Розуміння терміну "конституція" в період Стародавнього Римі

Бєлов Д.М.,

доктор юридичних наук, професор, професор кафедри конституційного права та порівняльного правознавства юридичного факультету

Бєлова М.В.,

доктор юридичних наук, доцент кафедри конституційного права та порівняльного правознавства юридичного факультету

Переш І.Є.,

кандидат юридичних наук, доцент, завідувач кафедри теорії та історії держави і права

Анотація

Вказується, конституція в сучасній державі є основою правової системи, тобто визначає її нормативну складову (законодавство та інші джерела права), а також систему державних установ, правову ідеологію, правову свідомість. Таким чином Конституція визначає всю парадигму конституційно-правових відносин в той чи інший період розвитку держави. При цьому трансформація уявлень щодо змісту конституції також відображає суспільно-політичні процеси.

Стаття присвячена дослідженню процесу формування та розвитку конституціоналізму, розуміння терміну «конституція» та ідеї, яку вкладали філософи в це поняття, шукаючи кращу модель стабільного політичного строю держави. В статті проаналізовано термін «конституція» в історичній ретроспективі та як він співвідноситься із розумінням конституціоналізму в сучасній юридичній літературі. Батьківщиною конституціоналізму був давньогрецький поліс, а основним теоретиком у цій сфері - Аристотель, який на підставі дослідження конституцій полісів своєї епохи дійшов висновку, що щодо кращої моделлю конституції є змішана конституція, оскільки саме така модель гарантує стабільне політичний устрій. Зразком змішаної конституції була конституція Спарти. Відповідно до думки Полібієм і Цицеюрону модель змішаної конституції була властива і Стародавньому Риму. Модель змішаної конституції була сприйнята сучасним конституціоналізмом як дороговказ.

У статті зроблено висновок, що конституція у вузькому розумінні розумілася як інституцій - ний устрій із зазначенням того, хто має доступ до керівних органів і може брати участь у ухваленні рішень. Таким чином, йшлося про управління державою. Конституція в нормативному сенсі була покликана адаптувати справедливу систему управління до природи та мети спільноти громадян.

Ключові слова: конституція, конституціоналізм, основний закон, парадигма конституціоналізму, становлення конституції, конституційне право, право Римської держави, історія Стародавнього Риму, філософи Стародавнього Риму.

Abstract

конституція політичний управління

Byelov D.M., Bielova M.V., PereshI. Ye. Understandingtheterm «constitution» intheperiodofancientRome.

Itisindicatedthattheconstitutioninthemodernstateisthebasisofthelegalsystem, thatis, itdeterminesitsnormativecomponent (legislationandothersourcesoflaw), aswellasthesystemofstateinstitutions, legalideology, andlegalconsciousness. Thus, theConstitutiondefinestheentireparadigmofconstitutionalandlegalrelationsinoneoranotherperiodofstatedevelopment. Atthesametime, thetransformationofideasaboutthecontentoftheconstitutionalsoreflectssocialandpoliticalprocesses.

Thearticleisdevotedtothestudyoftheprocessofformationanddevelopmentofconstitutionalism, theunderstandingoftheterm «constitution» andtheideathatphilosophersinvestedinthisconcept, lookingfor a bettermodelof a stablepoliticalsystemofthestate. Thearticleanalyzestheterm «constitution» inhistoricalretrospectandhowitcorrelateswiththeunderstandingofconstitutionalisminmodernlegalliterature. ThehomelandofconstitutionalismwastheancientGreekpolis, andthemaintheoreticianinthisfieldwasAristotle, who, basedonthestudyoftheconstitutionsofthepolisofhisera, cametotheconclusionthatthebestmodelof a constitutionis a mixedconstitution, sinceitisthismodelthatguarantees a stablepoliticalsystem. Anexampleof a mixedconstitutionwastheconstitutionofSparta. AccordingtotheopinionofPolybiusandCicero, themodelof a mixedconstitutionwascharacteristicofAncientRomeaswell. Themodelofthemixedconstitutionwasacceptedbymodernconstitutionalismas a guide.

Thearticleconcludesthattheconstitutionin a narrowsensewasunderstoodasaninstitutionalarrangementwithanindicationofwhohasaccesstogoverningbodiesandcanparticipateindecisionmaking. Thus, itwasaboutstatemanagement. Theconstitution, in a normativesense, wasdesignedtoadapt a justsystemofgovernmenttothenatureandpurposeofthecommunityofcitizens.

Keywords: constitution, formationoftheconstitution, constitutionalism, basiclaw, paradigmofconstitutionalism, constitutionallaw, lawoftheRomanstate, historyofAncientRome, philosophersofAncientRome.

Основна частина

Постановка проблеми. Конституціоналізм як політико-правова категорія та доктринальне вчення з'являється після виникнення та утвердження конституції держави в сучасному розумінні даного терміну. Він є нерозривним і безпосередньо походить від конституції держави. Хоч не завжди факт наявності конституції автоматично означає появу тієї чи іншої моделі конституціоналізму. Однак без появи (наявності) самої конституції (в широкому розумінні цього поняття), говорити про конституціоналізм не доводиться. Змістовну основу, саму суть конституціоналізму, на думку В. Шаповала, виражає формула: «конституційно-правова норма + практика її реалізації» [1, с. 135]. Тому дещо дивно, на наш погляд, коли в окремих роботах, в тому числі і монографіях, звучать такі висловлювання: «античний», «середньовічний», «тоталітарний» чи «радянський конституціоналізм», оскільки в ті часи конституції як такої (в сучасному розумінні даного поняття) просто не існувало. Однак саме в попередні часи (часи перед появою конституції як такої) закладалися, власне, основи майбутнього явища - конституціоналізму [2, с. 98].

Конституція України є частиною національної правової системи, її ядром, виступає «координатором системи законодавства». Але, не зважаючи на те, що Конституція, як би міститься в середині правового масиву, її вплив не обмежується зв'язком «акт-акт». Усі елементи правової системи в свою чергу також впливають на конституцію.

З одного боку, Конституція - це свого роду конструкція, на якій будується практично все законодавство [3, с. 211]. Саме Конституція визначає характер поточного законодавства, процес правотворчості - встановлює, які основні акти приймають різні органи, їх назви, юридичну силу, порядок і процедуру прийняття законів. Розвиток законодавства можливий лише в параметрах, закріплених у Конституції, що слугує важливою умовою забезпечення його єдності, внутрішньої узгодженості. Як зазначає С. Шевчук, конституційні норми сформульовані у вигляді відкритого тексту, а отже, являють собою «пусті судини», які треба заповнювати конкретним змістом [4, c. 7]. Тому прийняття нової конституції в державі, зазвичай, викликає значні зміни й оновлення поточного законодавства. Не є винятком і Україна. Хоча, як відзначає В. Опришко, «чинне законодавство поки що не вписується в правове поле, визначене Конституцією України» [5, c. 118].

Разом з тим, поняття конституції неможливо розкрити повною мірою без з'ясування питання про її не тільки юридичну, а й соціально-політичну природу.

Багато сучасних понять, термінів та юридичних конструкцій бере своє походження від положень римського права, термін «конституція» не є виключенням. Існує багато поглядів вчених на співвідношення розуміння терміну «конституція» у Стародавньому Римі та те, що вкладають в цей термін сучасні нормотворці.

Безпосередньо вивченням розуміння терміну «Конституція» в період Стародавнього Риму присвячені роботи спеціалістів у галузі права, серед яких О. Жуков, Д. Шустров, О. Беренс, К. Хюль-сен та ряд інших дослідників.

Формулювання цілей статті (постановка завдання). Варто розглянути комплексно органічний зв'язок термінів «конституція» та «конституціоналізм», як ефективних правових інструментів, що захищають конституційні принципи та цінності. Метою статті є дослідження поглядів на розуміння терміну «конституція» у період існування Римської держави та у концептуальному плані вирішальну роль переосмислення досвіду та політичного строю Стародавнього Риму сучасними європейськими державами.

Виклад основного матеріалу. Термін «конституціоналізм» походить від латинського слова constitutio - конституція, що, своєю чергою, етимологічно пов'язане з латинським словом constituere, що в перекладі українською мовою буквально означає «встановлювати» («встановити»). На відміну від терміна «конституціоналізм», який почали використовувати в кінці XVIII - на початку ХІХ століття, слово «конституція» вживали ще у своїх творах античні мислителі, у текстах і навіть назвах офіційних документів політичного й нормативно-правового змісту Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, тобто понад дві тисячі років тому. Його розглядали здебільшого як синонім устрою держави [6].

Застосування словосполучення «римська конституція» та його похідних нерідко викликає скептичне відношення, що ґрунтується на сумнівах у правомірності вживання цього поняття, його юридичної та історичної коректності.

У сучасній юридичній літературі конституція зазвичай розуміється як «основний закон», як lexfiindamentalis держави, як окремий правовий документ, що визначає суспільний та державний устрій [7].

Мабуть, що поштовхом для використання латинського слова «constitute» як юридичного поняття первинно послужило вживання у заголовку офіційних документів Стародавнього Риму часів Принципата та Домінату. Це поняття вживалося у словосполученні «RemPublicumConstituera…» - «Римський народ встановлює…». Пізніше дієслово «встановлює» трансформується в іменник «встановлення, пристрій», що і дало початок численним стародавнім «конституціям» [8].

Римська Республіка не мала письмово зафіксованої в одному документі конституції; не писаний mosmaiorum (звичай предків) регулював політи-ко-правові відносини поруч із писаними законами (leges) з окремих сторін життя. При цьому звичайне право було, відповідно до думки О. Берендса, свідомим правовим життям, життям на основі права, воно являло собою щось таке, що в сукупності зміцнює дію права [9].

Початковий тип народного закону (lexpublica) вимагав, щоб взаємодія конституційного характеру, тобто agere з розділеним на курії народом, тобто. comitiare, насправді відбувалося у рамках comitium, тобто центральної площі міста та у зв'язку з цим усередині кола світу, окресленого pomerium [10].

Для прийняття законів нових типів, які передбачали поділ не на курії, а на центурії або на триби, внаслідок мілітаристського характеру останніх необхідно було збиратися за межами pomerium, оскільки військові групи не могли перебувати всередині ритуально окресленого pomerium області. При цьому збори проходили, звичайно, не в будь-якому місці, а безпосередньо за межами сакрального кордону міста. Тут магістрат, який керував законотворчістю, ставив формальне питання про згоду законопроекту (rogatio), що зібралися з буквальним текстом. Він виконував цю функцію як носій ауспіцій та володар релігійної за своїм характером влади діяти в рамках наданих повноважень.

Закони XII таблиць за своїм характером також були законами міських жителів. Цей «основний закон» римської республіки сприяв утвердженню миру в ранньореспубліканському суспільстві, оскільки згладжував протиріччя між патриціями та плебеями в галузі цивільного та кримінального права і, таким чином, реалізовував принцип громадянської рівності у найважливіших сферах життя.

На думку вчених, римська республіка ніколи не була демократією афінського типу; і eleutheria, isonomia і parrhesia, які переважно формували образ останньої, здавалися римлянам ближчими до licentia, ніж libertas». Насправді римська юриспруденція не зробила безпосередній внесок у специфічну проблему політичної свободи. Але вона зробила суттєвий непрямий внесок, розвиваючи ідею законності, наступною версією якої є англо-саксонська правова держава. Для того щоб римська правова і конституційна традиція стала основою сучасного конституціоналізму і представницької демократії, знадобився столітній досвід «експериментування» з давньоримськими практиками, що здійснювався шляхом поступового відбору їх найістотніших елементів.

На думку Аристотеля, держава існує не для того, щоб зробити життя можливим, але для того, щоб зробити його гарним. Більшість грецьких філософів періоду розквіту полісної культури індивід і держава було неможливо протиставлятися одне одному. Навпаки, для індивідів держава була єдиним засобом реалізації їх найвищих цілей, і людина не могла бути вважатися нормальною, не будучи добрим громадянином. Для політичних ж мислителів найкращим свідченням справді громадянської поведінки було підпорядкування законам, тобто. конституції. Чого не вистачало римському конституціоналізму, так це вміння жити відповідно до «духу часу» і пристосовуватися до політичних обставин, що постійно змінюються. Внаслідок цього межі IV-III ст. до зв. е. незалежні грецькі поліси розчинилися у світовій державі, але в зміну Римської республіки прийшла світова Римська імперія.

Один із найбільших теоретиків державності часів агонії Римської республіки, Цицерон, дотримувався концепції змішаного правління. Він перебував під сильним впливом вчень Аристотеля та Полібія та у змішаній моделі правління бачив єдиний шанс для виживання республіканського правління в Римі: «…при розумно змішаному державному устрої… немає причин для змін… становище кожного міцне». І такому пристрою завжди властиво велике рівність, без якої вільні люди навряд чи можуть довго обходитися». Цицерон позитивно оцінював змішаний пристрій, оскільки вважав, що тільки він здатний висловити ідею справедливості і тільки при такому пристрої воно може бути вічним [11]. Йому ми зобов'язані введенням у науковий обіг у політико-правовій думці таких понять, як «держава - справа народу», визначення держави як загального «правопорядку» та розробки «природного права» як вищої форми права, не залежить від волі людей. Він найближче підійшов до сучасного трактування конституціоналізму та конституції, але його ідеї не знайшли продовження надалі.

У Римі так і не було розроблено письмову конституцію. Існував лише канон норм, які створювалися та визнавалися через традицію. Ця нормативно діючий зв'язок традиції не кодифікувався, не набував форми позитивного права, але відповідав тому, що характерно для історико-еволю-ційного поняття конституції насамперед в Англії.

Враховуючи латинську етимологію слова «конституція» у нових європейських мовах, розуміння грецької та римської політико-філософською та правовою думкою «конституційних засад» античних держав, а також наявний у науковій літературі теоретичний аналіз змісту поняття «конституція» стосовно сучасних держав, використання поняття «римська конституція» юридичному відношенні є цілком коректним.

Висновки. Конституція в сучасній державі є основою правової системи, тобто визначає її нормативну складову (законодавство та інші джерела права), а також систему державних установ, правову ідеологію, правову свідомість. Таким чином Конституція визначає всю парадигму конституційно-правових відносин в той чи інший період розвитку держави. При цьому трансформація уявлень щодо змісту конституції також відображає суспільно-політичні процеси.

Будь-яка дефініція поняття «конституція» буде неповна, якщо спробувати співвіднести її з поняттям «римська конституція» будь-якого, навіть дуже невеликого хронологічного відрізка. «Римська конституція», що охоплювала, і державно-правові норми, і політико-правовий порядок, завжди виявиться явищем більш багатовимірним, ніж будь-який варіант загального визначення. Конституція у вузькому розумінні розумілася як інституційний устрій із зазначенням того, хто має доступ до керівних органів і може брати участь у ухваленні рішень. Таким чином, йшлося про управління державою. Конституція в нормативному сенсі була покликана адаптувати справедливу систему управління до природи та мети спільноти громадян.

Список використаних джерел