Феноменологія дарунку як центральної категорії в теорії безоплатності: співвідношення із категорією дарунку в теорії цивільного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Феноменологія дарунку як центральної категорії в теорії безоплатності: співвідношення із категорією дарунку в теорії цивільного права

SUMMARY

Постановка проблеми

Природа дарунку є одним із найбільш дискусійних питань, що постають у сучасному цивілістичному та філософсько-правовому дискурсі. Вагоме місце у встановленні природи дарування, як окремого інституту цивільного права, займає феноменологічне дослідження категорії «дарунку».

Надважливе значення має дослідження першоджерел формування відносин, що пов'язані із самим актом дарування та взаємним віддаруванням, яке існувало як жест вдячності. Варто зазначити, що існування суспільства, перш за все, обумовлюється комунікативними факторами та бажанням приймати одне одного. Підставою цього бажання не можна вважати тільки потребу в соціалізації або ж психологічну потребу конкретної особи, однак, таке бажання може бути зумовлене феноменологічною структурою існування суспільства. Так, подібне бажання (приймати, розуміти одне одного) може розглядатися через призму інтенціональності відносин, що складаються при даруванні. Бажання комунікації є таким відношенням до іншої особи, як право- відношення, що складається при даруванні та виникненні умовної взаємності. Природа таких відносин обумовлена не самою вдячністю як такою, а жестом оферти, що має на меті підкреслити важливість зустрічі та бажання відповісти на цей жест. Виходячи із цього, акт дарування може розглядатися як явище взаємного інтересу сторін. Тобто дар є підставою для взаємної комунікації.- В аналізі цієї проблематики центральне місце займає твердження Жака Дерріда, згідно з яким дарувати - означає завжди надавати час. На думку французького філософа, для того, щоб дарунок дійсно став дарунком, необхідно, щоб у той же час став забутим сам жест дарування. Звідси випливає, що бути впевненим у даруванні або ж у відповіді на дарування - означає усунути істину та сутність дарунку. У світлі розгляду цієї тези акт дарування розглядається як такий, що завжди є явним для дарувальника та обдарованого, що завчасно породжує комунікацію та залежність між ними.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Феноменологічний розгляд акту дарування, як і самої природи дарунку, є актуальним питанням, що породжує гострі дискусії у науковому середовищі. Цікавою наразі видається спроба сучасних представників феноменологічного дискурсу встановити сутність акту дарування як комунікативного зв'язку між учасниками дарування, що представлений у працях Є. Р. Рогозіної. Заслуговують на увагу також твердження С. Д. Домнікова, який розглядає дарунок у світлі шляху визнання, яким і є досвід дарування.

Проблематика тлумачення природи дарування та дарунку також стала об'єктом досліджень зарубіжних науковців XIX-XX ст., зокрема, була досліджена у працях таких вчених, як М. Бланшо, Е. Гуссерль, Ж. Дерріда, М. Енафф, Ж.-Л. Маріон, М. Мосс,- П. Рікьор, Ю. Габермас, М. Гайдеггер. Кожен із вищенаведених мислителів синтезував власне бачення дарування, що надало широке поле для наукового дискурсу та тлумачення дарунку як центральної категорії в межах розгляду природи дарування.

Мета і завдання дослідження

Метою роботи є дослідження феноменологічного дискурсу щодо визначення сутності акту дарування та відмежування останнього від поняття дарообміну. Вагомим також постає встановлення природи дарунку, як центральної категорії в теорії безоплатності, що обумовлюється актуальністю цієї дискусії в межах як сучасної, так і ретроспективної філософської парадигми. Особливої уваги заслуговує дослідження поняття еквівалентності, тобто «взаємності» у відношенні, що виникає на підставі дарування, а також відмежування останнього від протилежної природи дарування, що панує у цивілістичному дискурсі.

Виклад основного матеріалу

Питання визначення сутності категорії дарунку завжди поставало об'єктом дослідження багатьох науковців. Природа дарунку стала важливим науковим питанням, що обумовлено практичною важливістю та актуальністю тлумачення даної категорії в межах цивілістичного та філософсько-правового дискурсу.

На нашу думку, вагоме місце у встановленні природи дарунку займає саме феноменологічне дослідження цієї категорії.- З огляду на це, необхідно визначення поняття феноменології та феноменологічного підходу до розуміння права.

Відповідно до визначення, що міститься у філософському енциклопедичному словнику, феноменологія є терміном, що здебільшого використовується для позначення започаткованого Гуссерлем філософського руху, головною метою якого було проведення безпосереднього споглядально-рефлексивного дослідження феноменів свідомості на рівні точної науки та розробка відповідного йому методу аналізу предметно-смислових структур людського світоусвідомлен- ня. Сам термін «феноменологія» з'являється у XVIII ст., коли швейцарсько-німецький математик і філософ Ламберт (1728 - 1777) у книзі «Новий органон» (1764 р.) використав його як «теорію ілюзій» для іменування тієї частини своєї гносеології, котра відмежовувала істину від хиби. У свою чергу, відомий німецький мислитель Іммануїл Кант використав слово «феноменологія» лише двічі, але надав поняттю «феномен» ширшого значення, що мало своїм наслідком інакше розуміння цього поняття. У XIX ст. цей термін в основному пов'язується з працею Гегеля «Феноменологія духа» (1807), у якій простежується розвиток свідомості від «чуттєвої вірогідності» до «абсолютного знання». [10, с. 666].

У світлі наведеного поняття феноменології, актуальним є твердження Кремень В. Г. та Ільїної В. В., що в основі феноменологічного розуміння лежить спеціальний метод феноменологічної редукції, яка здійснюється в два етапи: ейдичної редукції, на якому під сумнів ставиться цінність вихідного для багатьох наук вірування у реальність зовнішнього світу, і трансцендентальної редукції, коли під сумнів ставиться вірування в реальність «Я» як частини реальності зовнішнього світу [5, с. 278].

Важливо також визначити сутність феноменологічного підходу до розуміння права загалом. Ю. Габермас зазначав, що основним принципом феноменологічного підходу є принцип інтерсуб'єктивності соціального світу, який дозволяє по-новому поставити питання про трансцендентальну підставу знання (а також і реальності) та дає на нього нову відповідь. Названий принцип становить основу феноменологічного бачення права і був вперше започаткований у рамках «теорії комунікативної дії» Ю. Габер- маса, яка описує дворівневу структуру сучасного суспільства («система» і «життєсвіт») [8,с. 7].

Отже, феноменологія є галуззю філософських досліджень, що спрямована на об'єктивне вивчення того, що, як правило, є суб'єктивним баченням особи - тобто свідомості та її складових: судження, сприйняття, почуття. Однак, феноменологія права, яка є галуззю філософії права, спрямована на дослідження права як феномена і ґрунтується на положеннях філософського методу виявлення явищ-феноменів у дійсності. Згідно з цим підходом, право розглядається як явище, що здатне саме себе розкрити та експлікувати.

Переходячи безпосередньо до аналізу категорії дарунку, варто зазначити, що вагомими є дослідження саме феноменології дарунку, що є представленим у роботах таких мислителів, як: Е. Гуссерль, М. Гайдеггер та їх послідовників, - П. Рікьора, Е. Левінаса, Ж. Дерріда, Ж.-Л. Маріона. Найбільш дискусійними є дві позиції висловлені французькими мислителями Ж. Дерріда та Ж-Л. Маріоном щодо проблематики дарунку.

Здійснюючи аналіз позиції Ж. Деррі- да, варто зазначити, що його твердження ґрунтується на тому, що дарунок заявляє про себе та змушує думати про себе, як про неможливе. [9, с. 12]. Пояснення цьому твердженню мислитель дає таке: особа, ре- алізуючи акт дарування, вважає, що дарує, але насправді, вступає в акт обміну, що призводить до підкорення себе економічному порядку. Звідси випливає, що дарування все ж має місце, тобто є можливим, проте в якості емпіричного факту воно ніколи не є дарунком, оскільки ніколи не було тим, що визначає дійсну його природу. Навіть у той момент, коли дарування має місце бути, в цьому сенсі воно вже є неможливим. Відношення дарування включає в себе час, до того ж, включає особливим способом. Воно не тільки робить тимчасовим те, що є несумісним, - дарунок і обмін, - але і саме має місце тільки всередині дарунку.

У свою чергу, відомий французький мислитель М. Енафф зазначає, що цю апріорну інтуїцію Е. Гуссерль розуміє як первинну да- ність досвіду, а М. Гайдеггер, більш суттєво - як основоположний досвід Dasein, «сущого, для якого в самому його бутті приховується питання про буття [9, с. 12]. Dasein - є внутрішньою дистанцією «я» по відношенню до буття, якою є час». Звідси випливає, що відношення дарунку є сутнісним вираженням дарування часу [11, с. 30]. Виходячи з цих позицій, Ж. Дерріда доходить висновку, що дарувати - це завжди дарувати час. Важливою умовою акту дарування є необхідність у забутті жесту дарування. Саме за допомогою настання такого наслідку, тобто «забуття», дарунок може проявити себе, іншими словами «відбутися».

У той же час, проводячи аналіз жесту дарування, Ж. Дерріда зазначає, що будь- яка взаємність відношення є «егоїстичною», вона є поверненням до самого себе, а отже, відміною часу: час є тим, що вириває нас із досягнутого або замкненого стану, кидає на зустріч тому, чого ще не існує. Апорія- Ж. Дерріда «Дар є неможливим», на думку М. Енаффа спрямована на чотири важливих аспекти, які містяться в акті дарування:-

1) сам жест дарування; 2) отримувач дарунку; 3) дарувальник; 4. річ, що підлягає даруванню. Заключним етапом акту дарування постає сама річ, яка підлягає даруванню.

Необхідно зазначити, що проблематика дарунку займає центральне місце в теорії безоплатності, саме тому розглядати акт здійснення дарування як корисливий обмін є неможливим, адже в такому випадку річ, що дарується, не може приноситися в якості дарунку. Як зазначає Є. Р. Рогозіна, якщо церемоніальні відносини дарування полягали б у простому переміщенні блага від однієї особи до іншої, ствердження про дарування було б недоречним [7, с. 346]. Саме тому, позиція М. Мосса є цілковито відмінною від наведених вище. Він стверджує, що дарунок є цінним у світлі того, що дарувальник втілює в ньому самого себе, оскільки він є частиною його буття. Звідси випливає, що погляди науковця спрямовані на виокремлення особистого «я», що обумовлює зміну статусу дарувальника. Так, річ, що дарується особі, розглядається не в якості матеріального блага, а саме як «застава», тобто заміщення особистості дарувальника. Така річ постає засобом (символом) союзу або договору.

Отже, можна дійти висновку, що твердження Ж. Дерріда базуються на відсутності ідеї взаємності. Остання завжди є виявом корисливих намірів та зумовлює рух повернення конкретної особи до себе. У той же час, розглядаючи дарування у розрізі церемоніального дарообміну, згідно з яким взаємність є невід'ємною частиною акту дарування, він наголошує на тому, що взаємність виступає логічним жестом великодушної відповіді.

Другим, не менш важливим підходом щодо феноменологічного розгляду категорії дарунку є позиція французького мислителя Ж.-Л. Маріона. Перш за все, варто зазначити, що думка вченого ґрунтується на напра- цюваннях його вчителя Е. Гуссерля. Так, Е. Гуссерль стверджував, що акт дарування має першопочатковий рівень, який передує будь-якій науці, логічним конструкціям та будь-якій дії. Як зазначає сам науковець, - мислити світ так, ніби він є всього лише об'єктом наших об'єктивних знань, означило б не бачити його та не усвідомлювати його значення [2].

Слідом за Е. Гуссерлем Ж.-Л. Маріон у своїй роботі стверджує, що «скільки редукції, стільки і дарування». Виходячи із цієї позиції, поєднання редукції та дарування приводить (на першому етапі) до чистого дарування. На другому етапі Ж.-Л. Маріон обґрунтовує перехід від чистого дарування, яке визначається у феноменологічному аспекті, до аналізу жесту дарування між сторонами, тобто аналізу акту, за допомогою якого дарувальник пропонує певну річ обдарованому. Тобто редукція переноситься з області первісного досвіду світу в область конкретного досвіду у світі, причому лише в силу лексичного споріднення між дарунком та даруванням та з метою редукувати сам жест дарунку. Третій етап, або етап інтеграції, згідно з яким редукція дарунку до дарування припускається виконаною, і залишається лише ухвалити спільне в їх тотожності[7, с. 347].

І четвертий, заключний етап, згідно з яким Ж.-Л. Маріон наголошує на сутності «чистого дарування», що є останньою межею редукції. Саме таким постає вихідний постулат науковця: «скільки редукції, стільки й дарування», з чого стає зрозумілим, що по іншу сторону дарування нічого не існує. Дарування є і початком, і кінцем, а також існує лише за допомогою дії.

Подальший розгляд акту дарування здійснюється науковцем у світлі досліджень німецького філософа М. Гайдеггера. Так, згідно з думкою останнього, якщо неможливим є ствердження того, що буття існує, то доводиться наполягати на тому, що його немає, а отже, існує тільки суще. Ж.-Л. Ма- ріон, у свою чергу, зазначає, що буття відступає від сущого, тому що воно його надає. Буття виступає вперед у самому своєму від- ступленні: цей парадокс виявляється лише на основі дослідження акту дарування. Феноменологічна позиція Ж.-Л. Маріона ґрунтується на твердженні, згідно з яким ніщо не виникає, якщо не дарується. І навіть саме «ніщо» [3, с. 160-161].

Отже, можна дійти висновку, що в основу досліджень обох французьких мислителів була покладена проблематика співвідношення категорій «взаємності», у процесі здійснення акту дарування та важливість встановлення поняття «самості» дарування, тобто відокремлення в даруванні тієї його частини, що здійснюється за допомогою акту доброї волі дарувальника. Варто зазначити, що, виходячи із власного бачення дарування, Ж.-Л. Маріон не сприймає остаточного висновку Ж. Дерріда щодо сутності дарунку.

На нашу ж думку позиція саме останнього є більш доцільною. Так, цікавим постає твердження Ж. Дерріда з приводу символізму. Він зазначає, що дарунок є як дарунок з усім тим, що існує в його феномені, його змісті та суті. Він повинен бути залучений у символічну структуру, жертвенну або економічну, яка усувала б дарунок в ритуальному обороті дарування. Таке твердження є доволі аргументованим. Окрім того, науковець наполягає на тому, що дарувальник не повинен претендувати на те, що він здійснює сам акт дарування, адже в іншому випадку виникне сумнів з приводу відсутності корисливого наміру щодо обміну та необхідністю «платити взамін». Це, у свою чергу, спричиняє тиск на жест дарувальника. Ця позиція є найбільш наближеною до тлумачення категорії дарунку у цивільно-правовому аспекті.

Однак, усе ж варто помітити, що розгляд цієї категорії у феноменологічному аспекті та цивільно-правовому є відмінними. Адже цивільне право чітко встановлює акт дарування в якості безоплатного правочину, та такого, що виключає можливість будь-якої взаємності відносин. У той час, як у межах існуючих позицій у феноменологічному дискурсі щодо категорії дарунку, що випливають із тверджень окремих мислителів (М. Енаффа) існує можливість розгляду акту дарування в якості взаємного, що встановлює саму фікцію дарування. М. Енафф заперечує виокремлення корисливості в ідеї взаємності, зазначаючи, що у випадку церемоніального дарунку взаємність є відмінною від одностороннього самовідданого відношення: вона його не виключає, але і не є мірою такого відношення. Отже, вимога безоплатності ніяким чином не може відміняти вимогу взаємності (зустрічності).

Переходячи до ретроспективного аналізу акту дарообміну, важливими для розгляду феноменології дарунку постають також дослідження відомого французького мислителя П. Рікйора. Його остання книга «Шлях визнання» набуває особливого значення в межах філософського розгляду категорії дарунку.

Як уже було висвітлено раніше, проблематика становлення та еволюції акту дарування безпосередньо пов'язана із поняттям «віддарування». Символічний обмін дарунками є невід'ємною частиною історії людської цивілізації, що починає свій шлях від первісної архаїки та закінчує його в наші часи, співіснуючи із сучасними формами економічних відносин та товарного обміну. Так, у період архаїчного буття суспільства, дарування розглядається тільки в якості «акту дарообміну», тобто є церемоніальним ритуалом обміну дарунками. У середньовічному ж суспільстві дарування розглядалося у теологічному тлумаченні та набувало статусу святості та блаженства, що в наш час викликає дискусію, непорозуміння та сприймається як загроза громадському порядку та раціональному обміну.

Як зазначає сам П. Рікйор, якими б не були архаїчні витоки режиму дарування, воно все ж існує в нашому суспільстві, у якому у той же час панує ринкова економіка та все має ціну, однак, разом із тим, усе підкорено соціальним кодам, які впорядковують відносини між даруванням та зустрічним віддаруванням [6, с. 212].

Згідно із думкою С. Д. Домнікова, у деяких ліберальних кругах відносини дарування висвітлюються навіть у якості опозиції сучасним формам економічних відносин.- А для послідовників гегелівського еволюціонізму («рух як чуттєвий») природний розвиток у сучасному суспільстві знаходить свій вияв у формах товарного обміну, у якому підлягає об'єктивації, тобто виявляється в «русі знання» та не потребує примітивних форм вираження на кшталт дарування [4, с.

276].

Необхідно зазначити, що слідом за М. Моссом, П. Рікйор також наголосив на аспекті «подвійності» дарунку. Однак, попри це, науковець не погоджувався із позицією Мосса, згідно з якою дарунок обов'язково породжує поняття кредиту. При цьому- П. Рікйор підтвердив притаманну відносинам взаємного дарування асиметрію, яку він визначив як парадокс дарування та виокремив у ньому дві позиції: дарунку, з одного боку, та зустрічного віддаровування, з іншого. [4, с. 281]. Учений відмежував ці два явища як принципово різні комунікативні напрями. Перша з них (дарунок), пов'язана із самим актом дарування як превентивної направленості, що виражає саму інтенцію взаємності. Специфіка дарунку в цьому випадку полягає в тому, щоб розкрити іншого за допомогою власної відкритості. У той час як друга (віддаровування) спрямована до відкритої дії, тобто зустрічного надання як соціальної необхідності, яка обумовлена відновленням «підірваної» даром соціальної рівноваги.

«Суспільство дарунку» реалізує, за висловлюванням Ж.-Л. Нансі, принцип «відкритого» людства, «іманентного» стану, ним же і породженого, такого, що «здійснює іманентність людини по відношенню до людини». [1, с. 8]. У цьому випадку, мова йде про невідбутність, що розкриває в дарунку феноменологію «першого жесту», яка описує демонстративну прихильність людей один до одного.

Як зазначає С. Д. Домніков, речі-дарун- ки не є простими предметами споживання, вони виступають знаками відношення як такого, самого імпульсу тілесного (чуттєвого, емоційного) потягу, жесту відкритості. Враховуючи значення неформальних символічних відносин у житті людини, науковці наголошували на неможливості зведення їх до формалізованих практик товарних або грошових відносин, «обміну» та «поставки». Внутрішнє залишається за межами і соціального контролю, чим обумовлена «невиразність» у суспільній свідомості цього як іманентного, так і трансцендентального феномену [4, с. 285].

Отже, цілком доречно буде зазначити, що, виходячи із аналізу суспільних відносин, актуальним залишається питання сутності аспекту невизначеності, який обумовлює сакральність відносин, що складаються при здійсненні акту дарування та включають у себе відбиток внутрішнього переживання людини.

У своїй книзі «Шлях визнання» П. Рікйор виходить із превентивної відмінності: логіка дарунку (любові, безвідплатної жертви), або Agape, та логіка віддарування (зустрічної взаємності), або Справедливості відносяться науковцем до різних способів світосприйняття, тобто різним «станам світу», як їх визначає Л. Болтанські, що «виражаються двома устроями життя» [6, с. 208]. З одного боку (дарування) є втіленням аgapё, що обумовлює виникнення жертовності, щедрості та безкорисливості. З іншого боку, (віддару- вання) є формальним правилом «справедливості», що породжує еквівалентність, пропорційність та симетрію. Отже, визнання не тільки досягається, але і передбачається дарунком. Перші ознаки дарунку вбачаються саме у феноменології дарунку, а можливість дарувати, за П. Рікйором, означає бути здатним до справедливості.

Висновки

На підставі вищевикладеного, можна дійти висновку, що ґенеза природи дарунку підлягає багаторівневому тлумаченню в межах феноменологічного дискурсу. Варто зазначити, що проблематика дарунку займає центральне місце в теорії безоплатності, саме тому розглядати здійснення дарування як корисливий обмін, на нашу думку, є неможливим, адже в такому випадку річ, що дарується, не може розглядатися в якості дарунку. Найбільш доцільною можна вважати позицію Ж. Дерріда, яка базується на відсутності ідеї взаємності в акті дарування. Так, взаємність (зустрічність) завжди обумовлена корисливими намірами особи та спрямована на повернення майнового блага до себе. Отже, дарування як у межах сучасного цивілістичного, так і філософсько- правового дискурсу необхідно розглядати сепаровано від ритуального «акту дарування», а отже, і категорія дарунку не повинна розглядатися в межах ритуального (церемоніального) обороту дарування.

У той же час, розгляд акту дарування в межах філософської парадигми породжує можливість розгляду останнього як прояву особливого ставлення до іншої особи. Звідси випливає, що дарунок є цінним у світлі того, що дарувальник втілює в ньому самого себе, оскільки він є частиною його буття. Тобто дарунок може розглядатися в якості заміщення особистості дарувальника. Ця концепція є доволі цікавою, що породжує абсолютно інше ставлення до акту віддару- вання та осмислення категорії дарунку.

Література

1. Бланшо М. Неописуемое сообщество.

Москва:Московский философский фонд,

1998. 78 с.

2. Гуссерль Э. Логические исследования. Картезианские размышления. Минск: Хар-

вест., 2000. 752 с.

3. Деррида Ж., Марион Ж.-Л. О Даре: дискуссия между Жаком Деррида и Жан- Люком Марионом. Логос (философско- литературный журнал). 2011. № 3 (82). С. 144-- 171.

4. Домников С. Д. «Люди первого жеста»: к феноменологии дара Поля Рикёра. Проблемы признания, дара, прощения.

С.276-302.

5. Кремень В.Г., Ільїн В.В. Філософія: мислителі, ідеї, концепції: підручник. Київ: Книга, 2005. 528 с.

6. Рикёр П. Путь признания: Три очерка. Пер. с фр. И. И. Блауберг, И. С. Вдовиной. Москва: РОССПЭН., 2010. 268 с.

7. Рогозина Э. Р. Проблематика дара в современной западной философии: Ж. Деррида и Ж.-Л. Марион. Вестник Удмуртского университета. 2020. № 4. С. 344-350.

8. Хабермас Ю. Вовлечение другого. Очерки политической теории. Санкт- Петербург: Наука, 2001.417 с.

9. Хайдеггер М. Бытие и время. Пер. с нем. В.В. Бибихина. Харьков: Фолио, 2003. 503 с.

10. Шинкарук В.І. Бистрицький Є.К., Булатов М.О., та ін. Філософський енциклопедичний словник. Київ: «Абрис». 2002. 744 с.

11. Энафф М. Дарфилософов.

Переосмысление взаимности. Москва: Изд. гум. лит-ры., 2015. 319 с.

Размещено на Allbest.ru