Кримінально-правова протидія кримінальним правопорушенням проти правосуддя: сучасні виклики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кримінально-правова протидія кримінальним правопорушенням проти правосуддя: сучасні виклики

Юлія Христова

кандидат юридичних наук, доцент (Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ, м. Дніпро, Україна)

Висвітлено актуальні проблеми кримінально-правової протидії найбільш небезпечним загрозам безпеці здійснення правосуддя в сучасних умовах воєнного стану. Здійснено аналіз перспективних потреб у зв'язку з відновленням судочинства на деокупованих територіях. Обґрунтовано пропозиції щодо посилення кримінальної відповідальності за втручання в діяльність судових органів в умовах воєнного стану, а також щодо кримінально-правової охорони співробітників Служби судової охорони, - державного органу в системі правосуддя, що є спеціальним суб'єктом у механізмі забезпечення безпеки його здійснення. Наголошено на нагальній потребі вжити заходи щодо нормативно-правового регулювання конституційного права на свободу мирних зібрань в Україні, зокрема, щодо заборони їх проведення біля будівель судів на період дії правового режиму воєнного стану.

Ключові слова: захист правосуддя, втручання в діяльність судді, Служба судової охорони.

Abstract

Keywords: protection ofjustice, interference in the activity of a judge, Court Security Service.

Постановка проблеми

кримінально-правовий правосуддя

Повномасштабне вторгнення держави-агресора в Україну принесло багато нових викликів протидії кримінальним правопорушенням в цілому та проти правосуддя зокрема, які потребують наукового осмислення та невідкладного вирішення.

Актуальність науково-теоретичної розробки обраної проблематики обумовлена насамперед необхідністю забезпечити безпеку здійснення правосуддя в Україні в умовах воєнного стану, деокупації захоплених територій, а також у поствоєнний період, що є однією з основних гарантій незалежності суддів.

У зв'язку з судовою реформою, що триває, питання забезпечення незалежності судової гілки влади також потребує додаткового дослідження з урахуванням сьогодення [1, с. 73].

Важливу роль у забезпеченні законності під час здійснення правосуддя має кримінально-правова охорона суддів та інших осіб, які у визначених законом випадках беруть участь у його здійсненні.

Аналіз публікацій, у яких започатковано вирішення цієї проблеми. Вагомий внесок у науково-теоретичну розробку проблеми протидії кримінальним правопорушенням проти правосуддя зробили такі науковці: В. Ахмедов, В. Борисов, С. Дідик, О. Дудоров, О. Кальман, Н. Карпова, О. Кваша, С. Книженко, А. Маломуж, С. Мірошниченко, В. Навроцький, В. Осадчий, Л. Палюх, О. Титаренко, В. Тютюгін, М. Шепітько та ін. Разом із цим, нагальні питання забезпечення безпеки здійснення правосуддя в Україні в умовах воєнного та поствоєнного станів, формування нового кримінального законодавства вимагають активізації наукових пошуків у даному напрямі.

Метою статті є дослідження питань здійснення правосуддя на основі результатів аналізу найбільш небезпечних загроз безпеці, сучасних викликів воєнного стану, а також оцінки перспективних потреб у зв'язку з відновленням судочинства на деокупованих територіях обгрунтувати пропозиції щодо удосконалення вітчизняного законодавства про кримінальну відповідальність у цій сфері.

Виклад основного матеріалу

Незважаючи на наявність у чинному Кримінальному кодексі України (далі - КК України) норм про відповідальність за кримінальні правопорушення проти правосуддя, що вчиняються шляхом протиправного впливу на суб'єктів (учасників) відносин стосовно його здійснення (ст.ст. 376, 377-379), а також унормування діяльності новоствореного (у 2019 р.) державного органу в системі правосуддя, що є спеціальним суб'єктом у механізмі забезпечення його безпеки, - Служби судової охорони, виклики сьогодення вимагають удосконалення законодавства у цій сфері.

Зокрема, після неодмінно успішної деокупації захоплених територій та відновлення судочинства необхідно одразу враховувати питання безпеки у тому числі у зв'язку зі специфічними категоріями справ, що в першу чергу розглядатимуться судами, наприклад, справи щодо державної зради, колабораційної діяльності, пособництво державі-агресору та ін., а розгляд подібних справ нестиме реальну небезпеку для суддів та співробітників судів, учасників судового процесу, будівель, майна [2].

Підтвердженням цього є результати дослідження спроможності судової системи забезпечувати правосуддя в умовах операції Об'єднаних сил, які показали, що судді Донецької та Луганської областей найбільш поширеною формою впливу на правосуддя назвали загрози їх рідним, які знаходяться на тимчасово окупованих територіях [3]. Зокрема, у період з 2017 по 2021 рр. у зазначених областях було обліковано 66 кримінальних правопорушень, передбачених ст. 376 КК України, що становить 9 % від загальної кількості в Україні, 21 кримінальне правопорушення, передбачене ст. 377 КК України, - 16 %, а також одне з п'яти вчинених в Україні посягань на життя судді у зв'язку з його діяльністю, пов'язаною зі здійсненням правосуддя [4; 5; 6].

Суттєвою загрозою безпеці здійснення правосуддя в Україні також є проведення мітингів біля будівель судів, що потребують вжиття ефективних заходів реагування в умовах відсутності належного законодавчого регулювання порядку реалізації права на мирні зібрання та їх обмежень, необхідних для недопущення випадків зловживанням цим правом, а також для забезпечення незалежності суддів.

Про поширеність спроб вплинути на перебіг судового розгляду з боку прихильників того чи іншого з учасників провадження шляхом пікетування судів або ж заповнення залів судових засідань «групами підтримки» зазначили 65 % опитаних суддів Донецької та Луганської областей, констатуючи, що законодавче забезпечення та гарантування їхньої особистої безпеки не враховує специфіки роботи в умовах збройного конфлікту [7].

Попри цей факт питання щодо нормативно-правового регулювання конституційного права на свободу мирних зібрань, зокрема щодо заборони їх проведення біля будівель судів, не набуло належного вирішення, незважаючи й на те, що пунктом 34 Плану заходів з виконання Угоди щодо асоціації між Україною, з одного боку, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії та їх державами-членами з іншого, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.10.2017 № 1106 [8], передбачено законодавче закріплення гарантій свободи мирних зібрань, забезпечення супроводження розгляду Верховною Радою України проектів: Закону України «Про гарантії свободи мирних зібрань» № 3587 від 7 грудня 2015 р. [9]; Закону України «Про гарантії свободи мирних зібрань в Україні» № 3587-1 від 11 грудня 2015 р.) [10]. Обидва проєкти було відкликано та знято з розгляду у 2019 році, як і проект Закону України «Про гарантії свободи мирних зібрань» №1200 від 29 серпня 2019 р. [11]. 33

Із огляду на досліджуване питання, становить інтерес пропозиція авторів проекту Закону України № 3291 від 30.03.2020 заборонити проведення мітингів біля будівель судів в статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», якою встановити обмеження щодо проведення не ближче, ніж на відстані 50 метрів до приміщень, будівель судів проведення мітингів, демонстрацій, пікетів, акцій протестів, інших подібних чи аналогічних акцій, встановлення та функціонування наметів, сцен, інших подібних споруд, розміщення та демонстрація плакатів, банерів, прапорів, політичних символів, гучномовців, звуковідтворюючої, світлової чи аналогічної, а також допоміжної апаратури чи приладдя для проведення таких акцій [12].

Погоджуючись із аргументами ініціаторів зазначеного законопроекту про те, що втручання в роботу суддів, намагання фізичного та психологічного тиску на суддів, найчастіше відбувається з боку учасників процесу та їх представників шляхом проведення мітингів, пікетів, акцій протесту, блокувань будівель судів [12], зауважимо, що, відповідно до статті 92 Конституції України, права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод мають визначатися виключно законами України. Окрім цього, відповідно до частини другої статті 39 Конституції України обмеження щодо реалізації права збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи та демонстрації може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку - із метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей [13].

Таким чином, вирішити проблему неврегульованості порядку (процедури) обмеження права на свободу мирних зібрань, в тому числі біля будівель судів, має Закон України «Про мирні зібрання» (потребує розроблення) [14, с. 45-46].

На сьогодні, у зв'язку з введенням в Україні воєнного стану Указом Президента від 24 лютого 2022 року № 64/2022 [15] тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, конституційне право на свободу мирних зібрань може обмежуватися у межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені пунктом 8 частини першої статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану». Проте можливість забороняти проведення мирних зборів, мітингів, походів і демонстрацій, інших масових заходів військовим командуванням разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) не є прямою забороню їх проведення біля будівель судів, а відтак, на нашу думку, її недостатньо для протидії сучасним загрозам безпеці здійснення правосуддя в умовах воєнного стану, а у поствоєнний період взагалі не передбачена.

Зважаючи на істотний рівень суспільної небезпечності таких дій в умовах воєнного стану, за відсутності відповідного спеціального закону щодо правового регулювання порядку реалізації конституційного права на мирні зібрання, заборону їх проведення біля будівель судів у цей період доцільно передбачити в ст. 19 «Гарантії законності в умовах воєнного стану» Закону України «Про правовий режим воєнного стану», де законодавець встановив заборону проведення страйків, масових зібрань та акцій [16]. Відтак організація та участь у проведенні мирних зборів, мітингів, походів і демонстрацій, інших масових заходів біля будівель судів в умовах воєнного стану буде визнана формою впливу на правосуддя та підлягатиме кваліфікації за ст. 376 КК України.

Наступним пропонованим напрямом удосконалення чинного законодавства у сфері забезпечення безпеки правосуддя є посилення кримінальної відповідальності за правопорушення проти правосуддя в умовах воєнного стану. На сьогодні вчинення таких кримінальних правопорушень із використанням умов воєнного стану за загальним правилом є обставиною, що обтяжує покарання (п. 11 ч. 1 ст. 67 КК України).

Проте законодавче забезпечення та гарантування безпеки здійснення правосуддя не враховує специфіки роботи в умовах воєнного стану, а покарання, що може бути призначено в таких випадках обмежене і згідно з вимогами статті 65 КК України не може перевищувати верхню межу санкції відповідної статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу.

Принагідно зауважимо, що відповідно до ст. 8.1.5 проєкту КК України втручання у здійснення правосуддя або судового контролю вчинення є злочином 3 ступеня, за вчинення якого встановлена вища санкція, а саме: «штраф у розмірі від 1000 до 2000 розрахункових одиниць або ув'язнення на строк від трьох до чотирьох років» (ст. 3.2.5. «Санкції за злочини» проєкту КК України) і це без врахування обставини, що підвищує ступінь тяжкості злочину [17] порівняно із санкцією ч. 2 ст. 376 чинного КК України «Втручання в діяльність судових органів», відповідно до якої аналогічні дії караються «позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п'яти років або арештом на строк до шести місяців, або позбавленням волі на строк до трьох років» [18].

На підставі вищевикладеного пропонуємо доповнити склад кримінального правопорушення, передбаченого в частині другій статті 376 КК України, кваліфікуючою ознакою - вчинення в умовах воєнного стану, а також збільшити строк покарання у виді позбавлення волі за його вчинення до п'яти років. Запропоновані зміни дозволять встановити справедливе покарання для осіб, які використовують воєнний стан для здійснення впливу на правосуддя.

У контексті досліджуваної проблематики окрему увагу також слід приділити питанню щодо коректності законодавчого визначення кола потерпілих від кримінальних правопорушень проти правосуддя.

Погоджуючись із відстоюванням у науці кримінального права позицією про те, що назва розділу XVIII Особливої частини КК України не відображає повною мірою стану тих суспільних відносин, які охороняються його нормами, - вона відображає лише їх частину [19, с. 199], наголосимо, що зазначений розділ містить статті, що передбачають відповідальність за посягання не виключно на суддів і присяжних, які згідно з положеннями ст. 124 Конституції України здійснюють правосуддя в Україні та беруть участь у його здійсненні відповідно, але й на інших осіб, які тільки сприяють здійсненню правосуддя або є учасниками кримінального провадження (захисника, свідка, потерпілого, експерта, спеціаліста та ін.). Отже, відповідно до назв і текстуального змісту диспозицій статей 377-379 КК України серед потерпілих все ще залишаються «народні засідателі та їх близькі родичі», які, відповідно до чинного законодавства вже не є суб'єктами правосуддя. Зокрема, 12 червня 2011 р. з набранням чинності Законом України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо участі народних засідателів» [20] інститут народних засідателів було ліквідовано спочатку у кримінальному процесі, а після внесення в ході судової реформи відповідних змін до Конституції України щодо правосуддя, зокрема викладення статей 124 і 127 у новій редакції, відповідно до якої народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя тільки через присяжних [21], а також Закону України «Про судоустрій і статус суддів» - остаточно [22].

Таким чином, назви і диспозиції зазначених кримінально-правових норм потребують приведення у відповідність до чинної редакції ст. 124 Конституції України шляхом виключення з них слів «народного засідателя».

На особливу увагу законодавця, на нашу думку, заслуговує той факт, що поза кримінально-правовим захистом залишилися співробітники створеного у 2019 р. нового державного органу в системі правосуддя, - Служби судової охорони та їх близькі родичі.

Відповідно до Закону України «Про судоустрій та статус суддів», а також Положення «Про Службу судової охорони» (далі - Положення), затвердженого Рішенням Вищої ради правосуддя від 04.04.2019 № 1051/0/15-19 служба судової охорони є державним органом у системі правосуддя для забезпечення охорони та підтримання громадського порядку в судах, забезпечення безпеки суддів, членів їх сімей, працівників суду, а також у суді - учасників судового процесу, усунення загроз життю та здоров'ю фізичних осіб і громадській безпеці, що виникли на об'єктах охорони внаслідок вчинення протиправних дій, та ін. [23].

Разом із цим, зазначену службу не було внесено законодавцем до переліку правоохоронних органів у абз. 1 п.1 ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів». Відтак, відповідно до змісту абзацу другого зазначеної норми Закону співробітники Служби судової охорони, які беруть безпосередню участь в охороні громадського порядку і громадської безпеки, підлягають захисту [24].

Із наведеного вбачається, що даний суб'єкт хоча чітко і не визначений в Законі України «Про судоустрій та статус суддів» як правоохоронний орган, проте наділений повноваженнями з реалізації правоохоронних функцій, зокрема й у питаннях забезпечення громадської безпеки і порядку [25, с. 136].

Вищезазначене в подальшому обумовило дискусійність у науці кримінального права питання щодо розділу Особливої частини КК України (XV «Кримінальні правопорушення проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян та кримінальні правопорушення проти журналістів» або XVIII «Кримінальні правопорушення проти правосуддя») розмістити норми, що забезпечили б кримінально-правову охорону даного новоутвореного суб'єкта.

Виходячи з положення про те, що в чинному законодавстві Служба судової охорони чітко не визначена як правоохоронний орган, а лише як такий, що має окремі правоохоронні функції, вважаємо найбільш обгрунтованим вирішення питання щодо кримінально-правової охорони співробітників зазначеного державного органу в системі правосуддя, що є спеціальним суб'єктом в механізмі забезпечення безпеки його здійснення, та їх близьких родичів шляхом внесення відповідних змін до статей 377-379 розділу XVIII Особливої частини КК України «Кримінальні правопорушення проти правосуддя».

Як аргумент на підтримку зазначеної пропозиції зауважимо, що належні засоби мінімізації та усунення негативних впливів на суддів під час відправлення ними правосуддя, спрямовані на ухвалення законного й обгрунтованого рішення, визначені Конституційним Судом України як «гарантії незалежності суддів», здійснюються, насамперед, співробітниками Служби судової охорони під час професійної діяльності [26]. Відтак внесення запропонованих змін до назви та тексту статей 377, 379 КК України узгоджуватиметься із визначенням основного безпосереднього об'єкта відповідних кримінальних правопорушень як «суспільні відносини, що забезпечують гарантії незалежності суддів, присяжних у таких аспектах як заборона втручання у здійснення судочинства, особиста недоторканість, недоторканість членів їхніх сімей, близьких родичів» [19, с.415].

Принагідно зауважимо, що проведений аналіз положень проєкту КК України в частині новацій з кримінально-правової охорони правосуддя показав, що в жодному з трьох розділів Книги восьмої «Кримінальні правопорушення проти правосуддя», присвячених кримінальним правопорушенням проти основ правосуддя (розділ 8.1.), проти сприяння правосуддю та діяльності органів правопорядку (розділ 8.2.), проти порядку виконання судового рішення (розділ 8.3) не передбачена відповідальність за втручання в діяльність працівника Служби судової охорони з метою перешкодити виконанню ним професійних обов'язків шляхом впливу на таку особу або насильства чи погрози щодо її близької людини [18].

Натомість в статті 8.2.3. (розділ 8.2. «Кримінальні правопорушення проти сприяння правосуддю та діяльності органів правопорядку») вчинення аналогічного втручання в діяльність прокурора, слідчого, детектива, дізнавача, захисника, представника особи, судового експерта, працівника державної виконавчої служби чи приватного виконавця визнається злочином 1 ступеня [17].

Із огляду на проблему, що розглядається, заслуговує на увагу обгрунтування пропозиції О. Титаренка удосконалити визначення терміну «орган правопорядку», який в проєкті КК України має наступне значення: «орган (підрозділ) досудового розслідування й оперативний підрозділ відповідного державного органу, який здійснює слідчі та розшукові дії (орган Національної поліції, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань, Бюро економічної безпеки України, Національного антикорупційного бюро України) (п. 44 ч.2 ст. 1.4.1 проєкту) [17]. Зокрема, віднесення до органів правопорядку виключно суб'єктів, які зазначені у закріпленому визначені, занадто звужує його зміст, що, на думку науковця/автора, може призвести до залишення поза увагою кримінально-правової охорони діяльність інших правоохоронних органів, що виконують завдання із забезпечення громадського порядку, публічної безпеки та протидії злочинності (наприклад: Управління державної охорони, Служба судової охорони) [27, с. 45].

Окрім вищезазначеного, на окрему увагу заслуговує відсутність у переліку ознак складу злочину, що підвищують ступінь тяжкості злочинів проти правосуддя (ст.ст. 8.1.2., 8.1.3, 8.2.1., 8.2.2, 8.3.1, 8.3.2) вчинення їх в особливий період, що обумовлює потребу у проведенні подальших наукових досліджень питань трансформації в проєкті КК України кримінально-правової охорони правосуддя в цілому та професійної діяльності працівників Служби судової охорони зокрема.

Говорячи про перспективи подальшого розвитку законодавства України про кримінальну відповідальність за кримінальні правопорушення проти правосуддя представляє інтерес пропозиція В. Тертишника і А. Фоменка доповнити кримінально- процесуальну доктрину теоретичною моделлю інституту правничого повіреного (legal counsel, legal attorney), яким може виступати як адвокат чи його помічник, так і інший фахівець в галузі права, відносно яких немає передбачених законом підстав для відводу від участі у справі, та відповідно для його закріплення доповнити Кримінальний процесуальний кодекс України нормою «Юридична допомога правничим повіреним» [28]. Зокрема, із внесенням у встановленому законом порядку запропонованих доповнень до КПК України коло потерпілих від кримінальних правопорушень проти правосуддя, які потребуватимуть кримінально-правового захисту, знову потребуватиме законодавчого доповнення та уточнення.

Висновки

Розв'язання окреслених сучасних проблем кримінально-правової протидії кримінальним правопорушенням проти правосуддя потребує вдосконалення національного законодавства у цій сфері, зокрема, пропонуємо:

- у Кримінальному кодексі України:

1) частину другу статті 376 КК України після слів «службового становища» доповнити словами «чи в умовах воєнного стану»;

2) абзац другий частини другої статті 376 КК України викласти в такій редакції:

«караються позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п'яти років або арештом на строк до шести місяців, або позбавленням волі на строк до п'яти років»;

3) у статтях 377-379: у назвах і диспозиціях слова «народного засідателя» замінити словами «співробітника Служби судової охорони».

- у Законі України «Про правовий режим воєнного стану»:

1) частину першу статті 19 «Гарантії законності в умовах воєнного стану» після слів «...проведення страйків, масових зібрань та акцій» доповнити словами «мирних зборів, мітингів, походів і демонстрацій, інших масових заходів біля будівель судів».

Список використаних джерел