Оттавська конвенція про заборону протипіхотних мін: створення та прийняття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, відділ міжнародного права і права ЄС

Оттавська конвенція про заборону протипіхотних мін: створення та прийняття

Калитенко Іван Олександрович магістр міжнародного права, аспірант четвертого року навчання

Київ

Анотація

Станом на сьогоднішній день питання боротьби з протипіхотними мінами ще більш гостро постало перед міжнародним співтовариством, оскільки досвід останніх десятиліть, а особливо з ескалацією збройного конфлікту на території Європи між Україною та Російською Федерацією, явно демонструє необхідність рішучих дій у аспекті відповідальності держав за використання заборонених Оттавською конвенцією знарядь війни, оскільки наземні міни є потужними і невблаганними механізмами, що можуть спрацювати не тільки в момент безпосереднього збройного конфлікту та бути направленими на комбатантів, але й в більшості випадків руйнувати життя простих громадян, що проживають в районах, на яких проводяться чи проводились колись бойові дії.

На відміну від інших видів знарядь війни, більшість з яких має властивість прицілювання та пострілу, протипіхотна міна направлена на «жертву»; людину, яка випадково натикнулась на неї. Тобто, вони сконструйовані таким чином, щоб бути приведеною в дію людиною, яка наступила чи взялась руками за цей пристрій, або натрапила шляхом перемикання приєднаного до нього дроту. Після встановлення протипіхотна міна має невибіркову дію, і, якщо її не деактивувати чи підірвати безпечним чином, вона довго лежить в активованому режимі. Навіть сьогодні міни, що закладені під час Другої світової війни, продовжують знаходити, та іноді вбивати та ранити, вже майже 80 років потому після закінчення конфлікту. Наземні міни не можуть «відрізнити» солдата від цивільного. Вони вбивають або калічать дитину, котра грає у футбол, так само легко, як патрульного солдата. В постконфліктних суспільствах найчастіше жертвою стає цивільна особа, яка займається своїми буденними справами.

Свого часу міжнародна спільнота досягла значних результатів у справі конвенційної заборони використання протипіхотних мін. Оскільки тема поступового розвитку у міжнародному баченні критичності використання наземних мін у збройних конфліктах у вітчизняній науці продовжує активно розглядатися, ми вважаємо за необхідне висвітлити історичний процес узгодження Оттавського договору з заборони протипіхотних мін, тому що, окрім іншого, це як ніколи, на превеликий жаль, є актуальним для України в нинішних умовах збройної агресії.

Ключові слова: протипіхотні міни, Оттавська конвенція, Міжнародний Комітет Червоного Хреста, Оттавський процес, міжнародне гуманітарне право.

Abstract

Kalytenko Ivan Oleksandrovych Master of International Law, fourth-year graduate student, V.M. Koretsky Institute of State and Law, Department of International Law and EU Law, Kyiv

THE OTTAWA CONVENTION TO BAN ANTI-PERSONNEL LANDMINES: CREATION AND ADOPTION OF A TREATY

As of today, the issue of combating anti-personnel mines has become even more acute for the international community, since the experience of recent decades, and especially with the escalation of the armed conflict on the territory of Europe between Ukraine and the Russian Federation, clearly demonstrates the need for decisive action in terms of the responsibility of states for the use of prohibited by the Ottawa Convention weapons of war, because land mines are powerful and inexorable mechanisms that can work not only in the moment of armed conflict and be targeted at combatants, but also in most cases destroy the lives of ordinary citizens living in the areas where it is conducted or once were conducted combat operations.

Unlike other types of weapons of war, most of which have the property of aiming and firing, an anti-personnel mine is aimed at the "victim"; a person who accidentally bumped into her. That is, they are designed to be actuated by a person stepping on or touching the device, or tripping over it by switching a wire attached to it. Once planted, an antipersonnel mine is indiscriminate and, unless safely defused or detonated, remains activated for a long time. Even today, landmines laid during the Second World War continue to be found, and sometimes kill and injure, almost 80 years after the end of the conflict. Landmines cannot "distinguish" a soldier from a civilian. They kill or maim a child playing soccer as easily as a soldier on patrol. In post-conflict societies, the victim most often is a civilian going about his daily business.

At one time, the international community achieved significant results in the matter of the convention prohibition of use of anti-personnel mines. Since the topic of gradual development in the international vision of the criticality of the use of landmines in armed conflicts continues to be actively investigated in domestic science, we consider it necessary to highlight the historical process of adoption of the Ottawa convention to ban anti-personnel landmines, because, among other things, this is more relevant than ever, unfortunately, for Ukraine in the current conditions of armed aggression.

Keywords: anti-personnel mines, Ottawa Convention, International Committee of the Red Cross, Ottawa Process, international humanitarian law.

Вступ

Постановка проблеми. Саме трагічні реалії наслідків використання роблять протипіхотну міну особливо огидною зброєю, які спонукали Міжнародний Комітет Червоного Хреста (далі - МКЧХ) та багато інших організацій та окремих осіб закликати до її заборони і суспільного осудження. Використання отруйного газу і куль, що розриваються, вже заклеймили та засудили міжнародною спільнотою. Обидва є знаряддями війни, котрі є такими, що порушують найосновніші принципи людства в будь-якому виді їхнього використання. Тепер, з прийняттям Оттавського договору 1997 року, протипіхотні міни також розглядаються як зброя, що має рівень гуманітарних втрат такий, що значно перевищує її обмежене військове значення [1, C. 2-3].

Після того, як 3 травня 1996 року в Женеві завершилася Перша конференція з перегляду Конвенції про звичайні озброєння (далі - КЗО) 1980 року, Протоколу II зі змінами, внесеними того ж дня, виникло широке занепокоєння через нездатність держав-учасниць досягти консенсусу щодо ефективних шляхів для боротьби з глобальним лихом наземних мін. КЗО (а саме Протокол II зі змінами) запровадив низку змін, які були широко схвалені, але він був далекий від повної заборони цієї зброї; крок, який вже підтримали понад 40 держав. Бажаючи зберегти міжнародне прагнення, яке інакше могло б ослабнути, канадська делегація оголосила, що Канада проведе цього року нараду держав, котрі виступають за заборону, щоб розробити стратегію просування міжнародної спільноти до глобальної заборони протипіхотних мін [2, с. 4].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Аспекти формування погляду міжнародного співтовариства на питання заборони протипіхотних мін активно розглядалися юристом -міжнародником Стюартом -Кейсі-Масліном, науковцем Пітером Гербі; в українській науці даній тематиці присвячені праці науковців Б.О. Воровича, В.Р. Нероби та ін.

Мета статті - дослідження особливостей поступовості прийняття Оттавської конвенції про заборону протипіхотних мін, висвітлення розвитку даної складової міжнародного гуманітарного права.

Виклад основного матеріалу

Міжнародна стратегічна конференція: на шляху до глобальної заборони протипіхотних мін» (зазвичай її називають «Конференцією 1996 року або першою Оттавською конференцією»), відбулася в столиці Канади з 3 по 5 жовтня 1996 року; це створило основу для того, що згодом стане відомим як «Оттавський процес» -- швидкі переговори щодо конвенції про заборону протипіхотних мін [3]. В зустрічі приймали участь міжнародні та неурядові організації, із яких найбільш активну участь брали Міжнародний рух Червоного Хреста та Червоного Півмісяця та Міжнародна кампанія із заборони наземних мін (далі - ICBL) [2, с. 4]. На заключному засіданні конференції міністр закордонних справ країни - господаря Ллойд Ексворсі завершив своє звернення закликом до всіх урядів повернутися до Оттави до кінця 1997 року для підписання такого договору. Цю сміливу ініціативу негайно підтримали Президент МКЧХ Корнеліо Соммаруга, який був присутній на конференції, Г енеральний секретар ООН та ICBL, але вона стала несподіванкою для урядів, які брали участь, і аж ніяк не були упевнені, що вона матиме успіх. Дійсно, на тому етапі лише приблизно 50 урядів публічно заявили про свою підтримку всеосяжної всесвітньої заборони протипіхотних мін, а згадуваний вище Протокол II із внесеними поправками вважався найсуворішою міжнародною угодою, яка є можливою в умовах, що склалися [4]. Крім цього, за підсумками роботи цієї конференції було прийнято Декларацію «На шляху до глобальної заборони протипіхотних мін» [4]. оттавський конвенція протипіхотний міна

На Оттавській конференції 1996 року австрійська делегація вже мала перший проект конвенції про заборону протипіхотних мін, причому вона посилалася на нього у своїх коментарях, але не поширила його в офіційному порядку. Проект лише з незначними змінами, але вже під назвою «австрійський проект тексту» був поширений у всьому світі в листопаді 1996 року. Для підтримки того, що тепер називалося «Оттавський процес», була сформована «основна група» дружньо налаштованих держав у складі на початковому етапі таких країн, як Австрія, Бельгія, Канада, Ірландія, Мексика, Нідерланди, Норвегія, Філіппіни, Південна Африка та Швейцарія [5, с. 2].

Таким чином розпочався процес узгодження договору, який передбачає повну заборону протипіхотних мін, орієнтовною датою ухвалення та підписання якого призначили кінець 1997 року. Основна група зацікавлених урядів з різних географічних регіонів почала неофіційну зустріч, щоб обговорити, як просувати Оттавський процес вперед. Уряд Австрії, який підготував проект тексту наприкінці 1996 року, провів зустріч у Відні з 12 по 14 лютого 1997 року, щоб дати можливість державам обмінятися думками щодо змісту такого договору. Експертна нарада щодо тексту Конвенції про заборону протипіхотних мін (Віденська нарада експертів), у якій взяли участь представники 111 урядів, заслухала МКЧХ, який окреслив, на її думку, ключові питання, що поставлені на порядок денний. По -перше, МКЧХ наголосив на надзвичайно важливій наявності однозначного визначення протипіхотних мін. По-друге, якщо заборона повинна бути ефективною, новий договір повинен повністю забороняти виробництво, накопичення, передачу та використання протипіхотних мін і вимагати їх знищення. Поетапний підхід має розпочатися з негайної заборони на нове розгортання, виробництво та передачу; другий етап, який має бути настільки коротким, наскільки це дозволяють практичні обмеження, може передбачати знищення існуючих запасів і розмінування та знищення вже розгорнутих мін [4, с. 2].

По-третє, МКЧХ зазначив, що моніторинг відповідності буде важливим елементом режиму, запровадженого для припинення використання протипіхотних мін, і припустив, що найкращим методом було б створення незалежного механізму для розслідування достовірних повідомлень про їх використання після вступу в силу нового договору. Але, виступаючи за максимально можливий ступінь перевірки, МКЧХ особливо заохочував держави не дозволяти цьому питанню перешкоджати базовій нормі, що забороняє протипіхотні міни. Він нагадав державам, що попередні норми гуманітарного права, які забороняли використання конкретної зброї, були прийняті без положень про перевірку, але це не завадило їх дотриманню в значній мірі [4, с. 2].

По-четверте, МКЧХ звернувся до питання універсальності. Універсальне застосування правових норм є важливою метою, і МКЧХ, відповідно до свого мандату згідно з Женевськими конвенціями, присвятив багато часу та зусиль просуванню існуючих угод. Однак фактом є те, що жоден основний інструмент гуманітарного права не отримав загальної прихильності з самого початку. Дійсно, декільком державам знадобилися десятиліття, щоб ратифікувати Женевський протокол 1925 року про заборону застосування на війні удушливих, ядовитих або інших подібних газових і бактеріологічних засобів, а в 1899 році дві найбільші держави того часу проголосували проти заборони куль, що розплющуються. І все ж переважна більшість держав дотрималась норм, викладених у цих угодах [4, с. 3].

Нарада експертів з тексту конвенції про заборону протипіхотних мін дала державам на початковому етапі можливість безпосередньо висловитися щодо першого проекту конвенції, представленого Австрією. На основі отриманих коментарів Австрія підготувала свій другий «попередній» проект конвенції 7 березня 1997 року та поширила його серед членів основної групи. Роботу над другим австрійським проектом було завершено 14 березня 1997 року [3, с. 2].

Перший австрійський проект тексту містив статтю про запропоновану сферу застосування договору про те, що Конвенція застосовуватиметься «за будь-яких обставин, включаючи збройний конфлікт і мирний час». Питання про те, чи потрібне таке положення в договорі, що повністю забороняє зброю, обговорювалося на згаданій вище Віденській нараді експертів. У результаті цих обговорень статтю про сферу дії було виключено з другого австрійського проекту, оскільки вона була визнана зайвою в угоді, в якій держави -учасниці зобов'язалися «ніколи, ні за яких обставин» не розробляти, виробляти, накопичувати, передавати або використовувати протипіхотні міни [4, с. 4].

Однак відсутність такого положення тягне за собою відсутність конкретного посилання на застосування договору до всіх сторін конфлікту. Це розвіяло надії низки країн, зокрема Колумбії, та ICBL, на те, що договір чітко регулюватиме поведінку всіх учасників конфлікту, а не лише держав. Однак після підписання Оттавського договору Колумбія заявила про своє розуміння того, що, хоча він не впливає на правовий статус різних залучених сторін, Конвенція застосовується до всіх воюючих сторін, які є суб'єктами міжнародного гуманітарного права (тобто відповідно до статті 3, спільної для Женевські конвенції 1949 року та ІІ Додаткового протоколу 1977 року). Це розуміння не оскаржувалося [4, с. 4].

Дискусії на Віденській нараді експертів дали зрозуміти, що питання верифікації призведе до серйозних дебатів, оскільки деякі уряди віддавали перевагу підходу гуманітарного права (тобто підходу, який передбачає мінімум перевірки), тоді як інші прагнули комплексного режиму перевірки, подібного до тих, що закріплені в укладених угодах про роззброєння. Враховуючи інтерес до питання перевірки, уряд Німеччини запропонував організувати зустріч, присвячену виключно цьому питанню [4, с. 4].

Паралельно юридичному процесу, у міжнародному житті відбувалися не менш значущі події у той період, які мали немалий вплив на формування суспільної свідомості у справі заборони протипіхотних мін. У січні 1997 року Принцеса Діана відвідує Анголу під егідою Британського Червоного Хреста, і фотографії її зустрічі з жертвами протипіхотних мін і відвідування операції з розмінування привертають увагу світових ЗМІ. Президент Клінтон оголошує про намір США домагатися міжнародної заборони на передачу наземних мін через Конференцію з роззброєння. Наступного місяця Міжнародна кампанія із заборони наземних мін проводить четверту міжнародну конференцію неурядових організацій з протипіхотних мін у Мапуту, Мозамбік. Мозамбік і Південна Африка оголошують про односторонню заборону протипіхотних мін [6].

24-25 квітня 1997 року в Бонні відбулася Міжнародна нарада експертів з питань можливих заходів контролю за забороною застосування протипіхотних мін -- друга офіційна зустріч у зв'язку з проведеною в 1996 році в Оттаві конференцією. Думки держав, як і раніше, розходилися, причому одні вважали, що ретельний контроль має істотно важливе значення для забезпечення будь-якій угоди ефективності, а інші відстоювали думку про те, що запропонована угода по суті має гуманітарний характер, і підкреслювали першорядне значення встановлення чіткої норми, що забороняє. застосування протипіхотних мін. 28 квітня 1997 року Австрія поширила свій третій проект серед членів основної групи, а після внесення змін, які стосувалися питань дотримання, 14 травня 1997 року видала новий текст [3, С. 2 -3].

У квітні цього року Human Rights Watch випускає звіт, у якому ідентифікує американських виробників протипіхотних мін, і в США починається кампанія стигматизації виробників, а в травні два десятки африканських держав пообіцяли підтримати заборону протипіхотних мін під час Конференції Організації Африканської Єдності «На шляху до Африки, вільної від мін», що відбулася в Йоганнесбурзі, Південна Африка. В останній день конференції Південна Африка починає знищення своїх запасів наземних мін. [3, с. 3].

На Міжнародній конференції з питань глобальної заборони застосування протипіхотних мін, що відбулася в Брюсселі в червні 1997 року (Брюссельська конференція), було встановлено порядок участі у майбутній дипломатичній конференції, а поданий Австрією третій проект офіційно ідентифікований як основа для переговорів. Дев'яносто сім із 156 держав, представлених на Брюссельській конференції, підписали Брюссельську декларацію, в якій підтверджувалося, що суттєво важливі елементи договору про заборону протипіхотних мін є такими:

- всеосяжна заборона на застосування, накопичення запасів, вироб - ництво та передачу протипіхотних мін;

- знищення всіх запасів протипіхотних мін та знешкоджених протипі - хотних мін;

- міжнародне співробітництво та допомога в галузі розмінування в постраждалих від збройних конфліктів країнах [4, с. 3].

Заслуговуючими уваги були посилання на важливість міжнародної підтримки для надання допомоги жертвам мін, оскільки вони відсутні в декла - рації, а також на абсолютний обов'язок знешкоджувати встановлені міни (обов'язок полягає лише в знищенні «знешкоджених» протипіхотних мін) [1, с. 3].

У Брюссельській декларації також містилася вказівка на скликання дипломатичної конференції для ухвалення договору та підтвердження того, що третій австрійський проект ляже в основу переговорів на цій конференції [4, с. 5].

Дипломатична конференція з міжнародної повної заборони протипі - хотних наземних мін (Ословська дипломатична конференція), скликана Норвегією, відкрилася 1 вересня 1997 року, і її головою було обрано Джейкоба Селебі, представника Південної Африки на Конференції з роззброєння в Женеві [4, с. 5]. Планувалося, що вона триватиме максимум три тижні [6]. Під час відкриття Ословської дипломатичної конференції делегати хвилиною мовчання вшанували пам'ять принцеси Уельської Діани, яка брала активну участь у боротьбі із застосуванням протипіхотних мін і загинула під час дорожньо-транспортної пригоди в Парижі у вихідні, що передували конференції [1, С. 3 -4].

Приймаюча країна вже оголосила про проект Правил процедури наприкінці Брюссельської конференції. За зразком протоколів 1977 року, які були використані під час переговорів щодо додаткових протоколів до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, вони передбачали вирішення питань більшістю у дві третини голосів у випадках, коли консенсус виявлявся неможливим. Лише ті держави, які офіційно підтримали Брюссельську декларацію, були офіційно визнані учасниками Дипломатичної конференції в Осло і, отже, мали право голосу. Усі інші присутні держави були офіційно класифіковані як спостерігачі разом з ООН, МКЧХ, Міжнародною федерацією товариств Червоного Хреста та Червоного Півмісяця та ICBL [4, с. 5].

Окрім передачі австрійського проекту тексту на Дипломатичну конференцію в Осло, держави, які підтримували Брюссельську декларацію, також підтвердили мету, поставлену міністром закордонних справ Канади, щодо підписання договору в Оттаві до кінця 1997 року. Результати зустрічі віталися представниками МКЧХ як великий крок вперед. За словами його президента: «...Брюссельська конференція продемонструвала, що імпульс до заборони цієї згубної зброї тепер незворотний...» [4, С. 5-6].

Успіх Дипломатичної конференції в Осло можна пояснити багатьма факторами: створення та підтримка необхідної політичної волі та широка увага ЗМІ після трагічної смерті Діани, принцеси Уельської, мають очевидне значення. Але не слід забувати вирішальну роль, яку відіграв голова конференції, посол Південної Африки Джейкоб Селебі. З умінням і рішучістю він довів процес до успішного завершення без необхідності повного тритижневого періоду переговорів. Слід належним чином відзначити його внесок у сприятливий результат Оттавського процесу [3]. 18 вересня 1997 року після трьох тижнів переговорів Конвенція була офіційно прийнята [4, с. 6].

Наступного місяця цього року Міжнародна кампанія із заборони наземних мін та її координатор Джоді Вільямс нагороджені Нобелівською премією миру за їхню вирішальну роль у започаткуванні процесу, який «протягом кількох років змінив заборону протипіхотних мін із бачення на здійсненну реальність» [6].

Як зазначено на офіційному сайті Нобелівської премії миру: «.Міжнародна кампанія із заборони наземних мін була важливою сил ою, що стояла за Конвенцією про заборону протипіхотних наземних мін, підписаною в Оттаві в грудні 1997 року більш ніж 120 країнами.» [7, с. 4].

Висновки

Логіка необхідності заборони протипіхотних мін виходила з надлишкової небезпеки цього виду зброї, що було усвідомлено міжнародним співтовариством не без впливу неурядових організацій, які на той момент вже не перший рік вели з ним боротьбу. Таким чином, проблема конвенційної заборони наземних мін вже давно поставала перед міжнародною спільнотою, і було лише питанням часу, щоб це здійснилось. Крім цього, необхідно зазначити і блискавичну оперативність учасників для такого глобального процесу, як підписання міжнародної конвенції. Хоча на сьогодні це питання все ще залишається болючим глобально, і буде болючим зокрема для України в умовах повномасштабної війни та після її закінчення, наявність такої Конвенції у міжнародному гуманітарному праві важко переоцінити.

Література

1. ENDING THE LANDMINE ERA ACHIEVEMENTS AND CHALLENGES [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://reliefweb.int/sites/reliefweb.int/files/resources/ 3 80834FEEED60AC9C125742C004AF42B -icrc_dec1998 .pdf

2. Stuart Maslen: The Convention on the Prohibition of the Use, Stockpiling, Production and Transfer of Anti-Personnel Mines and on their Destruction. Point 0.29, с. 16 in: Oxford Commentaries on International Law, Commentaries on Arms Control Treaties, Volume 1, Oxford University Press, 2004 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://opil.ouplaw.com/ display/10.1093/law/9780199287024.001.0001/law-9780199287024

3. TIMELINE OF THE INTERNATIONAL CAMPAIGN TO BAN LANDMINES [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.icbl.org/media/342067/icb009_chronology_a5_v4-pages.pdf

4. BANNING ANTI-PERSONNEL MINES - THE OTTAWA TREATY EXPLAINED [Електронний ресурс]. - Режим доступу: // https://www.icrc.org/en/doc/assets/files/other/icrc_ 002_0702_ottawa_explained.pdf

5. Stuart Maslen, Peter Herby. An international ban on anti-personnel mines: History and negotiation of the "Ottawa treaty" [Електронний ресурс] / Peter Herby, Stuart Maslen // 31-121998 Article, International Review of the Red Cross, No. 325. - Режим доступу: // https://www.icrc.org/en/doc/resources/documents/article/other/57jpjn.htm

6. International Campaign to Ban Landmines History [Електронний ресурс]. - Режим доступу: // https://www.nobelprize.org/prizes/peace/1997/icbl/history/

7. Стюарт Кейси-Маслин. Kонвенция о запрещении применения, накопления запасов, производства и передачи противопехотных мин и об их уничтожении [Електронний ресурс] / Кейси-Маслин Стюарт. - Режим доступу: https://legal.un.org/avl/pdf/ ha/cpusptam/cpusptam_r.pdf

References

1. ENDING THE LANDMINE ERA ACHIEVEMENTS AND CHALLENGES (n.d.). reliefweb.int Retrieved from https://reliefweb.int/sites/reliefweb.int/files/resources/380834FE EED60AC9C125742C004AF42B-icrc_dec1998.pdf

2. Stuart Maslen: The Convention on the Prohibition of the Use, Stockpiling, Production and Transfer of Anti-Personnel Mines and on their Destruction. Point 0.29, с. 16 in: Oxford Commentaries on International Law, Commentaries on Arms Control Treaties, Volume 1, Oxford University Press, 2004 (n.d.). opil.ouplaw.com. Retrieved from https://opil.ouplaw.com/display/ 10.1093/law/9780199287024.001.0001/law-9780199287024

3. TIMELINE OF THE INTERNATIONAL CAMPAIGN TO BAN LANDMINES (n.d.). icbl.org. Retrieved from http://www.icbl.org/media/342067/icb009_chronology_a5_v4-pages.pdf

4. BANNING ANTI-PERSONNEL MINES THE OTTAWA TREATY EXPLAINEDhttps://www.icrc.org/en/doc/assets/files/other/icrc_002_0702_ottawa_explained.pdf

5. Stuart Maslen, Peter Herby. An international ban on anti-personnel mines: History and negotiation of the "Ottawa treaty" / Peter Herby, Stuart Maslen // 31-12-1998 Article, International Review of the Red Cross, No. 325. (n.d.). icrc.org. Retrieved from https://www.icrc.org/en/ doc/resources/ documents/article/other/57jpjn. htm

6. International Campaign to Ban Landmines History (n.d.). nobelprize.org. Retrieved from https://www.nobelprize.org/prizes/peace/1997/icbl/history/

7. Stuart Maslen. Konventsyia o zapreshchenyy prymenenyia, nakoplenyia zapasov, proyzvodstva i peredachi protivopekhotnykh min i ob ikh unychtozhenyi (n.d.). legal,un.org. Retri eved from http s://l egal .un. org/ avl/ pdf/ha/ cpu sptam/ cpu sptam_r. pdf

Размещено на Allbest.ru