Астрент як засіб забезпечення ефективного захисту цивільних прав та інтересів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

НДІ ІВ НАПрН України

Вільнюського університету

Астрент як засіб забезпечення ефективного захисту цивільних прав та інтересів

Ус Марина Володимирівна кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри цивільного права, ,

Глотов Сергій Олександрович кандидат юридичних наук, науковий співробітник, асоційований професор факультету права, асистент кафедри цивільного права,

Носік Юрій Володимирович кандидат юридичних наук, доцент кафедри інтелектуальної власності та інформаційного права

м. Київ, м. Харків Литва

Анотація

Важливим питанням сучасної судової практики залишається ефективність обраного позивачем способу захисту. Така ефективність почасти ставиться у залежність від наявності примусового механізму виконання судового рішення, в якому застосований відповідний спосіб захисту. Для стимулювання боржника-відповідача до реального виконання судового акта в законодавство України доцільно ввести інститут астренту, запозичивши його з європейського права.

У статті здійснено аналіз природи астренту, його порівняння з іншими суміжними поняттями, визначено механізми, які із врахуванням чинного законодавства (як цивільного, так і законодавства про виконавче провадження) можуть бути застосовані тоді, коли рішення суду, яке набуло законної сили, не виконується відповідачем, а також надано оцінку ефективності таким існуючим механізмам.

Авторами наведено значення інституту астрента у співставленні із вимогою обрання ефективного способу захисту цивільних прав та інтересів в судовому порядку. Зроблено висновок про те, що найбільш значущим є впровадження інституту астрента щодо таких категорій справ, коли виконання рішення суду всіляко залежить від волі боржника: коли судовим рішенням відповідач зобов'язується вчинити дії фактичного чи юридичного характеру, не пов'язані із виконанням ним грошового зобов'язання. Такий обов'язок може існувати як в рамках речових, зобов'язальних, корпоративних, інформаційних правовідносин, правовідносин інтелектуальної власності чи інших правовідносин.

Також здійснено аналіз низки питань, які мають бути вирішені при введенні інституту астренту в законодавство України, а саме: можливість встановлення астрента за клопотанням позивача не залежно від того, передбачений він договором між сторонами чи ні; наслідки відмова від астренту в договорі; за які порушення може присуджуватися астрент і в якій формі; порядок сплати астренту; звільнення від сплати астренту; принципи, на яких базується призначення астрента; максимальна (мінімальна) межа астрента.

Ключові слова: астрент, стимулювання боржника до виконання судового рішення, ефективність способу захисту, судове рішення, неустойка.

Abstract

Us Maryna Volodymyrivna Ph.D. (Law), associate professor, associate professor of the Department of Civil Law, Yaroslav the Wise National Law University, Kharkiv

Glotov Sergiy Oleksandrovich Ph.D. (Law), Researcher at the Research Institute of IP of the National Academy of Legal Sciences of Ukraine, Associate Professor at the Faculty of Law of Vilnius University (Lithuania), assistant of the Department of Civil Law, Yaroslav the Wise National Law University, Kharkiv

Nosik Yuriy Volodymyrovych Ph.D. (Law), associate professor of the Department of Intellectual Property and Information Law, Taras Shevchenko Kyiv National University, Kyiv

ASTRENT AS A MEANS OF ENSURING EFFECTIVE PROTECTION OF CIVIL RIGHTS AND INTERESTS

It is generally recognised that the purpose of enforcing an astrent is to encourage the debtor to comply with a judicial decision. In other words, in order to avoid negative material consequences, the defendant shall comply with it. The legal nature of the institution of astrent, however, varies in different states. The effectiveness of the plaintiff's chosen method of defence remains an important issue in contemporary judicial practice. This effectiveness is partly made dependent on the existence of an enforcement mechanism for the judgment in which the relevant defence method is applied. To encourage debtor-defendants to actually enforce the judicial act, it would be useful to introduce into Ukrainian law the institution of an astrent, borrowing it from European law.

The article analyzes the nature of astrent, compares it with other related concepts, defines the mechanisms that, taking into account the current legislation (both civil and enforcement legislation), can be applied when the court decision, which has gained legal force, is not executed by the defendant and an assessment of the effectiveness of such existing mechanisms is also provided.

The authors show the significance of the institution of asrent in comparison with the requirement to choose an effective way of protecting civil rights and interests in court. The conclusion was made that the most significant is the introduction of the institution of asrent in relation to such categories of cases, when the execution of the court decision depends in every way on the will of the debtor: when the court decision the defendant undertakes to perform actions of a factual or legal nature that are not related to his performance of a monetary obligation. Such an obligation may exist as part of property, obligation, corporate, informational legal relations, intellectual property legal relations or other legal relations.

An analysis was also made of a number of issues that must be resolved when introducing the institution of adjournment into the legislation of Ukraine, namely: the possibility of establishing an adjournment at the request of the plaintiff, regardless of whether it is stipulated by the contract between the parties or not; consequences of the refusal of an asrent in the contract; for which violations an asrent may be awarded and in what form; order of payment of asrent; exemption from payment of arrears; the principles on which the appointment of an asrent is based; maximum (minimum) limit of asrent.

Keywords: Astrent, debtor's incentive to execute judgment, effectiveness of the method of defence, judgment, forfeit.

Постановка проблеми

Наприкінці 2017 р. набули чинності істотні зміни як до процесуальних кодексів, так і до ст. 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) щодо судових способів захисту (абз. 13 ч. 2). В результаті чого в судовій практиці заявлені позивачами способу захисту почали активно перевірятися на відповідність критерію ефективності. позивач судовий астрент цивільний

Між тим, зміни, внесені у зв'язку із цим до ЦК, мають суто технічний та фрагментарний характер і потребують подальшого вдосконалення. Зокрема, це стосується критеріїв, якими слід керуватися позивачеві при обранні способу судового захисту, адже вони становлять матеріально-правовий бік захисту, а отже, мають бути передбачені на рівні ЦК. Це стосується в тому числі і такого критерію як ефективність.

Ефективність способу захисту є важливим імперативом, який входить до змісту такого принципу цивільного права як захищеність суб'єктивних цивільних прав. Цей принцип знаходить своє продовження в основних засадах цивільного законодавства, серед яких у ст. 3 ЦК України закріплено, зокрема, судовий захист цивільного права та інтересу. Принцип захищеності цивільних прав реалізується в усіх видах цивільних правовідносин - як майнових, так і немайнових, включаючи інформаційні відносини та відносини інтелектуальної власності.

Під ефективним способом захисту слід розуміти такий, застосування якого призводить до реального поновлення порушеного права (забезпечує припинення його невизнання чи оспорювання) або припиняє неможливість задоволення інтересу, а у випадку неможливості вказаного - забезпечує отримання відповідного відшкодування. При чому у практиці ВС ефективність почасти ставиться в залежність від наявності механізму примусового виконання судового рішення Постанова ВП ВС від 22.05.2018 р. у справі № 922/3065/17 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень України..

З одного боку, такий підхід вбачається правильним, оскільки ухвалення судами рішень, які не можуть бути виконані, створює ситуацію правової невизначеності і не забезпечує реального захисту прав та інтересів осіб, що звертаються до суду. Однак з іншого, - наведена позиція не враховує того, що по окремих категоріях справ (стягнення моральної шкоди) справедливою компенсацією для позивача може бути саме рішення суду, яким визнається протиправність поведінки відповідача Постанова ВС у складі КЦС від 28.03.2018 р. у справі № 761/8035/16-ц [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень України. , а також встановлення кримінальної відповідальності за умисне невиконання судового рішення (ст. 382 Кримінального кодексу України). Між тим, на сьогодні кримінальна караність відповідного діяння досить рідко стимулює порушника до виконання судових рішень у зв'язку із складністю доведення умислу боржника щодо ухилення від такого виконання.

Також окремо слід звернути увагу на те, що коли мова йде про грошові вимоги - питання про ефективність заявленого способу захисту не постає, оскільки у законодавстві України про виконавче провадження чітко встановлений механізм виконання такого судового рішення, що розпочинається накладенням арешту на майно боржника (ч. 7 ст. 26, ст. 56 ЗУ «Про виконавче провадження»). Більше проблем виникає при виконанні рішень немайнового характеру (р. VIII ЗУ «Про виконавче провадження»), коли боржник особисто зобов'язаний вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення). В таких випадках на боржника покладається обов'язок здійснення дій майнового, але не грошового характеру (приміром, виконання обов'язку, що становить зміст негрошового зобов'язання, в натурі), або ж дій немайнового характеру (наприклад, спростувати недостовірну інформацію, надати інформацію, припинити використання об'єкта права інтелектуальної власності тощо).

Саме на вищенаведені ситуації насамперед і розрахований інститут астренту.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

У правовій доктрині під астрентом (від лат. Adstringere - примус, фр. l'astreinte - штраф) розуміється грошова сума, що присуджується судом за невиконання (несвоєчасне виконання) судового акту.

Враховуючи актуальність дотримання у судовій практиці критерію ефективності способу захисту, важливе значення на сьогодні має дослідження інституту астрента як матеріального стимулу для виконання рішення суду, що, в свою чергу, посилюватиме реальний захист прав та інтересів позивача. Більше того, в Концепції оновлення Цивільного кодексу УкраїниКонцепція оновлення Цивільного кодексу України [Електронний ресурс] пропонується закріпити інститут астренту на рівні ЦК України (загальні положення про зобов'язання).

Історично астрент з'явився у Франції в ХІХ ст. В його основу була покладена ідея стимулювання боржника до своєчасного виконання судового рішення через ризик застосування до нього обтяжуючих санкцій, які стягуються на користь кредитора. Слід відмітити, що із самого початку астрент виник і розвивався виключно в судовій практиці, в той час як його легальне закріплення у французькому законодавстві відбулося значно пізніше, лише в першій половині ХХ ст.

В подальшому, завдяки своїй простоті та утилітарності, конструкція астрента була закріплена в законодавстві низки інших європейських країн і продовжує успішно застосовуватися й нині в Італії, Португалії, Бельгії, Фінляндії, Люксембурзі та інших державах.

Крім того, астрент передбачений в деяких актах уніфікації приватного права. Так, на сьогодні положення про астрент також міститься в Принципах УНІДРУА у ст. 7.2.4, відповідно до якої: якщо суд зобов'язує сторону здійснити виконання, він може також зобов'язати її сплатити штраф, якщо вона не виконає його рішення. При цьому із приписів ст. 7.2.4 слідує, що

Принципи УНІДРУА допускають застосування інституту астрента до будь-яких зобов'язань - як до грошових, так і до тих, що виконуються в натурі; астрент може застосовуватись як за ініціативою суду, так і особи-позивача; астрент може бути сплачений як на користь держави, так і на користь позивача, і кожна держава в залежності від своєї системи права самостійно визначає - на користь кого присуджувати астрент.

Також у п. 3 ст. 111 Кодексу європейського договірного права 2015 р. передбачено правило, згідно з яким, для того, щоб спонукати боржника вести себе у відповідності до судового рішення, яке вимагає виконання зобов'язання в натурі, суд вправі накласти на боржника, який не виконує рішення або виконує його з прострочкою, штраф у сумі, що не перевищує трикратного розміру вартості належного виконання.

Мета статті

Із врахуванням зазначеного, постає питання про правову природу інституту астрента та про те, в яких категоріях спорів його доцільно застосовувати в національній правовій системі.

Виклад основного матеріалу

Загальновизнано, що метою стягнення астрента є стимулювання боржника до виконання судового рішення. Тобто, щоб не допустити негативних матеріальних наслідків, відповідач має його виконати. При цьому в різних державах інститут астрента має різну правову природу. Зокрема, існує дві моделі астрента: французька (приватно-правова) і німецька (публічно-правова). Французька модель передбачає стягнення на користь особи-позивача, німецька модель - на користь держави. Разом з тим, у Франції норми про астрент містяться у процесуальному законодавстві, що має свідчити про його публічно-правову природу, тим не менш стягнення відбувається на користь особи-позивача, а не держави, що все ж таки надає більше підстав вести мову про астрент як про приватноправовий інститут. Також можливий третій варіант - як наприклад, в Португалії, коли сума астрента розподіляється порівну між стягувачем і державою. Схожий підхід закріплено і в Кодексі європейського договірного права, відповідно до п. 3 ст. 111 якого, сума астрента розподіляться між кредитором і державою у співвідношенні 70 і 30 відсотків відповідно.

Враховуючи правові реалії України, астрент доцільно стягувати на користь саме особи-позивача. Така позиція пояснюється станом законодавства про виконавче провадження (ст. 27 ЗУ «Про виконавче провадження», де передбачено сплату виконавчого збору у розмірі десяти відсотків суми, що фактично була стягнута з боржника, або вартості майна, переданого стягувачу (при примусовому виконанні рішень немайнового характеру: в розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - фізичної особи і в розмірі чотирьох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - юридичної особи). Проблема полягає в тому, що залишилися в минулому часи, коли виконавець виносив постанову про відкриття провадження, в якій повідомляв про можливість добровільного виконання судового рішення у визначений строк (не більше семи днів). Згідно з чинною редакцією ЗУ «Про виконавче провадження» (ст. 26) з винесенням постанови починається примусове виконання судового рішення. У такому разі боржник автоматично підпадає під сплату виконавчого збору, що одразу збільшує суму його тягаря. При цьому добросовісний боржник часто просто не встигає виконати рішення суду до відкриття провадження, не плануючи навіть ухилятися від його виконання.

Отже, виходячи із положень чинного законодавства, стягнення з боржника виконавчого збору, який надходить до державного бюджету, не залежить від вчинених виконавчих дій після відкриття виконавчого провадження і часто не пов'язаний із недобросовісністю боржника, а отже, не є ефективним засобом стимулювання боржника до виконання судового акту. Фактично, виходить, що виконавчий збір на сьогодні є нічим іншим як прихованою форму штрафу, що сплачується на користь держави і покладається у вигляді додаткового тягаря на боржника, який часто є добросовісним.

Між тим, незважаючи на різноманітність законодавчих підходів щодо спрямування астренту, він в будь-якому випадку присуджується за невиконання відповідачем свого приватно-правового обов'язку перед позивачем, який було підтверджено судовим рішенням (або який виник на його підставі), а не за невиконання публічного обов'язку. Таким чином, астрент завжди захищає не публічний інтерес держави, а приватний інтерес позивача. Враховуючи зазначене, астрент має накладатися саме за ініціативою останнього.

Разом з тим, не можна залишити поза увагою й те, що астрент паралельно виконує й публічно-правову функцію, яка полягає в перекладенні на позивача тягаря контролю за виконанням судового рішення і створенні для нього відповідного матеріального стимулу з метою розвантаження державної системи органів примусового виконання судових актів. Із зазначеного слідує, що астрент має матеріально-процесуальну природу: з одного боку, захищає приватний інтерес і стягується на користь позивача за наявності відповідних підстав, з іншого боку, - сплачується за невиконання судового рішення. Саме остання особливість істотно відрізняє астрент від неустойки, яка, на відміну від астрента, становить собою спосіб захисту цивільних прав та інтересів і одночасно є мірою цивільно-правової відповідальності.

Така подвійна природа астрента відмежовує його, в тому числі, й від суто процесуальної категорії - судового штрафу, котрий завжди стягується за ініціативою суду. При цьому розмір судового штрафу (як мінімум верхня і нижня межа) чітко визначений законодавством. Розмір астрента, як правило, на законодавчому рівні, у державах, в яких він впроваджений, не встановлюється, а визначається судом з урахуванням принципу справедливості, співрозмірності і недопущення отримання вигоди від незаконної чи недобросовісної поведінки.

Таким чином, можна зробити проміжний висновок про те, що астрент не тотожний жодному із вищеперерахованих інститутів, а являє собою самостійний правовий інститут.

Щодо категорій справ, до яких застосовуваний астрент, то в теорії найбільш спірним питанням залишається можливість його встановлення щодо грошових зобов'язань.

Спори про це сягають ще французської судової практики. Показовим в цьому контексті є рішення, прийняте Касаційним Судом Франції 17 квітня 1956 р. Так, в силу рішення суду, яке набуло законної сили, м. Марсель було зобов'язано виплатити компенсацію власникам експроприйованого майна. Оскільки вимоги судового акту не виконувались належним чином, суд використал конструкцію попереднього астренту на випадок наступної затримки у виплаті відповідних платежів. Касаційний суд вказане рішення підтримав і відмітив правомірність призначення астренту за невиконання грошових зобов'язань у випадку, якщо у кредитора немає ефективного засобу поновлення свого порушеного права.

Вивчаючи поставлене питання крізь призму правових реалій України, проаналізуємо більш докладніше механізми, які із врахуванням чинного законодавства (як цивільного, так і законодавства про виконавче провадження) можуть бути застосовані тоді, коли рішення суду, яке набуло законної сили, не виконується відповідачем.

Чинне цивільне законодавство України дозволяє після набуття законної сили рішенням суду про присудження грошових коштів застосувати положення ч. 2 ст. 625 ЦК про стягнення пені, трьох відсотків річних та інфляційних витрат. Більше того, виходячи із судової практики, вказане положення спрацьовує щодо будь-яких грошових вимог, що випливають з цивільних правовідносин. Оскільки із винесенням рішення суду (про стягнення боргу тощо) зобов'язання не припиняється, сама по собі наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК.

Що стосується положень законодавства про виконавче провадження, то відповідно до них, так само, простіше за все стимулювати боржника до виконання судового рішення про стягнення грошових коштів. Грошові вимоги забезпечені виконавчим механізмом ч. 7 ст. 26, ст. 56 ЗУ «Про виконавче провадження»: державному виконавцеві надано право накласти арешт на майно боржника з метою забезпечення примусового виконання судового акту.

Отже, ключове значення для вирішення проблеми застосування астренту до грошових зобов'язань має наступне запитання: чи не є цей захід надмірним, враховуючи вищезазначені законодавчі положення.

Як видно, законодавством передбачений інструментарій, який дозволяє уникнути недобросовісних дій боржника щодо відчуження майна, на яке потенційно може бути звернено стягнення за грошовим зобов'язанням. Тобто задоволення вимог кредитора не в повній мірі залежить від волі боржника. Саме накладенням арешту забезпечуватиметься стимулювання боржника і захист інтересів кредитора. Також у разі невиконання грошового зобов'язання, підтвердженого рішенням суду, боржник ризикує понести додаткові грошові втрати. Отже, уявляється, що своєчасне виконання судових актів за грошовими зобов'язаннями має досягатися якраз шляхом використання вище окресленого механізму, закладеного у ст. 625 ЦК, та у ст. ч. 7 ст. 26, ст. 56 ЗУ «Про виконавче провадження». Відповідно, виключення грошових зобов'язань із сфери дії астренту не носить критичного характеру з точки зору забезпечення ефективного захисту інтересів позивача через можливість активної участі державного виконавця в реалізації рішення суду по грошових вимогах та донарахувань за ст. 625 ЦК.

У випадках же, коли ми маємо справу із негрошовими зобов'язаннями, інтереси позивача, які полягають в отриманні результату, вираженого в натуральній формі, залишаються незахищеними з урахуванням норм матеріального права і законодавства про виконавче провадження. При цьому із положень вищезазначеної Концепції слідує, що право на застосування астренту має суд, якщо подано позов про виконання зобов'язання в натурі (п. 5.3). Тим самим пропонується обмежити сферу астренту виключно таким способом захисту, як примусове виконання обов'язку в натурі, який становить зміст саме зобов'язального правовідношення. Проте, таке обмеження видається необгрунтованим. Оскільки речево-правові вимоги за своєю правовою природою спрямовані на отримання виконання в негрошовій формі і пов'язані або з обов'язком передати річ (віндикаційний позов), або з конкретною поведінкою, яка очікується від відповідача (негаторний позов, позов про встановлення обмеженого речового права), підстави, які перешкоджають застосуванню до них компенсації за очікування виконання судового акту, відсутні, якщо виконання не може бути здійснено за допомогою дій державного виконавця. Зокрема, такий підхід виправданий у тих випадках, коли витребовується рухома річ, а відповідач всіляко чинить супротив у її передачі. Виключення становлять позови про визнання права (як правопідтверджуючі, так і правопороджуючі) і позови про визнання відсутності права. Не дивлячись на те, що вказані вимоги також мають негрошовий характер, їх сутність не передбачає вчинення відповідачем активних особистих дій або, навпаки, утримання від них. В інших випадках, коли існує потреба зломити волю боржника, яка перешкоджає належному виконанню судового акта, застосування астрента до речево-правових вимог уявляється цілком виправданим.

Окрім речових правовідносин, доцільним вбачається використання інституту астрента й у інших цивільно-правових відносин, як-от: вимог, що слідують з корпоративних правовідносин (приміром, ненадання документів, інформації учасникам про діяльність господарського товариства); вимог в рамках захисту прав інтелектуальної власності (наприклад, вимоги про заборону використання чужих об'єктів права інтелектуальної власності); вимог, пов'язаних з банкрутством особи (поширена категорія спорів - витребування новопризначеним арбітражним керуючим у колишнього керівника чи арбітражного керуючого документів, печаток); вимог щодо захисту особистих немайнових прав (спростування недостовірної інформації, що ганьбить ділову репутацію, тощо), вимог про захист цивільних прав в інформаційних відносинах (надання інформації, нерозголошення інформації з обмеженим доступом та ін.).

Отже, найбільш значущим є впровадження інституту астрента щодо таких категорій справ, коли виконання рішення суду всіляко залежить від волі боржника: коли судовим рішенням відповідач зобов'язується вчинити дії фактичного чи юридичного характеру, не пов'язані із виконанням ним грошового зобов'язання. Такий обов'язок може існувати як в рамках речових, зобов'язальних, корпоративних, інформаційних правовідносин, правовідносин інтелектуальної власності чи інших правовідносин.

Так, особи нерідко звертаються з позовними вимогами про спонукання укласти договір, якщо інша сторона ухиляється від його укладення. Можливість зобов'язання до укладення договору за рішенням суду існує як виняток із принципу свободи договору, і цей виняток може бути застосований лише у випадках, прямо передбачених законом. Після набуття законної сили відповідним рішенням суду від боржника вимагається вчинення додаткових дій для досягнення бажаного для позивача результату. Отже, за наведених умов існують підстави для присудження астрента.

Приміром, у справі 757/45133/15-ц місцевий та апеляційний суди задовольнили позовні вимоги і ухвалили зобов'язати ПАТ «Київенерго» укласти із позивачем договір про постачання електричної енергії до майнового комплексу. Велика Палата Верховного суду (далі - ВП ВС) залишила рішення судів попередніх інстанцій в силі, пославшись на те, що укладення договору про постачання електричної енергії є обов'язком постачальника електричної енергії і запропонований договір відповідає типовому договору. Відмова постачальника електричної енергії від укладення договору в такому разі суперечить вимогам ч. 3 ст. 6, ст. 627, 630 ЦК, Правилам користування електричною енергією. У разі невиконання постачальником зобов'язання з укладення відповідного договору, який відповідає типовому договору, таке право підлягає захисту судом на підставі п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК шляхом зобов'язання його укласти

Постанова ВП ВС від 08.05.2018 р. у справі № 757/45133/15-ц [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень України. .

Також доволі часто поставлена постачальником продукція з певних причин не приймається замовником, внаслідок чого порушуються права та інтереси постачальника, яким докладено зусиль та здійснено витрати щодо виконання зобов'язання. У цьому контексті показовою є позиція ВП ВС, наведена в Постанові від 11.09.2018 р. у справі № 905/1926/16. Свою позицію ВП ВС мотивувала тим, що акт приймання-передачі є лише доказом виконання сторонами обов'язків за договором, а підписання акту не може розглядатись як окремий обов'язок щодо виконання сторонами договірних зобов'язань, а тому предметом позову не може бути встановлення обставини, зокрема, обов'язок оформлення документів, які виступають доказами у справі. Відтак, з урахуванням такої позиції доцільно формулювати позовну вимогу саме, як «зобов'язати відповідача прийняти продукцію», а не «зобов'язати відповідача прийняти продукцію шляхом підписання актів приймання-передачі» Постанова ВП ВС від 11.09.2018 р. у справі № 905/1926/16 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень України. .

Разом з тим, наведена аргументація видається неприйнятною, якщо на відповідачеві лежить обов'язок, який може бути виконаний виключно шляхом вчинення юридичних дій, наприклад, коли в договорі лізингу вказано, що предмет лізингу, переданий у користування лізингоодержувачеві, переходить у власність лізингодержувача за умови повної сплати лізингових платежів і в момент підписання сторонами акту приймання-передачі предмета лізингу, а лізингодавець ухиляється від такого підписання.

Зокрема, у справі № 910/1607/17 суд апеляційної інстанції, з позицією якого погодився КГС у складі ВС (Постанова від 08.05.2018 р.) зазначив, що заявлена ТОВ «Київлайн» вимога про зобов'язання ТОВ «Український лізинговий фонд» підписати акт про передачу права власності предмета лізингу не призведе до поновлення порушеного права позивача і така вимога не може бути виконана у примусовому порядку, оскільки немає механізму виконання відповідного рішення. Враховуючи зазначене КГС ВС погодився з висновком суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову ТОВ «Київлайн» про зобов'язання відповідача підписати акт про перехід до нього права власності на предмет лізингу з огляду на неправильно обраний позивачем спосіб захисту свого цивільного права, який є неефективним і таким, що не призведе до відновлення порушеного права позивача.

Видається, що запровадження інституту астренту значно змінить погляд на ефективність способу захисту у вигляді виконання обов'язку в натурі: зобов'язати вчинити дію фактичного характеру чи навіть зобов'язати вчинити дію юридичного характеру (укласти договір, підписати акт тощо).

Окремого вирішення потребує питання про те, які підстави припинення права на астрент після його призначення. Видається, що на сьогодні єдиною підставою звільнення боржника від сплати астренту при невиконанні судового акту у встановлений строк має визнаватися об'єктивна неможливість його виконання, яка хоч і настала після винесення судом рішення, проте призвела до припинення зобов'язання на підставі ст. 607 ЦК. Отже, під об'єктивною неможливістю слід розуміти, зокрема, загибель індивідуально-визначеної речі, яку боржник зобов'язаний був передати кредитору; прийняття органом державної влади чи місцевого самоврядування акту, якому буде протирічити таке виконання зобов'язання, тощо.

Висновки

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що запровадження в законодавстві України та в практиці його застосування інституту астрента вбачається важливим заходом, спрямованим на втілення судового захисту цивільних прав як основної засади цивільного законодавства та реалізацію принципу захищеності цивільних прав в усіх видах цивільних правовідносин, включаючи інформаційні відносини та відносини інтелектуальної власності.

Керуючись вищезазначеним, вважаємо за можливе запропонувати доповнити ЦК України положеннями про астрент, які б ґрунтувалися на таких концептуальних ідеях, забезпечуючи ефективний захист прав та інтересів позивача:

астрент може встановлюватися судом за клопотанням позивача не залежно від того, передбачений він договором між сторонами чи ні; відмова від астренту в договорі є нікчемною;

астрент присуджується в грошовій формі за невиконання відповідачем судового рішення, за яким боржник має вчинити дії негрошового характеру, коли виконання повністю залежить від волі боржника;

розмір астренту визначається як одноразовий платіж або як платіж, що періодично збільшується на одиницю часу;

після присудження астренту особа може бути звільнена від його сплати за наявності згоди стягувача, що має оформлюватися мировою угодою або у разі об'єктивної неможливості виконання судового рішення;

розмір астрента має визначатися судом на основі принципів справедливості, співрозмірності, недопутимості отримання вигоди від неправомірної чи недобросовісної поведінки у певних межах (максимальної і мінімальної межі), встановлених на рівні закону [6].

Актуальним вбачається вирішення в подальших дослідженнях й низки процесуальних питань, оскільки запровадження інституту астрента на рівні ЦК вимагає, в тому числі, внесення відповідних змін і доповнень як до процесуального законодавства, так і до законодавства про виконавче провадження, зокрема:

оформлення астренту через виконавчі документи;

вирішення питання про астрент одночасно з винесенням судового рішення або, в тому числі, і після цього; процесуальна форма вимоги про астрент у другому випадку;

необхідність встановлення у судовому рішенні розумного строку на виконання конкретного рішення чи застосування при встановленні астренту строків виконання, передбачених законодавством про виконавче провадження.

Література

1. Постанова ВП ВС від 22.05.2018 р. у справі № 922/3065/17 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень України.

2. Постанова ВС у складі КЦС від 28.03.2018 р. у справі № 761/8035/16-ц [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень України.

3. Концепція оновлення Цивільного кодексу України [Електронний ресурс]

4. Постанова ВП ВС від 08.05.2018 р. у справі № 757/45133/15-ц [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень України.

5. Постанова ВП ВС від 11.09.2018 р. у справі № 905/1926/16 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень України.

6. Грицай, С. "Поняттєвий ряд-віртуальні активи." Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право 70 (2022): 313-317.

References

1. Postanova VP VS vid 22.05.2018 r. u spravi № 922/3065/17 [Resolution of the Supreme Court of Ukraine dated May 22, 2018 in case No. 922/3065/17]. (n.d.).

2. Postanova VP u skladi KCS vid 28.03.2018 r. u spravi № 761/8035/16-с [Resolution of the Supreme Court of Ukraine dated March 28, 2018 in case No. 761/8035/16-с]. (n.d.).

3. Kontseptsiia onovlennia Tsyvilnoho kodeksu Ukrainy [The concept of updating the Civil Code of Ukraine]. (n.d.).

4. Postanova VP VS vid 08.05.2018 r. u spravi № 757/45133/15-c [Resolution of the Supreme Court of Ukraine dated May 08, 2018 in case No. 757/45133/15-c]. (n.d.).

5. Postanova VP VS vid 11.09.2018 r. u spravi № 905/1926/16 [Resolution of the Supreme Court of Ukraine dated September 11, 2018 in case No. 905/1926/16]. (n.d.).

6. Hrytsai, S. "Conceptual series - virtual assets." Scientific Bulletin of the Uzhhorod National University. Series: Law 70 (2022): 313-317.

Размещено на Allbest.ru