Слідчий суддя та право на свободу: практика Європейського суду з прав людини

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Національний науковий центр «Інститут судових експертиз ім. засл. проф. М.С. Бокаріуса»

Слідчий суддя та право на свободу: практика Європейського суду з прав людини

Стовба О.В., д.ю.н., г.н.с.

м. Харків

Анотація

Реформа кримінально-процесуального законодавства України та прийняття Кримінального процесуального кодексу України поставили перед правознавцями низку надзвичайно цікавих та важливих питань. Однією з ключових новацій є поява процесуальної фігури слідчого судді, на якого законодавством покладається ціла низка функцій по охороні прав і свобод людини під час проведення досудового розслідування. Додаткову відповідальність на слідчого суддю при прийнятті ним рішень покладає і та обставина, що його ухвали не підлягають касаційному оскарженню, а в деяких випадках - навіть і апеляційному. Тому саме слідчий суддя в багатьох випадках є тією останньою інстанцією, на яку покладаються сподівання учасників кримінального провадження щодо захисту їх прав і свобод. Найважливішим серед цих прав є право на свободу і особисту недоторканість. Адже загальновідомо, що у ході кримінального провадження та особливо такої його стадії, як досудове розслідування, право людини на свободу піддається особливим загрозам. Разом з тим, право на свободу є одним з найважливіших прав людини.

Аналіз норм чинного КПК України у системному взаємозв'язку з положеннями ЄКПЛ дає підстави стверджувати, що рішення слідчого судді, зокрема про обрання запобіжного заходу (його продовження) можуть бути предметом скарги до ЄСПЛ. Як правило подібні скарги вмотивовані порушенням права заявника на свободу та особисту недоторканість (ч.1 ст.5 ЄКПЛ) шляхом необґрунтованого обрання (подовження) щодо нього запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

При розгляді зазначених скарг ЄСПЛ насамперед перевіряє, чи дотримані державою Україна взяті на себе зобов'язання, зокрема чим саме вмотивоване рішення про обрання (продовження) запобіжного заходу стосовно заявника. При цьому ЄСПЛ вважає неприпустимою практику українських слідчих суддів, коли запобіжний захід обирається виключно з мотивів тяжкості кримінального правопорушення у якому підозрюється заявник. Також неприйнятною є практика слідчих суддів, коли запобіжний захід продовжується без належного обґрунтування, зокрема шляхом механічного перенесення попередніх підстав його обрання до наступних процесуальних рішень.

Ключові слова: слідчий суддя, кримінальне провадження, досудове розслідування, право на свободу, судово-контрольна діяльність, права і свободи людини.

Abstract

Investigating judge and right to liberty: practice of the European court of human rights

Stovba O.V., Dr Legal Sci., Chief Scientific Officer, National Scientific Center «Hon. Prof. M. S. Bokarius Forensic Science Institute», Kharkiv

The reform of the criminal procedure legislation of Ukraine and the adoption of the Criminal Procedure Code of Ukraine have raised a number of extremely interesting and important issues for legal scholars. One of the key innovations is the emergence of the procedural figure of the investigating judge, who is vested by law with a number of functions to protect human rights and freedoms during the pre-trial investigation. The fact that the investigating judge's decisions are not subject to cassation appeal, and in some cases, even appeal, also imposes additional responsibility on him/her. Therefore, in many cases, it is the investigating judge who is the last instance on which the participants in criminal proceedings rely to protect their rights and freedoms. The most important of these rights is the right to liberty and security of person. It is well known that in the course of criminal proceedings, and especially at such a stage as pre-trial investigation, the human right to liberty is subject to special threats. At the same time, the right to liberty is one of the most important human rights.

The analysis of the provisions of the current CPC of Ukraine in the systemic interrelation with the provisions of the ECHR gives grounds to assert that the decision of the investigating judge, in particular, on the choice of a preventive measure (its extension) may be the subject of an appeal to the ECHR. As a rule, such complaints are motivated by a violation of the applicant's right to liberty and security of person (Article 5(1) ECHR) by unreasonably imposing (extending) a preventive measure in the form of detention. When considering these complaints, the ECHR first of all checks whether the state of Ukraine has complied with its obligations, in particular, what exactly motivated the decision to impose (extend) a preventive measure against the applicant. At the same time, the ECHR considers inadmissible the practice of Ukrainian investigating judges when a preventive measure is chosen solely on the grounds of the gravity of the criminal offense of which the applicant is suspected. Also unacceptable is the practice of investigating judges when a preventive measure is extended without proper justification, in particular by mechanically transferring the previous grounds for its election to subsequent procedural decisions.

Keywords: investigating judge, criminal proceedings, pre-trial investigation, right to liberty, judicial control activity, human rights and freedoms.

Постановка проблеми

Реформа кримінально-процесуального законодавства України та прийняття Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) [1] поставили перед правознавцями низку надзвичайно цікавих та важливих питань. Як приклад можна згадати проблеми конкуренції норм Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» [2] та положень глави 21 чинного КПК України, співвідношення судового і прокурорського контролю за проведенням досудового розслідування та багато інших. Разом з тим однією з ключових новацій є поява процесуальної фігури слідчого судді, на якого законодавством покладається ціла низка функцій по охороні прав і свобод людини під час проведення досудового розслідування. Додаткову відповідальність на слідчого суддю при прийнятті ним рішень покладає і та обставина, що його ухвали не підлягають касаційному оскарженню, а в деяких випадках - навіть і апеляційному. Тому саме слідчий суддя в багатьох випадках є тією останньою інстанцією, на яку покладаються сподівання учасників кримінального провадження щодо захисту їх прав і свобод.

Найважливішим серед цих прав є право на свободу і особисту недоторканість. Адже загальновідомо, що у ході кримінального провадження та особливо такої його стадії, як досудове розслідування, право людини на свободу піддається особливим загрозам, починаючи від її можливості бути затриманою (ст.ст.207, 208 КПК України), так і бути підданою домашньому арешту (ст.181 КПК України) чи, навіть, взяттю під варту (ст.183 КПК України). Разом з тим, право на свободу є одним з найважливіших прав людини. Воно гарантується як Конституцією України (ст.29), так і Європейською конвенцією про захист прав і основоположних свобод людини від 04.11.1950 р., яка ратифікована Україною 17.07.1997 р. (далі - ЄКПЛ) [3] Відтак рішення слідчого судді стосовно обмеження права людини на свободу і особисту недоторканість дуже часто стає предметом оцінки з боку Європейського суду з прав людини. Це, в свою чергу, викликає потребу в загальному теоретичному осмисленні того, яким чином слід тлумачити ті положення діючого КПК України, які регламентують право людини на свободу та особисту недоторканість, в світлі судової практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). Практичне значення подібних наукових досліджень буде полягати у з'ясуванні того, на які особливості зазначеної судової практики варто звернути увагу для уніфікації національної судової практики та зменшення кількості порушень з боку держави України тих зобов'язань, які вона взяла на себе шляхом ратифікації ЄКПЛ.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Важливі аспекти охорони прав і свобод людини під час досудового розслідування, в тому числі шляхом кримінально-процесуальної діяльності слідчого судді, висвітлюються у працях українських вчених Ю.М. Грошевого, М.В. Даньшина, Д.Ю. Кавуна, В.Т. Маляренка, В.Т. Нора, В.Т. Тертишника, О.Г. Шило. Однак цілісного осмислення проблеми захисту права людини на свободу у контексті функцій нових суб'єктів кримінального процесу (зокрема, слідчого судді) доки не проведено, тому вказане питання поки що не систематизоване і розроблене у в повному обсязі.

Мета статті - осмислення змісту права людини на свободу і особисту недоторканість у контексті норм КПК України і ЄКПЛ. Це, в свою чергу, обумовлює розкриття процесуальних особливостей діяльності слідчого судді по захисту права людини на свободу і особисту недоторканість під час досудового розслідування.

Виклад основного матеріалу

Як відомо, зміст позитивно-правових норм не є сталим, а змінюється синхронно із розвитком суспільних відносин. Відтак трансформація України в демократичну і правову країну вимагає доктринальних змін, зокрема, у кримінальному процесі, перетворення правоохоронної системи України з карально-репресивного механізму на інструмент захисту прав і свобод людини. Складовими подібної трансформації стала ратифікація українським парламентом Європейської конвенції з прав людини Законом України від 17.07.1997 р. [3], а також прийняття у 2012 р. нового Кримінального процесуального кодексу України [1]. Важливою проміжною ланкою при цьому стало ухвалення Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р. [4]. кримінальний слідчий суддя європейський суд право людина

Слід зауважити, що усі зазначені нормативно-правові акти, а також рішення Європейського суду з прав людини становлять цілісну динамічну нормативну систему. Адже відповідно до ст.9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України. В свою чергу, згідно ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р. українські суди застосовують при розгляді справ ЄКПЛ та практику ЄСПЛ як джерело права [4].

Відтак слід зробити чіткий і недвозначний висновок стосовно того, що норми ЄКПЛ та рішення ЄСПЛ є для вітчизняних судів тим джерелом права, яке має пріоритет навіть над нормами КПК України. Адже відповідно до ч.2 ст.19 Закону України «Про міжнародні договори» [5] якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Тому, зокрема, і слідчий суддя, виконуючи свої процесуальні повноваження, має брати до уваги не тільки норми КПК України, а, насамперед, норми ЄКПЛ і судову практику ЄСПЛ.

Особливого значення і звучання зазначені норми набувають у контексті положень ст.5 ЄКПЛ, яка охороняє право людини на свободу та особисту недоторканість. Як відомо, згідно цієї статті кожен має право на свободу та особисту недоторканність.

1. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

a) законне ув'язнення особи після засудження її компетентним судом;

b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, встановленого законом;

c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою до провадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення, або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

d) затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього з метою до провадження його до компетентного органу;

e) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг;

f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в'їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.

2. Кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "с" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання.

4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.

5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.

Як можна бачити, зміст цієї статті торкається саме тих питань, з якими найчастіше стикається слідчий суддя - чи існували законні підстави для обмеження свободи людини, чи законно вона затримана, перебуває під арештом, тощо. При цьому із положеннями ст.5 ЄКПЛ у повній мірі корелює зафіксована у ст.2 КПК України вимога щодо того, щоб жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Слід нагадати, що слідчий суддя відповідно до КПК України виконує цілу низку функцій, пов'язаних з можливістю обмеження права людини на свободу. Так він надає дозвіл на затримання особи з метою її приводу (ст.190 КПК України), обирає особі запобіжний захід або відмовляє у цьому (ст.194 КПК України), дозволяє застосування електронних засобів контролю (ст.195 КПК України), перевіряє обґрунтованість затримання, а також обґрунтованість позбавлення особи свободи чи її перебування під вартою (ст.206 КПК України) тощо. Відповідні критерії застосування зазначених обмежень права людини на свободу містяться, насамперед, у КПК України. Разом з тим, як вже зазначалося, вказані норми мають застосовуватися у системному взаємозв'язку з положеннями ЄКПЛ. Порушення зазначених вимог слідчим суддею є підставою для звернення зацікавленої особи до ЄСПЛ та розгляду останнім питання про виконання Україною взятих на себе зобов'язань. У зв'язку з обмеженим обсягом статті розглянемо окремі випадки порушення права на свободу у зв'язку з необґрунтованим обранням/продовженням запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Як відомо, у національній судовій практиці непоодинокими є випадки, коли запобіжний захід особі обирається тільки на підставі самого факту підозри у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину, безвідносно інших обставин. Однак це суперечить практиці ЄСПЛ. Так, у рішенні від 10.02.2011 р. по справі «Харченко проти України» (заява №40107/02) ЄСПЛ встановив порушення права на свободу заявника з боку держави Україна та зокрема зазначив, що:

1. Уряд наполягав, що національні органи мали підстави для тримання заявника під вартою, оскільки він підозрювався у вчиненні тяжкого злочину, неодноразово не з'являвся на виклик слідчого і міг ухилятися від суду та перешкоджати слідству. Уряд вважав, що національні органи проводили розслідування з належною сумлінністю, враховуючи складність справи та кількість слідчих дій, які необхідно було провести. Уряд також вказував на те, що два місяці і десять днів заявник тримався під вартою, оскільки протягом цього періоду він ознайомлювався з матеріалами справи.

2. Суд нагадує, що питання про те, чи є тривалість тримання під вартою обґрунтованою, не можна вирішувати абстрактно. Воно має вирішуватися в кожній справі з урахуванням конкретних обставин, підстав, якими національні органи мотивували свої рішення, та належно задокументованих фактів, на які посилався заявнику своїх клопотаннях про звільнення з-під варти. Таке, що продовжується, тримання під вартою може бути виправданим у тій чи іншій справі лише за наявності специфічних ознак того, що цього вимагають істинні вимоги публічного інтересу, які, незважаючи на існування презумпції невинуватості, переважують правило поваги до особистої свободи (див., серед інших джерел, рішення у справі "Лабіта проти Італії" (980-009) (Labita v. Italy), [GC], N 26772/95, п. 153, ECHR 2000-IV).

3. Суд зазначає, що досудове ув'язнення заявника тривало два роки і чотири місяці. Він зауважує, що у першій постанові про взяття заявника під варту вказувалося на серйозність обвинувачень стосовно заявника та на ризик його ухилення від слідства. Надалі прокурори і суди, продовжуючи строк тримання заявника під вартою, не наводили підстави своїх рішень, а лише посилалися на відповідність раніше обраного запобіжного заходу. Проте згідно з п.3 ст.5 після спливу певного часу саме тільки існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи і судові органи зобов'язані навести інші підстави для продовжуваного тримання під вартою. До того ж такі підстави мають бути чітко зазначені національними судами (див. згадане вище рішення у справі "Єлоєв проти України" (974-433), п. 60). Однак у справі, що розглядається, таких підстав суди не наводили. Крім того, національні органи жодного разу не розглядали можливість обрання іншого запобіжного заходу, альтернативного триманню під вартою.

4. Наведені вище міркування Суд вважає достатніми для висновку про те, що мало місце порушення п.3 ст.5 ЄКПЛ [6].

Аналогічним чином у справі «Ігнатов проти України» (рішення від 15.12.2016 р., заява № 40583/15) ЄСПЛ констатував порушення Україною положень ч.1 ст.5 ЄКПЛ (право заявника на свободу) за наступних обставин.

04 червня 2013 року заявника затримали за підозрою у вчиненні злочину. Наступного дня Солонянський районний суд Дніпропетровської області обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, мотивуючи це тим, що заявник, зокрема, підозрювався у вчиненні тяжкого злочину та міг переховуватися від слідства та суду. Після закінчення досудового розслідування справу було передано до Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська (далі - районний суд), який згодом направив справу на додаткове розслідування та продовжив строк тримання заявника під вартою до 01 жовтня 2013 року.

Під час розгляду справи по суті районний суд неодноразово продовжував застосування раніше обраного запобіжного заходу, а численні клопотання заявника про заміну запобіжного заходу на інший, не пов'язаний із триманням під вартою, залишалися без задоволення, а обраний запобіжний захід - без змін.

27 січня 2015 року районний суд визнав заявника винним у вчиненні злочинів і призначив йому покарання у виді позбавлення волі на строк п'ять років, проте водночас строк покарання було зменшено удвічі на підставі Закону України "Про амністію". Через чотири місяці заявника було умовно-достроково звільнено.

До ЄСПЛ заявник скаржився за підпунктом "с" п.1 ст.5 ЄКПЛ, що 01 жовтня 2013 року під час постановлення ухвали про обрання йому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, районний суд не надав належного обґрунтування, а також, що національне законодавство не вимагало такого обґрунтування національними судами або не встановлювало граничних строків тримання під вартою. За п.3 ст.5 ЄКПЛ заявник скаржився, що строк тримання його під вартою під час досудового розслідування неодноразово продовжувався судами з тих самих підстав. Заявник також скаржився, що його клопотання про заміну запобіжного заходу на інший, не пов'язаний із триманням під вартою, подане до суду першої інстанції 27 грудня 2013 року, було розглянуто лише 21 січня 2014 року, а його аналогічне клопотання, подане 15 серпня 2014 року, було розглянуто лише 04 вересня 2014 року, що не відповідало вимогам невідкладності судового розгляду законності тримання заявника під вартою відповідно до п.4 ст.5 ЄКПЛ.

ЄСПЛ констатував порушення п.1 ст.5 ЄКПЛ у зв'язку з відсутністю в ухвалі районного суду від 01 жовтня 2013 року будь-якого обґрунтування для продовження строку тримання заявника під вартою, та що, незважаючи на прийняття нового КПК України від 2012 року, його положеннями не встановлювався обов'язок суду умотивовувати своє рішення про продовження строку тримання обвинуваченого під вартою або встановлювати граничний строк застосування цього запобіжного заходу.

Розглянувши скарги заявника за п.3 ст.5 ЄКПЛ ЄСПЛ зазначив, що тримання його під вартою тривало близько одного року та восьми місяців. При цьому, продовжуючи тримання заявника під вартою та відмовляючи у задоволенні його клопотань про звільнення, національні суди здебільшого посилались на аналогічні підстави, наведені при його затриманні, та не додавали жодних нових деталей. Крім того, на жодному статті національні суди не розглядали можливості застосування альтернативних запобіжних заходів. З огляду на це, а також на свою попередню практику у справах проти України, ЄСПЛ встановив порушення п.3 ст.5 ЄКПЛ.

Крім цього, ЄСПЛ застосував статтю 46 ЄКПЛ, вказавши на системний характер проблем, які стали підставою порушень у цій справі. Зокрема, ЄСПЛ звернувся до своєї попередньої практики у справі "Харченко проти України" та вказав на необхідність прискорення реформування законодавства та/або адміністративної практики для приведення кримінального процесу в Україні у відповідність до вимог статті 5 ЄКПЛ [8].

Як можна припустити, зазначені справи наочно демонструють недопустимість механічного застосування слідчими суддями тих положень чинного КПК України, які передбачають взяття особи під варту і продовження цього запобіжного заходу. ЄСПЛ наголошує на неприпустимості формального підходу для вирішення питання про обмеження права людини на свободу, передбаченого ч.1 ст.5 ЄКПЛ.

Висновки

Аналіз норм чинного КПК України у системному взаємозв'язку з положеннями ЄКПЛ дає підстави стверджувати, що рішення слідчого судді, зокрема про обрання запобіжного заходу (його продовження) можуть бути предметом скарги до ЄСПЛ. Як правило подібні скарги вмотивовані порушенням права заявника на свободу та особисту недоторканість (ч.1 ст.5 ЄКПЛ) шляхом необґрунтованого обрання (подовження) щодо нього запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. При розгляді зазначених скарг ЄСПЛ насамперед перевіряє, чи дотримані державою Україна взяті на себе зобов'язання, зокрема чим саме вмотивоване рішення про обрання (продовження) запобіжного заходу стосовно заявника. При цьому ЄСПЛ вважає неприпустимою практику українських слідчих суддів, коли запобіжний захід обирається виключно з мотивів тяжкості кримінального правопорушення у якому підозрюється заявник. Також неприйнятною є практика слідчих суддів, коли запобіжний захід продовжується без належного обґрунтування, зокрема шляхом механічного перенесення попередніх підстав його обрання до наступних процесуальних рішень.

Література

1. Кримінальний процесуальний кодекс України: Закон України від 13.04.2012 р. №4651-VI (зі змінами та доповненнями). Відомості Верховної Ради України (ВВР). 2013. №9-10, №11-12, №13, ст 88.

2. Про оперативно-розшукову діяльність: Закон України від 18.02.1992 р. №2135-ХП (зі змінами та доповненнями).

3. Європейська конвенція з прав людини від 04.11.1950 р. Ратифікована: Закон України від 17.07.1997 р. №475/97-ВР (зі змінами та доповненнями).

4. Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини: Закон України від 23.02.2006 р. №3477-ІУ (зі змінами та доповненнями).

5. Про міжнародні договори: Закон України від 29.06.2004 р. №1906-[V (зі змінами та доповненнями).

6. Рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2011 року по справі «Харченко проти України» (заява №40107/02).

7. Рішення Європейського суду з прав людини від 15.12. 2016 року по справі «Ігнатов проти України» (заява №40583/15).

References

1. Zakon Ukrainy «Kryminalnyi protsesualnyi kodeks Ukrainy»: vid 13.04.2012 r. №4651-VI (zi zminamy ta dopovnenniamy) [Law of Ukraine «Criminal Procedure Code of Ukraine»]. Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy (VVR). 2013. №9-10, №11-12, №13, st. 88.

2. Zakon Ukrainy «Pro operatyvno-rozshukovu diialnist»: vid 18.02.1992 r. №2135-KhII (zi zminamy ta dopovnenniamy) [Law of Ukraine «About operational and investigative activities»].

3. Ievropeiska konventsiia z prav liudyny [European Convention on Human Rights] vid 04.11.1950 r. Ratyfikovana: Zakon Ukrainy vid 17.07.1997 r. №475/97-VR (zi zminamy ta dopovnenniamy).

4. Zakon Ukrainy «Pro vykonannia rishen ta zastosuvannia praktyky Yevropeiskoho sudu z prav liudyny»: vid 23.02.2006 r. №3477-IV (zi zminamy ta dopovnenniamy) [On the implementation of decisions and application of the practice of the European Court of Human Rights].

5. Zakon Ukrainy «Pro mizhnarodni dohovory»: vid 29.06.2004 r. №1906-IV (zi zminamy ta dopovnenniamy) [About international agreements].

6. Rishennia Yevropeiskoho sudu z prav liudyny vid 10.02.2011 roku po spravi «Kharchenko proty Ukrainy» (zaiava №40107/02) [Decision of the European Court of Human Rights].

7. Rishennia Yevropeiskoho sudu z prav liudyny vid 15.12. 2016 roku po spravi «Ihnatov proty Ukrainy» (zaiava № 40583/15) [Decision of the European Court of Human Rights].

Размещено на Allbest.Ru