Правила організації ефективного судочинства (гайдлайни) як інструмент застосування суддівського розсуду та реалізації дискреційних повноважень суду

Размещено на http://www.allbest.ru/

Правила організації ефективного судочинства (гайдлайни) як інструмент застосування суддівського розсуду та реалізації дискреційних повноважень суду

Тетяна Шевиріна,

суддя Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області, кандидат юридичних наук

Юлія Бондаренко,

помічниця заступника голови Одеського апеляційного суду, аспірантка кафедри цивільно-правових дисциплін економіко-правового факультету Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова

ШЕВИРІНА Т., БОНДАРЕНКО Ю. Правила організації ефективного судочинства (гайдлайни) як інструмент застосування суддівського розсуду та реалізації дискреційних повноважень суду.

У статті аналізується зміст понять «дискреційні повноваження» і «суддівський розсуд», їх співвідношення; визначено зміст поняття «гайдлайни», їх правову природу та роль як інструменту застосування суддівського розсуду при реалізації судом дискреційних повноважень. На основі порівняльного аналізу правових норм цивільного і кримінального процесуальних законів визначено межі дискреції суду та спрямованість суддівського розсуду.

Ключові слова: правила організації ефективного судочинства, гайдлайни, суддівський розсуд, дискреційні повноваження, стандарт доказування, верховенство права.

SHEVYRINA T., BONDARENKO Y. Rules of the organization of effective justice (guidelines) a tool for the application of judicial discretion and the exercise of discretionary powers of the court.

The article analyzes the essence of the concepts of «discretionary powers» and «judicial discretion», their correlation; the essence of the concept of «guidelines», their legal nature and role as a tool for the application of judicial discretion in exercising discretionary powers by the court are defined. On the basis of a comparative analysis of the legal norms of civil and criminal procedural laws, the limits of the court's discretion, limits and direction of the judge's discretion are determined.

It has been established that none of judicial proceeding can do without discretionary norms, and therefore without judicial discretion, however, the limits of discretion vary depending on the type of judicial proceeding and the stage of consideration of the case.

This conclusion was made on the basis of a comparative analysis of the norms of civil and criminal procedural laws in terms of court evaluation of evidence.

Thus, the difference in the discretionary powers of the court is due to the higher standard of proof in criminal proceedings, compared with civil ones.

On the basis of the analysis of the functions of punishment and the principle of its individualization, a conclusion was made about the direction of judicial discretion in the exercise of discretionary powers during the imposition of punishment and, thus, it was demonstrated that discretionary powers are a specific means of legal protection.

Discretionary powers and judicial discretion are independent concepts.

In procedural codes, discretion begins with issues of recusals/self-recusals and ends with the imposition of punishment (in criminal proseedings).

On the basis of the analysis of the provisions of procedural norms (civil and criminal), which determine the grounds for the removal of a judge, in particular, «the presence of other circumstances that raise doubts about the judge's impartiality», a conclusion was made about the possibility of such an interpretation that would allow arbitrariness, abuse and even corruption risks.

The unpredictability and lack of understanding of the grounds for recusal in the absence of unanimous practice of national courts may call into question the guarantees provided for in Article 6 of the European Convention on Human Rights, namely the right to a fair trial.

The essence of the guidelines comes down to the fact that judges, having determined the range of issues that cause the most controversy and in respect of which the legislation allows wide discretion, formulate a certain set of rules, how they generally interpret the corresponding «discretionary norms».

The range of issues, the solution of which can be unified by including them in guidelines, can be as follows: valid reasons for postponing the trial; establishment of regulations for the speeches of the participants; order of calls and notifications of the parties; the procedure for agreeing the dates of court sessions, etc.

The advantages of guidelines are named.

Thus, discretionary powers are defined as the legislative basis for the application of judicial discretion - the intellectual and volitional activity of a judge, the direction of which is determined by the observance of the rule of law. Guidelines are rules of soft law that determine how judges apply judicial discretion to the discretionary powers granted to them.

Key words: rules of the organization of effective justice, guidelines, judicial discretion, discretionary powers, standart of proof, rule of law.

Постановка проблеми і її зв'язок з наукою і практикою

гайдлайн суддівський розсуд повноваження

Згідно з конституційним принципом поділу влади, судова є однією з трьох гілок влади в Україні [1]. Владний аспект передбачає наявність широкого кола повноважень та обсягу відповідальності за ухвалення того чи іншого рішення, а тому владний суб'єкт, окрім критеріїв, визначених законом, повинен мати особистісні якості,риси характеру та володіти непрофесійними навичками (soft skills), що в комплексі забезпечує повне та сумлінне виконання покладених на нього обов'язків.

Процес правозастосування передбачає наділення певного суб'єкта владними повноваженнями. Суд, як суб'єкт правозастосування у структурі державних органів та власне суспільних відносин, відіграє функцію регулятора спорів.

Суддівський розсуд і дискреційні повноваження є елементом влади, наданої суддям як суб'єктам правозастосування. Закон являє собою ідеальну форму врегулювання певного кола відносин та не має на меті детальної й точної регламентації відповідної ситуації та її вирішення. Завдання вирішення конкретної спірної ситуації покладено на судові органи. Окрім чіткого врегулювання суспільних відносин і встановлення процедур для вирішення спору, законодавець надає суб'єктам право- застосування дискреційні повноваження, тобто залишає місце для розсуду в рамках вирішення справи з урахуванням особливостей обставин та правового регулювання.

Межі цих повноважень, їх спрямованість і функції не завжди визначаються безпосередньо у правовій нормі, що залишає простір для їхнього тлумачення суб'єктом правозастосування. Це часто позначається на єдності судової практики, нерозумінні учасниками процесу причин різного тлумачення судом одних і тих самих процесуальних норм, а загалом - на рівні довіри до суду та судової влади.

Питання реалізації судом дискреційних повноважень має практичну спрямованість, адже стосується повсякденної діяльності суддів як суб'єктів правозастосовної діяльності, а справедливий судовий розгляд є складовою гарантії права на справедливий суд у розумінні ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Аналіз останніх досліджень, у яких започатковано її розв'язання

У науковій літературі дослідження судового розсуду та дискреційних повноважень суду було предметом розгляду багатьох окремих наукових статей, проте це лише окремі публікації в періодиці.

На теперішній час єдиним сучасним комплексним дослідженням теми судового розсуду, а разом з тим і спектру правозастосування та його наслідків, є робота А. Мірошниченка «Суддівський розсуд, судова помилка та суддівське свавілля».

Зокрема, А. Мірошниченко у своїй роботі пропонує розглядати суддівський розсуд як обрання суддею одного з кількох можливих варіантів тлумачення і застосування права або варіантів щодо оцінки доказів та встановлення фактів [2, с. 3].

Вивчаючи суддівський розсуд у країнах романо-германської правової системи, Д. Поповський зауважує, що якщо погодитися з абстрактним, загальним характером правових норм, то в разі їх застосування неминучим буде процес тлумачення, який залишає, як правило, для судді свободу розсуду, захистивши його лише встановленням правових рамок і директив. Застосовуючи право, суддя зазвичай логічно розвиває раніше сформульовані норми із залученням нових понять, визначень, методів порівняння, протиставлення тощо, тобто такі розумові операції, які вносять новизну в розуміння розглянутого питання [3, с. 18].

В. Бігун пропонує визначати суддівський розсуд як межі свободи судді в судовому вирішенні, спосіб реалізації судової влади суддею, принципове положення в здійсненні правосуддя, що визначає межі повноважень суду у вирішенні питань і справ у судочинстві [4, с. 22].

Крім того, у літературі суддівський розсуд розглядається як інтелектуально- вольовий елемент судової діяльності, який полягає в розумінні (сприйнятті, зіставленні) суддями предмета розглядуваних справ та прийнятті рішень у відносно визначених межах дії правових норм [5].

При цьому науковці також визначають суддівський розсуд як засіб, який суддя використовує із метою реалізувати свою волю, зробити вибір, прийняти рішення «власними силами» незалежно від якогось стороннього впливу й дії [6].

Виділення невирішених раніше частин проблеми. Розсуд - це повноваження, дане особі, яка має владу вибирати між двома або більше альтернативами, кожна з яких є законною («Суддівський розсуд», Аарон Барак).

Дискреція - це повноваження або право приймати офіційні рішення, використовуючи роздум і розсуд для обрання однієї з прийнятних альтернатив (LegalDictionary).

Дослідженню зазначених понять у науковій літературі присвячено чимало публікацій, у багатьох з яких вони розглядаються як синонімічні, так само, як убачається з наведених вище дефініцій, однак невирішеними залишаються питання пошуку методології застосування суддівського розсуду як інтелектуально-вольової діяльності судді в межах наданих законом повноважень з метою прозорого, зрозумілого та передбачуваного тлумачення дискреційних норм. При цьому головним питанням залишається те, чи можливо врегулювати реалізацію розсуду шляхом встановлення певних правил (стандартів професійної поведінки, гайдланів тощо) та чи наявні відповідні повноваження на це.

Формулювання цілей статті

У цьому дослідженні пропонуємо розглянути поняття «суддівський розсуд» і «дискреційні повноваження» як самостійні, визначити функції та спрямованість суддівського розсуду, підстави та межі дискреційних повноважень суду як сфери застосування розсуду та способу тлумачення правових норм, а також визначити правову природу самостійно встановлених правил (стандартів професійної поведінки, гайдлайнів) (далі - Правила організації ефективного судочинства) як інструменту суддівського розсуду та дискреційних повноважень суду.

Виклад основного матеріалу з обґрунтуванням отриманих результатів

Беручи за основу наведене вище визначення дискреції як повноваження ухвалювати офіційні рішення, використовуючи роздум для обрання однієї з прийнятних альтернатив (принципових суперечок щодо нього немає), можемо стверджувати, що у правовому регулюванні будь-якого виду судочинства (цивільний, кримінальний, адміністративний, господарський процеси) неможливо уникнути «дискреційних норм». Такі норми надають законодавству гнучкості, що дає змогу оперативно адаптувати його до змін у суспільних правовідносинах і технічного прогресу; сприяють (принаймні мають застосовуватися саме так) підвищенню ефективності судових процедур і справедливому судовому розгляду, призначенню справедливого покарання тощо.

Повне виключення дискреції є неможливим, оскільки неможливо передбачити усі життєві ситуації і рішення для всіх можливих варіантів подій. Однак межі дискреції різняться залежно від виду судочинства та стадії розгляду справи.

Так, для порівняння, у цивільному процесі суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, суд оцінює достатність доказів (ст. 89 ЦПК України) [7]. У кримінальному ж судочинстві суд оцінює докази за внутрішнім переконанням, дотримуючись презумпції невинуватості, трактуючи усі сумніви на користь обвинуваченого (ст. 94 КПК України) [8].

Отже, з аналізу наведених процесуальних норм можна зробити висновок, що дис- креція не є безмежною. У наведених прикладах відмінність у межах дискреційних повноважень суду зумовлена більш високим стандартом доведення у кримінальних провадженнях, на відміну від цивільних.

Зокрема, згідно зі стандартом доведення поза розумним сумнівом, притаманним кримінальному судочинству, обов'язок доказування винуватості особи покладається на державне обвинувачення, представлене прокурором, і останній зобов'язаний спростувати на основі досліджених у суді доказів усі логічні та не позбавлені сенсу версії сторони захисту. В такій моделі співвідношення процесуального обов'язку можна визначити як 70 % на 30 % через дію конституційної презумпції невинуватості особи.

Притаманний цивільному судочинству стандарт доведення, відомий як баланс вірогідностей, відповідає закладеному у частині першій ст. 81 ЦПК України обов'язку кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень [7]. Отже, обов'язок доказування у цивільних провадженнях покладений на сторони рівною мірою і для прийняття рішення достатньо доведеності на 51 % проти 49 %.

З наведених прикладів убачається, що законодавець сам визначив сферу дис- креції (оцінка доказів) та її межі, звузивши останні в кримінальному судочинстві, точніше, встановивши умови, зокрема, щодо тлумачення усіх сумнівів на користь сторони захисту. На дискрецію можуть вказувати такі формулювання, як «може», «має право», а також наявність альтернативи, тобто вживання у тексті правової норми сполучника «або».

Отже, дискреція може випливати зі змісту санкції статті закону про кримінальну відповідальність, яка надає суду право обирати з-поміж різних видів - вид та міру покарання. При цьому суд має призначити особі покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та запобігання новим кримінальним правопорушенням (частина 2 ст. 65 КК України) [9]. Відтак функції покарання та принцип його індивідуалізації визначають спрямованість суддівського розсуду при реалізації дискреційних повноважень під час призначення покарання, а міркування суду з наведенням мотивів прийняття відповідного рішення мають бути відображені у вироку.

З аналізу викладеного можна зробити висновок, що дискреційні повноваження є специфічним засобом юридичного захисту. Така роль дискреції випливає зі спрямованості суддівського розсуду як інтелектуально-вольової діяльності судді, який/ яка тлумачить правову норму в контексті конкретних суспільних відносин з метою прийняття справедливого рішення через забезпечення справедливого судового розгляду.

Статтею 8 КПК України визначено, що кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави [8]. Саме тому дискреційні повноваження та суддівський розсуд є самостійними поняттями і розуміння змісту цих дефініцій є необхідним для подальшого дослідження правової природи самостійно встановлених судом Правил організації ефективного судочинства як інструменту застосування суддівського розсуду та реалізації своїх дискреційних повноважень.

Як зазначалося, дискреційні норми є невід'ємною складовою законодавчої техніки, зокрема процесуальних законів. У процесуальних кодексах дискреція починається з питань відводів / самовідводів і звершується призначенням покарання, якщо йдеться про кримінальне судочинство.

Так, відповідно до п. 4 частини першої ст. 75 КПК України, суддя не може брати участь у кримінальному провадженні «за наявності інших обставин, які викликають сумнів у його неупередженості» [8]. Варто зазначити, що тлумачення наведеного положення є настільки «індивідуальним», що допускає свавілля, зловживання та навіть корупційні ризики. Як підстави для відводу / самовідводу зазначаються такі обставини та факти, як: подання раніше стороною або її представником скарг на дії судді; висловлення суддею позиції щодо того чи іншого юридичного питання; прийняття раніше рішення у спорі або у кримінальному провадженні стосовно особи, яка є обвинуваченим чи її захисником тощо.

З одного боку, наявність дискреції у цьому питанні дає змогу зробити висновок щодо безсторонності суду в конкретних правовідносинах, з другого - допускає зловживання з боку учасників процесу, що відбивається на часі, витраченому на вирішення безпідставних заяв про відвід. Слід також зауважити, що наведене вище формулювання підстав для самовідводу допускає можливість його недобросовісного застосування суддями з метою уникнути з якихось причин розгляду справи. І, насамкінець, така підстава для відводу судді може бути використана з метою обрання конкретного складу суду для розгляду справи шляхом усунення решти суддів.

Непередбачуваність і незрозумілість підстав для відводу / самовідводу судді за відсутності єдиної практики національних судів може ставити під сумнів гарантії, передбачені ст. 6 Європейської конвенції з прав людини, а саме - щодо забезпечення права на справедливий судовий розгляд [10]. Водночас єдність практики та прозорість судових процедур сприятиме підвищенню довіри до суду та судочинства в цілому.

Раніше законодавчим забезпеченням єдності судової практики були постанови Пленуму Верховного Суду України, а з 2017 року - правові висновки Великої Палати Верховного Суду. Однак не всі питання, що виникають під час розгляду справи, стають предметом апеляційного та касаційного оскарження, але усі вони потребують витрат процесуального часу, що також позначається на строках розгляду справи як складової права на справедливий судовий розгляд.

Деякі європейські країни, як, наприклад, Нідерланди, знайшли рішення у створенні правил організації ефективного судочинства (гайдлайнів, стандартів професійної поведінки), яких судді та учасники процесу, зокрема адвокати та прокурори, дотримуються під час розгляду справ. Ці Правила організації ефективного судочинства є своєрідною джентльменською угодою, яка не створює підстав для покарання, однак визначає певні юридичні наслідки.

Проте більш точним видається визначення юридичної природи таких Правил організації ефективного судочинства як м'якого права, оскільки судді, визначаючи порядок реалізації ними дискреційних повноважень, не потребують згоди або дозволу учасників процесів, однак останні можуть оскаржити відповідне рішення, якщо їхні права внаслідок застосування цих правил були «непропорційно порушені». Суть запровадження Правил організації ефективного судочинства полягає в тому, що судді, визначивши коло питань, які викликають найбільше суперечностей і законодавство щодо яких допускає широку дискрецію, сформулювали певний алгоритм дій - звід правил, який загалом тлумачить відповідні «дискреційні норми».

Якщо повернутися до прикладу з підставами для відводу / самовідводу, то відповідний пункт Правил організації ефективного судочинства може визначати, що в розумінні п. 4 частини першої ст. 75 КПК України не є «іншими обставинами, які викликають сумнів у неупередженості судді» самі по собі такі ситуації:

- застосування судом заходів процесуального примусу з дотриманням процедури, визначеної законом;

- віросповідання, національність, етнічне чи соціальне походження, стать, вік, освіта, трудовий стаж, членство в громадських, спортивних або благодійних організаціях, майновий стан і сексуальна орієнтація, гендерна ідентичність;

- ухвалені раніше судові рішення, окрема думка в інших справах або висловлена суддею публічно думка щодо того чи іншого юридичного питання;

- розгляд у минулому суддею справи, в якій брали участь ті самі сторони та/або потерпілий, або іншого спору, який виник з тих самих правовідносин, якщо це рішення не було скасовано;

- та обставина, що суддя є звичайним клієнтом банку, страхової компанії, компанії з обслуговування кредитних карток та ін., співробітники яких або самі ці установи фігурують в якості обвинуваченого або потерпілого у цій справі;

- та обставина, що обвинуваченим або його захисником, потерпілим або його представником, прокурором у групі прокурорів по кримінальному провадженню є однокласник, однокурсник, сусід, колишній колега, окрім випадків, коли наявні факти, що свідчать про прихильність поза розумним сумнівом судді до такої особи;

- та обставина, що суд / слідчий суддя розглядає питання щодо порушення кримінального провадження, притягнення до кримінальної відповідальності, скарги, яка стосується дій / бездіяльності судді апеляційної або касаційної інстанції;

- факт подання особою, яка бере участь у справі, скарги на дії судді, крім випадків, коли сам суддя заявляє про неможливість у зв'язку із цим об'єктивного розгляду цієї справи;

- наявність зареєстрованої заяви про вчинення суддею злочину - до офіційного повідомлення судді про підозру у вчиненні злочину;

- участь у судовому процесі адвоката з контори, в якій суддя раніше здійснював адвокатську діяльність, якщо відсутні інші факти, що свідчать про прихильність поза розумним сумнівом судді до цієї особи;

- перебування адвоката та/або прокурора в списку друзів судді в соціальних мережах;

- розгляд суддею справи в кабінеті за відсутності в суді достатньої кількості обладнаних залів судових засідань;

- факт задоволення клопотання однієї із сторін, якщо інша сторона заперечувала проти задоволення такого клопотання, так само, як і факт відхилення клопотання, якщо на цьому наполягала інша сторона.

Виклад у Правилах організації ефективного судочинства таких положень не означає беззаперечну відмову в заявленому з наведених підстав відводу, однак обґрунтування заяви про відвід має бути більш вагомим, ніж констатація відповідного факту. За таким зразком в організації судочинства може бути врегульовано чимало питань і зекономлено процесуальний час, що, своєю чергою, сприятиме підвищенню його ефективності.

До кола питань, вирішення яких може бути уніфіковано через включення їх до Правил організації ефективного судочинства, можна віднести такі, як: поважні причини відкладення судового розгляду; встановлення регламенту для виступів учасників процесу; порядок викликів і повідомлень; порядок погодження дат судових засідань тощо.

Наведені питання є загальними для всіх видів судочинства, тоді як кожний процес має свої особливості та складнощі. Крім того, кожний регіон має свою усталену практику й «хронічні» проблеми, які частково можуть бути вирішені шляхом запровадження уніфікованих підходів до розгляду окремих процесуальних питань.

Серед основних переваг Правил організації ефективного судочинства можна виокремити такі, як:

- запроваджуються самими судами, які найкраще знають специфіку регіону, різноманіття підходів до вирішення того чи іншого питання та сутність проблеми;

- не потребують внесення змін до законодавства, оскільки ґрунтуються на реалізації судами дискреційних повноважень;

- можливість відійти від положення з належним обґрунтуванням, що дає змогу застосовувати їх з урахуванням конкретних обставин справи;

- постійний моніторинг ефективності їх застосування та внесення змін та/або доповнень з урахуванням потреб ефективного судочинства;

- зменшення корупційних ризиків;

- скорочення часу судових проваджень без втрати якості розгляду справ;

- передбачуваність судових процедур для учасників проваджень.

Висновки з дослідження і перспективи подальшого наукового пошуку

Підсумовуючи викладене, можна визначити суддівський розсуд як інтелектуально- вольову діяльність судді, спрямованість якої зумовлена дотриманням принципу верховенства права; дискреційні повноваження - як передбачену законом підставу для застосування суддівського розсуду. В такому контексті Правила організації ефективного судочинства - це норми м'якого права, встановлені самим судом, які визначають, яким чином судді застосовують суддівський розсуд на підставі наданих їм законом дискреційних повноважень.

Розуміння цих понять дає поштовх до майбутніх наукових досліджень у частині визначення суддями спільних підходів до тлумачення дискреційних норм крізь призму принципу верховенства права з метою відображення їх у відповідних Правилах організації ефективного судочинства, доступних і зрозумілих учасникам судових процесів.

Перелік використаних джерел

1. Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 р.: станом на 01 січня 2020 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96- %D0%B2%D1%80#Text (дата звернення: 23.07.2023)

2. Мірошниченко А. М. Суддівський розсуд, судова помилка та суддівське свавілля (через призму юридичної відповідальності суддів): наук.-практ. посіб. Київ: Юрінком Інтер, 2020. 120 с.

3. Поповський Д. П. Застосування суддівського розсуду в країнахромано-герман- ської правової сім'ї. Науковий вісник міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. 2014. № 10-1. Т. 1. С. 15-19.

4. Бігун В. С. Філософія правосуддя: ідея та здійснення: монографія. Київ, 2011. 303 с.

5. Ковальський В. С. Проблема суддівського розсуду та кримінальний закон. Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи: матеріали наук.-практ. конф. (Харків, 18-19 квітня 2002р.). Київ: Юрінком Інтер, 2002. С. 112-114.

6. Гураленко Н. А. Свобода вибору як атрибутивна ознака суддівського розсуду. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Львів: ЛьвДУВС, 2012. Вип. 4. С. 292-303.

7. Цивільний процесуальний кодекс України: Закон України від 18 березня 2004р. № 1618-IV: станом на 21 липня 2023р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/1618-15#Text (дата звернення: 23.07.2023)

8. Кримінальний процесуальний кодекс України: Закон України від 13 квітня 2012р. № 4651-VI: станом на 28 квітня 2023р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/4651-17#Text (дата звернення: 23.07.2023)

9. Кримінальний кодекс України: Закон України від 05 квітня 2001 р. № 2341-III: станом на 28 квітня 2023р. URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/2341-14#Text (дата звернення: 23.07.2023)

10. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (з протоколами) (Європейська конвенція з прав людини) від 04 листопада 1950 р.: станом на 01 серпня 2021 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_004 (датазвернення: 23.07.2023).

References

1. The Constitution of Ukraine: Law of Ukraine of June 28,1996: as of January 01, 2020. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80#Text (access date: 07/23/2023)

2. Miroshnychenko A. M. Judicial discretion, miscarriage of justice and judicial arbitrariness (through the prism of legal responsibility of judges): scientific and practical manual. Kyiv: Jurinkom Inter, 2020. 120 p.

3. Popovsky D. P. Application of judicial discretion in the Romano-Germanic legal family. Scientific Bulletin of the International Humanitarian University. Ser.: Jurisprudence. No. 10-1, Vol. 1. 2014. P 15-19.

4. Bihun V. S. Philosophy of justice: idea and implementation: monograph. Kyiv, 2011. 303 p.

5. Kovalskyi V. S. Problem of judicial discretion and criminal law. Judicial Reform in Ukraine: Problems and Prospects: Materials of the Scientific and Practical Conference, Kharkiv, April 18-19, 2002. Kyiv: Yurinkom Inter, 2002. P 112-114.

6. Huralenko N. A. Freedom of choice as an attribute ofjudicial discretion. Scientific Bulletin of Lviv State University of Internal Affairs. Lviv: LvivSUIA, 2012. Issue 4. С. 292-303.

7. Civil Procedure Code of Ukraine: Law of Ukraine of March 18, 2004 No. 1618-IV URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1618-15#Text

8. Criminal Procedure Code of Ukraine: Law of Ukraine of April 13, 2012 No. 4651-VI. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17#Text (application date: 07/23/2023)

9. Criminal Code of Ukraine: Law of Ukraine of April 5, 2001 No. 2341-III. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14/Text (application date: 07/23/2023)

10. European Convention on Human Rights of November 4, 1950. URL: https://zakon. rada.gov.ua/laws /show/995 004 (date of application: 07/23/2023)

Размещено на Allbest.ru