До питання реформування можливості застосування права вето в раді безпеки ООН

доктор філософії (право)

Постановка проблеми. Процеси глобалізації та розвиток різних держав мають наслідком не лише позитивні, а й негативні зміни. Протягом останніх десятиріч чимало провідних держав світу збільшують свої витрати на розробку та придбання новітніх систем озброєнь, що загострює проблематику застосуванням силових методів при розв'язанні конфліктів за розподіл сфер впливу. Яскравим прикладом реалізації останньої є повномасштабний військовий напад росії на Україну.

- економічні санкції, ембарго на постачання зброї, фінансові штрафи та обмеження, а також заборона на поїздки;

- розрив дипломатичних відносин;

- блокада;

- колективні військові дії.

Треба наголосити, що головне завдання застосування цих заходів виявляється в зосереджені уваги відповідальних осіб певної держави на тому, що їхня політика засуджується міжнародним співтовариством та потребує корегування. При цьому вжиті заходи повинні мати мінімальний негативний вплив на цивільне населення та економіку держави.

Як вбачається із ст. 23 статуту ООН, «Рада Безпеки складається з п'ятнадцяти членів Організації. Китайська Республіка, Франція, Союз Радянських Соціалістичних Республік, Сполучене Королівство Великобританії й Північної Ірландії та Сполучені Штати Америки є постійними членами Ради Безпеки; Генеральна Асамблея обирає десять інших Членів Організації як непостійних членів Ради Безпеки на дворічний термін». Наведені положення статуту, які є незмінними з моменту прийняття, на сьогодні грубо порушуються, адже місце постійного члену замість нині неіснуючого СРСР, займає росія, яка досі офіційно не вступила до цієї міжнародної організації. Відповідно до положень ст. ст. 3-6 статуту ООН, «прийом будь-якої миролюбної держави в Члени Організації здійснюється постановою Генеральної Асамблеї за рекомендацією Ради Безпеки» [10]. Водночас щодо рф, що вийшла з Договору про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік, жодного рішення ані про вступ рф до ООН, ані про обрання її до Ради Безпеки Генасамблея не ухвалювала. Така ситуація є порушенням статуту та усталеної практики. Зокрема, після зміни влади в Китаї в 1949 році, Китайська Народна Республіка понад двадцять років підтверджувала, що вона по суті і є Китаєм, лише зі зміненим політичним режимом та найменуванням. Генеральна Асамблея ООН тільки в 1971 році більш як двома третинами голосів прийняла рішення на користь КНР «Відновлення законних прав Китайської Народної Республіки в Організації Об'єднаних Націй» [12].

Наведена ситуація на сьогодні має негативні наслідки, що ставить під сумнів ефективність не лише Ради Безпеки, а й ООН як провідної міжнародної організації, що забезпечує мир та міжнародну безпеку. Досить яскраво це виявляється під час ухвалення рішень Ради Безпеки щодо врегулювання міждержавного конфлікту, яке є обов'язковим для виконання державами-членами. Відповідно до положень ст. 27 Статуту ООН «кожен член Ради має один голос. Для прийняття рішень з питань діяльності ООН потрібно дев'ять голосів, включаючи голоси всіх п'яти постійних членів Ради» [10]. Наведене положення є так званим «правилом одностайності великих держав» або правом вето. Постійні члени мають право блокувати будь-яку суттєву резолюцію Ради Безпеки, включно з тими, що стосуються прийняття нових держав-членів до Організації Об'єднаних Націй або кандидатів на посаду Генерального секретаря. Проте, право вето не поширюється на питання, які виносяться на голосування на Генеральній Асамблеї чи екстрених спеціальних сесіях Генеральної Асамблеї. Варто відзначити, що право вето в процес прийняття рішень Ради Безпеки було утверджене у якості врахування негативного досвіду Ліги Націй. У наведеній міжнародній організації правом вето був наділений кожен член Ради, що призводило до відсутності консенсусу між державами та фактичній неможливості практичного досягнення миру та безпеки.

Згідно із статистичними відомостями, з моменту заснування ООН усі постійні члени різною мірою застосовували право вето на непроцедурні рішення Ради Безпеки. Зокрема, СРСР/росія наклали 119 вето, 35 з них стосувалися заявок на членство в ООН у перші роки організації. Сполучені Штати Америки наклали перше зі своїх 82 вето 17 березня 1970 року, тоді СРСР наклав вето на 80 проєктів резолюцій. Франція та Сполучене Королівство не накладали вето з 23 грудня 1989 року, коли разом зі Сполученими Штатами вони перешкодили Раді Безпеки засудити вторгнення США до Панами. Сполучене Королівство вперше застосувало своє право вето 30 жовтня 1956 року під час Суецької кризи та наклало 29 вето, перш ніж припинити використання права вето наприкінці 1989 року. Франція вперше застосувала своє право вето у червні 1946 року щодо іспанського питання і наклала загалом 16 вето до кінця 1989 року. Оскільки Китайська Народна Республіка зайняла місце, яке раніше займала Китайська

Республіка в 1971 році, вона використовувала право вето лише 16 разів [1].

Використання права вето з 2000 року свідчить про зміни в моделях голосування серед постійних членів. Китай активніше застосовував своє право вето - 13 із 16 його вето було накладено з 2000 року - і в кожному з цих випадків він робив це з росією. Разом з росією Китай наклав вето на резолюції щодо М'янми та Зімбабве в 2007 і 2008 роках, а решта 11 вето в цей період були на резолюції, пов'язані із Сирією. З 2000 року росія наклала вето на 28 проєктів резолюцій, 16 щодо Сирії та чотири щодо України. Окрім того, рф також наклала вето на резолюції щодо 20-ї річниці геноциду в Сребрениці, Грузії, санкцій Ємену, Венесуели, клімату та безпеки. Франція та Сполучене Королівство не використовують право вето з 1989 року, натомість Сполучені Штати Америки продовжують використовувати своє право вето - 14 разів з 2000 року, причому всі резолюції, крім двох, стосувалися ізраїльсько-палестинського конфлікту. У 2002 році вона наклала вето на резолюцію щодо Боснії та Герцеговини, а останнє вето було на резолюцію щодо боротьби з тероризмом у серпні 2020 року [1].

Відповідно до наведених даних, можливість застосування права вето здійснює негативний вплив на здатність Ради Безпеки розглядати найсерйозніші порушення Статуту ООН і міжнародного права. Зокрема, щодо Сирії застосування права вето заблокувало засудження Радою Безпеки атак із застосуванням хімічної зброї, закрило механізм розслідування хімічної зброї та перешкодило передачі справи до Міжнародного кримінального суду. Щодо «ситуації на Близькому Сході, включаючи палестинське питання», вето запобігло засудженню будівництва незаконних поселень і застосування насильства проти палестинців. Відносно України застосування права вето має негативні наслідки з початку російсько-української війни в 2014 році. Зокрема, 15 березня 2014 року росія наклала вето на резолюцію Ради Безпеки ООН, в якій засуджувався запланований на 16 березня так званий «референдум» у Криму про відокремлення від України [7]; 29 липня 2015 року росія заветувала проєкт резолюції Ради Безпеки ООН щодо створення трибуналу по MH17 [6]; 25 лютого 2022 року росія заблокувала резолюцію із засудженням свого військового нападу на Україну [8]; 30 вересня 2022 року наклала вето на загальне рішення, яким засуджувались незаконні так звані «референдуми» про «приєднання» українських територій до рф [9].

З огляду на відсутність механізму долання права вето та необхідність захисту України від російської агресії Генеральна Асамблея ООН ухвалила п'ять резолюцій, які безпосередньо стосуються війни в Україні. Перша, яка набрала 141 голос, розширювала невдалу резолюцію Ради із засудженням агресії росії проти України. Друга була присвячена гуманітарним наслідкам російської агресії проти України, набравши 140 голосів. Третя резолюція, яку підтримали 93 країни-члени, призупинила членство росії в Раді ООН з прав людини [5]. Четверта резолюція, яка набрала 143 голоси, засудила незаконну анексію росією території чотирьох областей України [2]. П'ятою резолюцією, за яку проголосували 94 країни-члени, визнається необхідність створення міжнародного механізму відшкодування збитків, завданих Україні рф та надаються рекомендації державам щодо створення міжнародного реєстру збитків [3].

Наведене підтверджує тезу багатьох науковців та практиків про гостру необхідність реформування можливості застосування права вето в Раді Безпеки ООН. Л. Дорош та С. Охремчук у своєму доробку систематизували існуючі наукові пропозиції щодо відповідного реформування Зокрема, вчені зазначають, що ними є:

- «ухвалення рішень у Раді Безпеки ООН консенсусом усіх членів;

- добровільна відмова постійних членів Ради Безпеки ООН від використання свого права вето у випадках учинення міжнародних злочинів (геноцид, злочини проти людства та масштабні військові злочини);

- дозвіл на застосування права вето в разі, якщо проти рішення водночас проголосували два або більше постійних членів Ради Безпеки ООН;

- дозвіл застосування права вето виключно щодо питань, передбачених гл. VII Статуту ООН («Дії щодо загрози миру, порушень миру й актів агресії»);

- уведення можливості подолання права вето двома третинами голосів складу Ради Безпеки ООН;

- ліквідація права вето загалом» [4, с. 22-23].

Окрім того, питання реформування процедури рішень у Раді Безпеки, в тому числі із застосуванням права вето, також розглядалось Робочою групою з питань справедливого представництва та збільшення членства в Раді Безпеки та інших питань.

У звіті останньої побічно констатується «дражливий і політичний характер права вето постійних членів Ради Безпеки ООН і наголошується на необхідності обережно підходити до винесення його на розгляд». Попри висловлювання пропозиції про збереження можливості застосування права вето у існуючому вигляді, у наведеному звіті також запропоновано варіанти його реформування, зокрема:

- «нові постійні члени Ради Безпеки ООН мають отримати ті самі повноваження та привілеї, що і чинні постійні члени;

- наділення нових постійних членів Ради Безпеки ООН правом вето з одночасним установленням обмежень для застосування права вето як новими, так і чинними членами;