Система прав людини: нові підходи та бачення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України

Система прав людини: нові підходи та бачення

Сунєгін Сергій Олександрович кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник відділу теорії держави і права

Оніщенко Наталія Миколаївна доктор юридичних наук, професор, Заслужений юрист України, академік НАПрН України, заступник директора з наукової роботи

Київ

Анотація

В період повномасштабного вторгнення рф в Україну відбулася руйнація певних інститутів міжнародного права та правових порядків. Безпрецедентна агресія рф проти України призводить, з-поміж іншого, до необхідності трансформації сучасного світового порядку. Міжнародне право взагалі і міжнародне гуманітарне право зокрема не можуть сьогодні ефективно гарантувати суверенність незалежних держав та дієвість норм права, пов'язаних із забезпеченням та захистом прав людини.

Якою б не була конкретна класифікація прав людини, ядром їх загальної системи традиційно вважається право на життя, без належного забезпечення та захисту якого неможливо вести мову про будь-які інші права і свободи людини. Водночас, реалії сьогодення обумовлюють необхідність переосмислення даного положення та, відповідно, визначення функціонально центральним правом в системі прав людини право на мир, яке потребує здійснення ґрунтовної теоретичної розробки саме як індивідуальне право людини.

Право на мир можна і потрібно розглядати одночасно як таке, що має колективний та індивідуальний характер. Його основою потрібно визнати прагнення до досягнення згоди як між державами та їх народами, так і між окремими громадянами та їх об'єднаннями всередині певного суспільства, мирного врегулювання будь-яких конфліктних ситуацій на макро- та мікрорівнях. Суб'єктами права на мир мають бути визнані не лише народи, нації або суспільства, але й окремі індивіди та їх об'єднання. Адже мирне співжиття громадян в державі є необхідною передумовою розвитку відповідних механізмів забезпечення та захисту будь-яких інших прав і свобод людини.

Обґрунтовано, що сучасна система прав людини і, зокрема, право на мир, вимагають комплексного соціонормативного забезпечення та захисту, не обмеженого лише відповідними правовими механізмами.

Ключові слова: система прав людини, право, міжнародне право, право на мир, право на життя, законодавство.

Abstract

Onishchenko Nataliia Mykolaivna Doctor of Law, Professor, Honored Lawyer of Ukraine, Academician of the National Academy of Law Sciences of Ukraine, Deputy Director for Research of the Institute of State and Law named after V.M. Koretsky NAS of Ukraine, Kyiv

Suniehin Serhii Oleksandrovych Candidate of Law, Senior Research Fellow, Department of Theory of State and Law, Institute of State and Law named after V.M. Koretsky NAS of Ukraine, Kyiv,

HUMAN RIGHTS SYSTEM: NEW APPROACHES AND VISIONS

During the full-scale invasion of the russian federation into Ukraine, certain institutions of international law and legal orders were destroyed. The unprecedented aggression of the russian federation against Ukraine leads, among other things, to the need to transform the modern world order. Today, international law in general and international humanitarian law in particular cannot effectively guarantee the sovereignty of independent states and the effectiveness of legal norms related to the provision and protection of human rights.

Whatever the specific classification of human rights, the core of their general system is traditionally considered to be the right to life, without the proper provision and protection of which it is impossible to talk about any other human rights and freedoms. At the same time, the realities of the present condition the need to rethink this provision and, accordingly, define the right to peace as a functionally central right in the system of human rights, which requires a thorough theoretical development precisely as an individual human right.

The right to peace can and should be considered both collective and individual. Its basis should be recognized as the desire to achieve agreement both between states and their peoples, as well as between individual citizens and their associations within a certain society, peaceful settlement of any conflict situations at the macro and micro levels. Not only peoples, nations or societies, but also individuals and their associations should be recognized as subjects of the right to peace. After all, the peaceful coexistence of citizens in the state is a necessary prerequisite for the development of appropriate mechanisms for ensuring and protecting any other human rights and freedoms.

It is substantiated that the modern system of human rights and, in particular, the right to peace, require comprehensive socio-normative provision and protection, not limited only to the relevant legal mechanisms.

Keywords: human rights system, law, international law, right to peace, right to life, legislation.

Вступ

Постановка проблеми. Сьогодні з упевненістю можна констатувати, що в період повномасштабного вторгнення рф в Україну відбулася руйнація певних інститутів міжнародного права, правових порядків, усталених міжнародних норм і правил, а також механізмів реалізації національних правових систем.

У зв'язку із цим, міжнародні партнери України констатують неготовність ООН до загроз і викликів сьогодення. Безпрецедентна агресія рф проти України призводить, з-поміж іншого, до необхідності трансформації сучасного світового порядку. Міжнародне право взагалі і міжнародне гуманітарне право зокрема не можуть сьогодні ефективно гарантувати суверенність незалежних держав та дієвість норм права, пов'язаних із забезпеченням та захистом прав людини.

На теперішній час національні правові доктрини покликані, враховуючи політичні реалії ХХІ століття, розробити дієві механізми захисту та ефективного функціонування національних правових систем. Всі ці попередньо перераховані проблемні питання в умовах викликів сьогодення потребують відповідей саме від доктринальної спільноти, у тому числі щодо системи прав, свобод та законних інтересів людини як в теоретичних, так і в практичних площинах. Зокрема, принагідно хочемо запропонувати для обговорення контекст усталеної системи прав людини, про що йтиметься далі.

Не можна не враховувати також і того факту, що за останні десятиліття суттєвих змін зазнали технологічні реалії життя людини, зазнав відповідної трансформації характер її взаємовідносин як з природою, так і з соціальними групами та суспільством в цілому. Зокрема, істотні зміни в суспільних відносинах продовжують відбуватися внаслідок впливу інформаційно- комунікаційних та інших технологій, які вже застосовуються у всіх сферах людської життєдіяльності. Мова йде, з-поміж іншого, про створення та розвиток технологій штучного інтелекту і робототехніки, нейрокогнітивні, геномні та інші біотехнології, які впливають не лише на характер соціальної комунікації, але й на природу самої людини. Все це також не могло не вплинути на право як особливу соціонормативну систему, квінтесенцією якого в умовах сучасного демократичного розвитку є права людини.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Серед проблемних питань, пов'язаних з розумінням сутності та природи прав людини, а також особливостей їх ієрархічної побудови в межах визначеної системи, можна зустріти дослідження у різних галузях соціогуманітарного знання, у тому числі в межах юриспруденції. Серед тих, хто досліджував цю проблематику саме у правовій площині у вітчизняній та зарубіжній науковій літературі слід виокремити: Ж.-Л. Бержель, Г. Дж. Берман, С. Бобровник, О. Богініч, С. Гусарєв, М. Козюбра, Д. Ллойд, Р. Луцький, Н. Оніщенко, Н. Пархоменко, О. Петришин, П. Рабінович, Д. Роулза, Т. Тарахонич, Г. Харт, Ю. Шемшученко тощо.

Водночас, сучасні реалії суттєво актуалізують необхідність переосмислення деяких підходів до розуміння природи прав людини як системного феномену, що вимагає здійснення додаткових наукових досліджень багатьох питань, пов'язаних з появою нових та розширенням змісту існуючих на сьогодні прав людини, їх законодавчим закріпленням, визначенням стандартів їх належної реалізації, тенденцій їх подальшого розвитку тощо.

Мета статті. Метою статті є переосмислення традиційних уявлень про систему прав людини, що обумовлюється тенденціями сучасного технологічного розвитку та посиленням кризових трансформацій функціонуючого на сьогодні міжнародного правопорядку.

Виклад основного матеріалу

Починаючи з вчень стародавніх мислителів (Платона, Арістотеля, Ціцерона, Полібія тощо) і до наших часів філософи, соціологи, політики, правознавці намагалися осягнути сутність проблеми прав і свобод людини, окреслити її історичні параметри. Сьогодні в Україні «оголені» всі аспекти життєдіяльності людини: політичні, економічні, соціальні, філософські і, безумовно, правові. Оголошення магістральною проблемою сьогодення прав людини, визнання інтересів особистості більш вагомими порівняно з інтересами суспільства і держави, є класичним постулатом правової доктрини громадянського суспільства.

У вітчизняній юридичній літературі слушно відзначається, що безпосереднім проявом сенсу права є саме права людини, які об'єктивно виступають мірилом права в суспільстві, показником його цивілізованості. Адже за допомогою прав особистість долучається до матеріальних і духовних благ суспільства, до механізмів влади, до законних форм волевиявлення і реалізації власних інтересів. Від рівня забезпеченості прав вирішальною мірою залежить ступінь досконалості самої особистості, її життя і здоров'я, недоторканість і безпека. Саме людський вимір права є наріжним каменем і точкою відліку будь-яких соціальних перетворень в сучасних демократичних реаліях [1, с. 49]. право людина держава

Багато в чому успіхи демократичних перетворень залежать від того, наскільки право в суспільстві підтримується та поважається різними соціумами та кожним індивідом зокрема. Саме тому наші очікування від дієвості сучасного права (від якості медичного обслуговування до належних умов праці і відпочинку), гарантований і забезпечений відповідно до рівня цивілізованих держав перелік прав - все це, як і багато інших складових - контекст сучасного права.

Стало вочевидь зрозумілим, що вже недостатньо тільки «продекларувати» ці та інші важливі права і свободи людини. Держава (і це є її чи не найважливішим обов'язком) має гарантувати їх неухильне виконання, а в разі потреби - охорону та захист. Оскільки правила справедливості складають основу суспільного життя, то ідея справедливості потребує відповідної інституціоналізації.

Місце людини в соціумі, її соціальна роль значною мірою залежать від обсягу прав і свобод, які визначають її соціальні можливості, характер життєдіяльності, систему зв'язків людей у суспільстві. Права людини - це її соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид та міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних матеріальних та духовних інтересів, а також інтересів інших людей, окремих соціальних груп та суспільства в цілому.

У юридичній літературі права людини розглядаються переважно як системне явище, що характеризується низкою ознак, з-поміж яких можна виокремити насамперед наступні: 1) відкритість, яка передбачає можливість розширення як, власне, переліку прав людини, так і змісту вже існуючих прав; 2) поліструктурність, відповідно до якої окремі права людини, з одного боку, мають свою визначену структуру, а з іншого - вони об'єднуються у певні групи за відповідною ознакою; 3) інтегральність, що передбачає органічний взаємозв'язок та взаємообумовленість прав людини, а також їх змістовне зближення на засадах гуманізму, справедливості, рівності, солідарності, толерантності тощо.

Досліджуючи відповідні рівні або складові загальної системи прав людини, науковці традиційно виділяють групи особистих або громадянських, політичних, економічних, соціальних та культурних прав людини. При цьому за останні роки, з огляду на розвиток відповідних технологічних інновацій, у юридичній науці суттєво посилилась доктринальна розробка групи інформаційних та соматичних прав людини, які цілком обґрунтовано вже фактично отримали самостійне місце в загальній системі прав людини.

Крім цього, права людини виокремлюють також і за іншими ознаками або критеріями, зокрема, залежно від часу виникнення їх поділяють на права першого, другого, третього і четвертого поколінь; залежно від категорій людей, яких стосуються права, виділяють права жінок, права дітей, права осіб з обмеженими фізичними властивостями тощо; залежно від суб'єктного складу їх здійснення виділяють індивідуальні та колективні права; залежно від особливостей форм і механізмів державного забезпечення права людини поділяються на негативні та позитивні [2, с. 175-187].

Втім, якою б не була конкретна класифікація прав людини, ядром їх загальної системи традиційно вважається право на життя, без належного забезпечення та захисту якого неможливо вести мову про будь-які інші права і свободи людини.

Водночас, реалії сьогодення, особливо ті з них, які пов'язані з російсько- українською війною та посиленням кризових трансформацій міжнародного правопорядку, обумовлюють необхідність переосмислення останньої тези та, відповідно, визначення функціонально центральним правом в системі прав людини право на мир, яке в нинішніх реаліях потребує здійснення ґрунтовної теоретичної розробки саме як індивідуальне право людини.

У зв'язку із цим величезного значення повинні набувати питання, пов'язані з конституційною модернізацією, яка неможлива без гарантування права людини на мир. Саме тому, вочевидь, право на мир повинно здобути «статус конституційного закріплення». При цьому право людини на мир в загальній системі її прав і свобод потрібно розглядати як основоположне комплексне право, яке, власне, слід визнати першоосновним в ієрархічній будові системи прав людини.

Зрозуміло, що право людини на мир повинно ще бути розроблене (опрацьоване) сучасною соціогуманітарною наукою загалом і правовою доктриною зокрема з безумовним урахуванням практичної складової. Проте, навіть при поверхневому, оглядовому вивченні природи даного права зрозуміло і те, що воно (це право) повинно охоплювати убезпечення від агресивних проявів з боку інших держав, особливо держав-спонсорів тероризму, терористичних організацій, терористичних угрупувань; убезпечення від застосування ядерної зброї, біологічної, хімічної, інших видів зброї масового ураження; убезпечення від будь-якого знищення мирного населення (особливо дітей), руйнування інфраструктури тощо.

У контексті наслідків повномасштабного військового вторгнення рф в Україну станом на 9 грудня 2022 року в межах міжнародної конференції «Права людини в темні часи» було окремо наголошено про вбитих мирних жителів України (6595, з них 443 дитини), зниклих дітей (330), дітей, яких примусово вивезли до росії (12572), зруйновані навчальні заклади (2719), навчальні заклади, що не підлягають відновленню (332), зруйновані дитсадки (776), зруйновані заклади охорони здоров'я (1110), зруйновані культові споруди (церкви, храми, мечеті - 205), знищені об'єкти культури (775), вокзали, станції (110), теплоенергетику (10), котельні (332), внутрішньопереміщених громадян (6.5 млн), осіб, що стали біженцями, але отримали тимчасовий захист за межами України (12.5 млн).

Перераховуючи усі ці дані статистики, стає зрозумілим, що цей перелік не є вичерпним. Втім, зрозуміло і те, що традиційно основоположне право на життя (група фізичних прав людини) не може бути реалізованими без забезпечення права людини на мир, що продемонстровано реаліями сьогодення. Окремими запобіжниками (недопущеннями) порушення права людини на життя повинні стати розроблені доктриною та імплементовані у практичну площину відповідальність за воєнні злочини, у тому числі гендерно зумовлене насильство, застосування до військових і мирного населення знущань і тортур, приниження честі і гідності громадян тощо.

В цьому контексті хотілося б акцентувати увагу на діяльності Омбудсмана України пана Д. Лубінця, оскільки саме з його ініціативи активно розвивається національний превентивний механізм, що охоплює певні сегменти в контексті заявленої проблематики. Національний превентивний механізм - створений на національному рівні орган для відвідувань будь-якого місця, що знаходиться під юрисдикцією та контролем держави України, де утримуються чи можуть утримуватися особи, позбавлені волі за розпорядженням державного органу чи за його вказівкою, або з його відома чи мовчазної згоди, для цілей недопущення катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання.

Необхідно зазначити, що право людини на мир пов'язане з забезпеченням та захистом інших прав людини, зокрема, соціально- економічних, а саме: з достатнім життєвим рівнем, соціальним захистом, охороною здоров'я та власності тощо. Так, сьогодні в Україні 1.4 млн. людей існують без доступу до води через руйнування відповідної інфраструктури, 4.6 млн. людей мають обмежений доступ до води, 14.3 млн. осіб залишилися без даху над головою.

Досліджуючи системний характер прав людини, варто наголосити, що виокремлення відповідної ієрархічної структури цих прав має переважно умовний характер. Саме з цим і пов'язується, насамперед, відсутність другорядних або менш важливих прав і свобод людини. Адже очевидним слід визнати, що автономність та відносна свобода індивідів можуть бути забезпечені лише завдяки певним соціальним комунікаціям, в межах яких реалізуються економічні, культурні, політичні та інші права людини. Зокрема, соціальна захищеність людини, відносини праці та власності, освітній та культурний розвиток особистості тощо, можуть бути реальними лише в умовах належного рівня забезпеченості її права на життя і здоров'я. Так само і навпаки, життя і здоров'я людини, її недоторканість і безпека як найвищі соціальні цінності в демократичній, правовій державі є необхідною передумовою практичної реалізації всіх інших прав людини.

Втім, незважаючи на це, життя людини, а отже і право на нього, цілком справедливо традиційно вважаються першоосновою будь-яких інших соціальних благ та цінностей. Водночас, реалії сьогодення, насамперед ті з них, які пов'язані з військовою агресією рф в Україні, зумовлюють необхідність переосмислення деяких усталених підходів до розуміння ієрархічних взаємозв'язків в системі прав і свобод людини.

У вказаному контексті мова йде насамперед про право на мир, яке можна розглядати як у площині конкретної особистості, певних соціальних груп та суспільства, так і людства в цілому. Саме право на мир, особливо в умовах сучасної кризи світового правопорядку, слід визнати запорукою не лише ефективності будь-якої соціальної взаємодії, але й реальності, дійсності всіх інших прав людини як факту, у тому числі так званих прав третього (наприклад, право на солідарність, право на міжнародне спілкування тощо) та четвертого покоління (наприклад, право на Інтернет, право на трансплантацію органів тощо).

Розглядаючи проблематику права на мир, слід зазначити, що у сучасній науковій літературі вказана категорія розроблялася насамперед в контексті міжнародного права, яке у своїй структурі містить значну кількість правових норм, спрямованих на обмеження застосування військової сили при вирішенні відповідних міжнародних конфліктів та впровадження у суспільну практику принципу мирного врегулювання міждержавних спорів. Сучасний концепт права людини на мир засновується саме на доктрині міжнародного права, яка включає в себе декілька важливих універсальних принципів його практичного забезпечення, зокрема, принцип незастосування сили та погрози силою, принцип вирішення міжнародних спорів мирними засобами, принцип невтручання у внутрішні справи держав, принцип рівності та самовизначення народів, принцип територіальної цілісності держав тощо.

У науковій літературі відзначається, що «Генеральна асамблея ООН вперше визнала право на мир в 1978 році в Декларації про підготовку суспільств до життя в мирі. Декларація визначає, що мир між народами є основним благом людства і необхідною умовою його розвитку. Декларація апелює до всіх держав і міжнародних організацій, щоб всілякими способами сприяли реалізації цього права. При цьому в преамбулі до цієї Декларації констатується право осіб, держав і людства на життя в мирі, яке є невід'ємним та повинно бути реалізоване без будь-яких обмежень. Повага до цього права описана як необхідна умова прогресу всіх народів у всіх сферах життя» [3, с. 29].

У контексті зазначеного слід наголосити, що право на мир можна і потрібно розглядати одночасно як таке, що має колективний та індивідуальний характер. Його основою потрібно визнати прагнення до досягнення згоди як між державами та їх народами, так і між окремими громадянами та їх об'єднаннями всередині певного суспільства, прагнення до мирного врегулювання будь-яких конфліктних ситуацій на макро- та мікрорівнях. З цього випливає, що суб'єктами права на мир мають бути визнані не лише народи, нації або суспільства, але й окремі індивіди та їх об'єднання. Адже мирне співжиття громадян в державі є необхідною передумовою розвитку відповідних механізмів забезпечення та захисту будь-яких інших прав і свобод людини.

Таким чином, поняття «мир», яке виступає основою даного права, слід розуміти як відсутність військового протистояння між двома або більше державами, організованого насильства всередині країни, а також засіб забезпечення всебічної та ефективної охорони і захисту прав людини, соціальної справедливості, економічного добробуту тощо. При цьому право на мир можна розглядати як найважливіший правовий інститут, навколо якого об'єднуються всі інші права і свободи людини, у тому числі право на життя. Зміст права на мир складають можливості відповідних суб'єктів жити та здійснювати певну діяльність у стані згоди з іншими колективними та індивідуальними суб'єктами права.

Досліджуючи загальнотеоретичний контекст сутності та природи права людини на мир, необхідно звернути увагу на проблему системного характеру його нормативного забезпечення, яке, як свідчать реалії сьогодення, не може бути ефективно вирішене лише за допомогою відповідних правових засобів, зокрема міжнародних. Так, окремі питання забезпечення миру знайшли своє міжнародно-правове закріплення в низці актів ООН, зокрема, в Декларації про розповсюдження серед молоді ідеалів миру, взаємоповаги та взаєморозуміння між народами (резолюція 2037 (ХХ) ГА ООН від 7 грудня 1965 р.), в Декларації про використання науково-технічного прогресу в інтересах світу і на благо людства (резолюція 3384 (ХХХ) ГА ООН від 10 листопада 1975 р.), в Декларації про виховання народів у дусі миру (резолюція 33/73 ГА ООН від 15 грудня 1978 р.), в Декларації про право народів на мир (резолюція 39/11 ГА ООН від 12 листопада 1984 р.) тощо.

Водночас, ці та інші міжнародно-правові джерела формування концепту права на мир, на жаль, виявилися неспроможними практично забезпечити вказане право у житті сучасних суспільств, порушення якого в нинішніх реаліях українсько-російської війни має безпрецедентний з часів Другої світової війни характер. У зв'язку із цим ми вважаємо, що однією з найважливіших передумов забезпечення ефективної практичної реалізації права на мир є «здорове» моральне середовище життя людини і суспільства, якого можна досягти за умови відповідної «нормотактики» або належного рівня узгодженості та взаємозв'язку між соціальними регуляторами, насамперед права, моралі та релігії. Останнє пов'язано, з-поміж іншого, з тим, що будь-які соціальні конфлікти мають в своїй основі відповідне моральне обґрунтування. Крім цього, нерідко чинниками детермінації насильства, у тому числі на міжнародному рівні, виступають відповідні релігійні норми або, якщо точніше, суб'єктивні інтерпретації їх змісту з боку певних осіб. З цього випливає, що ефективне практичне забезпечення права на мир є неможливим без врахування відповідного морально-релігійного контексту суспільного життя.

У вказаному контексті слід зазначити, що моральний прогрес суспільства передбачає зміну стану свідомості і волі суб'єктів, які його складають, та її спрямування на досягнення ідеалів добра у всій багатоманітності їх прояву, а також їх конкретного, відносного втілення у суспільному житті. Саме моральний прогрес суспільства є основою будь-якої іншої форми соціального прогресу, у тому числі прогресивного розвитку правової системи, а також джерелом мінімізації негативних наслідків або так званих «побічних ефектів» суспільного розвитку, які завжди у тій чи іншій мірі матимуть місце в будь-якому суспільстві у зв'язку із об'єктивною неможливістю досягнути абсолютної повноти морального буття у соціальному житті [4, с. 85-86].

З цього випливає, що різноманітні питання, пов'язані з забезпеченням миру у відповідному соціальному середовищі, у тому числі між державами, не обмежуються, власне, правовим контекстом їх вирішення, оскільки перебувають, з-поміж іншого, в межах таких моральних понять, як доброта, взаємоповага, добросовісність, взаєморозуміння, порядність, справедливість, чесність, відданість, взаємна підтримка тощо, які є явищами насамперед морального характеру. Право як нормативна система об'єктивно не може осягнути глибинний зміст зазначених моральних явищ, що, серед іншого, пов'язано з більш пізнім у порівнянні з мораллю історичним періодом його формування та розвитку. Важливо зауважити, що моральні зобов'язання людини не обмежуються будь-якими статусами чи формальними ознаками на кшталт приналежності до певної віри, нації, сім'ї, будь-якої соціальної групи, а міцно зв'язуються лише почуттям всезагальної людської солідарності, заснованої на доброзичливості, співчутті та милосерді. На відміну від моралі, право, навпаки, оперує насамперед формально визначеними статусами тих чи інших суб'єктів та соціальних груп і саме залежно від цих статусів формує відповідну систему прав і обов'язків індивідів.

Отже, факт відсутності миру у міжнародних відносинах або, відповідно, стан війни між певними державами обумовлюється не лише недосконалістю правових механізмів його забезпечення, причому як міжнародних, так і національних, але й у значній мірі моральним «кліматом» сучасних суспільств, в межах яких мораль все більше втрачає свої трансцендентні, абсолютні витоки, стаючи у такий спосіб більш демократичною, індивідуалістичною, здатною до нескінченних змістовних експериментів та сприйняття безлічі альтернатив. Саме розбіжності в моральних передумовах або засадах вирішення відповідних міжнародно-правових проблем, життєвих ситуацій чи обставин виступають основою правових спорів, призводять до множинних змістовних тлумачень положень законодавства, у тому числі норм міжнародного права, реалізація яких в такому випадку спиратиметься на визначені суб'єктивні передумови (наприклад, соціальний статус та фінансові можливості певної особи). Відтак, виконання національним і міжнародним правом своєї надважливої соціальної місії забезпечення соціального миру, у тому числі мирного вирішення будь-яких правових спорів та соціальних конфліктів, безпосередньо залежить від стану моральної свідомості суб'єктів його реалізації, які, у разі її низького рівня, здатні спотворити зміст будь-яких правових норм [5, с. 29-31].

Відтак, маємо ситуацію, коли сучасні демократичні держави вимушені фактично «ставати на одній й ті самі граблі», намагаючись прив'язати вирішення багатьох питань належного забезпечення міжнародного та внутрішньодержавного миру і безпеки лише до прийняття відповідної резолюції, меморандуму, декларації, закону, інструкції, надання бюрократичних вказівок зверху тощо.

Таким чином, війна рф в Україні та ризик її подальшого поширення на інші держави остаточно засвідчили недостатність, власне, міжнародно- правових механізмів забезпечення права на мир, які, з-поміж іншого, потребують якісного теоретичного обґрунтування. У зв'язку із цим, перед сучасною загальнотеоретичною юриспруденцією постає нагальне завдання, яке полягає у необхідності забезпечення змістовного насичення права людини на мир, виокремлення його сутнісних ознак, передумов та стадій його практичного втілення в життя тощо.

У контексті даного викладу слід зауважити, що принцип поваги до прав людини і її основних свобод - це один із європейських принципів конституційного устрою (ст. 2 Договору про Європейський Союз), реальність якого також залежить від права на мир.

Висновки

Таким чином, можемо зробити наступні висновки:

1. Суттєвою складовою, яка відіграє пріоритетну роль в сучасних процесах державотворення, є забезпечення і захист прав людини, зокрема права на мир. При цьому на сьогодні мову слід вести не тільки і не стільки про потенційно надані права, зокрема право людини на мир, скільки про реальність їх використання, виконання, дотримання, застосування, а отже - «реалістичність» втілення в життя. У зв'язку із цим на сьогодні вже недостатньо лише декларувати відповідні права в межах загальної системи прав людини, що в повній мірі стосується і права на мир, яке потребує створення дієвих механізмів його практичного забезпечення та захисту, у тому числі в контексті діяльності певних міжнародних судових та правозахисних організацій.

2. Сучасна система прав людини характеризується посиленим проявом її основних ознак, а саме: відкритості, поліструктурності та інтегральності. При цьому розширення переліку прав людини, формування їх нових груп, ускладнення характеру їх взаємозв'язку тощо, є закономірним наслідком швидких темпів технологічних новацій, які справляють суттєвий та, головне, неоднозначний вплив на трансформацію буття сучасної людини, а також зростанням кризових тенденцій розвитку сучасних правопорядків (міжнародного та національних).

3. Функціонально центральним правом в сучасній системі прав людини, її нормативно-ціннісним ядром виступає право на мир, зміст якого полягає у праві окремих індивідів, певних соціальних груп, а також суспільств, жити та здійснювати свою діяльність у мирному соціальному середовищі або, іншими словами, в умовах гарантованої відсутності військових або силових способів вирішення соціальних конфліктів на макро- та мікрорівнях, застосування яких нівелює соціальне значення та цінність будь-яких інших прав і свобод людини.

Адже без належної реалізації права людини на мир, забезпечення та захист інших прав і свобод, у тому числі такого основоположного права людини як право на життя, виглядатиме лише добрими намірами і побажаннями.

4. Сучасна система прав людини і, зокрема, право на мир, вимагають комплексного соціонормативного забезпечення та захисту, не обмеженого, власне, лише відповідними правовими механізмами. При цьому витоки соціальної нормативності, у тому числі права і моралі, не можна обмежувати так званим конвенційним рівнем її формування та розвитку, розкладати її на випадкову множину індивідуальних та групових життєвих проектів поза контекстом вищих, трансцендентних засад людського буття.

5. Право на мир включає в себе як негативний (право на відсутність організованого насильства, зокрема, право на фізичну відсутність війни, фізичної агресії тощо), так і позитивний аспекти (право на створення моральних, соціальних, економічних, політичних та інших умов, сукупність яких забезпечує відсутність соціального запиту і потреби на застосування насильства). Право на мир - це глобальне природне право народів та інших суб'єктів права, у тому числі окремої особистості, яке є основою та необхідною передумовою реалізації будь-яких інших колективних та індивідуальних прав.

Література

1. Загальна теорія права: підручник / за заг. ред. М.І. Козюбри. Київ: Ваіте, 2015. 392 с.

2. Загальна теорія права. Нормативний курс: підручник / за заг. ред. С.В. Бобровник. Київ: Юрінкомінтер, 2021. 576 с.

3. Іванків І. Б. Право людства на мир як умова дотримання прав людини. Наукові записки НаУКМА. Юридичні науки. 2017. Т. 200. С. 27-31.

4. Право і прогрес: запити громадянського суспільства: монографія / за заг. ред. Н.М. Оніщенко. Київ: Наукова думка, 2020. 368 с.

5. Соціальна політика: вимоги суспільства, виклики часу, потреби людини: науково-аналітична доповідь / Шемшученко Ю. С., Оніщенко Н. М., Пархоменко Н. М., Сунєгін С. О. Київ: Інститут держави і прав

References

1. Koziubra, M.I. (Eds.). (2015). Zahalna teoriia prava [General theory of law]. Kyiv: Vaite [in Ukrainian].

2. Bobrovnyk, S.V. (Eds.). (2021). Zahalna teoriia prava. Normatyvnyi kurs [General theory of law. Normative course]. Kyiv: Yurinkominter [in Ukrainian].

3. Ivankiv, I. B. (2017). Pravo liudstva na myr yak umova dotrymannia prav liudyny [Humanity's right to peace as a condition for observing human rights]. Naukovi zapysky NaUKMA. Yurydychni nauky - Scientific notes of NaUKMA. Legal sciences, 200, 27-31. [in Ukrainian].

4. Onishchenko N.M. (Eds.). (2020). Pravo i prohres: zapyty hromadianskoho suspilstva [Law and progress: demands of civil society]. Kyiv: Naukova dumka [in Ukrainian].

5. Shemshuchenko, Yu.S., Onishchenko, N.M., Parkhomenko, N.M., & Suniehin S.O. (2016). Sotsialna polityka: vymohy suspilstva, vyklyky chasu, potreby liudyny [Social policy: the requirements of society, the challenges of time, human needs]. Kyiv: Instytut derzhavy i prava imeni V.M. Koretskoho NAN Ukrainy [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru