Теоретичні засади до реалізації стратегій у системі державного управління

Размещено на http://www.allbest.ru/

Університет Григорія Сковороди в Переяславі

Кафедра публічного управління та адміністрування

Теоретичні засади до реалізації стратегій у системі державного управління

Попроцький Олександр Павлович

доктор наук з державного управління

доцент, професор

Усата Анна Анатоліївна

аспірантка

Анотація

стратегія державний управління

У статті проаналізовані наукові підходи до проблеми реалізації стратегії у системі державного управління. Зазначено, що система стратегічного управління - це система управління, що базується на розробці й реалізації програми досягнення поставленої мети з урахуванням наявних в організації ресурсів і рамках прийнятих організацією політик. При цьому мається на увазі, що реалізація програми постійно контролюється і, в разі необхідності, вживаються необхідні запобіжні та коригувальні заходи, навіть коригується сама стратегія. В основу кожної стратегії покладена чітко сформульована стратегічна ідея - досить чітке та лаконічне формулювання сутності та кінцевої мети управлінського проекту. Наступною складовою реалізації стратегій у системі державного управління є стратегічна мета (ціль) - підпорядкований стратегічній ідеї ключовий орієнтир розвитку проекту в коротко- чи довгостроковому періоді, відповідно до якого розробляється стратегія і формуються тактичні заходи щодо її реалізації.

Для виконання комплексу завдань у процесі реалізації стратегії важливим є оптимальне використання стратегічних ресурсів. Стратегічний ресурс - це кількісний та якісний вимір наявних можливостей реалізації стратегії на певному етапі.

Кожен з етапів реалізації стратегії здійснюється згідно з розробленим планом. План - це чітко сформульоване та структуроване узагальнення цілей та завдань на кожному з етапів реалізації стратегії, а також засобів їх досягнення, що коригується залежно від змін зовнішнього і внутрішнього середовища. Стратегічний результат як складову стратегічного управління за критеріями досягнення і можна класифікувати на такі види: досягнутий; частково досягнутий; недосягнутий; трансформований результат. Складовою стратегічного управління є стратегічне планування, яке полягає у формуванні відповідей на найважливіші питання, що виникають на різних етапах реалізації стратегії із залученням інформаційного ресурсу. Трансформація стратегії може бути плановою, яка полягає у переході стратегії на новий рівень відповідно до вимог часу або ж ситуативною, коли вимоги щодо трансформації стратегії висуває неочікувана докорінна зміна ситуації в навколишньому середовищі.

Ключові слова: державне управління, стратегія, стратегічне управління, стратегічні цілі, стратегічна стійкість, ефективність.

Poprotskyy Oleksandr Pavlovych Doctor of Science in Public Administration, Associate Professor, Professor of the Department of Public Management and Administration, Hryhoriy Skovoroda University in Pereyaslav

Usata Anna Anatolyivna Graduate student of the Department of Public Management and Administration, Hryhoriy Skovoroda University in Pereyaslav

Theoretical basis for the implementation of strategies in the state administration system

Abstract

The article analyzes scientific approaches to the problem of strategy implementation in the state administration system. The author states that the strategic management system is a management system based on the development and implementation of a program to achieve the set goal, taking into account the resources available in the organization and the policies adopted by the organization. This means that the implementation of the program is constantly monitored and, if necessary, the necessary preventive and corrective measures are taken, even the strategy itself is adjusted. Each strategy is based on a clearly formulated strategic idea - a rather clear and concise formulation of the essence and ultimate goal of the management project. The next component of the implementation of strategies in the state administration system is the strategic goal (goal) - subordinate to the strategic idea, the key reference point for the development of the project in the short- or longterm period, according to which the strategy is developed and tactical measures for its implementation are formed.

Optimum use of strategic resources is important for the performance of a set of tasks in the process of strategy implementation. A strategic resource is a quantitative and qualitative measure of the available opportunities for strategy implementation at a certain stage.

Each of the stages of strategy implementation is carried out according to the developed plan. A plan is a clearly formulated and structured summary of goals and objectives at each stage of strategy implementation, as well as the means of achieving them, which is adjusted depending on changes in the external and internal environment. The strategic result as a component of strategic management according to achievement criteria can be classified into the following types: achieved; partially achieved; unattainable; transformed result. A component of strategic management is strategic planning, which consists in forming answers to the most important questions that arise at various stages of strategy implementation with the involvement of information resources. The strategy transformation can be planned, which consists in the transition of the strategy to a new level in accordance with the requirements of the time, or situational, when the requirements for the transformation of the strategy are put forward by an unexpected fundamental change in the situation in the environment.

Keywords: public administration, strategy, strategic management, strategic goals, strategic sustainability, efficiency.

Постановка проблеми

Сучасний стан українського суспільства, інституційних та організаційних основ управлінської діяльності, рівня та якість кадрового потенціалу свідчить про нагальну необхідність у розробці та реалізації інноваційної стратегії у системі державного управління як елементів взаємодоповнюючих управлінських прийомів та методів, властивих сучасному типу соціальних відносин, директивному та адміністративним способом управлінського впливу. Об'єктивна необхідність в обґрунтуванні інноваційної стратегії у системі державного управління, формуванні нових та модернізації чинних інститутів державного управління обумовлено тим, що існуюча система державного управління не здатна результативно реагувати на глобальні зміни та своєчасно зрозуміти процеси, що відбуваються, а також правильно оцінити перспективи розвитку.

Тому виникла об'єктивна необхідність у вивченні проблеми реалізації стратегій у системі державного управління.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Різні підсистеми й аспекти функціонування системи стратегій у системі державного управління, стратегічного забезпечення, реалізації інноваційних стратегій аналізували: В. Бодров, В. Вакуленко, Т. Василевська, В. Воротін, В. Голубь, Л. Гонюкова, О. Дацій, В. Козаков, М. Кравченко, О. Лебединська, Е. Лібанова, В. Мамонова, Н. Олійник, І. Розпутенко, Є. Ромат, А. Семенченко, А. Сіцінський, В. Скуратівський, І. Солоненко, І. Хожило, Н. Ярош та ін.

Метою статті є системний аналіз проблеми реалізації стратегій у системі державного управління.

Виклад основного матеріалу

Стратегічний процес включає всі етапи розробки стратегії, формулювання ідеї, визначення інтересів, завдань, ресурсів стратегії, її інкрементальної реалізації та ситуативного коригування, крім того, етапи становлення і розвитку (управління, виробництво, просування).

Система стратегічного управління - це система управління, що базується на розробці й реалізації програми досягнення поставленої мети з урахуванням наявних в організації ресурсів і рамках прийнятих організацією політик. При цьому мається на увазі, що реалізація програми постійно контролюється і, в разі необхідності, вживаються необхідні запобіжні та коригувальні заходи, навіть коригується сама стратегія.

Важливою, навіть невід'ємною складовою стратегії є тактика. Тактика є ключовим інструментом реалізації стратегії і підпорядкована головній меті стратегії. Згідно з ученням відомого китайського стратега та мислителя Сунь-Дзи, стратегія є мистецтвом ведення війни, а тактика - мистецтвом ведення бою [ 1]. Проте, на думку В. Чугреєва, стратегія і тактика взаємозалежні. Вибір стратегії визначає успіх чи невдачу всієї справи. Разом з тим сама по собі стратегія існувати не може. До того ж без конкретних дій, якими є тактика, стратегія є відірваною від життя абстракцією [2]. Щодо відмінності стратегії від тактики можна зазначити, що вони перебувають у підлеглих відносинах. До того ж сама по собі тактика може бути стратегією для тих тактик, які їй підпорядковані.

В основу кожної стратегії покладена чітко сформульована стратегічна ідея - досить чітке та лаконічне формулювання сутності та кінцевої мети управлінського проекту. Стратегічна ідея повинна мати такі характеристики, як простота формулювання, коли в одному висловленні відображається все основне, що вкладено у зміст ідеї та її сутність; зрозумілість (доступність), коли викладення ідеї зрозумілою усім учасникам стратегічного процесу мовою, має логічне пояснення та спирається на важливу і загальнодоступну стратегічну інформацію; прогресивність, що полягає в унікальності та новизні підходів щодо виконання основних, сутнісних вимог усієї стратегії або ж її проміжного стану; спонукання до дії (мотивація), що виражається у створенні на основі наявної інформації про кожного учасника процесу реалізації стратегії певних захоплень та мотивів реалізації ідеї, а також досягнення результатів стратегії; поліфункціональність, що виражається в багатовекторності використання досягнень, які закладено у сутність стратегічної ідеї, що сприяє глибшому розумінню та залученню до проекту більшої, різноманітнішої аудиторії учасників стратегічних процесів; перспективність, згідно з якою реалізація стратегії є запорукою подальшого розвитку організації, галузі та суспільства; гнучкість, що визначається можливістю розвитку ідеї у нових стратегічних ініціативах поза існуючою стратегією після її реалізації.

Умовно можна здійснити таку типологізацію стратегічних ідей: генеральна - ідея, яка покладена в основу стратегії та дотримання якої припиняється після досягнення стратегічної мети; експериментальна ідея має дещо нижчий рівень та застосовується на проміжних етапах при здійсненні нововведень, ситуативних коригувань стратегічних планів, дотримання якої відбувається в обмежений для неї час; альтернативна ідея виникає після глибинних коригувань генеральної ідеї, коли реалізація стратегії наражається на загрозу зриву та потребує зміни сутності чи вектору всієї стратегії або окремого її етапу. Оскільки ідея - це одна із форм пізнання, яка відображає зв'язки, закономірності дійсності і спрямована на її перетворення [3], то запорукою формування базованої на результатах перетворення та розвитку знань генеральної ідеї є достовірна інформація, на основі якої і формуються відповідні знання.

Реалізація будь-яких ініціатив тісно пов'язана з інтересами їх суб'єктів. Інтереси - це те, що пов'язує між собою членів громадянського суспільства [4]. У стратегічному державному управлінні найчастіше трапляються спільні інтереси суб'єктів, оскільки стратегія, враховуючи її досить широку спрямованість охоплює інтереси багатьох представників об'єкта реалізації стратегії. Наприклад, спільні стратегічні інтереси суспільного розвитку можуть полягати в забезпеченні стабільності в державі на основі синергії розвитку різних галузей економіки, наданні високоефективної допомоги різним групам і верствам громадянського суспільства, усуненні всіх видів дискримінації, враховування інтересів кожного індивіда тощо. Залежно від рівня стратегії спільні інтереси можуть бути як загальнодержавними, так і міжнародними. “Інтересами на міжнародному рівні, - зазначає Дж. Модельскі, - є вимоги, побажання, і прагнення, які стосуються поведінки інших держав і впливають на політиків” [5].

Колегіальні/корпоративні інтереси - це інтереси, які стосуються окремих соціальних груп, таких, як науковці окремого проекту, працівники однієї галузі, окремих груп суспільства, пов'язаних спільними захопленнями, уподобаннями чи думками.

Індивідуальні інтереси є інтересами нижчого рівня - кожен суб'єкт реалізації стратегії окремо від спільних інтересів може мати індивідуальні інтереси, такі, які стосуються індивіда персонально. Таким інтересом може стати інтерес, пов'язаний з поліпшенням умов праці та її справедливої оплати, зниження рівня відповідальності, можливість самовираження чи самореалізації в професійній чи суспільній діяльності, підвищення соціального статусу тощо.

Соціальна група, як її визначають А.М. Михненко та Н.О. Щур - це сукупність людей, об'єднаних спільністю інтересів, професії, діяльності та ін. Люди перебувають у соціальних групах у стані постійної взаємозалежності. Члени однієї соціальної групи мають спільні норми і загальні цілі. Функції соціальних груп неоднакові. Індивіди беруть участь у багатьох групах. Усі групи чинять тиск на своїх членів, щоб змусити їх відповідати нормам групи. Розрізняють постійні, тимчасові і випадкові групи; вільні і обов'язкові групи; формальні й неформальні робочі групи. Соціальні групи характеризуються стійкістю та стабільністю, високим ступенем однорідності, згуртованості [6].

Інтереси, як зазначають автори одного з дослідницьких та освітніх політологічних проектів, - це особливі стимули діяльності, які виражають певні потреби і цілі людей, а також їх груп. Саме інтереси - особисті та громадські - стають причиною індивідуальних і колективних політичних акцій [7]. Політична активність - сукупність окремих дій, акцій (лат. actio - діяльність, виконання) та інтеракцій, тобто взаємодій індивідів у політиці, спрямованих на досягнення якої-небудь мети [7, с. 25].

Усі типи інтересів можуть мати два підвиди: приховані та оголошені. Приховані інтереси, як правило, не декларуються та не поширюються, вони часто задовольняються за рахунок інтересів інших суб'єктів або ж повністю суперечать таким інтересам. На відміну від прихованих, оголошені інтереси висвітлюються без особливих приховувань, хоча вони теж можуть суперечити інтересам інших суб'єктів, проте несуть у собі менше негативного змісту порівняно із прихованими.

Разом з поділом праці виникла суперечність між інтересом окремого індивіда чи окремої родини із загальним інтересом усіх індивідів, які перебувають у спілкуванні між собою [4, с. 134].

Інтерес як усвідомлення потреби, на думку А.М. Гендіна, може виступати в різних конкретних формах залежно від характеру відображеної потреби, природи суб'єкта інтересу і рівня розвитку суб'єкта. Інтерес особистості із субстанціонального погляду є складним духовним утворенням, на нижніх поверхах структури якого розміщені підсвідомі елементи психіки (потягу, бажання), а на верхніх - усвідомлене тією чи іншою мірою і завжди емоційно забарвлене ставлення суб'єкта до об'єкта потреби, спрямованість на нього думки, почуттів, волі [8]. Інтереси, а також потреби у всіх їх проявах та формах можливо виразити у вигляді текстової або іншого виду інформації, що в черговий раз акцентує увагу на її високій функціональній цінності значущості у процесі управління всіх рівнів.

Наступною складовою реалізації стратегій у системі державного управління є стратегічна мета (ціль) - підпорядкований стратегічній ідеї ключовий орієнтир розвитку проекту в коротко- чи довгостроковому періоді, відповідно до якого розробляється стратегія і формуються тактичні заходи щодо її реалізації.

Стратегічні цілі є дієвим засобом, який сприяє підвищенню ефективності діяльності та розвитку організації в довгостроковій перспективі, можливості координації і контролю її розвитку, а також виступає основою для прийняття усіх управлінських рішень на всіх етапах реалізації стратегії.

Ціль-ідеал трактується як певний образ бажаного стану, який буде досягнуто в процесі реалізації як самої стратегії, так і її певного етапу. Такий образ виникає у суб'єкта реалізації стратегії як передбачення результатів його діяльності, спрямованої на здійснення певних змін, що настануть у постстратегічний період.

Проміжна ціль - проміжний етап реалізації стратегії, певний стан, якого досягають, перш ніж буде досягнута головна стратегічна ціль. Часто проміжні цілі ставляться як для вирішення певних завдань на кожному етапі реалізації стратегії, так і для вирішення низки спеціальних, ситуативних завдань, які виникають у процесі досягнення кінцевої мети. Саме вирішення цих завдань і трактується як проміжні цілі.

Пріоритетна ціль, або ціль-пріоритет - це та ціль, яка має безумовні переваги та заради досягнення якої актори стратегічного управління під час вибору можуть відмовитися від досягнення інших цілей.

Другорядна ціль - це така ціль, яка може бути досягнута, коли на її досягнення витрачається ресурс, який не впливає на досягнення цілі пріоритету. Заслуговує на увагу думка Г.Г. Почепцова, який зазначає, що “по суті, стратегія являє собою роботу з пріоритетами і засобами з їх досягнення. Відбираючи ті чи інші пріоритети, ми одночасно відмовляємося від іншого набору цілей, переводячи їх на рівень маргінальних позицій. Стратегія фільтрує всі можливі цілі, підрозділяючи їх головні і другорядні” [9]. Визначення рівня пріоритетів можливе за умови володіння актуальною інформацією стосовно вимог та потреб середовища, в якому відбувається реалізація стратегії.

Кінцевою є ціль, досягнення якої передбачає закінчення процесу реалізації стратегії.

Для цілі будь-якого рівня важливо мати такі характеристики, як чіткість, векторність, підпорядкованість ідеї, досяжність, вимірюваність, однозначність, еластичність, взаємодоповнюваність (за умови наявності низки цілей).

Для реалізації довгострокової стратегічної мети, - зазначає М.А. Хрустальов, - однієї операції недостатньо, потрібна їх сукупність, точніше, система стратегічних операцій, яку і називають стратегією. Залежно від величини просторової сфери цілепокладання вона може бути локальною, регіональною, континентальною і глобальною [10, с. 72].

Досягнення будь-якої цілі можливе за умови виконання спеціально розроблених під неї завдання. Якщо ціль відповідає на запитання, що необхідно зробити, чого досягти, то завдання відповідає на запитання як/яким чином цього досягти. Інакше кажучи, завдання - це проблемна ситуація, перешкода яку слід подолати для досягнення цілі.

Дерево цілей держави, як зазначають В. Бакуменко та Д. Дзвінчук - це класична ієрархія цілей держави, отримана внаслідок їх структуризації, яка унаочнює взаємозв'язок багатьох цілей різного рівня (державного, регіонального, місцевого), масштабності (стратегічні; тактичні; оперативні) та змісту (соціальні, політичні, економічні, духовні, екологічні тощо), їх узгодження для досягнення якісних змін у певному напрямі. Структуризація цілей базується на принципі декомпозиції (поділу на складові частини).

Формуючи дерево цілей, необхідно виконати такі дії: сформувати сукупність можливих альтернативних цілей держави; провести їх аналіз; здійснити якісний, а по можливості - й кількісний опис цілей; вилучити на всіх рівнях структуризації малоефективні та не забезпечені достатніми ресурсами цілі; встановити термін реалізації цілей; визначити їх пріоритети. Цілі держави є продуктом діяльності політичної системи, певним чином будучи суб'єктивним відображенням об'єктивного. Зміст і цілі держави полягають у тому, щоб сприяти матеріальному й духовному розвиткові народу. Внутрішній стан суспільства та притаманні йому проблеми є об'єктивним та актуальним джерелом формування цілей державного управління [11]. Чіткість формулювання цілі та визначення вимірного показника ефективності її досягнення забезпечують єдине трактування цілі всіма учасниками стратегічного процесу та розуміння способу оцінки результативності в процесі її досягнення. Важливим моментом також є інформаційна взаємодія всіх учасників процесу реалізації стратегії для уникнення викривлення розуміння кінцевої цілі, яке можливе під час стороннього інформаційного впливу та впливу середовища.

Чіткість як важливу характеристику формулювання завдань вдало описав Л.М. Фрідман, адже завданням називається вимога визначити (довести наявність, встановити, знайти і т. ін.) якісь характеристики деякого об'єкта, якщо відомі його інші характеристики. ... Завдання має являти собою пов'язану систему умов і вимог. Завдання можна називати чітко визначеним, якщо існує ефективний метод, за допомогою якого можна встановити, чи можна здійснити вимогу завдання щодо кожного із пропонованих рішень чи не можна. Якщо ж такий ефективний метод невідомий або його не можна побудувати, то можна стверджувати, що завдання нечітко визначене або недостатньо визначене [12, с. 21, 47, 51].

Для виконання комплексу завдань у процесі реалізації стратегії важливим є оптимальне використання стратегічних ресурсів. Стратегічний ресурс - це кількісний та якісний вимір наявних можливостей реалізації стратегії на певному етапі. Часто наявність та вміння правильно використовувати ресурси є конкурентною перевагою суб'єкта реалізації стратегії. За класифікацією стратегічні ресурси можна поділити на так види:

матеріальні - наявні засоби та предмети праці, які перебувають у розпорядженні для реалізації стратегії;

людські - кількісно-якісний показник наявності певної кількості учасників стратегічного процесу, а також можливість використання їх фізичного та інтелектуального потенціалу для досягнення стратегічних цілей;

інформаційні - наявність необхідної та вичерпної інформації, використання якої пом'якшує стан невизначеності під час прийняття управлінських рішень та істотно впливає на весь процес реалізації стратегії;

інтелектуальні - відновлюваний та примножувальний потенціал, який є першопричиною підвищення ефективності використання всіх інших видів стратегічних ресурсів шляхом його наукового та практичного вдосконалення;

організаційні - системи планування, обліку, звітності, контролю, а також неформальні зв'язки в організації.

Управління ресурсами суб'єкта реалізації стратегії полягає в оптимізації співвідношення ресурсів з погляду їх обсягу, розташування, часу доступності, а також періоду їх взаємодії.

Кожен з етапів реалізації стратегії здійснюється згідно з розробленим планом. План - це чітко сформульоване та структуроване узагальнення цілей та завдань на кожному з етапів реалізації стратегії, а також засобів їх досягнення, що коригується залежно від змін зовнішнього і внутрішнього середовища.

Стратегічний результат як складову стратегічного управління за критеріями досягнення і можна класифікувати на такі види:

Досягнутий - результат який більшою мірою відповідає поставленим цілям чи завданням та не потребує будь-яких дій для його вдосконалення.

Частково досягнутий - відповідність результату не повною мірою відповідає поставленим цілям чи завданням стратегії та може потребувати вжиття заходів щодо його повного досягнення.

Недосягнутий - результат повністю відрізняється від запланованого.

Трансформований результат - має стан досягнутого, проте його характеристики відрізняються від поставленої цілі та завдання через вплив на процес досягнення певних чинників або ж унаслідок зміни цілей та завдань відповідно до вимог зовнішнього середовища.

Трансформація стратегії може бути плановою, яка полягає у переході стратегії на новий рівень відповідно до вимог часу або ж ситуативною, коли вимоги щодо трансформації стратегії висуває неочікувана докорінна зміна ситуації в навколишньому середовищі.

Стратегічна стійкість об'єкта реалізації стратегії характеризує наявність такої стратегії його розвитку, яка б відповідала її навколишньому середовищу та його потребам, могла б легко адаптуватися до такого середовища змін та вимог, тобто у так званих у ідеальних умовах. Проте часто вимоги часу та зовнішнього середовища змушують вживати заходів щодо трансформації загальної стратегії відповідно до ситуативних умов, яка включає перегляд і відповідну зміну окремих елементів стратегії або ж вжиття більш радикальних заходів щодо її трансформації, яка передбачає зміну більшості елементів стратегії або ж її повну перебудову відповідно до ситуації.

Державна політика та управління може також забезпечувати або колективні (неподільні), або приватні (подільні) блага. Природа колективних благ така, що вони не можуть бути надані лише одній особі, тобто, якщо їх одержує один індивід, то обов'язково отримують і всі. Приватні блага, навпаки, можуть бути поділені на частини і придбані окремими особами на ринку або надані урядом певним бенефіціаріям [13, с. 78 - 79].

Державна політика відображає відносно стабільну, організовану й цілеспрямовану діяльність/бездіяльність державних інституцій, здійснювану ними безпосередньо щодо певної проблеми або сукупності проблем, що впливає на життя суспільства. Державна політика розглядається передусім як неперервний потік розвитку суспільства, скоординований державними інститутами в певному напрямі, а не процес, що хаотично впливає й раптово закінчується [14, с. 82, 130].

Під стратегією органу державної влади розуміють сукупність усіх спланованих тактичних заходів і способів їх здійснення, які формують структуру стратегії та системність підходів, пов'язаних з діяльністю органу чи окремого його підрозділу, спрямованих на покращання результатів його діяльності. Очолює ієрархічну структуру генеральний рівень державної стратегії, яка визначає ключові завдання та напрями розвитку органу державної влади, а також пропозиції щодо його розвитку і те, якою мірою ці пропозиції будуть відповідати завданню стосовно покращання результатів діяльності органу та виділені ресурси на їх досягнення.

Головна ідея системного підходу, на думку І.А. Василенка, полягає у визнанні взаємозв'язків і взаємозалежності елементів, підсистем і всієї системи державного адміністрування із зовнішнім середовищем, тобто із суспільством у цілому. Це дає можливість розглядати взаємозв'язки в системі адміністративно-державного управління і між системою та суспільством як єдине ціле. Такий підхід означає, що стратегія державного адміністрування не може бути об'єктом точного прогнозування і планування, оскільки суспільство постійно розвивається і змінюється. Разом з тим цей підхід передбачає акцентування уваги на розробці стратегічного управління, що встановлює загальні цілі та способи поведінки адміністративно-державного управління в цілому [15].

Необхідно враховувати таку важливу складову стратегічного управління, як орієнтація на перспективу, а саме визначити стан організації в майбутньому, сформулювати проміжні цілі, визначити інтереси об'єктів стратегічного управління та способи їх задоволення.

Інтерес як усвідомлення потреби може виступати в різних конкретних формах залежно від характеру відображеної потреби, природи суб'єкта інтересу і рівня розвитку суб'єкта, - вважає А.М. Гендін. Інтерес особистості із субстанціонального погляду являє собою складне духовне утворення, на нижніх поверхах структури якого розміщені підсвідомі елементи психіки у вигляді потягу, бажання, а на верхніх - усвідомлене тією чи іншою мірою і завжди емоційно забарвлене ставлення суб'єкта до об'єкта потреби, спрямованість на його думки, почуття, волю [16, с. 113].

Висновки

Проведений аналіз дає підстави зазначити, що стратегічне управління - це зорієнтований на діяльність процес розробки та вибору альтернатив, що включає систему рішень та операцій стосовно оптимального об'єднання та розподілу ресурсів, спрямованих на зміцнення позицій організації та досягнення корпоративних цілей.

Складовою стратегічного управління є стратегічне планування, яке полягає у формуванні відповідей на найважливіші питання, що виникають на різних етапах реалізації стратегії із залученням інформаційного ресурсу.

Література

1. Дзи Сунь. Мистецтво війни. Львів: Видавництво Старого Лева 2015. 112 с.

2. Чугреев В. Стратегия и тактика URL: http://chugreev.ru/st-artide/st_t.html (дата звернення: 24.03.2019).

3. Форми наукового пізнання: ідея, факт, проблема, гіпотеза, теорія. URL: http://ukrtvory.pp.ua/form/ (дата звернення 17.10.2017).

4. Marx, Karl, and Frederick Engels. Marx & Engels Collected Works Vol 01: Marx: 18351843. Lawrence & Wishart, 1975.

5. A Theory of Foreign Policy. London, 1962. P. 65.

6. Михненко А.М., Щур Н.О. Соціальна група. Енциклопедія державного управління: у 8 т. Т. 1: Теорія державного управління / [наук.-ред. кол.: Ю.П. Сурмін (співголова), П.І. Надолішній (співголова) та ін.]. Київ: НАДУ, 2011. С. 534-535.

7. Категории политической науки. М., 2002. С. 313.

8. Гендин А.М. Предвидение и цель в развитии общества. Красноярск, 1970. 433 с.

9. Почепцов Г.Г. Стратегия М.: “РЕФЛ-бук”, Киев: “Ваклер” 2005. 384 с.

10. Хрусталев М.А. Основы теории внешней политики государства. М., 1984. С. 72.

11. Бакуменко В.Д., Дзвінчук Д.І. Дерево цілей держави. Енциклопедія державного управління: у 8 т. Т. 2: Методологія державного управління / [наук.-ред. кол.: Ю.П. Сурмін (співголова), П.І. Надолішній (співголова) та ін.]. Київ: НАДУ, 2011. С. 120-122.

12. Фридман Л.М. Основы проблемологии. М.: URSS, 2001. 217 с.

13. Романов В., Рудік О., Брус Т. Вступ до аналізу державної політики. Київ, 2001. 238 с.

14. Тертичка В.В. Державна політика: аналіз та здійснення в Україні. Київ: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2002. 750 с.

15. Василенко И.А. Административно-государственное управление в странах Запада: США, Великобритания, Франция, Германия: Учеб. пособие. М.: Издательская корпорация “Логос”, 2001. 200 с.

16. Виханский О.С. Стратегическое управление учебник для студ., обучающихся по специальности и направлению “Менеджмент”. М.: Гардарики, 2003. 292 с.

References

1. Dzy, Sun (2015). Mystetstvo viiny [The art of war]. Lviv: Vydavnytstvo Staroho Leva [in Ukrainian].

2. Chuhreev, V. Stratehyia y taktyka [Strategy and tactics]. Retrieved from http://chugreev.ru/st-article/st_t.html [in Russian].

3. Formy naukovoho piznannia: ideia, fakt, problema, hipoteza, teoriia [Forms of scientific knowledge: idea, fact, problem, hypothesis, theory]. Retrieved from http://ukrtvory.pp.ua/form/ [in Ukrainian].

4. Marx, Karl & Frederick, Engels (1975). Marx & Engels Collected Works Vol 01: Marx: 1835-1843. Lawrence & Wishart [in English].

5. A Theory of Foreign Policy. London, 1962. P. 65 [in English].

6. Mykhnenko, A.M. & Shchur, N.O. (2011). Sotsialna hrupa [Social group]. Entsyklopediia derzhavnoho upravlinnia: u 8 t. T. 1: Teoriia derzhavnoho upravlinnia - Encyclopedia of public administration: in 8 volumes. vol. 1: Theory of public administration / [nauk.-red. kol.: Yu.P. Surmin (spivholova), P I Nadolishnii (spivholova) ta in.]. Kyiv: NADU, (534 - 535) [in Ukrainian].

7. Katehoryy polytycheskoi nauky [Categories of political science]. M., 2002 [in Russian].

8. Hendyn, A.M. (1970). Predvydenye y tsel v razvytyy obshchestva [Foresight and purpose in the development of society]. Krasnoiarsk [in Russian].

9. Pocheptsov, H.H. Stratehyia [Strategy]. M.: “REFL-buk”, Kyev: “Vakler” 2005 [in Russian].

10. Khrustalev, M.A. (1984). Osnovy teoryy vneshnei polytyky hosudarstva [Fundamentals of the theory of foreign policy of the state]. M. [in Russian].

11. Bakumenko, V.D. & Dzvinchuk, D.I. (2011). Derevo tsilei derzhavy [The tree of state goals]. Entsyklopediia derzhavnoho upravlinnia: u 8 t. T. 2: Metodolohiia derzhavnoho upravlinnia - Encyclopedia of public administration: in 8 vols. Vol. 2: Methodology of public administration / [nauk.-red. kol.: Yu.P. Surmin (spivholova), P.I. Nadolishnii (spivholova) ta in.]. Kyiv: NADU, (120 - 122) [in Ukrainian].

12. Frydman, L.M. (2001). Osnovy problemolohyy [Fundamentals of problemology]. M.: URSS [in Russian].

13. Romanov, V. & Rudik, O. & Brus, T. (2001). Vstup do analizu derzhavnoi polityky [Introduction to the analysis of state policy]. Kyiv [in Ukrainian].

14. Tertychka, V.V. (2002). Derzhavna polityka: analiz ta zdiisnennia v Ukraini [State policy: analysis and implementation in Ukraine]. Kyiv: Vyd-vo Solomii Pavlychko “Osnovy” [in Ukrainian].

15. Vasylenko, Y.A. (2001). Admynystratyvno-hosudarstvennoe upravlenye v stranakh Zapada: SShA, Velykobrytanyia, Frantsyia, Hermanyia: Ucheb. posobye [Administrative-state management in the countries of the West: USA, Great Britain, France, Germany: Textbook]. M.: Yzdatelskaia korporatsyia “Lohos” [in Russian].

16. Vykhanskyi O.S. Stratehycheskoe upravlenye uchebnyk dlia stud., obuchaiushchykhsia po spetsyalnosty y napravlenyiu “Menedzhment” [Strategic management textbook for students studying the specialty and direction "Management"]. M.: Hardaryky, 2003. [in Russian].

Размещено на Allbest.ru