Концептуальні засади модернізації механізмів публічного управління транскордонним співробітництвом

Размещено на http://www.allbest.ru/

Концептуальні засади модернізації механізмів публічного управління транскордонним співробітництвом

Шевчук Олег Анатолійович доктор економічних наук, професор, професор кафедри регіоналістики і туризму, Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана, м. Київ

Рвач Андрій Миколайович аспірант, Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана, м. Київ,

Анотація

У статті розглядаються сучасні інтеграційні процеси, зумовлені декількома рушіями соціально-економічного, суспільно-політичного, соціокультурного, військово-політичного характеру, породжують декілька актуальних викликів, серед яких ключове місце посідає взаємодія України з сусідніми державами та регіонами. Додаткові виклики створює активізація євроінтеграційного руху держави. Відповідно, проблема транскордонного співробітництва в умовах воєнного та повоєнного періодів постає, зокрема, у плануванні, застосуванні та вдосконаленні механізмів державного управління ним. Зазначимо, що державне управління транскордонним співробітництвом є важливою складовою державної політики, яка впливає на особливості суспільно-політичних відносин як на макро-, так і на мікрорівнях, соціально- економічних, соціокультурних відносин. Відповідно, це визначило суттєву тематику та проблематику даного напряму досліджень, враховуючи особливі виклики сучасного етапу як на рівні окремих регіонів, так і держави в цілому. Євроінтеграційний рух України, який активізувався з 2022 року в умовах російської збройної агресії, зумовлює формування нової державної політики щодо інтеграції з ЄС та транскордонного співробітництва на перехідному етапі. Як наслідок, це визначає важливість пошуку, створення та розвитку нових форм транскордонного співробітництва як ключової складової спектру державної політики як на регіональному, так і на національному рівнях. Виходячи з цього, особливої актуальності цей рух набуває для західних регіонів України, які глибше залучені в цей процес через, по-перше, своє географічне розташування, по-друге, постійні соціально-економічні, соціокультурні, гуманітарні зв'язки з країнами центральноєвропейський регіон. Цей напрямок досліджень також зумовлює необхідність розробки ряду науково-практичних документів, які стосуються вдосконалення нормативно- правової бази, розробки інноваційних підходів для максимально ефективного управління з використанням таких інструментів, як кластери, промислові зони та парки, партнерства тощо. Виходячи з вищевикладеного, роль транскордонного співробітництва та вдосконалення державного управління ним у контексті розвитку України як сучасної демократії та розвиненої економіки буде ключовою, особливо в контексті євроінтеграційного руху України. Стан Європейської інтеграції протягом тривалого часу є одним із ключових зовнішньоекономічних пріоритетів України. В останні роки актуальність цього напряму зросла і стала очевидною необхідність отримання доступу до європейських ринків товарів, послуг, праці та капіталу. Військові дії на Сході стали поштовхом для зміцнення політичних позицій України та збереження її суверенітету, а це значною мірою залежить від економічної складової. Реформи проводяться з метою адаптації до вимог ЄС та подальшого входження України до євроінтеграційних структур. Сучасні тенденції розвитку міжнародних економічних відносин зумовлюють поглиблення зв'язків між країнами та знаходять відображення в об'єднанні спільних зусиль для досягнення їх сталого просторового розвитку. У міжнародних економічних відносинах кооперація є проявом інтеграційних процесів. Загальновідомо, що ефективність інтеграційних об'єднань повною мірою залежить від реалізації взаємодії окремих елементів об'єднання.

Ключові слова: модернізація, механізми публічного управління, транскордонне співробітництво, механізмів публічного управління транскордонним співробітництвом.

Abstract

Shevchuk Oleg Anatoliyovych Doctor of Economic Sciences, Professor, Professor of the department of regional studies and tourism, Vadym Hetman Kyiv National University of Economics, Kyiv

Rvach Andrii Mykolayovych Graduate student, Kyiv National Economic University named after Vadim Hetman, Kyiv

CONCEPTUAL PRINCIPLES OF MODERNIZATION OF MECHANISMS OF PUBLIC MANAGEMENT OF CROSS-BORDER COOPERATION

The article examines modern integration processes, caused by several drivers of a socio-economic, socio-political, socio-cultural, military-political nature, create a few urgent challenges, among which Ukraine's interaction with neighboring states and regions occupies a key place. Additional challenges are created by the activation of the state's European integration movement. Accordingly, the problem of cross-border cooperation in the conditions of the war and post-war period appears, in particular, in planning, application and improvement of its public management mechanisms. We note that public management of cross-border cooperation is an important component of state policy, which has an impact on the features of socio-political relations at both the macro and micro levels, socioeconomic, socio-cultural relations. Accordingly, this determined the essential topics and problems of this direction of research, taking into account the special challenges at the current stage both at the level of individual regions and the state as a whole.

The European integration movement of Ukraine, which has intensified since 2022 in the light of Russian armed aggression, determines the formation of a new state policy regarding integration with the EU and cross-border cooperation at the transitional stage. As a result, this determines the importance of finding, creating, and developing new forms of cross-border cooperation as a key component of the spectrum of state policies at both the regional and national levels. Based on this, this movement acquires special relevance for the western regions of Ukraine, which are more deeply involved in this process due to, firstly, their geographical location, and secondly, permanent socio-economic, socio-cultural, humanitarian ties with countries of the Central European region.

This direction of research also necessitates the development of several scientific and practical documents that are in the area of improving the legal and regulatory framework, developing innovative approaches for the most effective management using such tools as clusters, industrial zones and parks, partnerships, etc. Based on the above, the role of cross-border cooperation and improvement of its public administration, in the context of the development of Ukraine as a modern democracy and developed economy, will be key, especially in the context of the European integration movement of the state.

European integration has been one of the key foreign economic priorities of Ukraine for a long time. In recent years, the relevance of this direction has increased and the need to gain access to the European markets of goods, services, labor and capital has become obvious. The military actions in the East became an impetus for ways to strengthen Ukraine's political position and preserve its sovereignty, and this largely depends on the economic component. Reforms are being carried out in order to adapt to EU requirements and further Ukraine's entry into European integration structures. Modern trends in international economic relations lead to the deepening of ties between countries and are reflected in the unification of joint efforts to achieve their sustainable spatial development. In international economic relations, cooperation is a manifestation of integration processes. It is well known that the effectiveness of integration associations fully depends on the implementation of cooperation of individual elements of the association.

Keywords: modernization, mechanisms of public management, cross-border cooperation, mechanisms of public management of cross-border cooperation

Постановка проблеми

Теоретичні та прикладні аспекти щодо модернізації та реалізації політики транскордонного співробітництва досить активно вивчаються українськими вченими. Але незважаючи на широке коло ґрунтовних наукових розвідок, слід відзначити, що дослідження механізмів публічного управління транскордонним співробітництвом ще не отримало системного характеру. Потребують осмислення теоретичні і практичні аспекти публічного управління транскордонного співробітництва в контексті проведення соціально-політичних реформ в країні та його діяльність в післявоєнний період.

Існуючі механізми публічного управління у сфері транскордонного співробітництва є недостатньо вивченими, науково-аргументованими та ефективними. Механізми публічного управління у сфері транскордонного співробітництва модернізації, удосконалення та апробації на практичному досвіді. Дослідження дасть змогу проаналізувати та узагальнити вітчизняний та закордонний досвід механізмів публічного управління у сфері транскордонного співробітництва; сформувати принципи та засоби щодо модернізації механізмів публічного управління у напрямку транскордонного співробітництва.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженню процесів модернізації публічного управління присвячено достатньо багато робіт зарубіжних науковців, публікацій, що дозволяють вивчити й осмислити європейський досвід проведення модернізації публічного управління були перекладеними з іноземних джерел.

Досвід передових країн, зокрема американський та європейський, адже власне модель, система і принципи публічного управління в умовах функціонування демократичної держави, з соціально орієнтованою ринковою економікою сформувались саме там. А тому не враховувати думки та ідеї, сформульовані у працях Отто Майєра, Анрі Файоля, Леонарда Байта, Фредеріка Тейлора, Дуайта Валдо, Честера Бернарда, Герберта Саймона та багатьох інших, просто неможливо [9].

Значна увага в наукових працях цих дослідників надається питанням щодо проблем побудови ефективної системи публічного управління, зокрема: у роботах Г. Лассуэлла [10] формуються вихідні підходи і концепції публічного управління; Г. Саймоном [11] досліджується розвиток теоретичних та емпіричних напрямів нової науки «державного управління», диференціація і спеціалізація напрямів і підгалузей; щодо цілеспрямованості публічного управління, взаємодії з населенням, формування цілей суб'єктів громадянського суспільства висловлювався Ч.Бернард, Дж. Марч, Р. Сайєрт [12]; про важливість рішень Дж. Гордон писав, що це основа основ публічного управління, як і всієї організованої людської поведінки [13]; щодо запровадження сучасних цивілізаційних засад урядування та перетворення публічного управління, публічної політики, публічної сфери у mainstream писали А. Гор, Д. Осборн, Ф. Томпсон [13]; щодо стилю державного управляння та політичної сторони публічного управління висловлювався Е. Хейвуд [14].

Серед найбільш відомих праць вітчизняних вчених, роботи яких присвячені розробці напряму проблем становлення та розвитку системи публічного управління в Україні, необхідно назвати роботи: В. Бакуменка [15], О. Лазора [16], В. Мартиненка [17], О. Оболенського [18; 19; 20; 21], С. Серьогіна [22], В. Тертичка [23], Ю. Шарова [24] та ін. В їх роботах розглядаються різні аспекти публічного управління, зокрема: передумови формування нового публічного управління (О. Оболенський); теорія та практика менеджменту в публічному управлінні (В. Мартиненко, Ю Шаров); проблеми та перспективи кадрової політики на публічній службі (О. Лазор); соціальне проектування в публічному управлінні (С. Серьогін).

Теоретико-методологічні й прикладні положення транскордонного співробітництва досліджували такі вітчизняні та зарубіжні вчені, як Ю. Барський, П. Бєлєнький, В. Будкін, Б. Буркінський, В. Гоблик, М. Долішній, А. Вавринюк, П. Ван-Рун, Л. Давиденко, І. Журба, В. Зеліч, В. Кравців, В. Лажнік, М. Лендєл, А. Литвинюк, П. Луцишин, Ю. Макогон, С. Максименко, Мікула, О. Мілашовська, В. Павлов, Н. Павліха, С. Писаренко, Д. Стеченко, Студеніков, Р. Федан, І. Цимбалюк, А. Ярош й ін. Проблематику розвитку міських поселень розглядали науковці О. Безлюбченко, О. Бойко-Бойчук, А. Доценко, М. Дьомін, Р. Гуляк, О. Завальний, Г. Заваріка, В. Загородній, О. Карий, В. Кравченко, І. Маєргойз, К. Паливода, Л. Петрук, В. Прибиткова, Ю. Пітюренко, Б. Хорев. [1, 5]

Проблемі вивчення транскордонного співробітництва та його публічного управління присвячені роботи таких вітчизняних і зарубіжних вчених: Артьомов І., Борщевський В., Варналій З., Васильців Т., Внукова Н., Гайтан В., Головка А., Кіш Є., Ліньков М., Мікула Н., Мірус О., Проноза П., Соболь І., Химинець В., Berzi M., Borowicz A., Bufon M., Capello R., Caragliu A., Chilla T., Darr D., Fratesi U., Lambracht M., Lansink A.O., Markelj V., Nagy I., Nelles J., Neuberger S., Pachocka M., Perkmann M., Saatkamp Н., Lambracht M., Vovenda A., Walther O. та ін.

Мета статті. Публічне управління транскордонним співробітництвом є вагомою складовою державної політики, що має вплив на особливості соціально-політичних зв'язків як на макро-, так і на мікрорівні, соціально- економічних, соціально-культурних зв'язків. Відповідно, це зумовило суттєву тематику та проблематику даного напрямку дослідження, враховуючи особливі виклики на сучасному етапі як на рівні окремих регіонів, так і держави в цілому.

Євроінтеграційний рух України, що активізувався з 2022 р. в світлі російської збройної агресії, зумовлює формування нової державної політики щодо інтеграції з ЄС та транскордонного співробітництва на перехідному етапі. В результаті, це обумовлює важливість пошуку, створення, розвитку нових форм транскордонного співробітництва як ключової складової спектру державних політик як на регіональному, так і національному рівнях. Виходячи з цього, особливої актуальності даний рух набуває для західних регіонів України, які більш глибоко задіяні в даний процес в силу, по-перше, свого географічного розташування, по-друге, сталих соціально-економічних, соціально-культурних, гуманітарних зв'язків з країнами регіону Центральної Європи.

Даний напрям дослідження також зумовлює потребу в розробці низки науково-практичних документів, які знаходяться в площині покращення нормативно-правової та регуляторної бази, розробки інноваційних підходів для максимально ефективного управління за допомогою таких інструментів як кластери, індустріальні зони та парки, партнерство тощо. Виходячи з вищезазначеного, роль транскордонної співробітництва та удосконалення його публічного управління, в контексті розбудови України як сучасної демократії та розвиненої економіки, буде ключовою, особливо в контексті євроінтеграційного руху держави.

Мета дослідження полягає в обґрунтуванні теоретичних засад та науково-практичних рекомендацій щодо напрямів модернізації механізмів публічного управління транскордонним співробітництвом, формування прикладних рекомендацій з удосконалення механізмів публічного управління транскордонним співробітництвом для західних регіонів України в післявоєнний період.

Виклад основного матеріалу

Євроінтеграція є одним із ключових зовнішньо-економічних пріоритетів України впродовж тривалого часу. В останні роки зросла актуальність цього напряму та очевидною стала необхідність отримання доступу до європейських ринків товарів, послуг, робочої сили та капіталу. Військові дії на Сході стали поштовхом для шляхів зміцнення політичної позиції України й збереження її суверенітету, а це залежить значною мірою від економічного складника. Здійснюються реформування задля адаптації до вимог ЄС та подальшого вступу України в євроінтеграційні структури. Сучасні тенденції міжнародних економічних відносин приводять до поглиблення зв'язків між країнами і відображаються в об'єднанні спільних зусиль для досягнення їх сталого просторового розвитку. У міжнародних економічних відносинах співробітництво є проявом інтеграційних процесів. Загальновідомо, що ефективність функціонування інтеграційних об'єднань повною мірою залежить від реалізації співробітництва окремих елементів об'єднання. [1, 8]

Стан і динаміка євроінтеграційного поступу України свідчать, що транскордонне співробітництво в державі стає одним із важливих напрямів реалізації інтеграційної стратегії на регіональному рівні і посідає провідне місце у процесі формування і становлення нової системи взаємовідносин із сусідніми державами в умовах формування і функціонування українсько- євросоюзівського комплексу прикордонної співпраці.

Така система нових взаємовідносин вимагає від України адаптації законодавства до вимог Євросоюзу і його зміни відповідно до нових геополітичних реалій. В першу чергу це врахування базового положення про те, що наша держава взаємодіє по кордонах не просто із одним із сусідів, коли діє двостороння договірна нормативно- правова основа взаємовідносин, а із сусідньою державою-членом Євросоюзу, що вимагає відпрацювання нового блоку нормативного забезпечення взаємин з урахуванням нормативних положень не лише одного нашого сусіда, а всього євросоюзівського об'єднання. Саме це положення і є основним критерієм для внесення відповідних змін у законодавство України, які б регулювали і узгоджували транскордонне співробітництво України в нових умовах.

Відповідно до Закону України «Про транскордонне співробітництво» [2] поняття «транскордонне співробітництво» визначено як спільні дії, спрямовані на встановлення і поглиблення економічних, соціальних, науково- технічних, екологічних, культурних та інших відносин між територіальними громадами, їх представницькими органами, місцевими органами виконавчої влади України та територіальними громадами, відповідними органами влади інших держав у межах компетенції, визначеної їх національним законодавством.

Суб'єктами транскордонного співробітництва за статтею 1 Закону [2], є: територіальні громади; представницькі органи місцевого самоврядування; об'єднання органів місцевого самоврядування; місцеві органи виконавчої влади України, що взаємодіють із територіальними громадами; органи влади сусідніх держав.

Розглянемо декілька визначень поняття «аксіологія».

Отже, філософський словник [3] дає таке тлумачення: аксіологія (від греч. axios - цінність і logos - слово, поняття) - вчення про цінності, філософська теорія загальнозначущих принципів, що визначають спрямованість людської діяльності та мотивацію людських вчинків.

Аксіологія вельми різноманітна сфера, яка охоплює низку філософських дисциплін: естетику та етику, всі релігійні доктрини, а також гуманітарні науки і мистецтво.

В післявоєнний період вкрай необхідним стане проведення ефективної та виваженої політики щодо модернізації публічного управління, модернізації механізмів публічного управління, насамперед, транскордоного співробтництва. Сама по собі модернізація - це перехід від традиційного до міського й індустріального, у перекладі з англійського означає «осучаснення» та передбачає впровадження в суспільство ознак сучасності. Термін модернізація описує велику кількість одночасних змін у різних сферах соціуму.

Необхідність осмислення нинішнього стану українського суспільства спонукає українських вчених до розгляду окремих аспектів теорії модернізації та застосування її методологічного арсеналу з метою досягнення різних феноменів. існують різні тлумачення модернізації. Одні дослідники розглядають модернізацію як перехід від традиційного суспільства до сучасного; інші вважають модернізацією будь-яке динамічне, свідомо регульоване і якісне покращання в економічній та політичній сферах; інші - розрізняють два модернізаційні переходи: від аграрного до індустріального суспільства і від традиційного до сучасного; ще інші - вважають модернізацію єдиним процесом, який, почавшись чи то революцією у Нідерландах 1580 р., чи то англійською революцією 1642 р., чи навіть французькою революцією 1789 р., досі ще не завершився; дехто - пропонує розглядати модернізаційний процес у кожній країні окремо [4]. Порівняння процесів модернізації Польщі та України здійснила Г.Зеленько [5].

Згідно з сучасними теоріями модернізації, розвинутою може вважатися та країна, яка має значний рівень індустріалізації, стабільний економічний розвиток, віру суспільства в силу раціонального наукового знання, як основу прогресу, високий рівень та якість життя, розвинуті політичні структури, вагому частку середнього класу у структурі населення. Суспільства, які не відповідають цим критеріям, належать або до «традиційних», або до «перехідних» [6].

Трансформації структури суспільства та процесів його розвитку обумовлюють необхідність постійної модернізації держави до вимог суспільної системи. При цьому під модернізацією слід розуміти деяку систему змін, що приводить державу у відповідність з наявними у сучасному світі досягненнями державного будівництва, тенденціями розвитку державності, а також з потребами, особливостями і досягненнями національного розвитку [7].

Модернізації держави притаманний комплексний характер, вона містить такі органічно взаємопов'язані складові: модернізація політичної системи; модернізація державної ідеології; модернізація політики; модернізація системи цінностей держави; модернізація державного управління. У процесі модернізації держава повинна набути властивостей системи, здатної до саморозвитку, постійного відновлення своїх механізмів, приведення їх у відповідність до вимог часу [8].

У сучасних умовах виокремлюють поняття «публічне управління». Воно зорієнтоване на реалізацію публічних (загальних) інтересів і включає такі складові, як: державне управління (суб'єктом є органи державної влади) і громадське управління (суб'єктом є громадські інституції). Як елементи публічного управління державне і громадське управління взаємодіють, взаємодоповнюють одне одного, виходячи з єдності публічних інтересів та доцільності узгодження управлінського впливу з метою посилення його дієвості. У системі публічного управління визначальну роль відіграє державне управління, яке здійснює управлінський вплив на всі сфери суспільного життя. Водночас в умовах розгортання демократичних перетворень, зростає активність і громадських структур в управлінні не тільки громадськими, а й державними справами, у вирішенні суспільних проблем [8, 34].

У своїй праці О. Оболенський наголошував на необхідності наукового обґрунтування засад публічного управління в умовах становлення України, як повноцінного конкурентоспроможного партнера у світовому цивілізаційному просторі та наводить таке визначення:

Публічне управління - це управління, що здійснюється на основі волевиявлення громади (колективу людей) та реалізується суб'єктами, визначеними громадою, для задоволення потреб і досягнення цілей громади як об'єкту управління. Задоволення потреб і досягнення цілей громади фактично означає функціонування та розвиток колективу людей. Наукове формулювання категорії «публічне управління» включає уточнення певних наукових понять, а саме:

Публічне управління - здійснення сукупності раціональних (тобто запрограмованих і виокремлених за певними ознаками із можливих з урахуванням стану зовнішнього середовища) впливів на функціонування та розвиток колективу людей на основі програми управління та інформації про поведінку та стан об'єкта управління, спрямованих на підтримку, поліпшення та розвиток об'єкту управління для досягнення наперед визначеної сукупності цілей. [18, 3-10].

Головною особливістю публічного управління є вихід управлінської діяльності за межі уряду, тобто скорочення управлінських функцій державних органів і передача значної їх частини від уряду іншим суб'єктам суспільства: неурядовим структурам, приватному сектору, інституціям громадянського суспільства. При цьому змінюється стиль управлінської діяльності, - замість розпорядчих дій урядових структур згори йде їх координація та реалізація у взаємодії з неурядовими структурами, громадськими організаціями, приватним сектором у форматі публічно-приватного партнерства по горизонталі та за мережевим принципом. Метою публічного управління є підвищення керованості, ефективності та результативності управління суспільними справами, що досягається завдяки залученню усіх наявних зацікавлених сторін (стейкхолдерів) [25, 5].

Головною складовою системи публічного управління є механізми. У вітчизняній науковій літературі існують різні трактування терміну «механізмів управління», «механізм держави», «державний механізм».

Г. Атаманчук стверджує, що механізм управління - це складова частина системи управління, що забезпечує вплив на фактори, від стану яких залежить результат діяльності управлінського об'єкта. Механізм державного управління, на його думку, це складна система державних органів, організованих відповідно до визначених принципів для здійснення завдань державного управління; це інструмент реалізації виконавчої влади держави. Механізм формування та реалізації державного управління - це сукупність і логічний взаємозв'язок соціальних елементів, процесів та закономірностей, через які суб'єкт державного управління «схоплює» потреби, інтереси і цілі суспільства в управляючих впливах, закріплює їх у своїх управлінських рішеннях та діях і практично втілює в життя, зважаючи на державну владу [26].

Існує узагальнене визначення, наведене О. Оболенським, що «Механізм сучасної держави - це просякнута єдиними, законодавчо закріпленими принципами, заснована на розподілі влади і наявності необхідних матеріальних придатків система органів державної влади та місцевого самоврядування, яка здійснює завдання і функції держави або забезпечує їх здійснення [20].

Р.Р. Ларіна, А.В. Владзимирський, О.В. Балуєва зазначають, що механізм управління є складовою, але найактивнішою частиною системи управління, яка забезпечує дію на чинники, від стану яких залежить результат діяльності керованого об'єкту. На їх погляд, механізм управління є достатньо складною категорією управління і включає такі елементи: цілі управління; критерії управління - кількісний аналог цілей управління; фактори управління - елементи об'єкту управління і їх зв'язку, на які здійснюється дія на користь досягнення поставлених цілей; методи дії на чинники управління; ресурси управління - матеріальні і фінансові ресурси, соціальний і організаційний потенціали, при використовуванні яких реалізується вибраний метод управління і забезпечується досягнення поставленої мети [27].

Аналіз літератури [8; 18; 26] стосовно поняття «механізм публічного управління», «механізм державного управління» показує, що базовим елементом цих термінів є поняття самого механізму, які є різними за призначенням, конструкцією, а механізм управління є складною управлінською категорією. Класифікація механізмів державного управління включає поділ механізмів за функціональним призначенням та за суб'єктом управління.

В.Д. Бакуменко, В.М. Князєв та інші автори «Словника-довідника з державного управління» зазначають, що механізм державного управління - це практичні заходи, засоби, важелі, стимули, за допомогою яких органи державної влади впливають на суспільство, виробництво, будь-яку соціальну систему з метою досягнення поставлених цілей. Схема реального механізму державного управління містить цілі, рішення, впливи, дії, результати. Комплексний механізм державного управління вони визначають як систему політичних, економічних, соціальних, організаційних і правових засобів цілеспрямованого впливу органів державного управління [15].

О.Б. Коротич у складі державних механізмів управління виділяє конкретні державні механізми управління, механізми здійснення процесу державного управління, а також механізми формування та взаємодії складових систем державного управління. На її думку, конкретні механізми управління (зокрема державного) - це певне знаряддя для здійснення цілеспрямованих перетворень; це сукупність способів, методів, важелів через які суб'єкт управління впливає на об'єкт управління для досягнення певної мети. Кожний конкретний механізм управління - це, насамперед, сукупність взаємопов'язаних методів управління, через використання яких здійснюється практичний вплив держави на суспільну життєдіяльність людей для забезпечення досягнення конкретної мети, що сприятиме розвитку країни в обраному стратегічному напрямку із додержанням низки визначальних принципів [28].

М.В. Васильєва в складі механізму державного управління виокремлює: механізм реалізації загальних і інших принципів управління, механізми планування, організації, мотивації, координації, розпорядництва, обліку, аналізу і контролю, які використовують економічні, організаційно- адміністративні, соціальні та інші методи управління [29].

М.І. Круглов трактуючи механізм державного управління як сукупність економічних, мотиваційних, організаційних і правових засобів цілеспрямованого виливу суб'єктів державного управління на діяльність об'єктів, що забезпечує узгодження інтересів учасників державного управління, які взаємодіють, вважає, що оскільки фактори державного управління можуть мати економічну, соціальну, організаційну, політичну і правову природу, то комплексний механізм державного управління повинен являти собою систему економічних, мотиваційних, організаційних, політичних і правових механізмів.

Аналогічної думки дотримується О.В. Федорчак, наводячи класифікацію механізмів державного управління, яка включає поділ механізмів державного управління за функціональним призначенням на: економічні, мотиваційні, організаційні, політичні та правові механізми державного управління. Крім того, він здійснює поділ механізмів державного управління за суб'єктами управління: механізми управління, які використовуються органом законодавчої влади, Президентом, органами виконавчої влади, органами судової влади та органами місцевого самоврядування.

Термін «механізм» досить часто використовується в різних сферах життєдіяльності. Це і «механізми державного управління», «механізми державного регулювання», «механізми реалізації державної політики», «організаційно-економічні механізми», «соціальні механізми», «правові механізми», «політичні механізми», «мотиваційні механізми», «ринкові механізми», «антикризові механізми», а також механізми, які стосуються конкретних сфер життєдіяльності (фінансово-кредитний механізм, валютний, механізм державного управління агропромислового комплексу, механізм державного управління зовнішньоекономічної діяльності, механізми регіонального публічного управління в галузях економіки, механізми публічного управління). Враховуючи це, не можна не погодитись з висловлюванням французького вченого Анрі Кульмана, який наголошував на існуванні величезного числа механізмів, що, на його думку, являють собою систему елементів (цілей, функцій, методів, організаційної структури і суб'єктів) та об'єктів управління, в якій відбувається цілеспрямоване перетворення впливу елементів управління на необхідний стан або реакцію об'єктів управління, що має вхідні посилки і результуючу реакцію.

У науковій літературі терміни «механізм управління», «механізми публічного управління» є широко вживаним, але зміст і структуру різні науковці і практики трактують по-різному. Концептуальні засади висвітлено в працях В. Авер'янова [30; 31], В. Бакуменка [32; 33; 34], О. Оболенського [18; 19; 20, 21], В. Рубцова [35], Сурміна Ю.П. [36].

Механізм публічного управління є складним, його елементи удосконалюються, виходячи з потреб часу. Так, зміни та удосконалення можуть стосуватися: суб'єктів та об'єктів публічного управління в напрямі поширення їх кола, набуття публічним управлінням характеристик солідарного суспільства; принципів - перехід від ієрархічних та адміністративних принципів до партисипативних, що передбачають побудову публічного управління на засадах представництва цінностей - перехід до солідарних, державних, особистісних цінностей; технологій - поява технологій контракту, погоджень, взаємодій, публічності тощо; моделей - еволюція від Old Public Management до Good Governance. Таким чином, концептуальна схема механізму публічного управління має включати всі елементи, безпосередньо механізм має ураховувати вплив чинників зовнішнього (глобалізаційний, національний, регіональний впливи) та внутрішнього (етапи становлення державного управління та публічного адміністрування) середовища, базуватися на принципах солідаризації громадянського суспільства. Солідарне суспільство передбачає побудову законодавства на принципі солідаризації; фінансів, що визначається наявністю солідарних фондів (загальнообов'язкового, державного, соціального страхування) та публічних накопичувальних фондів. Формування солідарного суспільства відбувається на концептуальних засадах, має власні закони, що створюють основу методологічного підґрунтя, та презентується механізмом публічного управління.

Залежно від характеру проблем, що виникають, та способів їх розв'язання із застосуванням конкретного механізму публічного управління, процес може бути складним (комплексним) і включати в себе декілька самостійних механізмів: економічний; політичний; мотиваційний; структурний; правовий; комунікаційний.

У сучасних умовах транскордонне співробітництво регіонів України виступає сприятливим чинником поглиблення процесів європейської інтеграції та засобом реалізації євроінтеграційних орієнтирів країни. В умовах реалізації Угоди про асоціацію з Європейським Союзом, коли державна стратегія транскордонного співробітництва характеризується фрагментарністю й недостатньою скоординованістю, потребують розробки та реалізації напрями вдосконалення транскордонного співробітництва. Відтак проблеми активізації транскордонного співробітництва актуальні як у теоретичному, так і в практичному аспектах. Досліджено напрацювання Павліхи Н.В. та її монографія «Активізація транскордонного співробітництва міських поселень». У монографії розкрито концептуальні засади активізації транскордонного співробітництва. Розвинуто методичні підходи до оцінки транскордонного співробітництва територіальних громад. Удосконалено концептуальні засади активізації транскордонного співробітництва. Обґрунтовано місце та значення територіальних громад як центрів активізації транскордонного співробітництва. Проведено аналіз передумов активізації транскордонного співробітництва в Україні та діагностику транскордонного співробітництва територіальних громад у регіоні. Обґрунтовано стратегічні напрями та удосконалено організаційно-економічний механізм активізації транскордонного співробітництва територіальних громад. Монографія характеризується значною теоретичною цінністю, оскільки ґрунтовно відображає концептуальні засади, обґрунтування необхідності та розробку напрямів активізації транскордонного співробітництва територіальних громад у контексті поглиблення євроінтеграційних процесів України [1].

Досліджено основні проблеми управління ендогенним потенціалом розвитку областей Західного регіону України в умовах воєнного стану. Акцентовано на нових викликах для місцевої влади, спричинених інституційними трансформаціями та значною кількістю внутрішньо переміщених осіб, а також релакованих підприємств з інших регіонів держави, зокрема із зони бойових дій. Наголошено на тих основних перевагах, які відкриваються перед областями Західного регіону України з огляду на перспективу подальшого поглиблення євроінтеграційних процесів, зокрема в контексті адаптації України до інституційних стандартів ЄС. Виокремлено пріоритетні напрями очікуваних інституційних змін, пов'язаних із підвищенням ефективності використання ендогенного потенціалу розвитку Західного регіону України. Сформульовано пропозиції для органів державної влади та місцевого самоврядування щодо реалізації низки управлінських заходів, спрямованих на підвищення ефективності використання ендогенного потенціалу розвитку Західного регіону України в умовах воєнного стану. Обґрунтовано потребу в посиленні адміністративної та фінансової спроможності органів місцевого самоврядування регіону, активізації транскордонного співробітництва, стимулювання розвитку підприємництва, поліпшення інвестиційного клімату та модернізації місцевої інфраструктури [37].

Висновки

1. Транскордонне співробітництво позитивно впливає на розвиток як країн у цілому, так і їх окремих територіальних утворень, і тому воно є потужним фактором поступу України на шляху до європейської інтеграції. Світовий досвід переконує, що практична реалізація заходів такого співробітництва значно підсилює потенціал його сторін і учасників, зменшує регіональні диспропорції, сприяє ефективному розв'язанню комплексних проблем, притаманних сусіднім країнам. Ідея транскордонного співробітництва повною мірою відповідає європейській та національній регіональним політикам, які спрямовані на підтримку соціально-економічного розвитку, зміцнення інфраструктури, становлення конкурентоспроможності регіонів, підвищення рівня людського капіталу та якості життя населення.

2. Ми можемо зробити узагальнення різних підходів та науковців щодо публічного управління, механізмів публічного управління, транскордонного співробітництва та вважаємо, що дослідження та розкриття сутності понять, всебічного дослідження цих процесів авторами позитивно вплине на подальший процес модернізації механізмів публіного управління транскордонним співробітництвом. Незважаючи на широке коло ґрунтовних наукових розвідок, слід відзначити, що дослідження механізмів публічного управління транскордонним співробітництвом ще не отримало системного характеру. Потребують осмислення теоретичні і практичні аспекти публічного управління транскордонного співробітництва в післявоєнний період для західних регіонів України.

3. Потребують подальшого наукового обгрунтування положення щодо модернізації механізмів публічного управління транскордонним співробітництвом для західних регіонів України в повоєнний період (організаційний, економічний, праовий).

4. Наразі ситуація змінилася для України та ми можемо зробити висновок, що розвиток транскордонної, а також міжрегіональної співпраці на західному кордоні України доречно розглядати як один із рушіїв імплементації Угоди про асоціацію України з ЄС та її практичної реалізації. Така співпраця сприятиме посиленню позитивного ефекту від євроінтеграції та розширенню кола її стейкхолдерів. Необхідно змінити існуючий підхід до сприйняття ТКС виключно як джерела залучення коштів. На противагу має бути впроваджений новий підхід, що передбачатиме сприйняття інструментів ТКС у контексті взаємно скоординованого співробітництва регіонів України та ЄС.

Література

державне управління транскордонне співробітництво

1. Павліха Н.В. Активізація транскордонного співробітництва міських поселень: монографія. Луцьк. 2019. - 212 с.

2. Про транскордонне співробітництво : Закон України від 29.06.2004 р. № 1906-IV. URL: https:// zakon.rada.gov.ua/laws/show/280/97-%D0%B2%D1%80.

3. Філософський енциклопедичний словник. Режим доступу: URL: https://slovnyk.me/ dict/fes

4. Михальченко М. І., Горєлов М. Є., Дергачов О. П. та ін. Політичні зміни в Україні в контексті трансформаційної і модернізаційної парадигм: порівняльний аналіз. Сучасна українська політика: Аналітичні доповіді Ін-ту політич. і етнонац. дослід. ім. І. Ф. Кураса НАН України. К. 2008. С. 7-88.

5. Зеленько Г.І. Україна і Польща: моделі політичної модернізації: автореф. дис. канд. політ. наук. Київ, 2001.

6. Городяненко В. Г. Соціологія: підручник. Київ, 2003.

7. Сурмін Ю. Необхідність, характер та зміст модернізації Української держави. Вісник НАДУ. 2008. № 2. С. 12.

8. Мельник А.Ф., Оболенський О.Ю., Васіна А.Ю. Державне управління. Київ: Знання. 2009. 582 с.

9. Євтушенко О.Н., Андріяш В.І. Державне управління (Основи теорії державного управління. Миколаїв. 2013. 268 с.

10. Lasswell H.D., McDougal M.S., Miller J.C. The Interpretation of international agreements and world public order: Principles of content and procedure. Dordrecht; Boston. 1994. 456 р.

11. Simon Herbert A. Administrative Behavior: a Study of Decision-Making Processes in Administrative Organizations (4th ed.). New York: Free Press, 1997.

12. March J., Richard M. Cyert. ABehavioral Theory of the Firm. Second edition. Wiley- Blackwell, 1992. 268 p.

13. Ковбасюк Ю. В., Романюк С. А., Оболенський О. Ю. Публічне управління: шляхи розвитку. Матеріали наук.-практ. конф. заміжнар. участю (Київ, 26листоп. 2014р): у 2 т. Київ. 2014. Т. 1. 150 с.

14. Хейвуд Э. Политология. Москва. 2005. 544 с.

15. Бакуменко В.Д., Князев В.М. Словник-довідник з державного управління. К. 2002. 228 с.

16. Лазор О.Д., Лазор О.Я., Лазар І.Г. Основи державного управління та місцевого самоврядування. Київ: Дакор, 2007. 312 с.

17. Мартиненко В.М. Інноваційна стратегія демократичного розвитку України: від місцевої демократії до демократичної держави: монографія. Харків: Константа, 2004. 225 с.

18. Оболенський О.Ю. Публічне управління: цивілізаційний тренд, наукова теорія і напрям освіти. Публічне управління: шляхи розвитку : матеріали наук.-практ. конф. за міжнар. Участю. Київ, 26 листоп. 2014р. Київ: НАДУ, 2014. Т.1. 150 с. С. 3 - 10.

19. Оболенський О.Ю., С. Лукін. Публічне управління: публічна сфера, публічне право, і публічна політика - співвідношення понять. Державне управління та місцеве самоврядування. 2013. Вип 2 (17).

20. Оболенський О.Ю. Публічне управління та адміністрування як міждисциплінарні напрями науки і освіти. Публічне управління та адміністрування: розвиток і впровадження: матеріали наук.- практ. конф. мол. учених за міжнар. участю, Київ, 17 листопада 2016 р. Київ, 2016. 340 с.

21. Оболенський О.Ю. Провісники нового публічного управління. Розвиток публічного адмініст рування на засадах менедж мент у: європейський конт екст : мат еріали наук.-практ . конф., Дніпропетровськ, 15-16 травня 2009 р. Д. 2009. С. 3-8.

22. Серьогін С.М. державний службовець у відносинах між владою і суспільством. Д. 2003. 456 с.

23. Тертичка В. Державна політика: аналіз та здійснення в Україні. Київ. 2002. 750 с.

24. Шаров Ю.П. Методологічні засади стратегічного планування в муніципальному менеджменті: дис. доктора наук з державного управління: 25.00.04. Д., 2002. 389 с.

25. Гусєв В.О. Парадигма інституціально-системного підходу в галузі знань «Публічне управління та адміністрування». Інституціоналізація публічного управління в Україні в умовах євроінтеграційних та глобалізаційних викликів : матеріали щоріч. Всеукр. наук.-практ. конф. за міжнар. участю, Київ, 24 трав. 2019 р. : у 5 т. Київ. 2019. Т. 4. 96 с.

26. Атаманчук Г. В. Управление в жизнедеятельности людей (очерки проблем). Москва. 2008. 400 с.

27. Ларіна Р.Р., Владзимирський А.В., Балуєва О.В. Державний механізм забезпечення інформатизації системи охорони здоров'я. Донецьк. 2008. 252 с.

28. Коротич О.Б. Державне управління регіональним розвитком країни: теоретико- методологічні засади. Державне будівництво. 2010. № 1. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/ DeBu_2010_1_4 (дата звернення 05.08.2023).

29. Васильєва М.В., Vasilyeva M.R. Visual research and the problem of the visual object. Advances in Social Science, Education and Humanities Research. 2019. Vol. 333. P. 656-660. URL: https://www.atlantis-press.com/proceedings/hssnpp-19/125913476 (дата звернення 22.08.2023).

30. Авер'янов В., Андрійко О. Дискусійні питання законодавчого регулювання державної служби в Україні. Вісник державної служби України. 2005. № 3.

31. Авер'янов В. Ще раз про зміст і співвідношення понять «державне управління» і «виконавча влада»: полемічні нотатки. Право України. 2004. № 5. С. 113-116.

32. Бакуменко В.Д. Статті до базового підручника з державного управління. Збірник вибраних наукових праць. Ч.4. Київ. 2016. 265 с.

33. Бакуменко В.Д., Надолішній П.І. Теоретичні та організаційні засади державного управління. Київ. 2003. 210 с.

34. Бакуменко В. Д., Бондар І.С., Горник В. Г., Шпачук В. В. Особливості публічного управління та адміністрування. Київ : КНУКіМ, 2016. 167 с.

35. Рубцов В.П., Перинська Н.І. Державне управління та державні установи Київ. 2008. 439 с.

36. Сурмін Ю.П. Методологія галузі науки «Державне управління». Київ. 2012. 372 с.

37. Борщевський В. В., Засадко В. В., Матвеев Є. Е. Західний регіон України в умовах воєнного стану: управління ендогенним потенціалом розвитку в контексті адаптації до інституційних стандартів ЄС. Соціально-економічні проблеми сучасного періоду України: зб. наук. пр. 2022. Вип. 2(154). С. 3-8.

References

1. Pavlikha N. A. (2019) Тгапзкогйопподйо spivrobitnyctva misjkykh poselenj: monoghrafija [Activation of cross-border cooperation of urban settlements]. Lucjk S.212

2. Pro transkordonne spivrobitnyctvo [About cross-border cooperation]. Zakon Ukrajiny vid 29.06.2004 r. 1906-IV.. URL: https:// zakon.rada.gov.ua/laws/show/280/97-%D0%B2%D1%80.

3. Filosofsjkyj encyklopedychnyj slovnyk [Philosophical encyclopedic dictionary]. URL: https://slovnyk.me/dict/fes

4. Mykhaljchenko M. I., Ghoijelov M. Je., Derghachov O. P.(2008). Politychni zminy v Ukrajini v konteksti transformacijnoji i modernizacijnoji paradyghm: porivnjaljnyj analiz [Political changes in Ukraine in the context of transformational and modernization paradigms: a comparative analysis]. Suchasna ukrajinsjka polityka: Analitychni dopovidi In-tu politych. i etnonac. doslid. im. I. F. Kurasa NAN Ukrajiny - Modern Ukrainian politics: Analytical reports of the Institute of Politics. and ethnonational experiment. named after I. F. Kuras NAS of Ukraine. K. S. 7-88.

5. Zelenjko Gh.I. (2001). Ukrajina i Poljshha: modeli politychnoji modernizaciji: avtoref. dys. kand. polit. nauk. [Ukraine and Poland: models of political modernization Ukraine and Poland: models of political modernization]. K.

6. Ghorodjanenko V. Gh. (2003). Sociologhija [Sociology]. K.

7. Surmin Ju. (2008). Neobkhidnistj, kharakter ta zmist modernizaciji Ukrajinsjkoji derzhavy [The necessity, nature and content of the modernization of the Ukrainian state]. Visnyk NADU - Bulletin of NADU. 2. S. 12.

8. A.F. Meljnyk, O.Ju. Obolensjkyj (2009). Derzhavne upravlinnja [Activation of crossborder cooperation of urban settlements]. K. 582 s.

9. Jevtushenko O.N., Andrijash V.I. (2013). Derzhavne upravlinnja (Osnovy teoriji derzhavnogho upravlinnja) [Public administration (Fundamentals of the theory of public administration]. M. 268 s.

10. Lasswell H.D., McDougal M.S., Miller J.C. (1994). The Interpretation of international agreements and world public order: Principles of content and procedure. 456 s.

11. Simon Herbert A. (1997). Administrative Behavior: a Study of Decision-Making Processes in Administrative Organizations. (4th ed.). New York.

12. March J., Richard M. Cyert. ABehavioral (1992). Theory of the Firm. Second edition. 268 p.

13. Ju. V. Kovbasjuk, S. A. Romanjuk, O. Ju. Obolensjkiy. (2014). Publichne upravlinnja: shljakhy rozvytku [Public administration: ways of development]. materialy nauk.-prakt. konf. za mizhnar. Uchastjuv - Scientific and practical materials. conf, for international participation. (Kyjiv, 26 lystop. 2014 r.). T. 1. 150 s.

14. Khejvud Э. (2005). Polytologhyja [Political science]. M. 544 s.

15. Bakumenko V.D., Knjazjev V.M. (2002). Slovnyk-dovidnyk z derzhavnogho upravlinnja [Dictionary-handbook on public administration]. Kyjiv. 228 s.

16. Lazor O.D., Lazor O.Ja., Lazar I.Gh. (2007). Osnovy derzhavnogho upravlinnja ta miscevogho samovijaduvannja [Basics of state administration and local self-government]. Kyjiv. 312 s.

17. Martynenko V.M. (2004). Innovacijna strateghija demokratychnogho rozvytku Ukrajiny: vid miscevoji demokratiji do demokratychnoji derzhavy [Innovative strategy of democratic development of Ukraine: from local democracy to a democratic state]. Kharkiv. 225 s.

18. Obolensjkyj O.Ju. (2014). Publichne upravlinnja: cyvilizacijnyj trend, naukova teorija i naprjam osvity [Public administration: civilizational trend, scientific theory and direction of education]. Publichne upravlinnja: shljakhy rozvytku : materialy nauk.-prakt. konf. za mizhnar. Uchastju - Public administration: ways of development: scientific and practical materials. conf, for international Participation. Kyjiv, 26 lystop. 2014r. T.1. 150 s.

19. Obolensjkyj O.Ju., S. Lukin. (2013). Publichne upravlinnja: publichna sfera, publichne pravo, i publichna polityka - spivvidnoshennja ponjatj [Public administration: public sphere, public law, and public policy - the relationship of concepts]. Derzhavne upravlinnja ta misceve samovrjaduvannja - State administration and local self-government. Vyp 2 (17).

20. Obolensjkyj O.Ju. (2016). Publichne upravlinnja ta administruvannja jak mizhdyscyplinarni naprjamy nauky i osvity [Public management and administration as interdisciplinary areas of science and education]. Publichne upravlinnja ta administruvannja: rozvytok i vprovadzhennja : materialy nauk.- prakt. konf. mol. uchenykh za mizhnar. Uchastju - Public management and administration: development and implementation: scientific and practical materials. conf. minor scientists for international participation. Kyjiv, 17 lystopada 2016 r. Kyjiv. 340 s.

21. Obolensjkyj O.Ju. (2009). Provisnyky novogho publichnogho upravlinnja [Harbingers of the new public administration]. Rozvytok publichnogho administruvannja na zasadakh menedzhmentu: jevropejsjkyj kontekst materialy nauk.-prakt. konf., Dnipropetrovsjk, 15-16 travnja 2009 r. - Development of public administration on the basis of management: European context: materials of science and practice. conference, Dnipropetrovsk, May 15-16, 2009. D. S. 3-8.

22. Serjoghin S.M. (2003). Derzhavnyj sluzhbovecj u vidnosynakh mizh vladoju i suspiljstvom [Civil servant in relations between the government and society]. D. 456 s.

23. Tertychka V. (2002). Derzhavna polityka: analiz ta zdijsnennja v Ukrajini [State policy: analysis and implementation in Ukraine]. Kyjiv. 750 s.

24. Sharov Ju.P. (2002). Metodologhichni zasady strateghichnogho planuvannja v municypaljnomu menedzhmenti dys. doktora nauk z derzhavnogho upravlinnja: 25.00.04. [Methodological principles of strategic planning in municipal management: thesis. doctor of sciences in public administration: 25.00.04.]. D. 389 s.

25. Ghusjev V.O. (2019). Paradyghma instytucialjno-systemnogho pidkhodu v ghaluzi znanj «Publichne upravlinnja ta administruvannja» [The paradigm of the institutional and systemic approach in the field of knowledge "Public management and administration"]. Instytucionalizacija publichnogho upravlinnja v Ukrajini v umovakh jevrointeghracijnykh ta ghlobalizacijnykh vyklykiv materialy shhorich. Vseukr. nauk.-prakt. konf. za mizhnar. Uchastju - Institutionalization of public administration in Ukraine under the conditions of European integration and globalization challenges: materials every year. All-Ukrainian science and practice conf. for international participation. Kyjiv. T. 4. 96 s.