Участь прокурора у судовому розгляді справ про застосування примусових заходів медичного характеру

Размещено на http://www.allbest.ru/

Участь прокурора у судовому розгляді справ про застосування примусових заходів медичного характеру

Кушпіт Володимир Петрович

кандидат юридичних наук, доцент

доцент кафедри кримінального права і процесу

Навчально-наукового інститут права,

психології та інноваційної освіти

Національного університету

«Львівська політехніка»

Анотація

прокурорський кримінальний провадження примусовий

Досліджувана у статті проблематика вбачає основним завданням прокурорської діяльності під час здійснення процесуального керівництва у кримінальних провадженнях щодо застосування примусових заходів медичного характеру забезпечення реальних гарантій захисту прав і законних інтересів цих осіб. При цьому принципово важливим для прокурора є усвідомлення його відповідальності за дотриманням законності у провадженнях зазначеної категорії. Встановлено, що специфіка участі прокурора у кримінальному провадженні в суді щодо застосування примусових заходів медичного характеру обумовлюється своєрідністю кола питань, які виносяться на розгляд суду в цьому різновиді судового провадження.

Ключові слова: прокурор, примусові заходи медичного характеру, судовий розгляд.

Kushpit Volodymyr

Participation of the prosecutor in the court hearing of cases on the application of coercive measures of a medical character

Abstract

The problems studied in the article consider the main task of the prosecutor's activity during the implementation of procedural guidance in criminal proceedings regarding the use of coercive measures of a medical nature to ensure real guarantees of protection of the rights and legitimate interests of these persons. At the same time, it is fundamentally important for the prosecutor to be aware of his responsibility for compliance with legality in the proceedings of the specified category. It has been established that the specificity of the prosecutor's participation in criminal proceedings in court regarding the application of coercive measures of a medical nature is determined by the peculiarity of the range of issues that are brought to the court for consideration in this type of court proceedings.

Keywords: prosecutor, coercive measures of a medical nature, court proceedings.

Постановка проблеми

Державні гарантії дотримання прав і свобод людини і громадянина є одним із найважливіших напрямів розвитку сучасного демократичного суспільства. Особливої ваги цей постулат набуває у сфері кримінального судочинства, якщо мова йде про обмеження свободи і особистої недоторканості та застосування примусових заходів медичного характеру (ПЗМХ). Насамперед, це обумовлено зростаючою динамікою вчинення кримінальних правопорушень неосудними особами.

Згідно з офіційними статистичними даними Офісу Генерального прокурора серед скерованих до суду обвинувальних актів окремо не вказується кількість направлених клопотань про застосування примусових заходів медичного характеру для розгляду по суті. Вказану категорію поглинає загальне поняття скерованих обвинувальних актів, у тому числі клопотань про застосування примусових заходів медичного та виховного характеру. Судити про кількість вказаних кримінальних проваджень можна з кількості поданих до слідчих суддів клопотань на стадії досудового розслідування та обраних запобіжних заходів у вигляді поміщення до закладу з надання психіатричної допомоги в умовах, що виключають її небезпечну поведінку.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Вказану проблематику в різних аспектах досліджували науковці: Ю.М. Антонян, Л.В. Багрій-Шахматов, В.М. Бурдін, С.Є. Віцин, М.Н. Голоднюк, В.О. Глушков, І.В. Жук, Г.М. Зільберблат, М.М. Книга, П.А. Колмаков, В.В. Лень, Н.А. Мирошниченко, Є.В. Мищенко, А.А. Музика, Г.В. Назаренко, А.П. Овчиннікова, Н.А. Орловська, Б.А. Протченко тощо.

Виклад основних положень

Реформа прокуратури, що невпинно триває в Україні, усебічно позначилася на зовнішніх і внутрішніх процесах функціонування відповідної системи. Після загальноінституційних і функціональних перетворень, зміни конституційних повноважень прокуратуру України згідно з міжнародно-правовими стандартами прокурорської діяльності та статусу прокурорів позбавлено функції нагляду за додержанням і застосуванням законів, а з початком роботи Державного бюро розслідувань - і функції досудового розслідування.

Основним завданням прокурорської діяльності під час здійснення процесуального керівництва в кримінальних провадженнях щодо застосування примусових заходів медичного характеру (ПЗМХ) вбачається забезпечення реальних гарантій захисту прав і законних інтересів цих осіб. При цьому принципово важливим для прокурора є усвідомлення його відповідальності за дотриманням законності у провадженнях зазначеної категорії [1]. Так, відповідно до ч. 1 ст. 512 КПК України розгляд судом питань щодо застосування ПЗМХ здійснюється одноособово суддею в судовому засіданні за участю прокурора, обов'язковою участю фізичної особи, стосовно якої вирішується питання про застосування ПЗМХ, її законного представника та захисника згідно із загальними правилами КПК України [2].

За наслідками аналізу участі прокурорів у розгляді по суті клопотань про застосування ПЗМХ можна зробити висновок щодо поступового зменшення залишку нерозглянутих кримінальних проваджень щодо цієї вразливої з точки зору дотримання прав і свобод категорії учасників - осіб, які вчинили кримінальне правопорушення (злочин або кримінальний проступок) в умовах неосудності або обмеженої осудності. Специфіка участі прокурора у кримінальному провадженні в суді щодо застосування ПЗМХ обумовлюється своєрідністю кола питань, які виносяться на розгляд суду в цьому різновиді судового провадження. Так, відповідно до ч. 1 ст. 513 КПК України у результаті судового розгляду мають бути з'ясовані наступні питання: 1) чи мало місце суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення; 2) чи вчинено це суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення особою; 3) чи вчинила ця особа суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення у стані неосудності; 4) чи не захворіла ця особа після вчинення кримінального правопорушення на психічну хворобу, яка виключає застосування покарання; 5) чи варто застосовувати до цієї особи ПЗМХ і якщо так, то які.

Аналіз вказаних питань дозволяє стверджувати, що прокурор, реалізуючи свої повноваження в цьому різновиді особливого порядку кримінального провадження, не підтримує публічне обвинувачення у традиційному розумінні цього терміна. Зокрема, звертає на себе увагу той факт, що досліджуваний різновид судових процедур не передбачає встановлення і доведення суб'єктивних ознак посягання [3]. Відповідно, в межах цього процесу не може доводитися винуватість особи, відтак і вирішуватися питання про її кримінальну відповідальність. Наприклад, С.Л. Шаренко з цього приводу зазначає, що характерною рисою цього виду судового процесу є неможливість його завершення винесенням вироку і застосуванням до особи заходів кримінальної відповідальності. Тут акцент зміщений у бік встановлення об'єктивних обставин вчинення посягання та стану особи, щодо якої вирішується питання про застосування заходів примусу. По суті, предмет доказування у цій категорії справ зводиться до встановлення підстав для застосування ПЗМХ. У свою чергу, ПЗМХ традиційно не відносять до форм реалізації кримінальної відповідальності [3]. Поряд з цим, наука кримінального процесу, як підстави щодо застосування ПЗМХ пропонує розглядати тріаду обставин, які підлягають встановленню, а саме: 1) вчинення особою суспільно небезпечного діяння, кримінального правопорушення, передбаченого Законом України про кримінальну відповідальність; 2) встановлення факту неосудності чи обмеженої осудності особи в порядку, передбаченому законом; 3) визнання особи суспільно небезпечною через її психічну хворобу. Відтак, з урахуванням наведеного, потребує вирішення питання - у чому полягає функціональна спрямованість діяльності прокурора в судовому процесі з вирішення питання про призначення ПЗМХ [3; 4].

На переконання В.В. Колодчина та А.Р. Туманянца, погляд, висловлений С.І. Рудським, відповідно до якого прокурор у досліджуваному процесі здійснює кримінальне переслідування, не відповідає вітчизняним правовим реаліям [3]. Як зазначають деякі процесуалісти, у сучасному розумінні, кримінальне переслідування є діяльністю держави, яка має чітко виражений персоніфікований характер, тобто спрямована на викриття та доведення винності у вчиненні злочину конкретної особи. Тобто діяльність прокурора зі здійснення кримінального переслідування не може розглядатися у відриві від реалізації функції обвинувачення. Тому, заради справедливості, слід зазначити, що діяльність прокурора у судовому розгляді питань застосування ПЗМХ носить елементи, які властиві діяльності обвинувача у процесі.

Прокурор надає докази скоєння суспільно небезпечного діяння, має довести, що вчинено воно саме тією особою, щодо якої вирішується питання про застосування ПЗМХ тощо. Але всі ці дії здійснюються не з метою реалізації кримінальної відповідальності по відношенню до особи, а з метою забезпечення законного та обґрунтованого застосування до неї примусових заходів безпеки та соціального захисту. Дуалістична ж природа ПЗМХ, які застосовуються як з метою убезпечення оточення від проявів суспільно небезпечної активності хворої особи, так і переслідують гуманістичну мету реабілітації суб'єкта, який піддається медико-психіатричним заходам і має визначати функцію прокурора в цьому різновиді судового провадження [3].

На думку В.В. Колодчина, не має суттєвих відмінностей у функціональній спрямованості діяльності прокурора в обох цих видах особливого порядку провадження щодо застосування ПЗМХ. Зокрема, він вважає, що у провадженнях щодо осіб, які вчинили кримінальне правопорушення у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до ухвалення вироку, з моменту зміни порядку кримінального провадження функція підтримання державного обвинувачення трансформується у функцію представництва інтересів держави в суді [3]. Ми не випадково вказали на представництво прокурором у межах цього різновиду кримінального провадження інтересів саме держави, а не громадянина. Зокрема, у ст. 131 Конституції України зазначено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виняткових випадках і в порядку, що визначені законом. Убачається, що судові процедури, спрямовані на вирішення питання про застосування ПЗМХ, передбачають реалізацію засад змагальності та рівності сторін. І якщо обов'язкова участь (відповідно до ч. 1 ст. 512 КПК України) законного представника та захисника, які діють на боці особи, щодо якої вирішується питання про застосування ПЗМХ, спрямовується на захист законних інтересів цієї особи, то участь прокурора, хоча і не виключає необхідність забезпечення ним інтересів такої особи, але все ж у цілому обумовлена необхідністю захисту інтересів держави, які полягають у забезпеченні тимчасової ізоляції суспільно небезпечної особи і подальшої її ресоціалізації [3].

Під час судового розгляду кримінальних проваджень щодо застосування ПЗМХ, доцільно звернути увагу на режим закритості такого процесу. До прикладу, як зазначає-В.

В. Колодчин, не варто виключати, що режим втаємничування відповідного судового провадження може бути застосовано і з метою нерозголошення відомостей про особисте та сімейне життя чи обставин, які принижують гідність особи. У низці випадків окремі прояви поведінки психічно хворої особи у приватному житті, при взаємодії з оточенням тощо можуть розглядатися як неадекватні і сприймаються з відразою як суспільно неприйнятні. Однак, остання підстава для впровадження режиму закритого судового розгляду є факультативною, такою, що враховується лише за наявності відповідних проявів поведінки [3]. На наш погляд, слушною з цього приводу видається позиція С.Л. Шаренко, яка зазначає, що поширення відомостей про психічне захворювання особи суперечить її інтересам, а тому справи про застосування ПЗМХ мають розглядатися в закритих судових засіданнях.

З вищезазначеного питання у свій час висловився і Верховний Суд. Так, у п. 11 постанови Пленуму ВСУ «Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування» N° 7 від 3 червня 2005 р. зазначається: «Оскільки відомості про стан психічного здоров'я особи і надання психіатричної допомоги відповідно до ст. 6 Закону № 1489-III та принципу 6 додатка до Резолюції вважаються конфіденційними (їх передання без згоди цієї особи можливе лише при провадженні дізнання, досудового слідства або судового розгляду і тільки за письмовим запитом особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду), рекомендувати судам висновки судово-психіатричних експертиз у справах про застосування примусових заходів медичного характеру заслуховувати в закритих судових засіданнях, що відповідає положенням ч. 1 ст. 20 КПК». Аналізуючи позицію ВСУ, звернемо увагу, що постанова приймалася за часів дії КПК 1960 р. та у відповідності з цим кодексом. Хоча у ч. 2 ст. 419 КПК 1960 р. прямо зазначалося, що розгляд зазначених справ провадиться у відкритому судовому засіданні [3; 5].

Спираючись на власний досвід, убачаємо за доцільне проведення судового розгляду у кримінальних провадженнях щодо застосування ПЗМХ у закритому режимі. Це підтверджується і законодавчими положеннями, оскільки відповідно до положень пп. 3, 4 ч. 2 ст. 27 КПК України слідчий суддя, суд може прийняти рішення про здійснення кримінального провадження у закритому судовому засіданні в разі необхідності запобігти розголошенню відомостей про особисте та сімейне життя чи обставин, які принижують гідність особи, а також якщо здійснення провадження у відкритому судовому засіданні може призвести до розголошення таємниці, що охороняється законом.

Продовжуючи аналізувати участь прокурора у судовому розгляді справ про застосування примусових заходів характеру, слід звернути увагу на визначення кола осіб, залучення яких у відповідний судовий процес має забезпечити прокурор для з'ясування необхідних обставин, доведення своєї позиції у справі, забезпечення інтересів особи. Так, відповідно до ч. 1 ст. 512 КПК України судовий розгляд здійснюється одноособово суддею в судовому засіданні за участю прокурора, обов'язковою участю фізичної особи, стосовно якої вирішується питання про застосування примусових заходів медичного характеру, її законного представника та захисника згідно із загальними правилами КПК України. Поряд з цим, закон не відносить потерпілого до кола учасників цього судового процесу. Утім, як зазначає В.В. Колодчин, це не свідчить про те, що потерпілий не є учасником судового провадження щодо вирішення питань застосування ПЗМХ [3].

С.Л. Шаренко слушно зазначає, що свідчення потерпілого - це докази, на підставі яких суд приходить до висновку про наявність (відсутність) суспільно небезпечного діяння, про вчинення діяння цією особою та про інші обставини справи. Більше того, показання надані потерпілим, які безпосередньо сприймаються судом, дозволяють останньому відтворити картину вчинення суспільно небезпечного діяння, зрозуміти характер хворобливих проявів поведінки особи [3; 6]. Разом із тим, вважаємо недоцільним вносити пропозицію щодо обов'язкової участі потерпілого в судовому розгляді відповідних питань. Так, відповідно до ст. 56 КПК України надання показань є правом, а не обов'язкам потерпілого, а відтак пропозиція обмеження цього процесуального права потерпілого не буде юридично виправданою. Тим не менш, на наш погляд, прокурор на стадії підготовчого провадження при вирішенні судом питань, передбачених ст. 315 КПК України, усе ж має наполягати на виклику потерпілого в судове засідання з метою з'ясування позиції останнього щодо його бажання брати участь у судовому розгляді та готовності надати показання [3]. Поряд з цим, слушними, на нашу думку, були б наступні зміни до чинного КПК України, які б сприяли принципу правової визначеності. Зокрема необхідно усунути суперечності між ст. 506 та 512 КПК Україні, де висвітлено різний підхід щодо обов'язковості участі фізичної особи, стосовно якої вирішується питання про застосування примусових заходів медичного характеру в судовому розгляді. Крім цього, за умови вчинення особою, відносно якої судом вирішується питання про застосування ПЗМХ у вигляді госпіталізації до закладу з надання психіатричної допомоги із суворим наглядом, особливо тяжкого злочину передбачити можливість за клопотанням захисника та/або законного представника розглядати вказане клопотання колегіально, по аналогії із розглядом кримінальних проваджень аналогічної категорії у загальному порядку. З урахуванням запропонованих змін, убачаємо за доцільне викласти ст. 512 КПК України в наступній редакції: «Судовий розгляд здійснюється одноособово суддею або колегіально судом у складі трьох суддів у разі вчинення суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки особливо тяжкого злочину за наявності відповідного клопотання захисника та/або законного представника фізичної особи, відносно якої вирішується питання про застосування примусових заходів медичного характеру, за участі прокурора, законного представника та захисника згідно із загальними правилами КПК України. Участь фізичної особи у судовому розгляді визначається характером розладу психічної діяльності чи психічного захворювання відповідно до висновку судово-психіатричної експертизи, та у разі наявності застережень з боку лікарів-психіатрів здійснює їх через законного представника, захисника. Неможливість участі фізичної особи в кримінальному провадженні повинна бути засвідчена у висновку судово-психіатричної експертизи».

У підсумку зазначимо, що прокурор має довести перед судом критерії застосування певного ПЗМХ та неможливість застосування менш суворого заходу, якими згідно із ч. 1 ст. 94 КК України є: (а) характер та тяжкість захворювання; (б) тяжкість вчиненого діяння; (в) ступінь небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб. Хоча перший з цих факторів має медичний характер, а інші - юридичний, усі вони пов'язані між собою, зокрема, характер психічного розладу визначає ступінь суспільної небезпечності особи, а також її схильність до вчинення певних різновидів суспільно небезпечних діянь, а тяжкість вчиненого діяння є фактичним підтвердженням останнього [7]. Недоведення прокурором цих спеціальних обставин тягне за собою один із альтернативних наслідків, передбачених частинами 4 або 5 ст. 513 КПК України. Так, якщо буде встановлено, що особа вчинила у стані неосудності суспільно небезпечне діяння, а на момент судового розгляду особа видужала або внаслідок змін у стані її здоров'я відпала потреба в застосуванні ПЗМХ, суд постановляє ухвалу про закриття кримінального провадження щодо застосування ПЗМХ, тобто в такому разі особа не підлягає ні кримінальній відповідальності, ні застосуванню ПЗМХ. Разом з тим, у ч. 6 ст. 94 КК України передбачено можливість передачі психічно хворого на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом, якщо не буде визнано за необхідне застосування до нього ПЗМХ [7].

Якщо ж прокурором не була доведена неосудність особи на момент вчинення суспільно небезпечного діяння, а також у разі одужання особи, яка після вчинення кримінального правопорушення захворіла на психічну хворобу, суд закриває кримінальне провадження щодо застосування ПЗМХ, але після цього прокурор повинен розпочати кримінальне провадження в загальному порядку. Відповідно, у цьому випадку особливий порядок кримінального провадження замінюється на загальний, як це має місце при відмові суду в затвердженні угоди або у звільненні особи від кримінальної відповідальності. У разі, якщо прокурором повно і переконливо доведено всі вказані вище обставини, суд постановляє ухвалу про застосування ПЗМХ.

Висновок

Отже, специфіка участі прокурора під час застосування судом примусових заходів медичного характеру обумовлюється своєрідністю кола питань, які виносяться на розгляд у цьому різновиді судового провадження. Зважаючи на приписи ч. 1 ст. 513 КПК України, прокурор має довести в суді: по-перше, чи вчинила особа суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення у стані неосудності; по-друге, чи не захворіла ця особа після вчинення кримінального правопорушення на психічну хворобу, яка виключає застосування покарання; по-третє, чи слід застосовувати до цієї особи ПЗМХ і які саме. Разом з тим, убачається за доцільне також внести зміни до ч. 1 та ч. 2 ст. 513 КПК України та викласти у наступній редакції: ч. 1 ст. 513 «1. Під час постановлення ухвали про застосування примусових заходів медичного характеру суд з'ясовує такі питання: 1) чи вчинено це суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення особою, відносно якої подано клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру; 3) чи вчинила особа суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення у стані, у якому вона не усвідомлювала значення своїх дій і не могла ними керувати; 4) чи усвідомлює на цей час особа значення своїх дій і чи може ними керувати; 5) чи слід застосовувати до цієї особи примусові заходи медичного характеру і якщо так, то якого саме виду та суворості. ч 2 ст. 513 «2. Визнавши доведеним, що ця особа вчинила суспільно небезпечне діяння у стані неосудності або після вчинення кримінального правопорушення захворіла на психічну хворобу, яка виключає можливість застосування покарання, суд постановляє ухвалу про застосування примусових заходів медичного характеру, у якій зазначає, який саме вид примусових заходів медичного характеру слід застосувати та до якого саме закладу з надання психіатричної допомоги слід направити особу для примусового лікування. При винесенні вказаного рішення необхідно врахувати фактичне місце проживання особи та його близьких родичів/опікунів/піклувальників».

Література

1. Смирнова-Бартенєва В.В. Деякі питання діяльності прокурора при виконанні судових рішень, пов'язаних із застосуванням примусових заходів медичного характеру. Вісник Пенітенціарної асоціації України. 2020. № 3. С. 145- 151. URL: file:///C:/435-%D0%A2%D0%B5%D0%BA%D1%81% D1%82%20%D1%81%D1%82%D0%B0%D1 %82%D1%82%D1%96-632-1-10-20201209.pdf.

2. Кримінальний процесуальний кодекс України: Закон України від 13 квіт. 2012 р. № 4651-VI. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/4651-17.

3. Колодчин В.В., Туманянц А.Р. Повноваження прокурора в судовому провадженні у першій інстанції: монографія / В.В. Колодчин, А.Р. Туманянц. Харків: ТОВ «Оберіг», 2016. 228 с. URL: https://dspace.nlu.edu.ua/bitstream/123456789/11981/1/Tumaniants_Kolodchin_mon_2016.pdf.

4. Лукашкіна Т.В. Предмет доказування у провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру. Правові та інституційні механізми забезпечення розвитку України в умовах європейської інтеграції: матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (м. Одеса, 18 травня 2018 р.) У 2-х т. Т. 2 / відп. ред. Г.О. Ульянова. Одеса: Видавничий дім «Гельветика», 2018. С. 315-319.

5. Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування: постанова Пленуму Верховного Суду від 03 черв. 2005 № 7. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0007700-05#Text.

6. Шаренко С.Л. Кримінально-процесуальні проблеми застосування примусових заходів медичного характеру. автореф. дис. канд. юрид. наук. 12.00.09. Харків, 2000. 22 с. URL: https://dspace.nlu.edu.ua/bitstream/123456789/16666/1/Sharenko-2000.pdf.

7. Лапкін А.В. Прокурор у кримінальному провадженні: теоретичні, правові та організаційно-методичні проблеми: монографія / А.В. Лапкін. Харків: Право, 2020. 1304 с. URL: http://nauka.nlu.edu.ua/download/diss/Lapkin/d_Lap kin.pdf.

Размещено на Allbest.ru