Кримінальні правопорушення проти державної безпеки в проєкті нового Кримінального кодексу України

По-друге, щодо дій, спрямованих на масове знищення людей чи заподіяння шкоди їх здоров'ю. Породжує критику й непередбачення такого виду диверсії, яка спрямована на: а) масове вбивство людей та б) масове заподіяння шкоди здоров'ю людей. Причиною цього ймовірно є те, що в разі їх охоплення ст. 9.1.11, потрібно буде змінювати ступінь тяжкості аж до 7-го чи навіть 9-го, що не дозволяє обраний розробниками підхід до побудови базових ступенів. Як наслідок, ігнорується єдина (однакова) природа всіх диверсійних актів, а їх можливі різновиди при кваліфікації штучно розриваються між статтями з різних розділів Особливої частини та з різною диференціацією відповідальності. Так, якщо з метою спричинення шкоди державній безпеці особа масово отруює людей чи поширює епідемію, то це визнається диверсією і злочином проти державної безпеки, але якщо з тією самою метою масово заподіюється шкода здоров'ю людей в інший спосіб чи відбуваються масове знищення людей, то це перестає бути диверсією, і що найголовніше, раптом перестає спричиняти шкоду державній безпеці, як соціальній цінності.

По-третє, щодо визнання формою диверсії також і порушення режиму функціонування критичної інфраструктури. У п. 1 ст. 9.1.11 фактично віддзеркалюється аналогічна за змістом форма об'єктивної сторони диверсії за ст. 113 КК. Зокрема, йдеться про те, що в цій нормі так само вказується лише на «знищення» та «пошкодження», однак не об'єктів, що мають важливе народногосподарське чи оборонне значення, а об'єкта критичної інфраструктури.

Заміна архаїчних об'єктів тим, визначення якого міститься в Законі України «Про критичну інфраструктуру», загалом можна привітати. Однак, враховуючи специфіку об'єктів інфраструктури, істотну шкоду відносинам державної безпеки може завдати не лише їхнє знищення або пошкодження, а й такий наслідок, як передбачене у Законі України «Про критичну інфраструктуру» порушення «режиму функціонування критичної інфраструктури» - тобто визначені оператором умови та вимоги до функціонування критичної інфраструктури залежно від стану і динаміки розвитку ситуації (штатний режим функціонування; режим функціонування у кризовій ситуації; режим відновлення), не всі прояви якого охоплюються згаданими вище поняттями «знищення» та «пошкодження».

Таким чином, окрім «знищення» та «пошкодження» відповідних об'єктів, у ст. 9.1.11 проєк- ту має йтися і про «порушення режиму функціонування критичної інфраструктури». Це дозволило б, зокрема, кваліфікувати за аналізованою статтею і дії, направлені на порушення штатного режиму функціонування такого об'єкта (у тому числі зриву та/або блокування роботи, та/або несанкціонованого управління його ресурсами), які ставлять під загрозу його захищеність, але не є пошкодженням чи знищенням. Подібний приклад реалізований у ст. 329 КК Португалії [2].

По-четверте, щодо диференціації відповідальності за окремі прояви посягань на критичну інфраструктуру. Пропонуємо звернути увагу на те, що регулюючим законодавством передбачено чотири категорії критичності об'єктів критичної інфраструктури: а) І категорія - особливо важливі об'єкти, які мають загальнодержавне значення, значний вплив на інші об'єкти критичної інфраструктури та порушення функціонування яких призведе до виникнення кризової ситуації державного значення; б) II категорія - життєво важливі об'єкти, порушення функціонування яких призведе до виникнення кризової ситуації регіонального значення; в) III категорія - важливі об'єкти, порушення функціонування яких призведе до виникнення кризової ситуації місцевого значення; г) IV категорія - необхідні об'єк- ти, порушення функціонування яких призведе до виникнення кризової ситуації локального значення.

Ураховуючи природу диверсії, варто було б розглянути можливість диференціації відповідальності за її вчинення залежно від категорії критичності об'єкта і посилити відповідальність, принаймні, за посягання на об'єкти І категорії критичності (як варіант - посилення на один ступінь тяжкості посягань на об'єкти ІІ та ІІІ категорії критичності, а на два - посягань на об'єкти І категорії критичності). Досвід подібної диференціації ми можемо спостерігати у статтях 106-107 КК Болгарії [19].

По-п'яте, п. 6 ч. 2 ст. 9.1.11 передбачено диверсію у формі збройного нападу на військові частину, установу чи корабель. Саме собою визнання такого діяння, вчиненого з метою спричинення шкоди державній (національній) безпеці, диверсією, застережень не викликає. Водночас породжує питання, чому напад на військовий літак чи залізничний ешелон з військовою технікою також не охоплюється цією формою диверсії (на відміну від нападу на корабель).

8. Стаття 9.1.12 передбачає відповідальність за публічні заклики на шкоду державній безпеці, а точніше за заклики до вчинення діянь, передбачених статтями 9.1.4, 9.1.5, 9.1.7, 9.1.8 і частково ст. 9.1.9. Винесення всіх видів публічних закликів та розповсюдження матеріалів із закликами в окрему статтю є безумовно очікуваним, теоретично та практично обґрунтованим кроком, оскільки ці діяння мають суттєві особливості в характері їх суспільної небезпеки та в механізмі заподіяння шкоди об'єкту злочину. Попри це, вбачаємо за необхідне висловити певні критичні судження та запропонувати власне бачення можливого вдосконалення цих положень.

По-перше, аналізована стаття передбачає відповідальність за публічні заклики лише до окремих форм окупаційної діяльності (зокрема, проведення незаконних виборів чи референдумів Окремо звертаємо увагу на пункти 3 і 5, які передбачають діяння, за обсягом яких одне ширше за інше («проведення незаконних виборів чи референдуму, спрямованих на зміну конституційного ладу, його повалення чи захоплення державної влади» і «проведення незаконних виборів чи референдуму»)., підтримки / сприяння збройній агресії). Однак вважаємо не менш небезпечним також і публічний заклик до організації іноземцями чи особами без громадянства заходів політичного характеру, до впровадження стандартів освіти держави-а- гресора і т.п. Не є караними за цією статтею й публічні заклики до диверсії, шпигунства, анти- конституційного використання військових формувань, виправдовування збройної агресії, які (за винятком виправдовування) визнаються злочинами 5 ступеня так само, як і інші злочини, заклики до яких караються ст. 9.1.12. Як наслідок, частина публічних закликів до злочинів проти державної безпеки, будуть охоплюватися спеціальною нормою (ст. 9.1.12), а інша частина - загальною нормою, передбаченою ст. 7.5.8 («публічні заклики до вчинення злочинів»). Тож пропонується «спростити життя» і теоретикам, і практикам (не породжувати дискусії про те, а чи караються заклики до цих дій, чи ні, а якщо так, то якою статтею), передбачивши відсильну та коротку диспозицію, та пославшись у ній на всі статті, які передбачають відповідальність за злочини проти державної безпеки.

По-друге, публічні заклики до певних діянь у чинному КК завжди передбачаються в альтернативі з розповсюдженням матеріалів із такими закликами. Загалом в проєкті можна простежити слідування принципу наступності в цьому питанні. Так, у статтях 7.5.7, 7.5.8, 7.6.17, 11.3.3 альтернативно сформульовані два діяння - публічні заклики та розповсюдження / поширення матеріалів із закликами. Щоправда звертає на себе увагу використання різних термінів: у ст. 7.5.7, 7.6.17 і 11.3.3 йдеться про поширення матеріалів, в інших статтях - про їх розповсюдження, а в ст. 7.2.6 (публічні заклики до тероризму) - альтернативне діяння «розповсюдження матеріалів» взагалі не передбачено.

У п. 9 ст. 9.1.12 альтернативне до публічних закликів діяння викладене невдало, оскільки буквально слова «особа, яка публічно закликала:» винесено наперед, як єдине діяння, а далі в дев'яти пунктах перераховуються ті злочини, до яких закликається «публіка» («Особа, яка публічно закликала: (...) 9) розповсюджувала матеріали із такими закликами». Буквально виходить, що особа закликала до розповсюдження матеріалів, натомість останнє має бути альтернативою публічного заклику.

З урахуванням наведених суджень вважаємо, що стаття 9.1.12 може виглядати таким чином: «Особа, яка: 1) публічно закликала до вчинення злочину, передбаченого статтями 9.1.4 - 9.1.11 чи ст. 9.1.13, або 2) розповсюджувала матеріали із такими закликами, - вчинила злочин 3 ступеня». У такому разі й назва статті могла б бути змінена на «Публічні заклики до злочинів проти державної безпеки України».

Стаття 9.1.13 має назву «виправдовування збройної агресії проти України», хоча передбачає відповідальність не лише за її виправдовування, але й заперечення; не лише стосовно агресії проти України, але й тимчасової окупації частини території України; а також і за вихваляння чи звеличування представника дер- жави-агресора. З огляду на це зрозуміло, чому робоча група зупинилася на короткому варіанті назви статті, позаяк відображення в ній всіх діянь фактично призвело б до відтворення диспозиції. З одного боку, навряд чи такий підхід може вважатися вдалим, а з другого - критика назви статті носить більше формальний (несутнісний) характер.

Більш важливо в диспозиції аналізованої норми передбачити відповідальність за розповсюдження (або поширення - розробникам треба визначитись з єдиним за проєктом терміном) матеріалів із такими виправдовуваннями, запереченнями, вихваляннями або звеличуваннями. Публічне поширення негативної інформації в чинному КК та й загалом у проєкті відображено у відповідних статтях альтернативними діяннями: а) публічними закликами чи іншим проголошенням чи повідомленням інформації та б) поширенням чи розповсюдженням матеріалів із закликами. У ст. 4362 чинного КК дії з матеріалами відповідного змісту винесені в окрему частину статті. Ураховуючи це, а також можливість оптимізації діянь, передбачених пунктами 1 і 3 та 2 і 4, диспозиція цієї статті могла б мати такий вигляд: «Особа, яка: 1) публічно виправдовувала збройну агресію проти України або тимчасову окупацію частини території України, 2) публічно заперечувала збройну агресію проти України або тимчасову окупацію частини території України, 3) публічно вихваляла чи звеличувала представника держави-агресора, або 4) розповсюджувала матеріали, що містять таке виправдовування, заперечення, вихваляння чи звеличування, - вчинила злочин 3 ступеня».

Закриває аналізований розділ проєкту стаття 9.1.14 (фінансування злочинів проти державної безпеки), згідно якої особа, яка надала кошти чи матеріальні засоби або зібрала їх завідомо для: 1) вчинення злочину, передбаченого цим Розділом, або 2) приховування такого злочину, - вчинила злочин 5 ступеня.

По-перше, варто зауважити, що пропонована стаття є вужчим за змістом аналогом ст. 110-2 КК, в якій ідеться про фінансування дій, учинених з метою зміни меж території, насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади [див.: 11; 12, с. 41]. Доповнення КК цією статтею зазнало шквалу критики з огляду на фактичну подвійну криміналізацію відповідних дій: вони й так підлягали кваліфікації за статтями 109 чи 110 КК, у т.ч. як співучасть у цих злочинах. Тож і поява норми про відповідальність за фінансування злочинів проти державної безпеки в проєкті викликає подив, особливо з огляду на заявлену робочою групу ідею максимальної відмови від спеціальних норм.

По-друге, в економічній науці під «фінансуванням» розуміється переважно забезпечення чогось «грошовими коштами» («фінансовими ресурсами»). Водночас, на відміну від назви, в якій вказується саме на «фінансування», у диспозиції аналізованої норми згадується не лише про надання «коштів», а й про «надання матеріальних засобів» та «зібрання їх». Крім того, йдеться і про приховування злочинів, яке точно не є однопо- рядковим з фінансовим чи матеріальним забезпеченням. Тому вважаємо, що назва статті могла повністю відображати зміст статті, якби була, наприклад, такою: «Фінансування, матеріальне забезпечення або приховування злочинів проти державної безпеки України».

Висновки

Проведений аналіз положень розділу 9.1 проєкту дозволяє зробити такі узагальнені висновки:

порівняно з розділом І Особливої частини КК, розділ 9.1 Особливої частини проєкту в цілому відрізняється прогресивністю, долає низку недоліків, виявлених як практикою, так і теоретичними дослідженнями, що свідчить про певне врахування робочою групою в процесі роботи над цим розділом потреб правозастосування та здобутків науки кримінального права. Найбільш відчутнє вдосконалення отримали положення про колабораційну діяльність та державну зраду, а також про публічні заклики до злочинів проти державної безпеки та розповсюдження матеріалів із закликами;

низка положень розділу 9.1 викликає критику, особливо запропонована редакція статті про диверсію, яка перетворює цей злочин в матеріальний склад з одночасним пом'якшенням відповідальності за її вчинення. Окремі критичні судження породжують й інші статті цього розділу - як ті, що стосуються відповідальності за окремі злочини проти державної безпеки, так і ті, що передбачають ознаки, які підвищують їх ступінь тяжкості.

Список використаних джерел

1. Code penal (Adoption 22 juillet 1992). (1992).

2. Codigo Penal Portugues: Decreto-Lei № 48/95; Diario da Republica № 63/1995, Serie I-A de 1995-03-15.

3. Kriminallikums: Likums Saeima piepemts 1998.gada 17.junija.

4. Lietuvos Respublikos baudziamasis kodeksas (2000.09.26).

5. Munchener Kommentar zum Strafgesetzbuch. Band 3: 80-184j. 3 Auflage. Munchen C.H.BECK, 2017. 1861 S.

6. Straffeloven Danmarks. Danske Love.

7. Strafgesetzbuch: Bundesgesetz vom 23.01.1974 uber die mit gerichtlicher Strafe bedrohten Handlungen.

8. Strafgesetzbuch: vom 13.11.1998.

9. Trestm zakomk: Zakon c. 40/2009 Sb.

10. Василенко Ю.В. Колабораційна діяльність: кримінально-правова характеристика складу кримінального правопорушення. Часопис Київського інституту інтелектуальної власності та права. 2022. Вип. 1. С. 3-8.

11. Висновок на проект закону України № 4822 «Про внесення змін до Кримінального кодексу України (щодо кримінальної відповідальності за фінансування сепаратизму)» від 13 трав. 2014 р.: висн. Головн. наук.-експерт. упр. Верховної Ради України / Офіц. сайт Верх. Ради України.

12. Гацелюк В.О. Кримінально-правова заборона фінансування сепаратизму в контексті вчення про криміналізацію суспільно небезпечних діянь / Забезпечення єдності судової практики у кримінальних справах в контексті подій 2013-2014 років в Україні: матеріали міжнар. симп. (Київ, 24-25 жовт. 2014 р.). С. 38-41.

13. Голінка М.І. Стаття 111-1 КК України (колабораційна діяльність) та суміжні їй явища: проблеми законодавчого регулювання. Наукові записки Львівського університету бізнесу та права. Серія юридична. 2023. Вип. 63. С. 251-258.

14. «Завершено розслідування про захоплення Януковичемвлади».УНІАН.

15. Кравчук О.О. Колабораційна діяльність: науково-практичний коментар до нової статті 111-1 КК. Юридичний науковий електронний журнал. 2022. № 3. С. 198-204.

16. Медицький І.Б. Суб'єкт колабораційної діяльності (теоретико-прикладний аналіз). Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка. 2023. Вип. 1. С. 141-152.

17. Мовчан Р.О. «Воєнні» новели Кримінального кодексу України: правотворчі та пра- возастосовні проблеми: монографія. Київ: Норма права, 2022. 241 с.

18. Навроцький В.О. Правила написання статей Особливої частини в проєкті КК: презентація. 17 с.

19. Наказателен кодекс на Република Бъл- гария (в сила от 01.05.1968 г.).

20. Письменський Є.О., Мовчан Р.О. Новели кримінального законодавства України про колабораційну діяльність: дискусійні питання та спроба їх розв'язання. Юридичний науковий електронний журнал. 2022. № 6. С. 356-360.

21. Рубащенко М.А. Система Особливої частини КК України і тріада «людина - суспільство - держава». Сучасна доктрина кримінального права в правовій системі України: поняття, джерела, значення, проблеми формування: матеріали V міжнар. наук.-практ. круглого столу, м. Харків, 14 трав. 2021 р. Харків: Право, 2021. С. 65-69.

22. Рубащенко М.А. Співвідношення понять «територіальна цілісність» та «територіальна недоторканність» у кримінальному праві України (ст. 110 КК). Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія Право. 2014. Випуск 26. С. 223-226.

23. Симоненко Н.О. Кримінально-правова новела щодо колабораційної діяльності. Вісник Асоціації кримінального права України. 2022. № 1. С. 92-109.

24. Текст проєкту нового Кримінального кодексу України станом на 30.01.2023. Реформування кримінального законодавства України.

Размещено на Allbest.ru