Суддя та слідчий суддя: змагальність чи об’єктивна істина?

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний науковий центр «Інститут судових експертиз ім. Засл. проф. М.С. Бокаріуса», м. Харків,

Суддя та слідчий суддя: змагальність чи об'єктивна істина?

Стовба Олексій Вячеславович

доктор юридичних наук

головний науковий співробітник

Анотація

кримінальний процесуальний досудовий істина

Прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України у 2012 році не тільки дало відповіді на багато запитань, але й змусило замислитися над низкою нових викликів. До них слід віднести, зокрема, проблеми доктринальних засад кримінального процесу та кримінально - процесуального законодавства. Адже якщо за радянських часів у кримінально-правовому нормативному полі беззастережно панував принцип об'єктивної істини, який було відображено у Кримінально-процесуальному кодексі 1960 р., то реформа кримінального процесу надала не меншого значення конкуруючому принципу змагальності. Разом з тим, завдання учасників кримінального процесу по встановленню об'єктивної істини також не було повністю відкинуто. Однак з доктринальної точки зору принципи змагальності та об'єктивної істини є якщо не взаємовиключними, то, принаймні, гостро конкуруючими, оскільки вони базуються на принципово різних теоретико-методологічних засадах.

Аналіз діючого кримінально-процесуального законодавства України дає підстави стверджувати, що за своєю доктринальною природою він являє собою поєднання рис континентальної та англо-саксонської правових систем. На це вказує, зокрема, відсутність чіткого розмежування між принципами об'єктивної істини та змагальності, що не дозволяє зробити чіткого і недвозначного висновку щодо концептуально-доктринальної ідентифікації Кримінального процесуального кодексу України 2012 року.

У цьому випадку раціональною видається запропонована гіпотеза, яка полягає у наступному. На стадії досудового розслідування домінує принцип змагальності, в той час як принцип об'єктивної істини є допоміжним. Своєрідним «оператором» змагальності під час досудового розслідування виступає слідчий суддя, діяльність якого полягає у процесуальному нагляді (контролі) за дотриманням належної правової процедури усіма учасниками кримінального провадження під час здійснення досудового розслідування.

Натомість на стадії судового розгляду панівним має бути принцип об'єктивної істини, в той час як змагальність виступає допоміжною засадою. Органом, який має встановити об'єктивну істину і має для цього необхідні процесуальні повноваження, виступає суддя (суд).

Ключові слова: суддя, слідчий суддя, кримінальне провадження, досудове розслідування, судово-контрольна діяльність, права і свободи людини.

Stovba Oleksiy Vyacheslavovich, Doctor of Legal Science Chief Scientific Officer, National Scientific Center «Hon. Prof. M.S. Bokarius Forensic Science Institute», Kharkiv

Judge and investigating judge: adversarialism or objective truth?

Abstract

The adoption of the new Criminal Procedure Code of Ukraine in 2012 not only provided answers to many questions, but also raised a number of new challenges. These include, in particular, the problems of the doctrinal foundations of criminal procedure and criminal procedure legislation. After all, if in Soviet times the principle of objective truth unconditionally dominated the criminal law regulatory field, which was reflected in the Criminal Procedure Code of 1960, the reform of the criminal procedure has attached no less importance to the competing principle of competition. At the same time, the task of participants in criminal proceedings to establish the objective truth was not completely abandoned either. However, from a doctrinal point of view, the principles of adversarialism and objective truth are, if not mutually exclusive, then at least sharply competing, since they are based on fundamentally different theoretical and methodological foundations.

The analysis of the current criminal procedure legislation of Ukraine gives grounds to assert that by its doctrinal nature it is a combination of features of the continental and Anglo-Saxon legal systems. This is indicated, in particular, by the lack of a clear distinction between the principles of objective truth and adversarialism, which does not allow for a clear and unambiguous conclusion regarding the conceptual and doctrinal identification of the Criminal Procedure Code of Ukraine of 2012.

In this case, the proposed hypothesis seems to be rational, which is as follows. At the stage of pre-trial investigation, the principle of adversarialism dominates, while the principle of objective truth is auxiliary. The investigating judge acts as a kind of "operator" of adversarialism during the pre-trial investigation, whose activity is to supervise (control) the observance of due process by all participants in criminal proceedings during the pre-trial investigation. Instead, the principle of objective truth should prevail at the trial stage, while adversarialism should be a supplementary principle. The official that has to establish the objective truth and has the necessary procedural powers to do so is the judge (court).

Keywords: judge, investigating judge, criminal proceedings, pre-trial investigation, judicial control activity, human rights and freedoms.

Постановка проблеми

Прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України у 2012 році не тільки дало відповіді на багато запитань, але й змусило замислитися над низкою нових викликів [1]. До таких слід віднести, зокрема, проблеми доктринальних засад кримінального процесу та кримінально-процесуального законодавства. Адже якщо за радянських часів у кримінально-правовому нормативному полі беззастережно панував принцип об'єктивної істини, який було відображено у Кримінально-процесуальному кодексі 1960 р., то реформа кримінального процесу надала не меншого значення конкуруючому принципу змагальності. Разом з тим, завдання учасників кримінального процесу по встановленню об'єктивної істини також не було повністю відкинуто. Однак з доктринальної точки зору принципи змагальності та об'єктивної істини є якщо не взаємовиключними, то, принаймні, гостро конкуруючими, оскільки вони базуються на принципово різних теоретико-методологічних засадах [2]. Внаслідок цього виникла нагальна потреба у осмисленні концептуального та методологічного підґрунтя як окремих кримінально-процесуальних відносин, так і завдань кримінального процесу в цілому. Ситуація ускладнюється додатково і тим, що у площині кримінального процесу з'явилася низка принципово нових суб'єктів, яких у вітчизняній традиції не існувало раніше - насамперед, слідчого судді. Відтак можна констатувати наявність практичної та теоретичної необхідності у осмисленні фундаментальних доктринальних засад кримінального процесу, а також ролі і місця нових його суб'єктів, специфіки їх завдань і функцій у контексті нової кримінально-процесуальної парадигми.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Важливі аспекти формування та розвитку концептуальних засад сучасного кримінального процесу України висвітлюються у працях українських вчених Ю.М. Грошевого, О.П. Капліної, В.Т. Маляренка, В.Т. Нора, В.Т. Тертишника, В.В. Шибіка, О.Г. Шило. Однак цілісного осмислення засад змагальності та об'єктивної істини у контексті функцій нових суб'єктів кримінального процесу доки не проведено, тому вказане питання поки що не систематизоване і розроблене у в повному обсязі.

Мета статті - осмислення співвідношення завдань судді і слідчого судді у контексті принципів змагальності та об'єктивної істини. Це, в свою чергу, обумовлює розкриття концептуальних засад сучасного кримінального процесу України в цілому.

Виклад основного матеріалу

Трансформація правоохоронної системи України, а також часткова зміна її завдань обумовила імплементацію відповідних норм у кримінальному та кримінально-процесуальному законодавстві. У свою чергу, прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України у 2012 році означало не просто зміну конкретних законодавчих положень, які регулювали відповідні правовідносини, але й переосмислення світоглядно-методологічної парадигми кримінального процесу в цілому. Адже якщо за радянських часів кримінальне право та кримінальний процес розумілися виключно як знаряддя соціальної маніпуляції, репресій з боку державної влади по відношенню до ідеологічно ворожих елементів, то головними завданнями діючого КПК України стає захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура (ст. 2).

Однак, як вже неодноразово зазначалося у фундаментальній юридичній науці, будь-яка правова діяльність - і кримінально-процесуальна діяльність не є винятком - базується на встановленні певного зв'язку між вчиненим діянням та його правовими наслідками [3]. Відтак виконання завдань кримінального провадження неодмінно передбачає визначення того, хто вчинив відповідне діяння та які правові наслідки, в залежності від цього, до нього потрібно застосувати. Тому виконанню зазначених завдань неодмінно має передувати встановлення істини.

Разом з цим, вказане питання є одним з найбільш дискусійних і спірних. Адже те, що є істиною, являє собою одне із найважчих питань з найдавніших часів - як приклад, можна згадати відоме висловлювання Понтія Пілата. У сучасній юридичній науці пропонується виділяти концепції абсолютної, відносної, когерентної істин [2]. На цих моделях істини базуються різноманітні правові системи сучасності, починаючи від континентальної і закінчуючи англо-саксонською. У практичній площині це означає, що від обраної концепції істини буде залежати те, який принцип при досягненні завдань кримінального провадження буде домінуючим - змагальності, яка передбачає конвенціональність та реляційність, або об'єктивної істини, яка наполягає на абсолютних критеріях.

Слід зауважити, що у діючому Кримінальному процесуальному кодексі України у якості засад кримінального провадження передбачені, зокрема, змагальність і диспозитивність (ст. 7 КПК). Так, відповідно до ч. 1 ст. 22 КПК України, під змагальністю слід розуміти самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. У свою чергу під диспозитивністю законодавець розуміє те, що сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених цим Кодексом. Відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення тягне за собою закриття кримінального провадження, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Слідчий суддя, суд у кримінальному провадженні вирішують лише ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами та віднесені до їх повноважень цим Кодексом (ст. 26 КПК України). Складовими елементами засад змагальності та диспозитивності слід також вважати інститути приватного обвинувачення, примирення, визнання винуватості (розділ VI КПК України). Адже згідно ч. 4 ст. 26 КПК України кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення розпочинається лише на підставі заяви потерпілого. Відмова потерпілого, а у випадках, передбачених цим Кодексом, його представника від обвинувачення є безумовною підставою для закриття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення.

Наведені норми нібито цілком і повністю закривають дискусію на користь принципу змагальності. Адже хіба діяльність судді (слідчого судді) по виконанню завдань кримінального провадження не залежить цілком від волі сторін, від їх бажання - чи, навпаки - небажання - продовжувати кримінальне переслідування особи чи відмовитися від нього?

Разом з тим, слід зауважити, що відправлення правосуддя не може бути повністю транспоновано у сферу дискреційних повноважень сторін кримінального процесу. Адже не є таємницею, що відмова обвинувачення від кримінального переслідування особи, чи згода захисту із висунутими обвинуваченнями далеко не завжди базується на дійсних обставинах справи і може бути обумовлена факторами, які не мають нічого спільного із правосуддям - наприклад, визнання вини внаслідок застосування неправомірних методів слідства, підтвердження винуватості особи доказами, отриманими незаконним шляхом, відмова від обвинувачення винної особи з корупційних чи політичних мотивів, тощо. Відтак здається, що абсолютизація принципів диспозитивності і змагальності та негація засади об'єктивної істини є не меншою помилкою, ніж домінування інквізиційного кримінального процесу, яке мало місце за радянських часів.

Здається, що у пошуках виходу із зазначеної ситуації слід звернутися як до завдань кримінального провадження, так і до кримінально-процесуального статусу тих нових суб'єктів, які з'явилися у КПК України 2012 року - насамперед слідчого судді. Так, серед завдань кримінального провадження звертає на себе увагу вимога, відповідно до якої до кожного учасника кримінального провадження має бути застосована належна правова процедура. Слід припустити, що на відміну від більшості інших завдань кримінального провадження зазначене завдання є виключною прерогативою слідчого судді. Адже якщо, наприклад, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження становить предмет діяльності усіх без винятку суб'єктів кримінального процесу, то контроль за належністю правової процедури становить виключну компетенцію слідчого судді.

Як відомо, Кримінальний процесуальний кодекс України не містить окремої статті, яка б передбачала процесуальні повноваження слідчого судді. Відтак його сфера процесуального впливу охоплює усю стадію досудового розслідування. Як зазначено, у пункті 5 частини 1 статті 3 КПК України, досудове розслідування - це «стадія кримінального провадження, яка починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань і закінчується закриттям кримінального провадження або направленням до суду обвинувального акту, клопотання про застосування заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності».

Як відомо, на цій стадії до повноважень слідчого судді належать розгляд скарг на рішення, дії чи бездіяльність дізнавача, слідчого або прокурора (п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК України), розглядає клопотання щодо негласних слідчих (розшукових) дій (ст. 247 КПК України), виносить ухвали про заходи забезпечення кримінального провадження (ст. 132 КПК України), приймає рішення про задоволення/відмову у задоволенні клопотань сторони захисту/обвинувачення про проведення процесуальних (слідчих, розшукових) дій тощо. Відтак слід зробити висновок, що на стадії досудового розслідування слідчий суддя виконує функції своєрідного «процесору», опосередковуючи практично усі будь-які значущі процесуальні дії.

Яка ж мета цього опосередкування? Очевидно, що встановлення об'єктивної істини на вказаній стадії кримінального провадження знаходиться поза межами об'єктивних процесуальних можливостей слідчого судді. Тому як вже зазначалося раніше, можна припустити, що найважливішим завданням слідчого судді є визначення і застосування належної правової процедури (ст. 2 КПК України). При цьому поняття правової процедури слід тлумачити максимально широко. Адже, якщо піднятися на певний рівень абстракції, весь кримінальний процес у цілому може бути представлено як низку правових процедур, спрямованих на досягнення певного процесуального результату. Як вже неодноразово зазначалося у відповідній науковій літературі, цей результат може полягати у встановленні об'єктивної істини, у вирішенні юридичного конфлікту або досягненні бажаного соціального ефекту. [2] Разом з тим, усі зазначені варіанти об'єднує та обставина, що правового характеру цим явищам надає саме дотримання належної правової процедури. Адже покарання винної особи шляхом самосуду чи, наприклад, розстріл винних осіб без суду і слідства за своїми фактичними наслідками може жодним чином не відрізнятися від передбаченої законом санкції за вчинене правопорушення. Єдина - але дуже суттєва - різниця буде полягати у цьому випадку тільки у дотриманні належної правової процедури, яка слугує гарантією від зловживань повноваженнями та маніпуляцією наявними можливостями.

Що ж розуміти під належною правовою процедурою, визначення і дотримання якої є завданням кримінального провадження в цілому і слідчого судді зокрема? Зважаючи на відсутність прямого визначення у законі під такою процедурою доцільно припустити нормативно регламентований процес збору тих фактичних даних (доказів), на підставі яких встановлюються або спростовуються ті обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні - подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення, тощо (ст. 91 КПК України), а також застосування відповідних правових наслідків їх встановлення чи спростування.

Якщо конкретизувати зазначену дефініцію, то можна зазначити, що при подібному підході все кримінальне провадження у цілому буде являти собою не що інше, аніж систему процесуальних фільтрів, через які проходять усі фактичні дані, отримані учасниками кримінального провадження. При цьому метою такої фільтрації є встановлення наявності чи відсутності тих обставин, з якими закон пов'язує настання відповідних правових наслідків - засудження/виправдання особи, притягнення/звільнення особи від кримінальної відповідальності, застосування/відмову у застосуванні заходів забезпечення у кримінальному провадженні тощо. Варто також відзначити, що «щільність» такого процесуального фільтру зростає в залежності від стадії кримінального провадження. Так, наприклад, якщо для застосування запобіжного заходу відносно підозрюваного згідно ч. 2 ст. 177 Кримінального процесуального кодексу України достатньо наявності обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявності ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті, то засудження особи за вчинення кримінального правопорушення вимагає чіткого встановлення цілої низки питань, зазначених у ст. 368 КПК України.

При цьому ключовою ознакою, яка відрізняє діяльність слідчого судді від діяльності суду при судовому розгляді справи є саме відсутність процесуального обов'язку встановлювати об'єктивну істину. Відтак, вирішуючи питання про обрання запобіжного заходу, застосування інших заходів забезпечення кримінального провадження, проведення слідчих дій тощо слідчий суддя не знає і не може знати про те, чи є відповідна особа винною. Адже, наприклад, обґрунтована підозра, якої, разом з іншими критеріями, визначеними ст. 177 КПК України, достатньо для обрання підозрюваному запобіжного заходу, може бути спростована під час судового розгляду, а відповідна особа - виправдана. При цьому виправдання особи автоматично не вказує на те, що слідчий суддя діяв незаконно при обранні запобіжного заходу. Як зазначено у ст. 198 КПК України, висловлені в ухвалі слідчого судді, суду за результатами розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу висновки щодо будь-яких обставин, які стосуються суті підозри, обвинувачення, не мають преюдиціального значення для суду під час судового розгляду або для слідчого чи прокурора під час цього або іншого кримінального проваджень. Тому, здається, що і сам законодавець усвідомлює неможливість однозначного вирішення питання про винуватість/невинуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення на цій стадії та знімає зі слідчого судді відповідальність за це.

У схожому річищі тлумачить зазначені обставини і практика Європейського суду з прав людини. Так, у рішенні від 17 березня 2016 року по справі «Расул Джафаров проти Азербайджану» (заява № 69981/14) суд, зокрема, зазначив, що стаття 5 § 4 Конвенції передбачає право заарештованих або затриманих осіб на перегляд процесуальних і матеріальних умов, які мають велике значення для "законності", з точки зору Конвенції, позбавлення їхньої свободи. Це означає, що компетентний суд повинен розглядати не тільки питання про дотримання процесуальних вимог національного законодавства, а й також обґрунтованість підозр, що лежать в основі арешту, та законність мети, переслідуваної арештом і подальшим позбавленням волі (див. Brogan and Others, згадане вище, § 65, та Butkevicius v. Lithuania, no. 48297/99, § 43, ECHR 2002-11 (витяги)). Вимога процедурної справедливості згідно зі статтею 5 § 4 не передбачає єдиного та незмінного стандарту, який має застосовуватися незалежно від контексту, фактів та обставин справи. Хоча процедура, передбачена статтею 5 § 4, не обов'язково вимагає присутності тих самих гарантій, що й стаття 6 для кримінального або цивільного судочинства, вона повинна носити судовий характер і надавати гарантії, що відповідають типу позбавлення волі в конкретній справі. Таким чином, розгляд має бути змагальним і завжди має забезпечувати «рівність сторін» (див. A. and Others v. the United Kingdom [GC], no. 3455/05, § 203-04, ECHR 2009, з подальшими посиланнями) (п.п. 140-141 рішення) [4]. Відтак і практика ЄСПЛ зважає на ту обставину, що завдання нагляду за належною правовою процедурою передбачає питання про дотримання процесуальних вимог національного законодавства, а й також обґрунтованість підозр, що лежать в основі арешту, та законність мети, переслідуваної арештом і подальшим позбавленням волі. Тому обґрунтованою здається і пропозиція, в практичній площині використати зазначені положення у якості критеріїв розмежування завдань суду та слідчого судді, а в теоретичній - розрізняти сфери змагальності та об'єктивної істини в залежності від стадії судового процесу, коли одна з цих сфер буде виступати основною, а інша - додатковою.

Висновки

Аналіз діючого кримінально-процесуального законодавства України дає підстави стверджувати, що за своєю доктринальною природою він являє собою поєднання рис континентальної та англо-саксонської правових систем. На це вказує, зокрема, відсутність чіткого розмежування між принципами об'єктивної істини та змагальності, що не дозволяє зробити чіткого і недвозначного висновку щодо концептуально-доктринальної ідентифікації Кримінального процесуального кодексу України 2012 року. У цьому випадку раціональною видається запропонована гіпотеза, яка полягає у наступному [5]. На стадії досудового розслідування домінує принцип змагальності, в той час як принцип об'єктивної істини є допоміжним. Своєрідним «оператором» змагальності під час досудового розслідування виступає слідчий суддя, діяльність якого полягає у процесуальному нагляді (контролі) за дотриманням належної правової процедури усіма учасниками кримінального провадження під час здійснення досудового розслідування. Натомість на стадії судового розгляду панівним має бути принцип об'єктивної істини, в той час як змагальність виступає допоміжною засадою. Органом, який має встановити об'єктивну істину і має для цього необхідні процесуальні повноваження, виступає суддя (суд).

Література

1. Кримінальний процесуальний кодекс України: Закон України від 13.04.2012 р. № 4651-VI (зі змінами та доповненнями). Відомості Верховної Ради України (ВВР). 2013. № 9-10, № 11-12, № 13, ст. 88. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17#Text (дата звернення: 05.11.2023).

2. Стовба А.В. Объективность vs. состязательность: в поисках третьего пути. Криминалистъ первопечатный. № 11. 2015. С. 45-54.

3. Стовба О.В. Право і час: монографія. Харків: Тім Пабліш Груп, 2016. 368 с.

4. Рішення Європейського суду з прав людини від 17 березня 2016 року по справі «Расул Джафаров проти Азербайджану» (заява № 69981/14). URL: https://precedent.in.ua/2016/06/21/rasul-dzhafarov-protyv-azerbajdzhana/ (дата звернення 05.11.2023).

5. Токарєва К.С. Адміністративно-правовий статус правоохоронних органів: поняття і структура Часопис Київського університету права. № 2. С. 80-84. https://scholar.google.ru/citations?view_op=view_citation&hl=ru&user=CG9mhvwAAAAJ&sortby=pubdate&authuser=2&citation_for_view=CG9mhvwAAAAJ:URolC5Kub84C.

References

1. Kryminalnyi protsesualnyi kodeks Ukrainy [Criminal Procedure Code of Ukraine]: Zakon Ukrainy vid 13.04.2012 r. № 4651-VI (zi zminamy ta dopovnenniamy). Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy (VVR). 2013. № 9-10, № 11-12, № 13, st. 88. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17#Text (data zvernennia 05.11.2023) [in Ukrainian].

2. Stovba A.V. Obektyvnost vs. sostiazatelnost: v poyskakh treteho puty [Objectivity vs. competitiveness: in search of a third way]. First-print criminologist. Krymynalyst pervopechatni. № 11. 2015. P. 45-54 [in Russian].

3. Stovba O.V. Pravo i chas [Right and Hour]: monograph. Kharkiv: Tim Pablish Hrup, 2016. 368 p. [in Ukrainian].

4. Rishennia Yevropeiskoho sudu z prav liudyny [Decision of the European Court of Human Rights] vid 17 bereznia 2016 roku po spravi «Rasul Dzhafarov proty Azerbaidzhanu» (zaiava № 69981/14). URL: https://precedent.in.ua/2016/06/21/rasul-dzhafarov-protyv-azerbajdzhana/ (data zvernennia 05.11.2023) [in Ukrainian].

5. Tokareva K.S. Administrative and legal status of law enforcement bodies: concept and structure. Journal of the Kyiv University of Law. No. 2. P. 80-84. https://scholar.google.ru/citations?view_op=view_citation&hl=ru&user=CG9mhvwAAAAJ&sortby=pubdate&authuser=2&citationforview=CG9mhvwAAAAJ:URolC5Kub84C.

Размещено на Allbest.ru