Практичні перспективи реформування ради безпеки ООН крізь призму застосування права вето та його роль у реалізації функції підтримання міжнародного миру та безпеки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Практичні перспективи реформування ради безпеки ООН крізь призму застосування права вето та його роль у реалізації функції підтримання міжнародного миру та безпеки

Крістіна Петронюк

Богдан Веселовський

Анотація

Сферою дослідження даної статті є роль та вплив права вето, насамперед постійних членів Ради Безпеки ООН, на реалізацію функції органу щодо підтримання міжнародного миру та безпеки. Проаналізувавши положення Статуту ООН та Резолюцій Ради Безпеки, автор приходить до висновку, що у своєму нинішньому вигляді органі дійсно виглядає застарілим, оскільки не відповідає геополітичним та економічним реаліям сьогодення. Результатом цього стало дослідження необхідності, а також наявних пропозицій та аргументацій щодо реформування Ради Безпеки ООН з особливою увагою на факт наявності широкомасштабної агресії постійного члена Ради Безпеки в Європі. Автором було встановлено перспективи подолання проблеми права вето в реалізації функції Ради Безпеки ООН щодо підтримки міжнародного миру та безпеки.

Ключові слова: ООН, Рада Безпеки ООН, підтримка міжнародного миру та безпеки, право вето, постійний члени Ради Безпеки, реформування Ради Безпеки ООН.

Summary

For many years there has been a debate about the veto power in the UN Security Council, between those who see it as a necessity that ensures the effective implementation of Security Council resolutions, and those who see it as an outdated and unwanted lever that has proven on many occasions to be misused and the paralyzing effect of the system of maintaining international peace and security. Regardless of the readiness and maturity of the current international political atmosphere for its reform, the reality of the current international situation requires all stakeholders in the international society to review the current state of affairs and exceptional political will. The Security Council must fulfil its duty to protect, which is in line with the stated aim of safeguarding international peace and security. The development of a rule or obligation to restrict the use of the veto can significantly contribute to the strengthening of the role of the Council and better perform its duties. Despite the fact that such a restriction in the application of the veto in certain cases will not be imposed by legally binding norms, regulated by the Charter, because of the sensitivity and complexity of the actual reform in this matter, the application of such a rule will lead to huge changes in many current and future situations, and voluntary restriction and implementation of such norms by permanent members of the UN will be the best way out of the situation.

Thus, we can agree that in the course of history the veto system did not work as expected. Among the great powers, fierce competition quickly supplanted cooperation, and they often vetoed draft resolutions that contradicted their own interests, resulting in poor Security Council effectiveness and making it difficult to maintain peace and security. The veto system and its principle of «unanimity of the most powerful states» not only do not guarantee that great powers will make concerted efforts to contain armed conflicts, but also do not allow the UN Security Council to respond quickly, which ultimately leads to serious crises in the field of human rights, international peace and security.

Indeed, Security Council reform has been going on since the 1950s. But the balance of power in the Security Council has clearly not changed. Moreover, there are new problems. Some countries carry out illegal armed actions without UN permission, using their confidence in impunity, precisely because of the internal procedural weakness of the UN system. The pace of reform at the UN is too slow to keep pace with the speed of change in the world. The main obstacle to reform is political difficulties, which are almost insurmountable. In addition, from a procedural point of view, the veto system and membership are provided for by the UN Charter, and the procedure for amending the Charter is complex, requiring a two-thirds vote of the UN General Assembly and unanimous approval of the permanent members of the Security Council, which further increases the complexity of coordinating interests.

Thus, the United Nations Security Council, established in 1945 after World War II, is responsible for maintaining international peace and security. However, the structure and composition of the Security Council have remained virtually unchanged since its inception, despite significant changes in the global balance of power and the emergence of new threats to international peace and security. As a result, there is a growing consensus among many member states that the Security Council needs to be reformed to better reflect the realities of the 21st century. The call for reform of the UN Security Council is not only a matter of political expediency, but also a legal imperative. The UN Charter enshrines the principle of sovereign equality of all member states, but the current composition of the Security Council has crowned an imbalance of power that undermines this principle. The case for reform is based on the need for greater Security Council representation, accountability and legitimacy. However, achieving meaningful reform will require solving complex legal and political problems, including the distribution of powers among member states, the role of the veto and the criteria for membership in the Security Council. Despite the huge number of options for reforming the Security Council, consensus on specific mechanisms for achieving these goals is less unanimous. Reform proposals range from gradual changes to a more radical overhaul of the UN Security Council's structure and mandate. Each of the models we have considered has its advantages and challenges, and any significant reform will require careful consideration and cooperation among UN member states. Ultimately, the success of any reform will depend on its ability to increase representation, accountability and legitimacy, while maintaining the effectiveness of the UN Security Council in maintaining international peace and security. In our opinion, after the end of russia's aggression against our state, the international community will move to concrete steps to update and reform the global collective system of peace and security.

У 1945 році, коли в Сан-Франциско був підписаний Статут Організації Об'єднаних Націй, Рада Безпеки була створена як важливий орган, головним завданням якого було забезпечення міжнародного миру та безпеки (стаття 24 Статуту ООН) відповідно до основної мети, покладеної на ООН (Стаття 1 Статуту). «Великій п'ятірці», тобто Китаю (КНР з 1971 р.), Сполученим Штатам Америки, Франті, Великобританії та СРСР (росія з 1990 р.) надано винятковий привілей: ці п'ять країн мають постійне місце в Раді Безпеці і можуть накласти вето на будь-яке рішення, що стосується непроцедур- них питань (стаття 27, пункт 3). Цей подвійний привілей був предметом суперечок з перших років функціонування ООН і навіть під час розробки Статуту з боку деяких малих держав, таких як Бельгія. Ця суперечка зберігається досі, і в період холодної війни проблема постійно порушувалась юриста- ми-міжнародниками та дипломатами країн «третього світу». Але в той же час становище постійних членів розглядалося як адекватний засіб для забезпечення свого роду рівноваги в біполярному світі, де домінує ядерна загроза, так званого делікатного балансу терору Wohlstetter, A. The Delicate Balance of Terror. Foreign Affairs, vol. 37, no. 2, 1959, pp. 211-234..

Право вето є важливою складовою міжнародної системи безпеки, оскільки воно надає можливість державам-членам Ради Безпеки Організації Об'єднаних Націй блокувати будь-яке рішення, у разі якщо вони вважають його неприйнятним для себе. Оскільки Рада Безпеки є головним органом ООН, який відповідає за збереження міжнародного миру та безпеки, право вето має велике значення для забезпечення ефективної роботи цього органу. Вето розумілося як аналог обов'язковості резолюцій Ради Безпеки, а також як застосування механізму стримувань і противаг в ООН. Таким чином, це дозволило подолати дві слабкі сторони Ліги Націй, а саме відсутність однієї зі світових держав і вимогу одностайності для прийняття рішень організації. Наприкінці війни, хоч і не без суперечок, держави, присутні в Сан-Франциско, врешті-решт погодилися з тим, що великі держави повинні відігравати головну роль у підтримці міжнародного миру і безпеки.

З одного боку, право вето надає державам-членам Ради Безпеки можливість захисту своїх національних інтересів та недопущення прийняття рішень, які їм не вигідні. Однак з іншого боку, це може приводити до блокування рішень, які є необхідними для забезпечення міжнародної безпеки та здійснення заходів щодо запобігання конфліктів та миротворчої діяльності. міжнародний мир вето

Незважаючи на очевидну цінність ООН для світу, критики і більшість незгодних з сучасною роллю ООН (зокрема, Ради Безпеки ООН) не бракує. Багато хто вважає, що Рада Безпеки ООН є неефективною та недієвою у виконанні свого мандату. Ця критика спрямована головним чином на право вето постійних членів, яке звинувачують у тому, що воно є анахронізмом і перешкоджає виконанню мандату з підтримання міжнародного миру і безпеки, оскільки, згідно з критикою, використання права вето постійними членами Ради Безпеки в сучасну епоху не відображає намірів розробників Статуту ООН. Постійних членів Ради Безпеки ООН звинувачують у поблажливому використанні права вето з метою забезпечення власних національних інтересів та інтересів своїх союзників на шкоду інтересам держав-членів ООН та мандату Ради Безпеки. Існує кілька резонансних випадків застосування права вето, таких як проект резолюції Ради Безпеки 1441, який мав на меті відновити порядок і мир в Іраку, де за часів режиму Хусейна неодноразово порушувалися принципи міжнародного права. Франція і росія скористалися правом вето, і проект резолюції був провалений.

Б. Кіа зазначає, що причиною застосування вето в цьому випадку був захист фінансових інтересів, які росія і Франція мали в цьому регіоні. Інший подібний випадок можна знайти в проблемі М'янми, де члени Ради Безпеки ООН запропонували резолюцію, що прагнула покласти край заворушенням в М'янмі, однак на цю резолюцію було накладено вето Китаєм і росією. Б. Кіа вважає, що Китай наклав вето на резолюцію через те, що М'янма була його сусідом, і Китай побоювався супутньої шкоди, якої він може зазнати через примусові заходи, вжиті Радою Безпеки Kia, B; Ojie, P. A & Kidi, Z. D. Veto Power as A Diplomatic Cover for National Interests of Bearing Members In United Nations Security Council: Implications On the Management of Global Peace and Security, International Journal of Advanced Legal Studies and Governance, Vol.123, 2010. .

Постійні члени також використовують право вето для того, щоб змусити інші держави підтримати або виступити проти резолюції, щоб забезпечити інтереси постійного члена, який погрожує. До прикладу, Сполучені Штати Америки успішно тиснуть на ООН, щоб не розгортати американські війська, які мали служити миротворцями ООН, погрожуючи застосуванням права вето на всі миротворчі операції, які мали відбутися, якщо члени Ради Безпеки ООН не прислухаються до занепокоєння Сполучених Штатів.

Тому роль права вето можна краще зрозуміти, якщо усвідомити, що постійні члени Ради Безпеки, будучи світовими ядерними державами, обтяжені постійним зобов'язанням підтримувати міжнародний мир і безпеку. Без постійних членів Ради Безпеки ООН, швидше за все, ООН зазнала б невдачі, оскільки міжнародна організація мала б значно менше примусових повноважень. Тому право вето було взагалі допущено в обмін на постійну участь світових наддержав у справах ООН (в 1945 році, коли існував біполярний світ в міжнародних відносинах, Радянський Союз розглядався як наддержава, про що наразі не можна стверджувати про російську федерацію, яка нібито є його «правонаступником в системі світової колективної безпеки»).

Хоча очевидно, що останнім часом постійні члени Ради Безпеки використовують право вето дещо рідше, порівняно з періодом до закінчення холодної війни, почастішали випадки застосування права вето - прямо чи опосередковано, яке не спрямоване на забезпечення індивідуальних національних інтересів та інтересів союзників. Таким чином, право вето дало п'ятьом постійним членам Ради Безпеки майже необмежену владу в системі ООН, оскільки інші члени Ради Безпеки повинні спочатку розглянути позицію постійних членів навіть з певного профільного питання, коли драфт резолюції є знеособленим, тобто не стосується прямо якоїсь держави і підготувати свої пропозиції таким чином, щоб політично заспокоїти постійних членів Ради Безпеки. Салех Аль Шрайде також виступає з критикою ролі права вето в системі забезпечення міжнародного миру та безпеки: він стверджує, що неефективність Ради Безпеки у виконанні свого мандату можна пояснити не так застосуванням, як загрозою застосування права вето, що більше шкодить а отже, система Організації Об'єднаних Націй за своєю суттю має серйозні недоліки Shraideh, S. The Security Council's Veto in the Balance. Journal of Law, Policy and Globalization, 2017..

З огляду на те, що росія перетворилася на терористичну державу і була визнана Генеральною Асамблеєю як агресор, що створив загрозу міжнародному миру і безпеці, перегляд цінності права вето знову вийшов на перший план. Хоча не можна сказати, що корисливе використання права вето постійними членами суперечить логіці розробників Статуту ООН, обставини, які вивели росію - постійного члена Ради Безпеки в одну площину з кривавими та терористичними режимами, не могли бути передбачені розробниками Статуту. Багато пропозицій щодо реформування Ради Безпеки засуджують право вето як анахронічне і зайве в сучасному світі. Агресія проти України є прикладом того, що розробники Статуту ООН не змогли передбачити проблеми ХХІ століття, оскільки застосування права вето опосередковано призвело до створення загрози міжнародному миру та безпеці. Через 77 років після заснування ООН очевидно, що право вето постійних членів може становити загрозу мандату Ради Безпеки. Можливо, активність Генеральної Асамблеї в питанні про реформу системи ООН є адекватною для того, щоб виправити падіння, в якому зараз перебуває Організація Об'єднаних Націй, однак можливості Генеральної Асамблеї на жаль дуже лімітовані положеннями Статуту 1945 року.

Враховуючи посилення критики щодо бездіяльності Ради Безпеки в питанні війни в Україні, 26 квітня 2022 року, Генеральна Асамблея ООН прийняла консенсусом резолюцію A/RES/76/262 Resolution 76/262. Standing mandate for a General Assembly debate when a veto is cast in the Security Council. , яка закликає Генеральну Асамблею збиратися щоразу, коли в Раді Безпеки накладено вето. Президент Генеральної Асамблеї скликає офіційне засідання для проведення дебатів щодо питання, на яке накладено вето, протягом десяти робочих днів, і, у виняткових випадках, член або члени Ради Безпеки ООН, які наклали вето, матимуть пріоритет у списку доповідачів.

І хоча такий формат не несе ніяких змін для права вето, така зустріч, скликана відповідно до Резолюції 76/262, являє собою великий крок вперед для підзвітності в системі ООН і відкриває нову сторінку щодо балансу сил між головними органами організації.

В свою чергу, розглядаючи питання доцільності реформування Ради Безпеки ООН, варто зазначити, що питання реформи Ради Безпеки було включено до порядку денного Генеральної Асамблеї і регулярно обговорюється з 1969 року в рамках Спеціального комітету зі Статуту ООН і посилення ролі Організації. Але згоди чи консенсусу досі не було досягнуто, хоча було запропоновано багато формул. Основна складність полягала в тому, що будь-яка реформа Ради Безпеки повинна бути прийнята кожним із постійних членів, як це передбачено статтями 108 і 109 Статуту ООН щодо внесення поправок. Але жодна держава із «великої п'ятірки» не хоче відмовлятися від свого привілею.

Лише Китай постійно оголошує, що готовий це зробити, але він стверджує, що використовує своє право вето як прерогативу на користь країн, що розвиваються. СРСР стверджував, що він захищає не лише власні інтереси, а й інтереси соціалістичних держав і соціалістичної спільноти, як це було, наприклад, у випадку Угорщини в 1956 році, потім у Чехословаччині в 1968 році та в Афганістані у 1980 році. Що стосується Франції, Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії та Сполучених Штатів Америки, то вони були рішуче проти будь-якої реформи Ради Безпеки, яка б розширила її склад шляхом додавання нових постійних членів, які мають право вето. Таким чином, існує певний негативний консенсус проти будь-якого розширення Ради Безпеки, хоча кількість дер- жав-членів ООН стала втричі більшою, ніж у 1945 році.

Усі основні аргументи, як політичного, так і юридичного характеру, які висувались й висуваються донині за реформування Ради Безпеки ООН, можна звести до узагальнених наступних тез: по-перше, нинішній склад Ради Безпеки ООН відображає глобальну структуру влади середини ХХ століття і неадекватно представляє різноманітність і складність сучасної міжнародної системи. Такий брак представництва підриває легітимнісгь та ефективність рішень Ради Безпеки, особливо перед обличчям глобальних викликів, таких як зміна клімату, тероризм та пандемія COVID-19, широкомасштабна агресія проти України з боку постійного члена Ради Безпеки в самому центрі Європи, вперше після 1945 року.

По-друге, право вето, яким володіють п'ять постійних членів Ради, створює дисбаланс влади, що може перешкоджати ефективному прийняттю рішень і ставити під загрозу здатність Ради Безпеки виконувати свій мандат. Право вето може бути використане для захисту вузьких національних інтересів, а не для досягнення ширшої мети - підтримання міжнародного миру і безпеки як основної функції Ради Безпеки.

По-третє, нинішні критерії членства в Раді Безпеки не відображають мінливі реалії міжнародної системи, зокрема, появу нових держав і зростання значення регіональних організацій. Відсутність різноманітності, справедливого географічного представлення у складі Ради Безпеки може обмежити перспективи та досвід, які можуть бути використані для вирішення ключових питань.

По-четверте, мандат і процедури Ради Безпеки не встигають за зміною характеру глобальних загроз, особливо тих, що походять від недержавних та транснаціональних акторів.

Нарешті, брак підзвітності та прозорості в Раді підриває її легітимність і довіру міжнародної спільноти. Засідання Ради за зачиненими дверима та конфіденційні процеси прийняття рішень можуть посилювати впевненість в її упередженості та неефективності.

Окресливши усі питання, поставлені Генеральною Асамблеєю для обгрунтування реформування Ради Безпеки, ми зупинимось на найбільш значущих та відомих пропозиціях щодо реформування головного органу для підтримки міжнародного миру та безпеки, проаналізувавши основні зміни, які кожна з них принесла б кожна з них. Необхідно пам'ятати, що згідно зі статтею 108 Статуту ООН, виправлення до цього Статуту набувають чинності для всіх Членів Організації після того, як вони прийняті двома третинами голосів членів Генеральної Асамблеї та ратифіковані, відповідно до їхньої конституційної процедури, двома третинами Членів Організації, включаючи всіх постійних членів Ради Безпеки Статут Організації Об'єднаних Націй. .

Всесвітній саміт 2005 року, що проходив у Нью-Йорку з 14 по 16 вересня, став історичною подією, яка зібрала світових лідерів та представників урядів, міжнародних організацій, громадянського суспільства та приватного сектору для обговорення найгостріших глобальних викликів сучасності. Одним з ключових результатів саміту стало прийняття Резолюції Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй (ООН) 60/1 Resolution 60/1 2005 World Summit Outcome. , також відомої як «Підсумковий документ Всесвітнього саміту 2005 року». Цей документ окреслив ряд конкретних і реальних кроків, які країни та міжнародні організації повинні вжити для просування місії ООН щодо сприяння миру, безпеці, розвитку та правам людини. Саме в дані Резолюції утвердилося визнання принципу відповідальності за захист (R2P), який стверджує, що міжнародне співтовариство несе відповідальність за запобігання та реагування на геноцид, воєнні злочини, етнічні чистки та злочини проти людяності, коли держава не може або не бажає цього робити.

Даним документом світова спільнота вкотре підтвердила визнання того, що нині «...ми стикаємося з низкою загроз, які вимагають від світу невідкладних колективних і більш рішучих мір реагування. Ми усвідомлюємо, що живемо у взаємозалежному глобальному світі, що сучасні загрози не визнають національних кордонів та взаємопов'язані та що ними необхідно займатися на глобальному, регіональному та національному рівнях відповідно до Статуту та норм міжнародного права.».

В свою чергу важливо відмітити, що однією із сфер вирішення проблем, окрім питання миру та колективної безпеки, постало питання укріплення Організації Об'єднаних Націй. В Резолюції 60/1 вкотре проголошується покладена на Раду Безпеки головна відповідальність за підтримку міжнародного миру та безпеки. Так, в даній Резолюції утвердилась позиція на підтримку якнайшвидшого проведення реформи Ради Безпеки як невід'ємний елемент спільних зусиль з реформування Організації Об'єднаних Націй, щоб зробити Раду більш представницькою, більш дієвою і більш транспарентною і тим самим ще більше підвищити її ефективність та забезпечити підвищену легітимність та виконання її рішень. Резолюцією було надано рекомендацію Раді Безпеки і надалі коригувати методи своєї роботи, щоб ширше залучати держави, які не є членами Ради, до її роботи, підвищити її підзвітність перед усіма членами та зробити її роботу більш транспарентною.

Під час Всесвітнього саміту 2005 року, тодішній Генеральний секретар ООН Кофі Аннан представив дві моделі (Модель А і Модель Б) U. N. Secretary-General, In Larger Freedom: Towards Development, Security and Human Rights. U. N. Doc.

A/59/2005. , які пропонували дві альтернативні реформи Ради Безпеки. Ці моделі інтенсивно обговорювалися в той час, але так і не були реалізовані.

Модель А пропонує розширення Ради Безпеки до 24 членів шляхом додавання шести нових постійних членів без права вето та 13 нових непостійних членів з дворічним терміном повноважень. Група експертів визначила чотири регіональні зони, які відрізняються від регіональних груп, про які зазвичай говорять: Африка, Азія та Тихоокеанський регіон, Європа та Америка. З шести нових постійних місць одне дістанеться Європі, два - Азійсько-Тихоокеанському регіону, одне - Америці і два - Африці. З 13 нових непостійних місць чотири будуть надані Африці, три - Азійсько-Тихоокеанському регіону, два - Європі та чотири - Америці. Хоча ця реформа гарантує, що кожна регіональна група буде представлена в Раді Безпеки шістьма членами, африканська група залишиться без права вето.

Ця модель була охарактеризована як спроба справедливого географічного представництва, оскільки Генеральний секретар ООН Аннан надав однакову кількість місць для кожної регіональної зони. Однак, оскільки не існує визначених параметрів того, що означає «справедливий», не зрозуміло, чи може такий розподіл бути найсправедливішим з усіх можливих. Зрозуміло лише, що він не переконав усіх членів Ради Безпеки. Дослідник з Сіднея, науковий співробітник Секретаріату ООН Пітер Надін пояснює слабкість цієї пропозиції тим, що «вона не враховує кількість населення в кожній зоні або загальний валовий внутрішній продукт економік, які охоплювала кожна зона. Аннан просто надав однакову кількість місць кожній групі. Занепокоєння також викликає той факт, що африканська група залишилася єдиною групою без права вето» Nadin P., Vision 2020: A Discussion of UN Security Council Reform. ; п'ятірка постійних членів не захотіла ділитися своїм правом вето з новими постійними членами. Основна проблема полягає в тому, що замість того, щоб запропонувати рішення, яке б зблизило обидві точки зору, модель А просто залишила нові постійні місця без права вето.

Модель Б зосереджена на створенні більш ефективної формули членства, ніж модель А. Ця модель не додає більше постійних місць; натомість, вона рекомендує створити нову категорію членства, що складається з восьми непостійних місць з можливістю поновлення і одного непостійного місця без права поновлення. Перші вісім місць будуть займати обрані держави протягом чотирьох років і можуть бути поновлені ще на один термін, а останнє місце буде займати обрана держава протягом двох років, яке при цьому не підлягатиме поновленню.

Основні відмінності від моделі А полягають у двох аспектах. По-перше, модель Б не змінює постійний склад Ради Безпеки. По-друге, вона створює нову категорію, що складається з восьми чотирирічних місць з можливістю поновлення, які будуть розподілені порівну між чотирма регіональними групами, тобто по два місця на кожну. Нарешті, завдяки створенню нового дворічного місця без права поновлення, такий розподіл дозволить надати чотири місця Африці, три місця Америці, три місця Азії і одне місце Європі.

Модель Б, порівняно з моделлю А, приділяє більше уваги питанням справедливого представництва та права вето. Вона явно намагається вирішити проблему вето шляхом створення нових непостійних місць з можливістю поновлення. Це спосіб надати зростаючим державам у кожному регіоні можливість бути більш залученими до процесу прийняття рішень у Раді Безпеки, не ставлячи їх на один рівень з п'ятьма постійними членами. Таким чином, Аннан хотів заручитися підтримкою Постійної п'ятірки. Тим не менш, це не є вирішенням основної проблеми, а саме, що Африка залишається, навіть за цієї моделі, єдиним регіоном без права вето.

Аргументуючи, що нинішній склад постійної п'ятірки не відображає сучасну динаміку сили в міжнародній системі, країни G4 - Німеччина, Японія, Індія та Бразилія - запропонували нову реформу Ради Безпеки, в результаті якої вони стануть новими постійними членами, у відповідь на пропо- .зиттії Кофі Аннана. Вони вважали, що Рада Безпеки, як найпотужніший орган ООН, має відображати актуальність міжнародних акторів. Японія та Німеччина є одними з найбільших фінансових донорів ООН, в той час як Бразилія є державою з п'ятою найбільшою територією, а Індія має друге найбільше населення у світі (наразі деякі джерела вже підтверджують першість, обігнавши за кількістю Китайську Народну Республіку). Набуваючи постійного членства в Раді Безпеки, ці держави вважають, що це виправить недостатнє представництво та легітимність цього органу. Відповідно до Резолюції A/59/L64 від 6 липня 2005 (Security Council reform) UN Resolution A/59/L.64, 6 July 2005. , яку вони та їх партнери внесли до Генеральної Асамблеї ООН, передбачалось, створення шести нових постійних місць, розподілених наступним чином: чотири для країн G4, по одному для кожного члена, і два для Африки, але без чіткого означення, які це мають бути країни. Ця пропозиція також передбачала створення ще чотирьох нових непостійних місць, які не підлягають поновленню, по одному для Азії, Африки, Латинської Америки та Східної Європи, відповідно. Таким чином, загалом Рада Безпеки розширювалась до 24 членів.

Однак, незважаючи на те, що збільшення кількості місць і перерозподіл існуючих місць є двома питаннями, які Генеральна Асамблея ООН виділяє як найважливіші, справжнім питанням, яке турбує постійну п'ятірку Ради Безпеки, є право вето. Перш за все, Сполучені Штати Америки, Китай і росія не бажають ділитися правом вето з будь-якими новими постійними членами. Сполучені Штати підтримали б пропозицію країн G4, оскільки це гарантувало б підтримку ще двох союзників у Раді Безпеки - Японії та Німеччини - але лише за умови, що ці держави займуть свої постійні місця без права вето. Сполучене Королівство займає дуже схожу позицію щодо реалізації пропозиції G4, оскільки воно більш відкрите до поміркованого розширення кількості непостійних місць у Раді Безпеки.

Насамкінець, жодна з цих пропозицій, принаймні в тому вигляді, в якому вони були презентовані в 2005 році і з урахуванням дискусій, які точились до 2020 року, в тому вигляді, в якому вони зараз структуровані, не має реальної можливості пройти процес голосування. Необхідна альтернативна пропозиція, яка з більшою ймовірністю отримає схвалення більшості членів Генеральної Асамблеї і, що більш важливо, підтримку Постійної п'ятірки. Однак наразі шанси на певне реформування ООН з'явились найбільші - через повномасштабне вторгнення росії до України, країни-члени ООН серйозно почали обдумувати питання законності зайняття місця СРСР російською федерацією без змін до Статуту ООН.

Нездатність Ради Безпеки переосмислити себе перед обличчям мінливого світу призвела до втрати легітимності, яка, хоча й одностайно визнана світом, але залишається незрозумілою. У 1963 році відбулася єдина реформа складу Ради Безпеки у відповідь на збільшення кількості членів ООН з 51 у 1945 році до 113 у тому році, що призвело до консервації її функціонування. Рішенням було збільшити кількість непостійних членів із шести до десяти. Організація Об'єднаних Націй, яка цього року збирається відсвяткувати своє 78-річчя, не знала жодної іншої реформи, окрім цієї, оскільки на даний момент вона налічує 193 члени.

Висновки

Вже багато років точиться дискусія щодо права вето в Раді Безпеки ООН, серед тих, хто вважає це необхідністю, що забезпечує ефективне виконання резолюцій Ради Безпеки, і тими, хто вважає це як застарілий і небажаний важіль, який довів у багатьох випадках його неправильне використання та паралізуючий ефект системи підтримання міжнародного миру та безпеки. Незалежно від готовності та зрілості поточної міжнародної політичної атмосфери для її реформування, реальність поточної міжнародної ситуації вимагає від усіх зацікавлених сторін у міжнародному суспільстві перегляду актуального стану речей та виняткової політичної волі. Рада Безпеки повинна виконувати свій обов'язок захищати, що відповідає заявленій меті охорони міжнародного миру та безпеки. Розробка норми або зобов'язання щодо обмеження використання права вето може значно сприяти посиленню ролі Ради та краще виконувати її обов'язки. Незважаючи на те, що таке обмеження у застосуванні права вето в певних випадках не буде накладено юридично обов'язковими нормами, регламентованими Статутом, через чутливість і складність фактичної реформи в цьому питанні, застосування такої норми призведе до величезних змін у багатьох поточних і майбутніх ситуаціях, і добровільне обмеження та виконання таких норм з боку постійних членів ООН стане найкращим виходом з ситуації.

Таким чином, ми можемо дійти згоди, що у ході історії система вето не спрацювала так, як передбачалося. Серед великих держав жорстка конкуренція швидко витіснила співпрацю, і вони часто накладали вето на проекти резолюцій, які суперечили їхнім власним інтересам, що призводило до низької ефективності Ради Безпеки та ускладнювало підтримання миру і безпеки. Система вето та її принцип «одностайності найбільш могутніх держав» не тільки не забезпечують гарантію, що великі держави докладатимуть узгоджених зусиль для стримування збройних конфліктів, але й не дають змоги Раді Безпеки ООН оперативно реагувати, що врешті-решт призводить до серйозних кризових ситуацій у сфері прав людини, міжнародного миру та безпеки.

Дійсно, реформа Ради Безпеки триває з 1950-х років. Але баланс сил в Раді Безпеки явно не змінився. Навіть більше, з'явилися нові проблеми. Деякі країни здійснюють незаконні збройні дії без дозволу ООН, користуючись своєю впевненістю в безкарності, саме через внутрішньо процедурну слабкість системи ООН. Темпи реформ в ООН занадто повільні, щоб встигати за швидкістю змін у світі. Головною перешкодою на шляху реформ є політичні труднощі, які майже непереборні. Крім того, з процедурної точки зору, система вето і членство передбачені Статутом ООН, а процедура внесення змін до Статуту є складною, вимагає двох третин голосів Генеральної Асамблеї ООН і одностайного схвалення постійних членів Ради Безпеки, що ще більше збільшує складність узгодження інтересів.

Отже, Рада Безпеки Організації Об'єднаних Націй, створена в 1945 році після Другої світової війни, відповідає за підтримання міжнародного миру і безпеки. Однак структура і склад Ради Безпеки залишилися практично незмінними з моменту її створення, незважаючи на значні зміни в глобальному балансі сил і появу нових загроз міжнародному миру і безпеці. Як наслідок, серед багатьох держав-членів зростає консенсус щодо необхідності реформування Ради Безпеки для того, щоб вона краще відображала реалії ХХІ століття. Заклик до реформи Ради Безпеки ООН є не лише питанням політичної доцільності, але й правовим імперативом. Статут ООН закріплює принцип суверенної рівності всіх держав-членів, але нинішній склад Ради Безпеки увінчав собою дисбаланс сил, який підриває цей принцип. Аргументи на користь реформи ґрунтуються на необхідності більшого представництва, підзвітності та легітимності Ради Безпеки. Однак, досягнення значущої реформи вимагатиме вирішення складних правових і політичних проблем, включаючи розподіл повноважень між державами-членами, роль права вето і критерії членства в Раді Безпеки. Незважаючи на існування величезної кількості варіантів щодо реформування Ради Безпеки, консенсус щодо конкретних механізмів досягнення цих цілей є менш одностайним. Пропозиції щодо реформи варіюються від поступових змін до більш радикального перегляду структури та мандату Ради Безпеки ООН. Кожна з розглянутих нами моделей має свої переваги та проблеми, і будь-яка суттєва реформа вимагатиме ретельного розгляду та співпраці між державами-членами ООН. Зрештою, успіх будь-якої реформи залежатиме від її здатності збільшити представництво, підзвітність і легітимність, одночасно зберігаючи ефективність Ради Безпеки ООН у підтримці міжнародного миру та безпеки. На нашу думку, після завершення агресії росії проти нашої держави, міжнародне співтовариство перейде до конкретних кроків з оновлення та реформування світової колективної системи забезпечення миру та безпеки.

Література

1. Kia, B; Ojie, P. A & Kidi, Z. D. Veto Power as A Diplomatic Cover for National Interests of Bearing Members In United Nations Security Council: Implications On the Management of Global Peace and Security, International Journal of Advanced Legal Studies and Governance, Vol.123, 2010.

2. Nadin P., Vision 2020: A Discussion of UN Security Council Reform.

3. Shraideh, S. The Security Council's Veto in the Balance. Journal of Law, Policy and Globalization, 2017.

4. Wohlstetter, A. The Delicate Balance of Terror. Foreign Affairs, vol. 37, no. 2, 1959, pp. 211-234.

5. Resolution 76/262. Standing mandate for a General Assembly debate when a veto is cast in the Security Council.

6. Resolution 60/1 2005 World Summit Outcome.

7. U. N. Secretary-General, In Larger Freedom: Towards Development, Security and Human Rights. U. N. Doc. A/59/2005.

8. UN Resolution A/59/L.64, 6 July 2005.

9. Статут Організації Об'єднаних Націй.

Размещено на Allbest.ru