Формування антикорупційної політики в незалежній Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Навчально-наукового інституту права Сумського державного університету

Формування антикорупційної політики в незалежній Україні

Азімов К.Р.

аспірант

Анотація

Стаття присвячена аналізу етапів формування антикорупційної політики в незалежній Україні. Актуальність описаної проблеми обумовлено існуванням корупційних процесів в усіх сферах суспільного життя. Водночас поширення корупції загрожує національній безпеці та демократичному розвитку. Досягнення високого рівня безпеки, якісного життя, ефективної економіки та правової держави, захист суверенітету та конкурентоспроможність вимагають вирішення цієї проблеми. До того ж, у контексті євроінтеграції та зобов'язань нашої держави перед Радою Європи, важливо впроваджувати антикорупційні механізми, зокрема спираючись на досвід інших країн. У зв'язку з цим важливого значення набуває ефективна антикорупційна політика в Україні. Проаналізовано основні етапи формування державної антикорупційної політики, у результаті чого виокремлено сім етапів.

Ключові слова: антикорупційні закони, державна антикорупційна політика, запобігання корупції, корупція, цивільна конфіскація.

Annotation

The issue of forming an anti-corruption policy in independent Ukraine is quite relevant in today's conditions, due to the existence of corruption processes in all spheres of public life. At the same time, the spread of corruption threatens national security and democratic development. Achieving a high level of security, quality of life, efficient economy and the rule of law, protection of sovereignty and competitiveness require a solution to this problem. In addition, in the context of European integration and our state's obligations to the Council of Europe, it is important to implement anti-corruption mechanisms, in particular based on the experience of other countries. In this regard, an effective anti-corruption policy in Ukraine becomes important.

The article is devoted to the analysis of the stages of formation of anti-corruption policy in independent Ukraine. The relevance of the described problem is due to the existence of corruption processes in all spheres of public life. At the same time, the spread of corruption threatens national security and democratic development. Achieving a high level of security, quality of life, efficient economy and the rule of law, protection of sovereignty and competitiveness require a solution to this problem. In addition, in the context of European integration and our state's obligations to the Council of Europe, it is important to implement anti-corruption mechanisms, in particular based on the experience of other countries. In this regard, an effective anti-corruption policy in Ukraine becomes important. The main stages of the formation of the state anti-corruption policy were analyzed, as a result of which seven stages were distinguished.

Keywords: anti-corruption laws, state anti-corruption policy, prevention of corruption, corruption, civil forfeiture.

Вступ

Питання формування антикорупційної політики в незалежній Україні є досить актуальним в умовах сьогодення, що обумовлено існуванням корупційних процесів в усіх сферах суспільного життя. Водночас поширення корупції загрожує національній безпеці та демократичному розвитку. Досягнення високого рівня безпеки, якісного життя, ефективної економіки та правової держави, захист суверенітету та конкурентоспроможність вимагають вирішення цієї проблеми. До того ж, у контексті євроінтеграції та зобов'язань нашої держави перед Радою Європи, важливо впроваджувати антикорупційні механізми, зокрема спираючись на досвід інших країн. У зв'язку з цим важливого значення набуває ефективна антикорупційна політика в Україні.

Так, на важливості ефективної антикорупційної політики наголошував П. І. Гаман. Вчений зазначає, що демократичні зміни супроводжуються певними викликами, серед яких особливо важливим є запобігання та протидія корупції. Тому важливим завданням для сучасного розвитку України стає зміцнення боротьби з корупцією та її інтеграція в загальну внутрішню політику держави. У цьому контексті необхідними є розробка та обґрунтування з наукової точки зору механізмів для протидії корупції, вивчення світового досвіду в цій сфері з метою його адаптації до українських реалій, а також вдосконалення державної антикорупційної політики [1].

Водночас О. Попело та Н. Іванова акцентують увагу на тому, що одним із головних напрямків антикорупційної політики держави повинен стати пошук інструментів для зменшення масштабів поширення корупції. Це необхідно з метою захисту загальних інтересів громадян і держави. Для досягнення цієї цілі є кілька ключових кроків. Перш за все, наголошують вчені, варто спрямовувати зусилля на попередження випадків корупції, використовуючи передбачені заходи. Також важливо підтримувати активну роль громадських організацій, ініціювати ефективні юридичні механізми, здійснювати постійний моніторинг факторів, що сприяють поширенню корупції, з метою підвищення результативності у боротьбі з цим негативним явищем. Розширювати рівень антикорупційної свідомості в суспільстві є також важливим завданням, яке може бути досягнуте шляхом системних освітніх заходів та інформаційної роботи [2, с. 34].

К. М. Наумчук, у свою чергу, вивчаючи поточну національну антикорупційну політику, відмічає, що існують певні чинники, що впливають на рівень корупції:

органи державної влади діють непрозоро та непізвітно;

відсутність належної політичної волі для ефективної боротьби та запобігання корупції;

низька ефективність діяльності правоохоронних органів;

дозвільно-регулятивна система є занадто розгалуженою;

вплив олігархічних груп на органи державної влади;

неврегульованість конфлікту інтересів;

знехтування правилами професійної етики;

недотримання законодавства, спрямованого на боротьбу з корупцією;

фрагментарний підхід до боротьби з корупцією тощо [3]. Зазначені чинники, які впливають на рівень корупції, вказують на комплексну природу проблеми корупції і її негативний вплив на суспільство та державну систему. Тому ефективна антикорупційна політика є необхідною для підвищення прозорості, довіри, розвитку та справедливості у суспільстві, а також для забезпечення дотримання закону та стабільності у державі.

Як бачимо, питання ефективної державної антикорупційної політики є науково розробленим, адже вчені різних галузей працюють над аналізом чинників виникнення корупції, принципів формування й реалізації державної антикорупційної політики, а також розробкою заходів для забезпечення ефективної антикорупційної політики. Це, у свою чергу, допомагає сформувати підґрунтя для прийняття науково обґрунтованих рішень, спрямованих на зниження рівня корупції.

Мета статті полягає в аналізі етапів формування антикорупційної політики в незалежній Україні.

Результати

Загалом антикорупційна політика є складовою частиною державної політики. Держана антикорупційна політика визначається як постійно здійснювана, систематична та цілеспрямована діяльність держави у нерозривній взаємодії з інститутами громадянського суспільства, котра зводиться до розробки, удосконалення та реалізації стратегічних засад і заходів тактичного спрямування з метою усунення чи блокування причин й умов корупції, удосконалення юридичної відповідальності за корупційні правопорушення й формування антикорупційної культури [4, с. 17].

Починаючи з 1990-х років, український уряд здійснював кроки для розробки стратегій подолання корупції в країні, видававши відповідні документи у вигляді державних програм, планів, концепцій тощо. Проте антикорупційне законодавство часто лишалося на рівні деклараційних принципів та не містило відповідних санкцій, які б могли дієво стримувати можливі корупційні діяння. Як результат, різні заходи, які були впроваджені, не мали позитивного впливу на рівень корупції [1]. Разом з цим, у перші роки після здобуття незалежності Україною основоположними документами, котрі регулювали протидію корупції, були радянські Кримінальний кодекс і Кодекс про адміністративні правопорушення, котрі діяли з незначними змінами та доповненнями. Перш за все, це статті 290 та 291 Кримінального кодексу 1960 року. Однак починаючи з 1994 року, у парламенті другого скликання утворюється Комісія з питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією [5, с. 274].

Відтак, у 1995 році, було прийнято Закон України «Про боротьбу з корупцією» № 356/95-ВР, котрим визначалися правові й організаційні засади запобігання корупції, виявлення та припинення її проявів, поновлення законних прав й інтересів осіб. Зокрема, було надано визначення поняття «корупція», суб'єктів корупційних діянь й інших правопорушень, що пов'язані з корупцією, а також перелік органів, які борються з корупцією. Також цим законом встановлено адміністративну процедуру відповідальності за корупцію [6]. Спрямованість норм вказаного документу на боротьбу з корупційними правопорушеннями, а не на запобігання й усунення умов і причин цього негативного явища, так і не сприяло зниженню рівня корупції в Україні. Спеціальні обмеження, що були встановлені цим Законом, не виконували запобіжної ролі, що обумовлено непідкріпленістю іншими актами законодавства, котрі врегульовували правила поведінки державних службовців [7, с. 16]. корупційний суверенітет конкурентоспроможність

Засади антикорупційної політики держави також було відображено у Конституції України від 28 червня 1996 року. Остання являє собою сукупність фундаментальних, юридично незаперечних норм, котрі поширюються на всі сфери суспільних відносин, визначаючи при цьому соціально- політичне обличчя держави та фіксуючи вихідні принципи їх функціонування та розвитку [8, с. 26].

У 1997 році було видано Указ Президента України «Про національну програму боротьби з корупцією». Саме вона отримала найвищу оцінку від міжнародних і національних експертів та була відома як «Чисті руки». Станом на 1 січня 1998 року ця програма повинна була бути виконана. Проте, саме у 1998 році відбувся значний розквіт публікацій про поширення корупції в Україні, а також про бездіяльність влади. Це свідчить про те, що спільними зусиллями уряду та Координаційного комітету по боротьбі з організованою злочинністю та корупцією при Президентові України реалізацію цієї програми не вдалося досягти [9].

Важливим етапом у процесі формування антикорупційної політики в незалежній Україні стало прийняття у 2001 році нового Кримінального кодексу України. Розділ XVII цього Кодексу «Злочини у сфері службової та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг» безпосередньо регулював відповідальність за корупційні порушення. У початковій редакції вказаного нормативноправового акту зберігалась норма про можливість конфіскації майна, а матеріальне покарання передбачало штрафи, розмір яких міг становити до 750 мінімальних розмірів оплати праці. Максимальний строк покарання за хабарництво становив 10 років у вигляді арешту. Варто відмітити, що новацією кодексу стала додаткова стаття, як «Провокація підкупу» [10, с. 39-40]. Отже, прийняття нового Кримінального кодексу свідчило про визнання серйозності проблеми корупції в Україні та намір органів влади приймати ефективні заходи для боротьби з нею на рівні законодавства.

У 2006 році відбувся наступний етап боротьби з корупцією, коли був представлений пакет законопроектів до Верховної Ради України. Цей пакет включав законодавчі зміни, спрямовані на ратифікацію міжнародних антикорупційних угод, таких як Конвенція ООН проти корупції, Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією і Додатковий протокол до цієї Конвенції, а також Цивільна конвенція Ради Європи про боротьбу з корупцією. Процес розгляду можливості приєднання до цих угод тривав до 2010 року, оскільки існуючі на той момент норми потребували певних змін для відповідності міжнародним стандартам [11, с. 24].

2009 рік ознаменувався прийняттям одразу двох важливих документів, а саме Закону України «Про засади запобігання та протидії корупції» [12] № 1506-VI та «Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень» № 1507-VI [13]. Перший визначає основні засади запобігання та боротьби з корупцією в різних сферах суспільних відносин, а також встановлює відшкодування завданої внаслідок корупційних діянь шкоди та відновлення порушених прав, свобод фізичних осіб, інтересів юридичних осіб та держави. Окремий розділ присвячено участь громадськості в заходах, спрямованих на запобігання та протидію корупції, що свідчить про розвиток громадянського суспільства. Другий встановлює, що юридичні особи несуть відповідальність за корупційні дії, вчинені їх уповноваженими особами, і визначає процедуру притягнення їх до відповідальності.

У 2011 році було прийнято два значимих антикорупційних закони, такі як Закон України «Про засади запобігання і протидії корупції» № 3206-VI та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» № 3207-VI3, котрі визначили ключові принципи запобігання та боротьби з корупцією в різних сферах суспільних відносин, засади відшкодування завданих внаслідок вчинення корупційних правопорушень збитків, шкоди, поновлення порушених прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав чи інтересів юридичних осіб, інтересів держави, а також приведення у відповідність до міжнародних стандартів національного законодавства. Вказаний крок є досить важливим у розвитку антикорупційної політки держави, незважаючи на їх недосконалість. Зокрема, деякі положення мали незвичайний або недостатньо логічний підхід до термінології, або містили суперечності та декларативні тези. Наприклад, вони розширювали коло осіб, що підлягають відповідальності, що може вести до формальних переслідувань. Також вони встановлювали заплутану систему суб'єктів, функції яких дублювалися [8, с. 28-29]. Не дивлячись на ці недоліки, означені закони все ж відображали певні позитивні зміни в антикорупційній політиці України, включаючи встановлення стандартів запобігання корупції, відшкодування завданих збитків та поновлення порушених прав. Особливо важливою була спроба вирішити проблеми попередніх антикорупційних законів, виходячи з міжнародних стандартів та практик.

Наступний етап формування антикорупційної політики розпочався після подій Революції гідності у 2013-2014 роках, який був визначений високим суспільним запитом на зміни та ефективну боротьбу з корупцією, що сприяло прийняттю нових нормативних актів. Новий Закон України «Про запобігання корупції» № 5113 набрав чинності 24 квітня 2015 року, хоча і був прийнятий у 2014 році. Він встановив правові та організаційні засади для запобігання корупції в Україні, передбачив механізми превентивних антикорупційних заходів та встановив правила врегулювання наслідків корупційних правопорушень. Одним із важливих аспектів Закону є його застосування до посадових осіб юридичних осіб публічного права, які на рівні закону рівнозначні особам, уповноваженим на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. Встановлено обмеження використання службових повноважень чи становища, а також правила стосовно одержання подарунків та заборони спільної діяльності близьких осіб. Закон також надає захист особам, які сприяють у запобіганні та протидії корупції [10, с. 41-42]. Як бачимо, у цей період нові антикорупційні закони відіграли роль ключової реформи у сфері антикорупційного законодавства, що охопило великі масштаби. Найбільше змін було зосереджено на таких секторах, як моніторинг державної антикорупційної політики, забезпечення переслідування за корупцію, превентивна антикорупційна діяльність.

Також варто згадати Антикорупційну стратегію на 2014-2017 роки [14], котра не дала очікуваних результатів і була виконана не в повній мірі. Однак із позитивного, варто відзначити наступне:

прийнято низки актів щодо боротьби з корупцією, зокрема Законів України «Про запобігання корупції», «Про Національне антикорупційне бюро України», «Про державну службу». Також було прийнято укази Президента України «Про Національну радуз питань антикорупційної політики» та «Про стратегію сталого розвитку «Україна-2020»;

створено антикорупційні органи:

Національне агентство з питань запобігання корупції, яке має спеціальний статус та повноваження для забезпечення ефективної антикорупційної політики;

Національне антикорупційне бюро, яке є правоохоронним органом, що протидіє кримінальним корупційним правопорушенням, що вчинені вищими посадовими особами державних органів;

Національна рада з антикорупційної політики, яка має за мету проводити постійний моніторинг стану боротьби з корупцією та запобігання останній;

Спеціалізована антикорупційна прокуратура;

Державне бюро розслідувань;

затверджено методологію оцінки корупційних ризиків у діяльності органів влади;

створено систему електронних закупівель ProZorro;

створено Єдиний державний реєстр осіб, які вчинили корупційні правопорушення. Цей реєстр також публічний, і усі можуть здійснювати вільний доступ до нього через Інтернет. Це сприяє зростанню відповідальності та забезпечує контроль над особами, які вчинили корупційні дії;

запроваджено систему е-декларування для посадовців.

Подальше реформування законодавства ознаменувалося створенням у 2018 році Вищого антикорупційного суду - спеціалізованого антикорупційного судового органу. Даний крок обумовлений системною нездатністю існуючої судової системи забезпечувати справедливість у справах про корупційні дії високопосадовців. Разом з цим, це пояснювалося необхідністю адаптації законодавства України до європейських стандартів задля можливості якісного застосування практики Європейського суду з прав людини. Звідси, Вищий антикорупційний суд офіційно визнано складовою судової влади з національною юрисдикцією. У ньому передбачалося створення окремої апеляційної палати. Ця модель була унікальною для України, де суд мав одночасно функції першої і апеляційної інстанції в рамках однієї організації, але з окремими адміністративними структурами, персоналом і приміщеннями. Також передбачалося створення Громадської ради міжнародних експертів, яка надавала б підтримку в оцінці кандидатів на посаду судді та отримувала адміністративну підтримку від Державної судової адміністрації України. Було збільшено вимоги до кандидатів на посаду судді вказаного суду, дозволивши, крім суддів, брати участь у конкурсі також правникам і науковцям.

Важливим кроком у процесі формування антикорупційної політики в Україні став інститут цивільної конфіскації. Відомо, що особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, повинні декларувати своє майно. Проте іноді спостерігається розбіжність між офіційними доходами та активами, зазначеними у їх деклараціях. Традиційні інструменти контролю за декларуванням статків вказаних осіб і законністю їх походження виявилися неефективними, у зв'язку з чим у жовтні 2019 року було внесено зміни до глави 12 розділу ІІІ Цивільного процесуального кодексу України, які стосувалися особливостей позовного провадження у справах про визнання необгрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави [15]. Відтак, альтернативним інструментом боротьби із незаконним збагаченням стала цивільна конфіскація. Остання являє собою спеціальну процедуру визначення умов і порядку стягнення необґрунтованих активів чиновників на користь держави за правилами цивільного процесу, у межах якої правоохоронні органи звертаються до суду щодо стягнення майна, власник якого повинен довести у суді законність походження цього майна. В основу цивільної конфіскації покладено принцип змагальності сторін, тоді як у кримінальному процесі обов'язок доказування покладається на сторону обвинувачення. Цивільна конфіскація може бути застосована за наявності таких умов: 1) актив набутий після 28 листопада 2019 року; 2) різниця між вартістю активів і законними доходами перевищує 500 і більше разів розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, тобто перевищує 1 003 500 млн грн.

Наступні кроки України були пов'язані з ухвалення антикорупційних стратегій і програм. Зокрема, мова йде про Закон України «Про засади державної антикорупційної політики на 2021-2025 роки» № 2322-IX [16] та Постанову Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної антикорупційної програми на 2023-2025 роки» № 220 [17]. В основу розробки Стратегії покладено наступні основні принципи: оптимізація функцій держави та місцевого самоврядування, де передбачено позбавлення цих органів надмірних повноважень та усунення дублювання їх функцій, зменшення «людського фактору» і підвищення прозорості й ефективності у відносинах між державою та громадянами й організаціями. Вказане можливо досягти завдяки запровадженню правил загальної адміністративної процедури та цифровізації більшості процесів та послуг; утворення зручних і законних альтернатив корупційним практикам; забезпечення дієвого державного контролю за дотриманням публічними службовцями правил етичної поведінки та вимог антикорупційного законодавства; забезпечення невідворотності відповідальності за корупційні та пов'язані з корупцією правопорушення [18]. Водночас метою антикорупційної програми є досягнення відчутного прогресу у сфері запобігання та протидії корупції, забезпечення узгодженості та системності в антикорупційній діяльності всіх державних органів та органів місцевого самоврядування, а також належного процесу післявоєнного відновлення України [17].

Висновки

Таким чином, формування антикорупційної політики в незалежній Україні пройшло декілька етапів, а саме:

1990-1995 роки. У цей період відбулися значні кроки у встановленні правових та організаційних засад боротьби з корупцією в країні, включаючи прийняття ключових законів і формування спеціальних комісій для цієї мети;

1996 - 2005 роки. На цьому етапі було відображено засади боротьби з корупцією в самій Конституції України, прийнято національну програму та законодавчі акти, спрямовані на боротьбу з корупцією, відбулося прийняття нового Кримінального кодексу України зі спеціальною розділом щодо корупційних порушень, тим самим криміналізувавши вказане негативне явище;

2006-2010 роки. Упродовж цього етапу активно впроваджувалися міжнародні антикорупційні стандарти шляхом ратифікації та приєднання до відповідних міжнародних угод, що сприяло гармонізації антикорупційного законодавства України з міжнародними нормами і стандартами. Також було прийнято два важливі закони, які закріпили основні засади запобігання та протидії корупції, встановили відповідальність юридичних осіб за корупційні дії та розвинули роль громадянського суспільства в боротьбі з корупцією;

2011-2012 роки. Цей етап ознаменувався прийняттям пакету антикорупційних законів, котрі відображали спробу розробити більш комплексний та відповідний міжнародним стандартам законодавчий підхід до боротьби з корупцією в різних сферах суспільних відносин;

2013-2017 роки. Для цього етапу характерними були інституційні перетворення, де було створено низку антикорупційних органів у зв'язку з прийняттям базового закону «Про запобігання корупції». Також запроваджено електронне декларування для посадовців, систему електронних закупівель і Єдиний державний реєстр осіб, які вчинили корупційні правопорушення;

2018-2019 роки. На цьому етапі були прийняті закони та створені інституції, спрямовані на посилення антикорупційних зусиль, відбулося удосконалення судової системи у частині розгляду корупційних справ (Вищий антикорупційний суд), а також впроваджено інструменти боротьби з незаконним збагаченням і конфіскацією активів, зокрема цивільну конфіскацію;

2020 і дотепер. На цьому етапі були прийняті ключові документи, що визначають стратегічні напрямки та конкретні заходи для боротьби з корупцією на наступні роки.

Перспективні напрямки подальших досліджень вбачаються у виокремленні основних напрямів державної антикорупційної політики.

Список використаних джерел

1. Гаман П. І. Антикорупційна державна політика: проблеми та перспективи розвитку. Державне управління: удосконалення та розвиток. 2018. № 10.

2. Попело О., Іванова Н. Формування та реалізація антикорупційної політики в контексті забезпечення економічної безпеки держави. Проблеми і перспективи економіки та управління. 2021. № 3 (27). С. 29-36.

3. Наумчук К. М. Особливості формування та реалізації державної антикорупційної політики. Інвестиції: практика та досвід. 2020. № 4. С. 134-138.

4. Державна політика: аналіз та механізми її впровадження в Україні: навч. посіб. / за заг. ред.. В. Ребкала, В. Тертички. К.: Вид-о НАДУ, 2000. 232 с.

5. Задирака Н. Ю., Берднікова К. В. Шляхи становлення антикорупційного законодавства в Україні. Форум права. 2012. № 2. С. 274-277.

6. Про боротьбу з корупцією: Закон України від 05.10.1995 р. № 356/95-ВР.

7. Новак А. М. Історико-теоретичні основи формування національної антикорупційної політики в Україні в 1991-2017 роках. Вчені записки ТНУ імені В.І. Вернадського. Серія: Державне управління. 2018. Т. 29 (68). № 4. С. 13-19.

8. Державна антикорупційна політика і запобігання та протидія корупції на публічній службі в органах державної влади і органах місцевого самоврядування: монографія / автор. кол. ; В. В. Василевич, Т. Е. Василевська, В. Ф. Нестерович, Е. В. Расюк, А. В. Савченко, В. Л. Федоренко (кер.) та ін. ; за ред. проф. Ю. В. Ковбасюка і проф. В. Л. Федоренка. К. : Видавництво Ліра-К, 2016. 524 с.

9. Добродумов П. Антикорупційна політика як функція держави. Підприємництво, господарство і право. 2007. № 9. С. 54-58.

10. Ярошенко М. О., Шевчук З. Ю. Еволюція антикорупційного законодавства в Україні в період незалежності. Право. Серія 18. Економіка і право. 2016. Вип. 31. С. 38-44.

11. Половинкіна Р. Ю. Етапізація та періодизація антикорупційного законодавства в Україні. Держава та регіони. Серія: Право. 2019. № 3 (65). С. 22-27.

12. Про засади запобігання та протидії корупції: Закон України від 11.06.2009 р. № 1506VI.

13. Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень: Закон України від 11.06.2009 р. № 1507-VI.

14. Про засади державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014-2017 роки: Закон України від 14.10.2014 р. № 1699-VII.

15. Цивільний процесуальний кодекс України: Закон України від 18.03.2004 р. № 1618-IV.

16. Про засади державної антикорупційної політики на 2021-2025 роки : Закон України від 20 червня 2022 р. № 2322-IX // База даних «Законодавство України».

17. Про затвердження Державної антикорупційної програми на 2023-2025 роки: Постанова Кабінету Міністрів України від 04.03.2023 р. № 220.

18. Антикорупційна стратегія. Національне агентство з питань запобігання корупції: офіційний сайт. 2023.

Размещено на Allbest.ru