Практика притягнення до кримінальної відповідальності за насильницьке зникнення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Практика притягнення до кримінальної відповідальності за насильницьке зникнення

Політова Анна Сергіївна кандидат юридичних наук,

доцент кафедри права, Маріупольський державний університет

Анотація

Стаття присвячена актуальній проблемі - практиці притягнення до кримінальної відповідальності за насильницьке зникнення. Метою статті є визначення особливостей кримінальної відповідальності за насильницьке зникнення та розробка шляхів підвищення ефективності боротьби з цим явищем.

Автором відмічено, що насильницьке зникнення є серйозним порушенням прав людини та міжнародного права. Міжнародне право визнає його злочином проти людяності, і ті, хто причетні до таких дій, можуть бути притягнуті до відповідальності перед міжнародними судами та трибуналами. Аналіз існуючих у національному законодавстві та міжнародному праві визначень «насильницького зникнення» дозволило виділити спільні ознаки: по-перше, арешт, затримання або викрадення осіб (позбавлення волі в будь- якій іншій формі); по-друге, вчинення цих діянь представником влади (державою чи політичною організацією або з їхнього дозволу); по-третє, приховування даних про долю чи місцезнаходження зниклої особи, унаслідок чого цю особу залишено без захисту закону.

Відзначено, що не дивлячись на те, що КК України було доповнено ст. 146-1 КК України у липні 2018 року, проте у статистичній інформації до 2020 року не відображались обліковані кримінальні правопорушення за насильницьке зникнення. Також зауважено, що існуючі офіційні дані абсолютно не відображають реальних масштабів цього явища в Україні, а лише свідчать про невисокий рівень ефективності діяльності правоохоронних органів у протидії насильницькому зникненню

Зроблено висновок, що з метою підвищення ефективності кримінально-правової охорони протидії насильницькому зникненню необхідно внести зміни до ст. 146-1. Насильницьке зникнення КК України, зокрема, доповнити ч. 1 цієї статті «протягом тривалого часу». Доповнення вказівкою на час арешту, затримання, викрадення або позбавлення волі людини в будь-якій іншій формі дозволить уникнути певних складнощів при кваліфікації цих кримінально протиправних діянь.

Ключові слова: насильницьке зникнення, кримінальна відповідальність, зарубіжне кримінальне законодавство, незаконне позбавлення волі, статистична інформація.

Politova Anna Serhiivna Candidate of Legal Sciences, Associate Professor, Associate Professor of Law Department, Mariupol State University

The practice of criminally responsible for enforced disappearance

Abstract

The article is devoted to a topical issue - the practice of criminalization of enforced disappearance. The purpose of the article is to determine the peculiarities of criminal liability for enforced disappearance and to develop ways to improve the effectiveness of combating this phenomenon.

The author notes that enforced disappearance is a serious violation of human rights and international law. International law recognizes it as a crime against humanity, and those involved in such actions may be held accountable before international courts and tribunals. The analysis of the definitions of “enforced disappearance” in national legislation and international law allowed us to identify common features: first, the arrest, detention or abduction of persons (deprivation of liberty in any other form); second, the commission of these acts by a representative of the authorities (state or political organization or with their permission); third, the concealment of information about the fate or whereabouts of the disappeared person, as a result of which this person is left without the protection of the law.

It was noted that despite the fact that the Criminal Code of Ukraine was supplemented by Art. 146-1 of the Criminal Code of Ukraine in July 2018, however, statistical information until 2020 did not reflect recorded criminal offenses for enforced disappearance. It was also noted that the existing official data absolutely do not reflect the real scale of this phenomenon in Ukraine, but only testify to the low level of effectiveness of law enforcement agencies in combating enforced disappearance

It was concluded that in order to improve the effectiveness of criminal law enforcement against enforced disappearance, it is necessary to amend Art. 146-1. Forcible disappearance of the Criminal Code of Ukraine, in particular, add part 1 of this article “for a long time”. Adding an indication of the time of arrest, detention, kidnapping or deprivation of liberty of a person in any other form will avoid certain difficulties in the qualification of these criminally illegal acts.

Keywords: enforced disappearance, criminal liability, foreign criminal legislation, illegal deprivation of liberty, statistical information.

Вступ

Постановка проблеми. Проблема встановлення кримінальної відповідальності за насильницьке зникнення виникла з початком гібридної воєнної агресії російської федерації ще у 2014 р. Зокрема, як нами відзначалось раніше, з початку анексії Автономної Республіки Крим (на міжнародному рівні визнано анексію 27 березня 2014 року) та проведення операції Об'єднаних сил на Сході України (з 30 квітня 2018 року) (до цього - Антитерористичної операції - з 14 квітня 2014 року до 30 квітня 2018 року), відповідно до статистичної інформації Генеральної прокуратури України збільшилась кількість кримінальних правопорушень, що посягають на волю, честь та гідність особи (Розділ ІІІ Особливої частини КК України), зокрема, 264 незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Так, у 2014 р. обліковано 1974 кримінальних правопорушень, передбачених ст. 146 КК України, 2015 р. - 873, 2016 р. - 576, 2017 р. - 556, за 9 місяців 2018 р. - 496. Хотілося б відзначити, що, наприклад, у 2013 році обліковано 283 кримінальних правопорушень, передбачених ст. 146 КК України [1, с. 230-231]. Разом з тим, дані, оприлюднені Службою безпеки України наприкінці грудня 2017 року, вказують що зниклих безвісти - 403 особи. Дані управління Національної поліції у Донецькій і Луганській обласних воєнно-цивільних адміністраціях, за період від квітня 2014 до початку 2017 року, вказують на те, що на Донеччині загалом 2727 людей зникли безвісти, з них 302 людини не знайдені, на Луганщині - 1305 особи зниклі безвісти, не знайдено 672 [2].

Але, як відзначається у доповіді комісара ООН з прав людини щодо ситуації в Україні, «через збройний напад Російської Федерації на Україну, що триває, ситуація з правами людини на всій території країни залишається вкрай важкою. Міжнародний збройний конфлікт призвів до цілої низки порушень прав людини, як цивільних осіб, так і комбатантів. Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй з прав людини підтвердило численні твердження про свавільне позбавлення життя, свавільні затримання та насильницькі зникнення, катування та жорстоке поводження, а також сексуальне насильство, пов'язане з конфліктом» [3]. Це вказує на необхідність більш детального аналізу практики притягнення до кримінальної відповідальності за насильницьке зникнення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Боротьбі з насильницьким зникненням присвячено наукові праці О. Авраменка, А. Андрушка, Є. Войтовича, В. Ліпіної, О. Маріна, О. Наумової, Л. Старостенко. Ці вчені у своїх наукових дослідженнях не аналізували практику притягнення до кримінальної відповідальності за це кримінально протиправне діяння, а відзначали питання імплементації відповідних положень міжнародних договорів у національне законодавство, проводили порівняльний аналіз законодавства зарубіжних країн щодо відповідальності за насильницьке зникнення та відмежування насильницького зникнення від торгівлі людьми та незаконного позбавлення волі. Також на рівні дисертаційного дослідження відсутні комплексні роботи щодо кримінальної відповідальності за насильницьке зникнення. Це вказує на необхідність подальшої розробки цієї теми.

Мета статті є визначення особливостей кримінальної відповідальності за насильницьке зникнення та розробка шляхів підвищення ефективності боротьби з цим явищем.

Виклад основного матеріалу

Відзначимо, що насильницьке зникнення є серйозним порушенням прав людини та міжнародного права. Міжнародне право визнає його злочином проти людяності, і ті, хто причетні до таких дій, можуть бути притягнуті до відповідальності перед міжнародними судами та трибуналами.

Історично були випадки насильницького зникнення в різних країнах і в різний період часу. Один з найвідоміших прикладів - диктаторський режим в Аргентині у 1970-1980-х роках, де тисячі людей були викрадені або зникли безвісти під час військової диктатури. Разом з тим, міжнародні організації, правозахисні організації та громадські діячі активно працюють над тим, щоб боротися з цими жахливими злочинами, підтримувати жертв і сприяти притягненню винних до справедливості. Саме захисту від насильницького зникнення прийнято ряд міжнародних актів, зокрема, Резолюція 47/33 Генеральної Асамблеї ООН від 18 грудня 1992 року «Декларація про захист усіх осіб від насильницького зникнення», Міжнародна конвенція про захист усіх осіб від насильницького зникнення, а також Римський Статут Міжнародного Кримінального Суду.

Стаття 2 Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень від 20 грудня 2006 року визначає насильницьке зникнення як арешт, затримання, викрадення чи позбавлення волі в будь-якій іншій формі представниками держави чи особами або групами осіб, які діють з дозволу, за підтримки чи за згодою держави, при подальшій відмові визнати факт позбавлення волі або приховування даних про долю чи місцезнаходження зниклої особи, унаслідок чого цю особу залишено без захисту закону [4]. 14 серпня 2015 року Україна приєдналась до цієї Конвенції та 12 липня 2018 року КК України доповнено статтею 146-1 «Насильницьке зникнення».

Частина 1 ст. 146-1 КК України передбачає відповідальність за арешт, затримання, викрадення або позбавлення волі людини в будь-якій іншій формі, вчинене представником держави, в тому числі іноземної, з подальшою відмовою визнати факт такого арешту, затримання, викрадення або позбавлення волі людини в будь-якій іншій формі або приховуванням даних про долю такої людини чи місце перебування [5].

Також варто відзначити, що у підпункті і) ч. 2 ст. 7. Злочини проти людяності Римського Статуту Міжнародного Кримінального Суду, «насильницьке зникнення осіб» означає арешт, затримання або викрадення осіб державою чи політичною організацією або з їхнього дозволу, за їхньої підтримки чи за їхньою мовчазною згодою з подальшою відмовою визнати таке позбавлення волі або повідомити про долю чи місце перебування цих осіб з метою залишення їх без законодавчого захисту протягом тривалого періоду часу [6].

Отже, наведені нами визначення на міжнародному та національному рівні вказують на різні тлумачення «насильницького зникнення». Так, беззаперечним є факт, що у цих визначеннях є спільні ознаки, серед яких: по- перше, арешт, затримання або викрадення осіб (позбавлення волі в будь-якій іншій формі); по-друге, вчинення цих діянь представником влади (державою чи політичною організацією або з їхнього дозволу); по-третє, приховування даних про долю чи місцезнаходження зниклої особи, унаслідок чого цю особу залишено без захисту закону. Разом з тим, на нашу думку, є саме зазначена у визначенні у Римського Статуту Міжнародного Кримінального Суду ознакою насильницького зникнення - «з метою залишення їх без законодавчого захисту протягом тривалого періоду часу» - має суттєве значення.

Не можна залишити поза увагою і практику Європейського Суду з прав людини. Як відзначає Є. Войтович, «ЄСПЛ визначає насильницьке зникнення як особливо тяжку форму - незаконного позбавлення волі. ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що «невизнане позбавлення особи волі становить собою повне заперечення всіх гарантій та найбільш жорстоке порушення ст. 5... Ст. 5 слід розглядати, як таку, що зобов'язує держави вживати необхідних заходів для попередження ризику насильницького зникнення та проводити негайне та ефективне розслідування кожного випадку, якщо стверджується, що після того, як особа була затримана, її більше ніхто не бачив». Відсутність даних про дату, час, місце затримання, так само, як і причини затримання особи розглядаються, як такі, що є несумісними зі ст. 5 Європейської конвенції 1950 р. Крім того, в такому випадку держави порушують положення цієї статті, оскільки не проводять розслідування зникнення особи. Проте, що стосується випадків, коли є недостатньо доказів того, що державні агенти за підтримки держави приймали участь у викраденні особи, ЄСПЛ не встановлював порушення ст. 5. Хоча в рішенні у справі Medova v. Russia 15.01.2009 ЄСПЛ постановив порушення цієї статті, не дивлячись на відсутність доказів причетності державних органів, оскільки «державні службовці не змогли запобігти викраденню людей, хоча вони володіли такою можливістю» [7, с. 283-284].

Що ж стосується точок вчених на поняття «насильницького зникнення», то В. Цвікі виокремлює такі складові елементи, які є сутністю поняття «насильницьке зникнення: 1) позбавлення особи свободи проти її волі; 2) суб'єктами вчинення насильницького зникнення є виключно представники держави або особи, які діють із дозволу або за підтримки держави; 3) відмова визнати факт позбавлення волі та повідомити про долю та місцезнаходження такої особи [8, с. 128]. Натомість К. Задої вважає, що позбавлення права на захист може бути кваліфіковано за ст. 374 КК України, оскільки конструктивним елементом насильницького зникнення у конвенційному розумінні є залишення особи без захисту, що цілком узгоджується з юридичним змістом зазначеного положення кримінального закону України [9, с. 71].

Окрім того, А. Андрушко відзначає, що по-різному визначається місце в системі Особливої частини КК такого діяння як насильницьке зникнення, відповідальність за яке встановлена на сьогодні в законодавстві деяких держав світу (переважно країн Латинської Америки). Так, якщо в кримінальних кодексах Албанії (ст. 109/с), Аргентини (ст. 142 ter), Болівії (ст. 292 Bis), Гватемали (ст. 201 ter), Колумбії (ст.ст. 165-167) та Швейцарії (ст. 185 bis) вказане діяння визнане злочином проти особистої свободи, то в кримінальному законодавстві Австралії (ст. 268.21), Азербайджану (ст. 110), Киргизстану (ст. 382), Литви (ст. 100-1), Перу (ст. 320) і Сальвадору (ст.ст. 364-366) - злочином проти миру та безпеки людства. В КК Мексики статті про відповідальність за насильницьке зникнення (ст. ст. 215-А-215-О) донедавна були розміщені в главі про корупційні злочини, однак 17 листопада 2017 р. з мексиканського кримінального закону вони були виключені [10, с. 142]. Також вчений зауважує, що більшість зарубіжних законодавців дотепер не встановила кримінальної відповідальності за насильницьке зникнення. Окремі з них своє зволікання виправдовують тим, що існуючі в національному кримінальному законодавстві норми дозволяють протидіяти розглядуваному посяганню, а тому окрема стаття про відповідальність за насильницьке зникнення є зайвою [10, с. 198].

Відзначимо, що аналіз правозастосовної практики свідчить про те, що з моменту доповнення КК України ст. 146-1. Насильницьке зникнення, жодного вироку не винесено (станом на 06.08.2023). Разом з тим, В. Мірошниченко відзначає, що «станом на 19 лютого Т4Р було задокументовано таку кількість випадків насильницького зникнення: Херсонська область - 507 випадків; Житомирська область - 1 випадок; Донецька область (без урахування м. Маріуполя) - 9 випадків; м. Маріуполь - 2 випадки; Миколаївська область - 11 випадків; Запорізька область - 234 випадки; Київська область - 19 випадків; Сумська область - 13 випадків; Чернігівська область - 30 випадків; Луганська область - 31 випадок; Харківська область - 143 випадки. Загалом, було зафіксовано 1000 випадків, які можна попередньо кваліфікувати як насильницьке зникнення людини відповідно до статті 7 (1) (i) Римського статуту Міжнародного кримінального суду» [11]. Також він зазначає, що «загальна кількість випадків насильницького зникнення осіб на території України з 24 лютого 2022 року може значно перевищувати зафіксовану нами цифру. За запитом УГСПЛ Національною поліцією України надано інформацію, що у період з 24 лютого 2022 року до 07 лютого 2023 року зареєстровано 19967 заяв та повідомлень за фактами зникнення осіб безвісти за особливих обставин. З них станом на 07 лютого 2023 року у державному розшуку перебуває 19635 осіб» [11].

Окрім того, за даними, зібраними і задокументованими Центром прав людини ZMINA у співпраці з Коаліцією громадських організацій «Україна. П'ята ранку», які відображені у Рис. 1 [12, с. 50], з лютого 2022 року по червень 2023 року найбільша кількість насильницьких зникнень задокументована у Херсонській області.

Рис. 1. Географія насильницьких зникнень та свавільних затримань активних громадян [12, с. 50]

кримінальна відповідальність насильницьке зникнення

Отже, наведені нами статистичні дані є результатом дослідження громадських організацій та можуть суттєво відрізнятися від офіційної статистичних даних Офісу Генеральної прокуратури України. Зокрема, проведений нами аналіз щодо кількості облікованих кримінальних правопорушень з початку гібридної війни російської федерації на території України нами представлено у Таблиці 1.

Таблиця 1.

Кількість облікованих кримінальних правопорушень в Україні з 2014 року по червень 2023 року