Генеза правового регулювання соціального забезпечення поліцейських в Україні

Наступний етап розвитку правового регулювання соціального забезпечення пов'язаний зі становленням України як незалежної, демократичної, правової, соціальної держави. Утім, навіть на цьому новітньому історичному періоді розбудови української державності багато було пов'язано з радянським минулим, зокрема й у галузі соціального забезпечення міліції. Так, у грудні 1990 року Верховна Рада Української СРС ухвалила Закон «Про міліцію» № 565-XII, який діяв аж до 2015 року. Тобто саме цей Закон тривалий час був основним джерелом правових засад соціального забезпечення поліцейських. У ньому, зокрема у ст. 22, закріплювалися такі гарантії соціального захисту працівників міліції та членів їхніх сімей, як-от: пільги при розподілі житла та оплаті житлово-комунальних послуг, встановленні квартирних телефонів, влаштуванні дітей у дошкільні заклади, при оплаті палива, вирішенні інших питань соціально-побутового забезпечення. Окремо в цьому Законі були передбачені гарантії для міліціонерів, які працюють і живуть у сільській місцевості. Такі правоохоронці та члени їхніх сімей, які проживають з ними, згідно із Законом мали забезпечуватися безплатно житлом з опаленням і освітленням за встановленими нормами, а також мали змогу користуватися іншими пільгами, передбаченими законодавством¹. Також слід зазначити, що для вирішення житлових проблем міліціонерів і членів їхніх сімей Законом «Про міліцію» було передбачено право міліціонерів на отримання кредитів на пільгових умовах для фінансування індивідуального чи кооперативного житлового будівництва. Однією з ключових особливостей цього кредитування було те, що 50 % позики мала сплатити держава в особі МВС України Про міліцію: Закон України від 20.12.1990 № 565-XII // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/56512 (дата звернення: 21.04.2023). Втратив чинність. Там само..

Поряд із вищезазначеними аспектами соціального забезпечення в Законі «Про міліцію» також врегульовувалися питання відшкодування шкоди в разі загибелі або каліцтва працівника міліції, зокрема передбачалося тимчасове збереження за членами сім'ї міліціонера пільг, передбачених цим Законом, у разі загибелі міліціонера під час виконання своїх службових обов'язків Там само..

Із викладеного можна побачити, що в Законі «Про міліцію» 1990 року доволі багато уваги, якщо порівняти з попередніми радянськими законодавчими актами, було приділено питанням соціального забезпечення, однак, по-перше, в Законі встановлювалися лише загальні засади такого забезпечення, все інше мало регламентуватися підзаконними актами, а по-друге, частина важливих питань досліджуваного забезпечення (зокрема медичне обслуговування, освіта дітей міліціонерів тощо) у Законі свого відображення не знайшли. Крім того, доволі поверхово були врегульовані питання оплати праці, часу праці та відпочинку міліціонерів. До речі, такий підхід до законодавчого врегулювання соціального забезпечення, незважаючи на численні зміни, внесені до цього Закону, зберігався аж до 2015 року, доки він не втратив своєї юридичної сили. Разом із Законом «Про міліцію» питання соціального забезпечення працівників міліції регламентувалися ще низкою загальних і спеціальних законів та підзаконних актів, наприклад: законами України: «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року, «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ» від 9 квітня 1992 року, який зазнав численних змін і правок, проте є чинним і сьогодні (зараз цей Закон має назву «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб»), «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» від 21 листопада 1992 року, «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 року; постановами Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ» від 29 липня 1991 року, «Про умови оплати праці працівників органів внутрішніх справ» від 2 квітня 1993 року; наказом МВС України «Про затвердження Інструкції про порядок медичного обслуговування в закладах охорони здоров'я МВС України» від 4 листопада 2003 року, Положенням про медичне забезпечення особового складу органів і підрозділів внутрішніх справ та військовослужбовців Національної гвардії України при виконанні оперативно-службових завдань за умов виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, а також під час охорони громадського порядку в умовах масових заворушень та проведенні масових заходів від 4 листопада 2003 року, наказом МВС України «Про надання службових жилих приміщень і користування ними особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ України» від 10 вересня 2004 року тощо.

Отже, соціальне забезпечення працівників міліції регламентувалося доволі широким спектром нормативно-правових актів, однак більшість важливих питань цього забезпечення на рівні законів урегульовувалися або лише в загальному вигляді, або взагалі не знаходили відображення в них, натомість регламентувалися на підзаконному рівні, що аж ніяк не сприяло стабільності й ефективності зазначеного забезпечення як важливого інструменту соціального захисту міліціонерів. Такий підхід не забезпечував ствердження й належної реалізації ані загальних конституційних гарантій у соціальній сфері, ані спеціальних соціальних гарантій, передбачених у Законі «Про міліцію». Водночас стан справ у сфері законодавчого регулювання соціального забезпечення доволі добре сприяв тому, щоб працівники міліції перетворювалися із правоохоронців, тобто публічних осіб, покликаних охороняти й захищати суспільні цінності та інтереси, на виконавців інтересів правлячої верхівки у вертикалі президентської та урядової влади, адже саме представники останньої мали найбільший вплив на реальний стан соціально-економічного благополуччя працівників міліції.

Наступним важливим етапом у становленні та розвитку правового регулювання соціального забезпечення працівників органів внутрішніх справ в Україні є започаткування поліцейської реформи та ухвалення Закону України «Про Національну поліцію». Причин для реформування системи органів внутрішніх справ України було дуже багато, не останнє місце серед них посідали і проблеми соціального забезпечення працівників цієї системи. С. Кіщенко, аналізуючи означену реформу, зауважує, що до проблем, які необхідно було вирішити в процесі її здійснення, належали: низькій рівень оплати праці та соціального забезпечення співробітників МВС, порушення трудового законодавства в частині тривалості робочого дня і дотримання вимог щодо надання вихідних днів та відпусток, відсутність забезпечення практичного соціального захисту працівників, недосконала система оплати, коли майже 30 % зарплати підлеглих залежить від суб'єктивного ставлення до них керівника. Недоліки управління призводять до непропорційного функціонального навантаження, коли, наприклад, на одного дільничного інспектора міліції в середньому припадає три тисячі мешканців міста або 2,2 тисячі жителів сільської місцевості. Укоренилася невиправдана практика тривалості робочого дня понад 12 годин на добу, невикористання всіх вихідних днів у місяці для значної частини персоналу. Майже третина працівників не відпочиває у вихідні дні [10, c. 12-13].

Одним із важливих та позитивних зрушень поліцейської реформи стало те, що питання соціального забезпечення доволі змістовно були врегульовані саме на рівні Закону України «Про Національну поліцію» від 2 липня 2015 року № 580-VIII Про Національну поліцію: Закон України від 02.07.2015 № 580-VIII // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/580-19 (дата звернення: 21.04.2023).. Положення цього Закону поряд із регламентацією таких питань, як службовий час і час відпочинку, відпустки, оплата праці, забезпечення житлом, грошова допомога в разі загибелі (смерті) чи втрати працездатності поліцейського, визначають юридичні засади медичного забезпечення поліцейських та навчання їхніх дітей. Звісно, Закон України «Про Національну поліцію» не скасовує необхідності ухвалення низки підзаконних нормативно-правових актів, спрямованих на реалізацію його положень, однак вони мають на меті вирішення переважно процедурних питань, а не визначення засадничих аспектів соціального забезпечення поліцейських. Тобто роль органів виконавчої влади має зводитися не до встановлення кола та змісту гарантій досліджуваного забезпечення, а до врегулювання порядку та форм і методів реалізації гарантій (наприклад, постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції» від 11 листопада 2015 року, «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану» від 28 лютого 2022 року, «Про затвердження Порядку забезпечення поліцейських та осіб рядового і начальницького складу служби цивільного захисту, Державного бюро розслідувань житлом на умовах фінансового лізингу» від 14 листопада 2018 року; накази МВС України «Про затвердження Інструкції про порядок медичного обслуговування в закладах охорони здоров'я МВС» від 3 червня 2016 року, «Про затвердження Порядку медичного забезпечення поліцейських та військовослужбовців Національної гвардії України при виконанні оперативно-службових завдань під час подолання наслідків надзвичайних ситуацій, припинення групового порушення громадської безпеки і порядку чи масових заворушень» від 7 листопада 2016 року та ін.). Також слід зауважити, що разом із Законом України «Про Національну поліцію» правові засади соціального забезпечення поліцейських визначаються іншими нормативно-правовими актами юридичної сили (тобто законами) як-от: Кодекс законів про працю України, закони України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 9 квітня 1992 року із численними змінами, «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року, «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року, «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року тощо.

Висновки

Підбиваючи підсумки вищевикладеного, можемо констатувати, що соціальне забезпечення поліцейських було та залишається одним з основних і вельми суттєвих факторів, що мотивують до вступу на поліцейську службу та її належного проходження. Саме тому як радянський режим, так і влада незалежної України доволі багато уваги приділяли нормативно-правовому врегулюванню основних засад зазначеного забезпечення. Однак підходи до законодавчої регламентації соціального забезпечення спочатку міліціонерів, а потім поліцейських на різних історичних етапах мала певні особливості, а саме:

у період перебування України у складі радянської імперії влада опікувалася врегулюванням таких питань досліджуваного забезпечення, як-от: оплата праці міліціонерів, наявність у них і членів їхніх сімей житлової площі, пенсійне утримання, страхування від нещасних випадків на службі, пільги, пов'язані з оплатою комунальних послуг, проїздом на громадському транспорті (міському та приміському), а також продовольче забезпечення. На цьому етапі правове регулювання соціального забезпечення правоохоронців здійснювалося переважно на подзаконному рівні, тоді як закони містили з цього приводу лише загальні і доволі лаконічні положення;

- після проголошення незалежності України роль саме законів у врегулюванні питань соціального забезпечення міліціонерів дещо зросла, однак все одно не мала визначального характеру, що дозволяло правлячій еліті суттєво впливати на роботу міліції, зокрема використовувати її як потужний адміністративний засіб вирішення своїх особистих чи вузькогрупових інтересів;

- новим визначальним етапом у історії становлення і розвитку правового регулювання соціального забезпечення поліції стала поліцейська реформа, започаткована у 2015 році, одним із важливих досягнень якої стало суттєве зміщення акценту в зазначеному регулюванні у бік саме законів, що забезпечило необхідну надійність і стабільність гарантій соціального забезпечення поліцейських, а також, якщо й не скасувало, утім значно зменшило можливості владного тиску на роботу поліцейських шляхом маніпулювання станом їх соціально-економічного забезпечення.

Звісно, чинне сьогодні правове регулювання соціального забезпечення не позбавлене низки недоліків і прогалин, які вже не один рік обговорюються дослідниками. Крім того, не слід забувати, що не достатньо лише закріпити ті чи інші ідеї, принципи, норми на рівні законодавчих положень, їх ще треба й належним чином реалізувати, бо в іншому разі ці норми залишаться звичайними деклараціями. І на цьому шляху також є як важливі досягнення, так і суттєві проблеми. Однак у цій статті ми не мали на меті детально вдаватися в окремі проблеми сучасного правового регулювання соціального забезпечення поліцейських та аналізувати стан практичної реалізації відповідних законодавчих положень і поготів. У цілому правове регулювання соціального забезпечення поліцейських в Україні розвивається у правильному напрямі і сьогодні, принаймні з формальної точки зору, позбавлене більшості недоліків аналогічного законодавства попередніх періодів його становлення.

Список бібліографічних посилань

1. Юшкевич О. Г. Особливості реформування поліції в Україні на шляху європейської інтеграції. Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. 2019. № 3. С. 33-37. DOI: https://doi.org/10.31733/2078-35662019-3-33-37.

2. Пабат О. В. Реформування поліції в Україні: красиве гасло чи нагальна необхідність? // Адміністративне право та процес: актуальні проблеми та шляхи вирішення: тези доп. учасників наук.-практ. семінару (м. Харків, 21 лют. 2020 р.) / Наук.-дослід. ін-т публ. політики і соц. наук. Харків, 2020. С. 24-25.

3. Розбудова цілісності і доброчесності під час реформування поліції. Досвід України: аналіт. доп. та матер. спеціаліз. Міжнар. конф. (м. Київ, 17 квіт. 2019 р.) / за ред. О. Д. Маркєєвої та Л. І. Полякова ; Нац. ін-т стратегічних досліджень ; Центр досліджень армії, конверсії та роззброєння ; Женевський центр безпекового урядування. Київ: НІСД, 2019. 112 с.

4. Ладика Ю. В. Історія становлення та розвитку забезпечення соціальних гарантій працівників органів внутрішніх справ. Наукові записки Львівського університету бізнесу та права. 2010. Вип. 4. С. 242-244.

5. Клипа О. П. Адміністративно-правове регулювання соціального захисту працівників Національної поліції України: дис.... канд. юрид. наук: 12.00.07. Суми, 2021. 212 с.

6. Бандурка О. М., Греченко В. А., Ярмиш О. Н. Становлення та розвиток міліції України (1921-1930 роки): історико-правове дослідження: монографія. Харків: Золота миля, 2015. 492 с.

7. Козинець О., Лось А. Напрями діяльності правоохоронних органів (міліції) в Радянській Україні в 19201930-х рр. Підприємництво, господарство і право. 2021. № 1. С. 182-187. DOI: https://doi.Org/10.32849/2663-5313/2021.1.32.

8. Греченко В. А. Організація міліції Української Соціалістичної Радянської Республіки у 1931 р. Форум права. 2019. № 1 (54). С. 14-22. DOI: http://doi.org/ 10.5281/zenodo.2563544.

9. Загальнообов'язкове державне пенсійне страхування: навч. курс / Б. О. Зайчук, О. Б. Зарудний, С. Б. Березіна та ін. Київ: НВП «АВТ», 2004. 256 с.

10. Кіщенко С. Реформа системи органів внутрішніх справ: аналіз державних рішень // Міжнародний центр перспективних досліджень: офіц. сайт. 2015. URL: https://icps. com.ua/ assets/uploads/ images /files /17_11_reforma_mvs_s.pdf (дата звернення: 21.04.2023).

Размещено на Allbest.ru