст. 356.

4. Непийвода В. Проблеми вдосконалення української термінології в галузі екологічного права. Право України. 2003. № 11. С. 76-81.

5. Шемшученко Ю. С. Правові проблеми екології. К.: Наукова думка, 1989. 231 с.

6. Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення: Закон України від 24 лютого 1994 р. Відомості Верховної Ради України. 1994. № 27. Ст. 218.

7. Рабінович П. М. Права людини і громадянина: Навч. Посібник. К.: Атіка, 2004. 464 c.

8. Грицкевич С. Г. Конституційні екологічні права в системі конституційних прав людини і громадянина. Право України. 2001. № 8. С. 54-57.

9. Анісімова Г. В. Теоретичні засади розвитку екологічного законодавства в контексті природно - правової доктрини: монографія. Харків: Право, 2019. 672 с.

References