Легітимність та легітимація закону як фактори державної правотворчості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Легітимність та легітимація закону як фактори державної правотворчості

О.М. Іванченко

Анотація

У статті досліджено теоретичні аспекти легітимності та легітимації закону як факторів державної правотворчості. Визначено, що легітимність закону і дій державної влади забезпечується уніфікованістю юридичного і правового дискурсу. Зазначено, що держава повинна розуміти соціальні та індивідуальні потреби громадян, закріплюючи їх реалізацію законодавчим чином. Громадяни повинні розуміти текст закону і бути впевненими, що держава їх захищає і створює умови для реалізації їх інтересів. У цьому випадку їх правова поведінка буде соціально активною, заснованою на внутрішньому переконанні, що дотримання законів є необхідним елементом не тільки підтримки порядку, а й гарантією їх поступального розвитку.

Аргументовано, що інтеграція закону і конституційно організованої політичної системи не повинна ґрунтуватися на примусових механізмах, якщо вона створюється на конвенційній основі. Громадяни повинні сприймати себе як суб'єкта, що є «автором» закону, якому вони підкоряються. Обґрунтовано, що нерівність держави по відношенню до інших суб'єктів в процесі правової взаємодії обумовлює необхідність вирішення питання про стійкість досягнутої конвенції, якщо законодавство здатне в будь-який час змінити або скасувати закон. При цьому мотив такої дії може бути пов'язаний не тільки з соціальними потребами, а й диктуватися ідеологією, в тому числі релігійною. Констатовано, що усунення подібної ситуації має забезпечуватися процесом легітимації закону.

Легітимність при цьому виступає як засіб захисту індивідуального суверенітету і суверенітету людини як громадянина. Джерелом легітимності одночасно виступають суверенітет народу і права людини. Зазначено, що закон є невід'ємною частиною конструювання суспільства. Він є засобом впливу держави на поведінку людини з метою забезпечити безпеку і правопорядок. Однак особиста свобода, захищена законом, є необхідною умовою для законної системи прийняття рішень, що виступає комунікативною морально-правовою системою. Тільки коли учасники правової комунікації вільні у своєму виборі і своїх діях, вони можуть відкидати нормативні аргументи, які призводять до незаконних результатів. Наголошено, що закон може бути легітимним у сенсі переведення його до практичного і морального дискурсу не тому, що він включає в себе реальні етичні і відчутні цінності, а тому, що він заснований на раціоналізмі практичної концепції, представленої демократичними принципами в законодавстві і правозастосовній практиці.

Визначено, що процес легітимації закону в сучасних умовах носить конвенційний характер, що передбачає встановлення взаємних прав і обов'язків держави як правотворця і суспільства, як суб'єкта і об'єкта державної діяльності. Як суб'єкт суспільство забезпечує юридичний дискурс необхідною інтерпретацією соціальних потреб і формує легітимний образ закону, реалізація якого заснована на соціально активній поведінці громадян. Як об'єкт суспільство є центральним елементом цілепокладання державної правотворчості, спрямованої на створення і підтримання безпеки і правопорядку. Зроблено висновок, що тільки при тотожності сприйняття державою образів об'єктивних і суб'єктивних соціальних потреб правотворча діяльність і правореалізація отримують необхідну легітимність.

Ключові слова: легітимність права, легітимація закону, правовий порядок, законодавство, правовореалізація, правотворчість, політична система, державна діяльність.

Summary

Legitimacy and legitimation of the law as factors of state law making

Ivanchenko O.M.

The article examines the theoretical aspects of the legitimacy and legitimation of the law as factors of state law making. It is determined that the legitimacy of the law and the actions of state authorities is ensured by the uniformity of legal and legal discourse. It is noted that the state should understand the social and individual needs of citizens, fixing their implementation in a legislative way. Citizens should understand the text of the law and be sure that the state protects them and creates conditions for the realization of their interests. In this case, their legal behavior will be socially active, based on the inner belief that compliance with laws is a necessary element not only for maintaining order, but also for ensuring their progressive development. It is argued that the integration of the law and a constitutionally organized political system should not be based on coercive mechanisms if it is created on a convention basis.

Citizens should perceive themselves as the subject who is the "author" of the law to which they obey. It is proved that the inequality of the state in relation to other subjects in the process of legal interaction makes it necessary to resolve the issue of the stability of the convention reached, if the legislation is able to change or repeal the law at any time. At the same time, the motive for such an action can be related not only to social needs, but also dictated by ideology, including religious ones. It is stated that the process of legitimization of the law should ensure the elimination of such a situation. Legitimacy acts as a means of protecting individual sovereignty and the sovereignty of a person as a citizen. The source of legitimacy is both the sovereignty of the people and Human Rights. It is noted that the law is an integral part of the construction of society.

It is a means of influencing the state on human behavior in order to ensure security and law and order. However, personal freedom protected by law is a necessary condition for a legitimate decision-making system that acts as a communicative moral and legal system. Only when participants in legal communication are free in their choices and actions can they reject normative arguments that lead to illegal results. It is emphasized that the law can be legitimate in the sense of translating it into practical and moral discourse not because it includes real ethical and tangible values, but because it is based on the rationalism of the practical concept presented by democratic principles in legislation and law enforcement practice. It is determined that the process of legitimation of the law in modern conditions is of a conventional nature, which provides for the establishment of mutual rights and obligations of the state as a lawmaker and society, as a subject and object of state activity. As a subject, society provides legal discourse with the necessary interpretation of social needs and forms a legitimate image of the law, the implementation of which is based on socially active behavior of citizens. As an object, society is the central element of the goal setting of state lawmaking aimed at creating and maintaining security and law and order. It is concluded that only if the state's perception of images of objective and subjective social needs is identical, law-making activities and legal realization receive the necessary legitimacy.

Key words: legitimacy of law, legitimation of law, legal order, legislation, legal realization, lawmaking, political system, state activity.

легітимність закон конвенційний

Постановка проблеми

Легітимність є однією з найважливіших характеристик як політичної влади, так і позитивного права. Легітимність в традиційно інтерпретується як суспільне визнання тих чи інших інститутів, що складається за рахунок сприйняття аудиторією соціальних і дискурсивних практик як законних, правильних, а також схвалення цих практик. Зазначена якість проявляється комплексно: у довірі до норм, у законодавчому підтвердженні прав, у правовій підзвітності влади, в ідеологічній прозорості та у виконанні взятих на себе зобов'язань. Таким чином, легітимність значною мірою пов'язана з можливостями формування певних ментальних станів (образів, оцінок, поведінкових установок) у суб'єктів. Такого роду стани цінні з прагматичної точки зору, адже досягнення певного рівня легітимності означає конституювання соціального порядку, фундаментом якого виступають відносини панування. Цілком можливо, що, якби даний порядок був всюди однаковим і уніфікованим, не мав ніяких конкурентів, породжуваних більш вдалими практиками, проблема його виправдання не виникла б в принципі. Однак реальна ситуація інша: соціум пронизаний безліччю конфліктів, колізій, суперечок про визнання. Ці суперечки існують на різних рівнях соціальної організації (від міжособистісного до міждержавного). Необхідність врегулювання даних конфліктів за допомогою звернення до правових засобів ставить проблему ефективності, дієвості останніх. Не всякий правовий засіб, так само як і не всяке прийняте політичне рішення, може чинити позитивний вплив на ту чи іншу проблемну ситуацію. Іноді способи дій або певні правила поведінки, що зарекомендували себе раніше як ефективні, втрачають цю властивість. Дана обставина, вимагаючи осмислення, викликає до життя дискусії про визнання і легітимність.

В останні десятиліття у вітчизняній дослідницькій літературі не раз мали місце спроби специфікувати поняття легітимності щодо правової сфери життя суспільства. Однак єдиного розуміння і задовільної концепції юридичної легітимності завдяки цим спробам поки не склалося.

У зв'язку з тим, що в сучасних умовах розвиток вітчизняного права йде в бік сприйняття ідей верховенства права і категорії прав людини, виявляється гостра необхідність в подальшій розробці питань легітимності, об'єднання в цих цілях зусиль представників як зарубіжної правової науки, так і представників вітчизняної юриспруденції. Вельми важливо з усією уважністю простежити основні етапи розвитку даної проблеми, врахувати результати досліджень, що раніше відбулися. Усе вищезазначене і зумовило актуальність цього дослідження.

Метою статті є дослідження теоретичних аспектів легітимності закону як фактору державної правотворчості.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

До дослідження теоретико-методологічних аспектів поняття легітимності в сфері науки про державу і право зверталися такі вчені як: Т. Алексєєва, Л. Байрачна, Є. Бистрицький, С. Бобровська, А. Бочаров, М. Вебер, О. Висоцький, В. Волинець, К. Вороніна, С. Гладій, К. Гольцман, В. Дудченко, І. Жаровська, Н. Жуковська, К. Завершинський, А. Заєць, Ю. Калюжна, О. Коваль, В. Кокорський, О. Кокорська, В. Корнієнко, Т. Кузьменко, П. Манжола, С. Матвєєв, І. Музика, В. Невідомий, М. Неліп, Ю. Оборотов, А. Рябов, В. Резнік, І. Толстов, Н. Юськів, Є. Юрійчук, О. Шульга, В. Чіркін, Є. Цокур, Х. Хвойницька, В. Шинкарук та інші.

Виклад основного матеріалу

Питання про суб'єктів, повноважних видавати закони, було поставлене ще в давнину і зберігає свою актуальність у теорії права до теперішнього часу. Це питання має не тільки теоретичний, а й практичний характер. Це пов'язано із дискурсивністю законів, їх орієнтацією не тільки на внутрішній зміст, а й на участь в соціальній та правовій комунікації і як самостійного об'єкту, і як засобу взаємодії між суб'єктами.

Однак участь закону в широкому сенсі цього слова в правовій комунікації володіє дихотомізмом. З одного боку, завдяки правилам, встановленим законом, учасники правової взаємодії здійснюють самоідентифікацію, забезпечують конвенційне створення і підтримання порядку в суспільстві. З іншого боку, саме завдяки соціальній конвенції, закони, створені як церквою, так і державою, набувають легітимності [7, с. 202].

Закон, створений за допомогою цього механізму, буде характеризуватися наступними ознаками:

- виступає в якості посередника у взаємодії між політичною системою і людиною (державне управління та економічна система).

- виступає в ролі системи правил, що регулюють відносини між державою і суспільством на індивідуальному і нормативному рівні правового регулювання.

Розгляд закону як функції (засобу), яка вимагає морального обґрунтування, передбачає виділити два типи закону:

- частина законів затверджують нормативні правила і дають можливість вибору варіантів поведінки (носять диспозитивний характер);

- інші закони виступають як жорстко закріплені системи правил, дотримання яких є обов'язковим (носять імперативний характер).

Це обумовлює абсолютно різні форми раціоналізації закону. Раціональність першого виду законів забезпечується їх формою, змістом і готовністю людини дотримуватися цих правил, керуючись внутрішнім переконанням в їх правильності і необхідності для підтримки правопорядку і забезпечення безпеки людини. Раціональність другого виду законів забезпечується примусовою силою суб'єкта, який встановив такі правила. Ефективність їх реалізації та забезпечення безпеки і правопорядку залежить від ступеня ефективності механізму правового регулювання [4, с. 138].

Водночас закон не може носити універсального характеру. Його зміст обумовлений соціальним дискурсом, що має загальнокультурний характер і включає в себе в тому числі моральні і релігійні компоненти. Завдання закону - забезпечити безпеку людини і суспільний правопорядок, тобто безконфліктне співіснування членів визначеного співтовариства в рамках певних правових традицій і соціального правового досвіду, за допомогою яких здійснюється правова комунікація між поколіннями. Водночас закон має відображати зміни в соціально-економічному, політичному та культурному житті суспільства, встановлюючи правила, які сприятимуть не лише консервації правопорядку, а й його розвиткові та функціонуванню на принципово новому рівні [5, c. 164].

У сучасному світі це передбачає вторгнення закону в сфери життя, які традиційно були об'єктом інших систем соціального регулювання, перш за все релігії. Це означає не тільки поширення меж правового регулювання, а й можливість законодавчим чином визначити межі релігійного дискурсу, тим самим зробивши його раціональним.

Взаємодія релігійного та юридичного дискурсів має досить давні традиції. Ці системи традиційно є, хоча і не рівними, партнерами політичного процесу, в тому числі, процесу забезпечення безпеки і правопорядку суспільства.

Еволюція їх взаємодії відбувалася наступним чином. Спочатку закон був ініційований релігійними діячами як засіб деталізації універсальних положень священного тексту відповідно до умов конкретної держави в межах певного соціального хронотопу. Згодом відбулося усвідомлення державною владою граничного характеру релігійного дискурсу та створення спеціального законодавства для захисту від абсолютної (універсальної) гегемонії священнослужителів не тільки в духовній, а й політичній сфері [8, с. 78]. Це стало методологічною основою для юридичного визначення правового статусу духовенства і розгляду його лише в якості однієї із соціальних груп, що не має ніяких переваг перед іншими в політичній і юридичній сфері. У подальшому державною владою формувався загальний правовий статус особистості без урахування її соціального походження та сфери професійної зайнятості. На практиці це означало зрівняння представників духовенства з іншими громадянами, що свідчило не тільки про втрату ними своєї ролі в політичному і духовному житті, а й про скорочення соціального простору релігійного дискурсу.

Виходячи з вищевизначеного, юридичні норми, перш за все ті, що встановлюють заборони, повинні бути обґрунтованими з точки зору морального і політичного дискурсу. Це обґрунтування стає елементом їх легітимації і свідчить про досягнення соціального консенсусу по відносно до запитів держави на право формувати і підтримувати суспільну безпеку і правопорядок.

Це відповідає постметафізичному етапу розвитку суспільства, який найкраще ілюструють слова Ю. Габермаса: «демократична процедура створення права, очевидно, формує лише постметафізичне джерело легітимності. Але що надає цій процедурі легітимну силу? Теорія дискурсу дає на це питання просту і, на перший погляд, малоймовірну відповідь: демократична процедура дозволяє вільно змінювати питання і матеріали, інформацію і причини; це гарантує дискурсивний характер формування політичної волі і тим самим обґрунтовує помилкове припущення, що результати, які випливають із належної процедури, є більш-менш розумними. Ці міркування забезпечують аргументи на користь теоретико-дискурсивного підходу» [1, с. 43].

Завдяки демократичній системі прав і свобод громадяни набувають легальної здатності захищати себе від довільної діяльності держави та її органів. Однак існує велика небезпека крайніх проявів демократії. З одного боку, розвиток законодавчих обмежень прав і свобод людини може призвести до максимального посилення держави і її переродження в тоталітарну. З іншого боку, посилення позицій людини щодо захисту своїх прав, в тому числі в політичній сфері, здатне призвести до ослаблення державного механізму, що в кінцевому підсумку може обернутися не тільки кризою держави, але і її повним знищенням [6, c. 102]. Щоб уникнути цих крайнощів, необхідно зробити два кроки:

- легальне розширення участі громадян у формуванні та функціонуванні політичної системи;

- звільнення людини і суспільства від гегемоністського панування політичної та релігійної влади.

Видається, що такі заходи повинні бути проведені в певній послідовності:

- Створення демократичної системи, яка забезпечуватиме легальну і легітимну юридичну практику. Забезпечення стійкої корекції між нормативною та правозастосовною діяльністю у сфері захисту прав людини.

- Встановлення пріоритету індивідуальних прав і свобод людини та громадянина по відношенню до політичних прав.

- Законодавче закріплення принципу прямої дії прав людини.

- Створення нормативних гарантій прав і свобод людини та громадянина не тільки в соціальній, а й в економічній сфері.

- Державна та суспільна підтримка приватної ініціативи та створення соціальних механізмів задоволення індивідуальних потреб людини.

- Забезпечення свободи думки і слова. Недопущення переслідування людини за інакомислення, в тому числі як за релігійні переконання, так і за їх відсутність.

Подібний характер процесу встановлення гарантій прав і свобод людини пов'язаний з дихотомічною природою юридичної норми, яка може виступати або як наказ, що встановлює заборону або обов'язок, або як дозвіл, що надає суб'єктові можливість вибору з урахуванням його індивідуальних інтересів. Однак незалежно від форми, норми мають юридичну силу і впливають на суспільство лише за одночасної гарантії державою двох речей:

- держава забезпечує помірне дотримання правил, використовує вмотивоване покарання в разі необхідності;

- держава повинна гарантувати попередні умови для формування легальних правил як матеріального, так і процесуального характеру. У сукупності це буде не тільки забезпечувати правопорядок, а й сприяти формуванню і підтримці поваги до закону.

З точки зору соціальної теорії, закон виконує соціально інтегровані функції поряд з конституційно організованою політичною системою. При цьому закон забезпечує страхування тим, хто не зміг домогтися соціальної інтеграції. Він діє як свого роду посередник, який зміцнює поведінкові стандарти для забезпечення дійсної рівності як суб'єктів права, так і різноманітних дискурсів в процесі правової комунікації. Взаємодія суб'єктів права може здійснюватися як в абстрактній, так і у зв'язаній формі. Завдяки цьому вони можуть перейти до організованого дискурсу, опосередкованого іншими учасниками дискурсу. Ця синтаксична подібність між законом і комунікативною дією пояснює, чому юридичний дискурс і, отже, рефлексивні форми комунікативної дії закону відіграють конструктивну роль у виробленні та застосуванні юридичних норм [10, c. 91].

Однак сучасний правовий порядок забезпечується не тільки державою, а й громадянами. Легітимність закону і дій державної влади забезпечується уніфікованістю юридичного і правового дискурсу. Держава повинна розуміти соціальні та індивідуальні потреби громадян, закріплюючи їх реалізацію законодавчим чином. Громадяни повинні розуміти текст закону і бути впевненими, що держава їх захищає і створює умови для реалізації їх інтересів. У цьому випадку їх правова поведінка буде соціально активною, заснованою на внутрішньому переконанні, що дотримання законів є необхідним елементом не тільки підтримки порядку, а й гарантією їх поступального розвитку [3].

Інтеграція закону і конституційно організованої політичної системи не повинна ґрунтуватися на примусових механізмах, якщо вона створюється на конвенційній основі. Громадяни повинні сприймати себе як суб'єкта, що є «автором» закону, якому вони підкоряються.

Незважаючи на ускладнення соціального розвитку в умовах мультикультуралізму та інформаційного суспільства, легітимація закону не перетворюється на стихійний процес. Як і раніше центральною ланкою політичної системи виступає держава. Саме створений державою юридичний дискурс забезпечує правила, за якими можлива реалізація фактичних потреб полікультурного населення. Ці правила є єдиними, та спрямовані на досягнення раціонального консенсусу з метою забезпечення конституційного порядку як на рівні індивідуальної комунікації суб'єктів права, так і їх взаємодії із державою.

Конвенційний характер закону забезпечується в процесі правової комунікації. Раціональний підхід до створення і змісту закону одночасно забезпечує прозорість методів соціального впливу на людину і дозволяє розглядати сконструйовані умови для реалізації прав та свобод людини і громадянина як вимога комунікації.

Для досягнення такого консенсусу всі учасники правової комунікації повинні володіти рівним правовим статусом. Однак це неможливо в умовах державним чином організованого суспільства. Виходячи з цього, успішність правової взаємодії залежить від готовності суб'єктів сприймати один одного як рівноцінних, використовувати в правовому житті не тільки власний досвід і традиції, а й набутий досвід у інших суб'єктів в процесі комунікації.

Мова при цьому йде не тільки про громадянина, а й про державу. Саме готовність держави до визнання цінності людини і громадянина дозволяє враховувати в процесі законотворчості і правозастосування інтереси і потреби різних соціальних груп. Усвідомлення індивідом і (або) групою визнання їх інтересів з боку держави фактично означає досягнення конвенції і створює умови для соціально активного характеру правореалізації. У сукупності це дозволяє забезпечити верховенство закону і законність демократії (як режиму і процедури).

Нерівність держави по відношенню до інших суб'єктів в процесі правової взаємодії обумовлює необхідність вирішення питання про стійкість досягнутої конвенції, якщо законодавство здатне в будь-який час змінити або скасувати закон. При цьому мотив такої дії може бути пов'язаний не тільки з соціальними потребами, а й диктуватися ідеологією, в тому числі релігійною.

На думку Ю. Габермаса, усунення подібної ситуації має забезпечуватися процесом легітимації закону. Легітимність при цьому виступає як засіб захисту індивідуального суверенітету і суверенітету людини як громадянина. Джерелом легітимності одночасно виступають суверенітет народу і права людини [2, с. 121].

Принцип народного суверенітету є обов'язковою умовою для легітимності закону при демократії і дає громадянам право на рівну участь у кристалізації суспільної волі, яка є природою правового інституту, і визначення своєї політичної волі. Внутрішній зв'язок між суверенітетом народу і правами людини досягається тим, що останні створюють умови, необхідні для формування раціональної політичної волі демократичного характеру.

Це дає великий простір для людської волі, спрямованої на звільнення від диктату політичної системи, щоб узаконити її і домогтися ефективної участі громадян у формуванні політичного рішення і правового законодавства, яке має для них значення. Закон у цьому випадку не може бути незалежним від суспільства і не може розвиватися самостійно.

Висновки

Закон є невід'ємною частиною конструювання суспільства. Він є засобом впливу держави на поведінку людини з метою забезпечити безпеку і правопорядок. Однак особиста свобода, захищена законом, є необхідною умовою для законної системи прийняття рішень, що виступає комунікативною морально-правовою системою. Тільки коли учасники правової комунікації вільні у своєму виборі і своїх діях, вони можуть відкидати нормативні аргументи, які призводять до незаконних результатів.

Закон може бути легітимним у сенсі переведення його до практичного і морального дискурсу не тому, що він включає в себе реальні етичні і відчутні цінності, а тому, що він заснований на раціоналізмі практичної концепції, представленої демократичними принципами в законодавстві і правозастосовній практиці.

Процес легітимації закону в сучасних умовах носить конвенційний характер, що передбачає встановлення взаємних прав і обов'язків держави як правотворця і суспільства, як суб'єкта і об'єкта державної діяльності. Як суб'єкт суспільство забезпечує юридичний дискурс необхідною інтерпретацією соціальних потреб і формує легітимний образ закону, реалізація якого заснована на соціально активній поведінці громадян. Як об'єкт суспільство є центральним елементом цілепокладання державної правотворчості, спрямованої на створення і підтримання безпеки і правопорядку. Тільки при тотожності сприйняття державою образів об'єктивних і суб'єктивних соціальних потреб правотворча діяльність і правореалізація отримують необхідну легітимність.

Література

1. Габермас Ю. Залучення іншого: Студії з політичної теорії: Пер. з нім. Львів: Астролябія, 2006. 416 с.

2. Габермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритости: дослідження категорії громадянське суспільство. Львів: Літопис, 2000. 317 c.

3. Дудченко В.В. Легітимність і легальність: питання. Актуальні проблеми держави і права. 2002. Випуск 26. C. 58-64.

4. Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. / за ред. В.В. Копейчикова. К.: Юрінком Інтер, 2001. 320 с.

5. Загальна теорія держави і права: підруч. / За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. X.: Право, 2002. 432 с.

6. Кельман М.С. Загальна теорія права (зі схемами, кросвордами, тестами): Підруч. / М.С. Кельман; О.Г. Мурашин. К.: Кондор, 2012. 353 с.

7. Теорія держави і права: Підруч. / Лисенков С.Л. та ін. К.: Юрінком Інтер, 2005. 448 с.

8. Теорія держави і права: Академічний курс: Підруч. / За ред. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко. К.: Юрінком Інтер, 2006. 688 с.

9. Теорія держави і права (опорні конспекти): Навч. посіб. / Авт. упоряд. Кравчук М.В. К.: Атіка, 2005. 288 с.

10. Теорія держави і права: Посіб. для підготовки до іспитів / Тимченко С.М., Калюжний Р.А., Пархоменко Н.М., Легша С.М. К.: Поливода А.В., 2005. 176 с.

Размещено на Allbest.ru