Актуальні проблеми кримінальних правопорушень проти статевої свободи та статевої недоторканості особи

TOPICAL ISSUES OF CRIMINAL OFFENSES AGAINST SEXUAL FREEDOM AND SEXUAL INVIOLABILITY OF THE PERSON

Законом України від 06.12.2017 № 2227-VIII «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» були внесені істотні зміни до Розділу IV КК України, які базувалися на окремих положень ще не ратифікованої на той час Україною так званої Стамбульської конвенції [5].

Оскільки кримінальні правопорушення проти статевої свободи та статевої недоторканості особи характеризуються виключною аморальністю та цинічністю дій винних, грубо принижують гідність потерпілої від кримінального правопорушення особи, заподіюють їй глибоку психічну травму, а також серйозної шкоди її здоров'ю, вони завжди привертали увагу як вчених з кримінального права, так і практичних працівників. Тому невипадково, внесені зміни викликали неоднозначну реакцію серед науковців, що виразилася в чисельних дискусіях та подальшому вивченню їх в кримінально -правовій науці.

Приміром, І.І. Чугунніков дійшов висновку про те, що «на даному етапі розвитку вітчизняної кримінально-правової системи найкращим напрямком реформування системи злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості особи була б відсутність будь-кого реформування» [10, с. 126].

Водночас, О.О. Дудоров, навпаки, вважає несвоєчасним ініціювати внесення чергових законодавчих змін у розділ IV Особливої частини КК України, мотивуючи тим, що правозастосовна практика, яка буде поступово накопичуватись у зв'язку з порушеннями оновлених кримінально-правових заборон, присвячених секс-деліктам, дозволить з-поміж іншого виявити проблеми кримінального кодексу, не помічені коментаторами, спростує (принаймні частково) їхні побоювання, виробить відмінні від наукових рекомендацій більш вдалі орієнтири щодо кваліфікації статевих злочинів [1, с. 107].

Дійсно, зміни, внесені Законом України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» істотно оновили низку кримінально-правових норм, вміщених в розділ IV Особливої частини КК України, а деякі з них - докорінно змінили.

Наприклад, в новій редакції статті 152 КК України значно розширені суспільно - небезпечні діяння зґвалтування, а саме зґвалтування визначено як вчинення дій сексуального характеру, пов'язаних із вагінальним, анальним або оральним проникненням в тіло іншої особи з використанням геніталій або будь -якого іншого предмета, без добровільної згоди потерпілої особи. Натомість, стаття 153 Кримінального кодексу України набула зовсім іншого змісту, де кримінальна відповідальність передбачена за сексуальне насильство, тобто за вчинення будь-яких насильницьких дій сексуального характеру, не пов'язаних із проникненням в тіло іншої особи, без добровільної згоди потерпілої особи [2].

З наведеного вбачається, що для притягнення винної особи до кримінальної відповідальності за статтями 152 та 153 КК України, насамперед необхідно з'ясувати, які дії сексуального характеру нею було вчинено (причому за статтею 153 КК України ці дії повинні бути ще і насильницькими), а також довести відсутність добровільної згоди, тобто відсутність результату вільного волевиявлення особи, враховуючі супутні обставини. Водночас, для кваліфікації зґвалтування, необхідно з'ясувати предмет, використаний для проникнення в тіло іншої людини.

На наше переконання, зазначені нововведення значно ускладнили здійснення правильної кваліфікації за зґвалтування та сексуальне насильство, адже на законодавчому рівні до тепер не визначено, які дії належать до дій сексуального характеру, що трактується під супутніми обставинами та які ознаки свідчать про відсутність добровільної згоди.

В цьому аспекті, слушною є думка О.О. Дудорова, який констатував, що у зв'язку зі зміною Законом України від 6 грудня 2017 року нормативного описання складів злочинів, розміщених у розділі IV Особливої частини КК України, змінився і зміст кримінально - правового поняття «статева свобода», адже недобровільність є ширшим поняттям, ніж ті способи, які були притаманні традиційному типу неправомірної поведінки у сексуальній сфері, зокрема - психічний примус або фізичне насильство [1, 103].

Тому, актуальним на сьогодні залишається висновок Верховного суду щодо відсутності добровільної згоди, закріплений у постанові від 20.10.2022 у справі № 684/289/20 (провадження № 51-1232км22). В ній, зокрема, зазначено, що сексуальне проникнення в тіло потерпілої особи не може вважатися вчиненим за добровільною згодою, якщо воно було здійснене внаслідок застосування фізичного насильства, погрози його застосування чи інших подібних до них за особливостями впливу на психіку потерпілої особи способів вчинення злочину шляхом використання безпорадного стану. При цьому, Верховний суд наголосив, що відсутність добровільної згоди потерпілої особи на статевий акт є питанням факту, вирішення якого покладено на суд у конкретному кримінальному провадженні, і цей факт оцінюється в контексті супутніх обставин. До них, зокрема, суд відніс стан алкогольного чи іншого сп'яніння жертви, її поведінку до події, нехтування нею заходами особистої безпеки, моральне обличчя потерпілої особи та спосіб її життя, а також аморальну чи іншу віктимну поведінку особи, яка, можливо, свідомо провокувала сексуальну поведінку злочинця з наміром припинити надалі вчинення дій сексуального характеру щодо неї [9].

Варто зауважити, що вказівка про відсутність добровільної згоди, окрім ст. 152 «Зґвалтування», вміщена також і в статтях 153 «Сексуальне насильство» та 154 «Примушування до вступу в статевий зв'язок» КК України. На наше переконання, таке посилання є зайвим, оскільки вважаємо, що відсутність добровільної згоди повністю охоплюється поняттями «сексуального насильства» та «примушування». Такий висновок, приміром, можна зробити, здійснивши аналіз ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», в якій сексуальне насильство визначено як форма домашнього насильства, що включає будь -які діяння сексуального характеру, вчинені стосовно повнолітньої особи без її згоди або стосовно дитини незалежно від її згоди, або в присутності дитини, примушування до акту сексуального характеру з третьою особою, а також інші правопорушення проти статевої свободи чи статевої недоторканості особи, у тому числі вчинені стосовно дитини або в її присутності [6].

Проте, якщо законодавець все ж таки вказав на відсутність добровільної згоди при вчиненні сексуального насильства та примушування до вступу в статевий зв'язок, визначення добровільної згоди, яке наведене у примітці до ст. 152 КК України, слід було би поширити і на статті 153 та 154 КК України.

Досліджуючи проблеми кримінальних правопорушень проти статевої свободи та статевої недоторканості особи, не можна залишити поза увагою деякі розбіжності в низці кримінально-правових норм, якими передбачена відповідальність за їх вчинення. Так, в назві ст. 154 КК України вживається словосполучення «статевий зв'язок» (хоча в частинах

1 та 2 цієї статті йдеться про примушування особи без її добровільної згоди до здійснення «акту сексуального характеру»), натомість, в статтях 152, 153, 155 та 156-1 КК України зазначено про вчинення «дій сексуального характеру». Водночас, в статтях 155, 156, ч. 1 ст. 156-1 КК України в якості потерпілого визначена «особа, яка не досягла шістнадцятирічного віку», натомість в назві ст. 156 КК України йдеться про розбещення «неповнолітніх», а в ст. 156-1 КК України - про домагання «дитини» для сексуальних цілей. Більше того, в ст. 156 КК України взагалі не згадано про «неповнолітнього», адже в ч. 1 цієї статті потерпілим виступає «особа, яка не досягла шістнадцятирічного віку», а в ч. 2 - «малолітня особа», тоді як в ст. 156-1, окрім «особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку» (ч. 1), згадано про «неповнолітню особу» (ч. 2) та «малолітню особу» (ч. з) [2].

Наведені розбіжності, на нашу думку, призводять до протиріччя та неузгодженості у випадку застосування зазначених кримінально-правових норм. Тому, на наше переконання, доцільно в назві ст. 154 КК України словосполучення «статевий зв'язок», а в частинах 1 та 2 цієї статті - «акт сексуального характеру», замінити на «дії сексуального характеру»; в назві статті 156 КК України слово «неповнолітніх» замінити на «особа, яка не досягла шістнадцятирічного віку», а в назві ст. 156-1 КК України - слово «дитина» замінити на «неповнолітніх».

Подібна неузгодженість прослідковується і в диспозиціях статей 152 та 155 КК України, зокрема щодо предметів, за допомогою яких здійснюється проникнення в тіло іншої особи. Так, в ст. 152 КК України ними є геніталії або будь -який інший предмет, а в ст. 155 КК України - окрім геніталій або будь-якого предмета, йдеться ще про інші органи чи частини тіла [2].

З наведеного вбачається, що в разі вчинення винною особою зґвалтування, тобто дій сексуального характеру, пов'язаних, зокрема, з вагінальним проникненням в тіло іншої особи з використанням пальців або рук, він не буде притягнутий до відповідальності за ст. 152 КК України, оскільки пальці та руки навряд чи можна віднести до геніталій та будь - яких інших предметів.

Без сумніву, внесені Законом України від 18.02.2021 року «Про внесення змін до ст. 155 КК України щодо імплементації Конвенції Ради Європи про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального насильства» [4] до ст. 155 КК України положення щодо «інших органів чи частин тіла», є більш досконалими та прогресивними. Очевидно, законодавцю варто було би доповнити й ст. 152 КК України аналогічною позицією.

Не менш актуальними є проблеми, пов'язані з кваліфікуючими та особливо кваліфікуючими обставинами окремих кримінальних правопорушень проти статевої свободи та статевої недоторканості особи. Приміром, в ч. 2 ст. 152 та ч. 2 ст. 153 КК України відповідальність передбачена за вчинення зґвалтування щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах, або щодо особи у зв'язку з виконанням цією особою службового, професійного чи громадського обов'язку, або щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності (ч. 2 ст. 152, ч. 2 ст. 153) [2].

На наш погляд, таке доповнення є зайвим, оскільки дублює положення пунктів 4, 61, 7 частини 1 статті 67 КК України, якими ці діяння вже визначені як обставини, що обтяжують покарання [2]. Більше того, вважаємо, що посилення відповідальності за вчинення зґвалтування щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах, не може бути більш суспільно-небезпечним, ніж зґвалтування, вчинене зовсім сторонньою особою. До того ж, складно буде встановити, які ж особи перебувають (перебували) у сімейних або близьких відносинах з винним, оскільки в кримінальному процесуальному законодавстві нормативно окреслене коло тільки близьких родичів та членів сім'ї (п. 1, ч. 1 ст. 3 Кримінального процесуального кодексу України) [3].

Також, не зрозумілою є позиція законодавця щодо визначення в ч. 5 ст. 152 та ч. 5 ст. 153 КК України такої особливо кваліфікуючої ознаки, як спричинення «тяжких наслідків», адже в попередній редакції в ч. 4 ст. 152 та ч. 3 ст. 153 КК України такою ознакою визначалося спричинення «особливо тяжких наслідків», зміст якої розкрито в постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи» від 30.05.2005 № 5 [8].

Висновки

Список використаних джерел

1. Дудоров О.О. Кримінально-правові проблеми сучасної України (вибрані праці). Київ: Ваїте, 2022. 632 с. URL: https://www.osce.0rg/f1les/f/documents/1/9/521503.pdf (дата звернення 06.06.2023).