Римське право як методологічна основа правознавчих дисциплін: пропозиції щодо зміни дидактичної та наукової парадигми для закладів вищої освіти України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кафедра загальнотеоретичних правових і соціально-гуманітарних дисциплін

Київського університету права НАН України

Римське право як методологічна основа правознавчих дисциплін: пропозиції щодо зміни дидактичної та наукової парадигми для закладів вищої освіти України

Олексій Юрійович Браславець,

кандидат економічних наук, доцент

Резюме

У статті містяться пропозиції до правознавчої науково-дидактичної спільноти України щодо потреби змінити дидактичну та наукову парадигму римського права. Автор вважає, що необхідно відійти від традиційного історичного розуміння римського права, вдавшись натомість до трактування цієї наукової та дидактичної дисципліни у якості методологічної основи правознавчих студій. У статті автор провадить аналіз чотирьох сутнісних елементів римського права з точки зору можливості їхнього застосування як методологічної основи дослідження окремих наукових і дидактичних проблем правознавства.

Ключові слова: правознавство, римське право, методологія освіти, методологія наукових досліджень, дидактична парадигма.

Summary

Oleksii Braslavets. Roman law as a methodological basis of legal disciplines: proposals for changing the didactic and scientific paradigm for higher education institutions of Ukraine

The article contains suggestions to the legal scientific and didactic community of Ukraine regarding the need to change the didactic and scientific paradigm of Roman law. The author believes that it is necessary to move away from the traditional historical understanding of Roman law, resorting instead to the interpretation of this scientific and didactic discipline as a methodological basis of legal studies. In the article, the author provides an analysis of four essential elements of Roman law from the point of view of the possibility of their application as a methodological basis for the study of certain scientific and didactic problems of jurisprudence.

Key words: jurisprudence, Roman law, education methodology, scientific research methodology, didactic paradigm.

Вступ

Постановка проблеми. Викладання правознавчих дисциплін у закладах вищої освіти України дає змогу виявити кілька важливих дидактичних і методичних проблем, які зумовлюють складності у засвоєнні окремих аспектів навчальних дисциплін. Зокрема, тут варто згадати принаймні одну з ключових проблем, відому практично кожному викладачеві-правознавцю - яка роль належить римському праву у системі підготовки майбутніх юристів?

Найчастіше до римського права ставляться як до свого роду історичної дисципліни, яка розповідає здобувачам вищої освіти про події тисячолітньої давнини, майже не звертаючи уваги на інший аспект римського права - на його філософію та методологію. Водночас, на нашу думку, зміна акцентів та перенесення центру уваги з історичного підходу на методологічний підхід щодо вивчення римського права дало б змогу певною мірою створити у здобувачів вищої освіти розуміння того, на яких фундаментальних основах і за допомогою яких методологічних прийомів варто досліджувати, наприклад, проблеми адаптації чинного в Україні законодавства до європейського. Аналогічно вивчення тих правознавчих дисциплін, які стосуються сфер як публічних, так і корпоративних фінансів також, на нашу думку, потребує міцного методологічного фундаменту, яким, на нашу думку, цілком може бути римське право та його методологія. Як приклад, саме про це, кажучи, зокрема, про статичний фінансовий облік, згадує Ж. Ришар: «Це - творіння юристів [ХІІІ-ХІХ століть], що спеціалізуються на питаннях банкрутства, або купців, які перебували під впливом цих юристів <...> Основою культури цих правознавців була культура римського права <.> Знання римського і комерційного права дало їм змогу створити практику, а згодом і теорію статичного обліку»¹.

Нагальна потреба поглянути на римське право не з історичної, а з методологічної точки зору зумовлена, на нашу думку, ще й принаймні двома факторами. З одного боку, після підписання у 2014 році Угоди про асоціацію з ЄС² Україна взяла на себе зобов'язання просувати процес реформ та адаптації законодавства в країні, впроваджувати правові реформи задля ефективного виконання згаданої угоди (пор. преамбулу) як у сфері публічного права (зокрема, державних фінансів, бюджету й оподаткування (пор. глави 3-4 розд. V, ст. 346-348), так і у сфері приватних правовідносин (пор. підрозділ 6 частини 5 глави 6 розд. JV, ст. 125-133). Однак маємо визнати, що адаптація публічного й приватного права України до європейського права має відбуватися на основі якогось спільного фундаменту - а ним, як це склалося історично, виступає класичне й нове римське цивільне право, у тому числі з усіма своїми рецепціями, властивими як романо-германській, так і англосаксонській правовим сім'ям. Адаптувати публічне право та приватне право України до європейських відповідників означає зрозуміти, усвідомити й прийняти той загальний правовий підхід римського права щодо господарських і цивільних правовідносин, до відображення цих відносин у системі національних правових норм, до ухвалення на цій основі раціональних управлінських рішень тощо.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Уперше ідея поглянути на римське право не як на історичну й позитивізовану навчальну правознавчу дисципліну, а як на методологічну основу правознавчих студій виникло у автора цієї статті після ознайомлення з досвідом діяльності університету Санта Кроче (Рим, Італія). У кількох роботах професора Массімо дель Поццо, викладача процесуального права факультету канонічного права цього університету, висловлювалася ідея про те, що у сфері вивчення канонічного права варто вдатися до римського права (романістики) як методологічної основи канонічних засад³,⁴. Подальший розвиток цієї ідеї міститься у дисертаційному дослідженні докторантки Університету Івана Павла ІІ (Краків, Польща) п. маг. ліц. Вікторії Семенової⁵, яка пропонує застосовувати римське право як методологію правових досліджень (романістику) при дослідженні літургії як правового акту. Також ідею використання римського права як методології (романістики) у канонічному праві висловлював професор Люблінського католицького університету (Польща) д-р. хаб. Антоній Дембінський⁶. Окремі пропозиції щодо використання окремих елементів римського права як методу (романістики) при вивченні публічних фінансів містяться у дослідженнях к. е. н. Олексія Браславця⁷. Йому ж належить розвиток цієї ідеї для сфери канонічного права на конференції у Кракові у 2021 році⁸.

Формулювання мети статті. Автор статті ставить собі за мету розпочати дискусію у правознавчій науковій спільноті України щодо потреби змінити дидактичну та наукову парадигму римського права, відійшовши від традиційного історичного розуміння цієї дисципліни, вдавшись натомість до трактування римського права у якості методологічної основи правознавчих дидактичних та наукових студій. Завданнями цієї статті автор визначив аналіз чотирьох сутнісних елементів римського права з точки зору можливості їхнього застосування як методологічної основи дослідження окремих наукових і дидактичних проблем правознавства.

Викладення основного матеріалу

Стародавня латинська максима дає таке визначення права, як його розуміло римське право: «Jus est ars boni et aequi» (D. 1, 1, 1, 1)⁹. Традиційно переклад цього визначення дається такий: «Право є мистецтвом доброго і справедливого» (переклад Л. Кофанова)¹⁰. Втім, саме в цьому перекладі очевидним стає приклад того, як цю багатозначну максиму можна прочитати інакше, якщо від традиційного історичного підходу перейти до підходу методологічного.

Римське право було призначено не лише, не тільки й не стільки для правознавців, скільки для учасників господарських відносин. Саме тому варто звертати увагу на усю багатозначність і глибину латинської мови, багатство якої дає змогу досить несподівано поглянути на норму - наприклад, римські юристи цілеспрямовано намагалися уникнути чіткого дефініювання, залишаючи простір для трактування писаних норм. Якщо поглянути на наведену вище максиму, то насамперед слід звернути увагу на зв'язку слів «boni et aequi». Перше з них, «bonum», у перекладі з латини (переклад за¹¹) означає не лише добро як благо, а й такий аспект блага, як майно, статок - надзвичайно важливо, що це слово перейшло в італійську мову, мову бухгалтерського обліку, у формі «beni» й досі означає як майно, так і саме те поняття, яке в українському бухгалтерському обліку передається за допомогою терміна «активи» (переклад за¹²). Друге слово «aequm» у буквальному сенсі перекладається як «рівний, справедливий», але одночасно має відтінок і «належний», а відлунням глибинного сенсу цього слова слугує «equity» з американських балансів, де воно виступає відповідником поняття власного капіталу особи, який становить значну частину пасивів балансу. Отож, підсумовуючи, з фінансової точки зору - завдяки багатозначності й багатству латинської мови, - латинську юридичну паремію можна прочитати напрочуд фінансово - «Право є мистецтвом [вирівнювання] активів та власного капіталу». Завдяки цьому акти господарювання уже можуть бути потрактовані у якості певного відповідника свого роду практичних правовідносин, що виникають у процесі урівноваження балансових показників господарської діяльності і цим самим заслуговують того, аби їх розглядали не лише у якості технократичного економічного інструментарію, а й у якості правовідносин sui generis. Цим самим, відповідно до трендів сучасної посткласичної правової теорії, не сучасне позитивізоване господарське та фінансове право, але сама господарська діяльність як така стає прикладним проявом права, як про це пише І. Честнов: «Нагальним завданням посткласичної теорії права стає переописання юридичної догматики: не відмова від неї, але наповнення людиновимірністю і практичною орієнтованістю <...> Такий підхід передбачає переосмислення практично усіх юридичних категорій з формально-догматичних на соціолого-практичні»¹³.

Будучи закоріненим у традиції ведення домашнього господарства, римське право має ряд параметрів, які становлять певний інтерес з точки зору методологічного підходу. У першу чергу варто звернути увагу на параметр цільової настанови у римському праві. Цей параметр походить від латинського дієслова «finio» - встановлювати ліміти, межі, обмежувати, яке своєю чергою пов'язане з іменником «finis» - кінець у сенсі фініш, тобто мета, якої прагне особа. Цільова настанова у римському праві - як щодо сфери публічного, так і приватного, рівно й домогосподарств, - це фундаментальна його основа, від якої далі вибудовується вся подальша архітектура як усієї логіки правознавчого строю мислення у цілому, так і балансу як формалізованого прояву й знакової системи у римському праві.

Безпосередньо пов'язаним із параметром цільової настанови виступає параметр облігаторійності (тобто зобов'язальний характер) римського права. Йдеться про «obligatio» - одне з базових понять римського права, яке у перекладі означає власне зобов'язання як зв'язаність чи скутість певними узами. Класичне визначення зобов'язань міститься у Інституціях Юстиніана (533 р. по Р.Х.) і звучить так: «Obligatio est iuris uinculum, quo necessitate adstringimur alicuius soluendae rei secundum nostrae ciuitatis iura» (Inst. 3, XIII, Pr) - «Зобов'язання є правовими узами, які згідно з правом нашої [громадянської] спільноти спонукають нас до необхідності обмежитися у рішеннях щодо певних речей» (переклад наш за¹⁴. - О. Б.). Як бачимо, цей параметр перебуває у тісному зв'язку із параметром цільової настанови, оскільки базується на встановленні й прийнятті особою на себе певних обмежень і лімітів. А з правової ж точки зору поняття зобов'язання відображає ті стратегічні й оперативні цілі, які особа ставить перед собою й формалізується у вигляді показників господарської діяльності. У широкому сенсі саме параметр зобов'язальності у римському праві дає змогу зрозуміти основу, наприклад, фінансів суб'єктів господарювання та фінансово-правових відносин. Адже саме зобов'язання становлять основу пасивів балансу, точніше, є самою суттю пасивів балансів. Параметр облігаторійності - а насамперед класичне римське визначення зобов'язання - також міг би стати методологічним фундаментом для теоретичного осмислення понять фінансового та у першу чергу податкового зобов'язання як правових категорій. Проте серед правових фундаментальних досліджень у масштабах світової науки (sic!) сьогодні, на жаль, майже відсутні наукові роботи, присвячені загальній теорії зобов'язань (як приклад, можемо згадати чи не найкращу роботу пера Ежена Годеме¹⁵, засновника цілої юридичної династії, три покоління якої протягом ХХ століття працювали над розробкою теорії зобов'язань і використанням її у сфері публічних фінансів).

Це створює певні дидактичні й методичні складності у викладацькій роботі, проте й відкриває нові перспективи для наукового пошуку та відкриттів. При дослідженні суб'єктного ракурсу параметру облігаторійності варто почати із того, що римське право визнавало зобов'язання (obligatio) та пов'язаний із ним (debt) не анонімним актом, вони завжди пов'язують певними узами осіб, які задля цього й вступили в реляції. Аби стати частиною господарського обороту осіб (тобто потрапити у вигляді юридично фікційного запису в баланс), зобов'язання має бути визнане особою персонально, легітимізоване нею - тобто особа сама має ухвалити рішення, яке, аби бути юридично чинним, не повинно бути нічим детерміноване.

Саме цей методологічний підхід римського права визначав і продовжує визначати донині загальний погляд європейського правознавства до зобов'язань як таких. За Іммануїлом Кантом, «поставлене за обов'язок може бути тільки свобідне вільне діяння, тобто таке, яке було вчинене свідомо і добровільно»¹⁶. Як вважав В. Соловйов, творення блага - це «процес, у якому кожен бере участь самостійно, добровільно, свобідно і активно»¹⁷.

У загальному інтегрованому вигляді вимоги щодо чинності зобов'язання полягають у тому, що вони мають бути визнані особою:

(a) самостійно¹⁸,

(b) заздалегідь і попередньо¹⁹,

(c) свідомо²⁰,

(d) добровільно²¹ і свобідно (непримусово)²²,

(e) вольово²³,

(f) активно²⁴.

Парадоксальність цієї правової аксіоми полягає у тому, що жоден нормативно-правовий акт, жоден закон чи наказ, жоден акт примусу не буде здатен спонукати особу взяти на себе юридично чинне зобов'язання, якщо особа сама не визнає їх перед іншою особою. Як влучно зауважує Е. Годеме, «Зобов'язання - це міжособистісний зв'язок у найповнішому сенсі, і тільки це <...> Дії людини і є справжнім джерелом зобов'язання, закон - це лише опосередковане його джерело»²⁵.

Отже, зобов'язання з точки зору методології римського права та зумовленої ним сучасної загальної правової теорії не може бути встановлене на безособовій основі - це завжди відносини між особами, навіть якщо йдеться про так звані односторонні зобов'язання. На нашу думку, саме тут треба шукати ключ до проблеми стосунків громадян країни, юридичних чи фізичних осіб зі сферою державного управління як такою. Якщо, приміром, платники податків убачають у державному управлінні безособову технократичну машинерію на кшталт Гоббсівського Левіафана, то жодного прагнення взяти на себе податкове зобов'язання вони не матимуть.

Аналогічно, якщо державний службовець не діятиме у стосунку до отримувача бюджетних послуг як повноважний представник певної особи, то міжособистісного зв'язку не виникатиме, а тому не виникатиме й відповідного зобов'язання. Ба більше, у такого державного службовця виникатиме евентуальна можливість створити неправдиву, а тому корумповану реляцію між особисто собою і отримувачем бюджетних послуг. Так само, навіть якщо подібні міжособистісні реляції будуть налагоджені, зобов'язання мають бути взяті особами на себе згідно з тими вимогами, про які йшлося вище. Недотримання цих вимог робитиме відповідний правочин нечинним, а тому й несправедливим, і навряд чи матиме наслідком легітимізацію з боку однієї зі сторін.

Третій параметр, на якому варто зосередити увагу, полягає у тому, що правознавство у цілому має справу не з самою реальністю, а з описом реальності. Правники оперують знаками, які лише означають реальність, але не є реальністю. В узагальненому вигляді ця методологічна проблема описана І. Честновим так: «Практично усі поняття класичної юриспруденції <.> суть реіфіковані категорії, яким приписується (атри- бутується) властивість об'єктивного надособистісного (безособистісного) буття»²⁶.

Це важливе методологічне зауваження заслуговує найпильнішої уваги, особливо у навчальному процесі, адже найнеобхідніший дидактичний і методологічний прийом при вивченні правознавчих дисциплін, на нашу думку, полягає у тому, що студента необхідно навчити відрізняти показники від реалій і оперувати саме показниками, попри будь-які спокуси зосередити увагу на тому, що у реальності справа виглядає дещо інакше. І тут у пригоді можуть стати такі інструменти правознавчої методології, як правові аксіоми, правові презумпції та правові фікції²⁷.

Найважливішим тут виступає інструмент правових фікцій, який широко застосовувався у римському праві під якими розуміється «логічне припущення, що такий факт, який не існує у реальності, буцімто існує і спричиняє собою наслідки, визначені правом»²⁸. Цей третій параметр фікційності, який полягає у заздалегідь обумовленому, прийнятому соціумом і відповідно легітимізованому юридично фікційному характері правознавчого підходу до опису господарських відносин, а також юридична фікційність їхніх суттєвих елементів - як-от понять юридичної особи, фізичної особи, відокремлених балансів тощо - скеровують дидактику й методику до формування філософсько-відстороненого, абстрактного (не предметного чи речового) підходу до правовідносин.

Цей параметр тісно пов'язаний із попереднім параметром облігаторійності - з правової точки зору, для суб'єктів господарювання об'єктом виступають саме зобов'язання як правові узи, першість визнання і взяття на облік яких зумовлює й спричиняє похідну від цього потребу у активах у цілому і грошових коштах зокрема. Використання цього параметру методології римського права дає змогу системніше й змістовніше підходити до вивчення окремих тем, проведення окремих правознавчих наукових досліджень у сучасному фінансовому праві.

Як про це пише Жак Ришар, «згідно з ідеями римського права, [фінансовий] результат не може бути підсумований аж до моменту повного закриття підприємства (і забезпечення покриття його боргів). Аби розв'язати цю суперечність, <...> вони (юристи) спробували створити образ фіктивної періодичної ліквідації <...> Таким чином, завдяки цій фікції підприємство виявлялося ліквідованим попри те, що воно продовжувало існувати»²⁹. Іншими словами, з точки зору права ми ніколи не зможемо визначити, чи була діяльність суб'єкта в остаточному підсумку економічно ефективною та реально (тобто уречевлено) корисною аж доти, поки суб'єкт не буде «ліквідований», тобто не припинить своєї діяльності. Отже, згідно з цією методикою будь-яке відображення показника у балансі - це виключно юридична фікція, методологічний обліковий прийом, техніка реєстрації фактів господарського життя, показник, який у жодному разі не відображає остаточний реальний фінансовий ефект діяльності суб'єкта.

Четвертий параметр - статусність учасників - певною мірою походить із параметра фікційності та пов'язаний із ним. Проблема полягає у тому, що з правової точки зору учасники господарських відносин виступають не в якості осіб як таких, але у певних правових статусах. Насамперед у господарських відносинах, з точки зору методології римського права, необхідно розрізняти статуси кредиторів і дебіторів, а відповідно з'ясовувати щодо кожного казусу, у якому конкретному статусі виступає той чи інший учасник фінансових відносин - наслідками цього стає з'ясування тих прав, обов'язків, зобов'язань, які належать відповідному учасникові. І якщо у приватно-правових відносинах це цілком очевидне завдання, то, приміром, у сфері публічно-правових відносин така очевидність нині розмита. Наприклад, достатньо поставити питання, хто має статус кредитора, а хто - дебітора у правовідносинах між платником податків та урядом, і відповідь може виявитися дуже несподіваною для багатьох.

Не менш цікаво виглядає аналіз статусів дебітора та кредитора у відносинах між бюджетними установами та розпорядниками бюджетних коштів усіх рівнів, між казначейством і платниками податків чи бюджетними установами тощо. Також важливою з точки зору статусності стає з'ясування юридичних ролей, які відіграють у різного типу ситуаціях власники юридичних осіб, їхній менеджмент і персонал - хто є реальним набувачем вигод від діяльності суб'єкта, а хто лише формальним, хто ухвалює управлінське економічно-значуще рішення, а хто виконує лише агентську (представницьку) функцію тощо. Аналогічна проблематика стосується і публічних фінансів - наприклад, хто і в якому статусі діє з боку держави у певній ситуації, припустимо, справляння податків: чи працівник державної фіскальної служби є носієм статусу держави, чи виступає лише у статусі її представника й агента, виконуючи повноваження комісара (від пізньолатинського «commissarius» - довірена, уповноважена особа)³⁰. Усі описані вище питання мають, на нашу думку, дуже важливе значення, оскільки лише правознавчий підхід дасть змогу адекватно поглянути на ситуацію й зрозуміти справжній сенс відносин між учасниками господарських відносин.

Прикладом використання параметра статусності з методології римського права можуть вважатися сучасні правознавчі дослідження приватно-державного (чи, як варіант, церковно-державного) партнерства. Сучасне правознавство дуже ґрунтовно й глибоко опрацювало проблематику публічно-правових відносин і можливості використання тут договірних засад. Зокрема, Ю. Тихомиров, досліджуючи статуси суб'єктів публічно-правових відносин, стверджував: «Сфера публічно-правового регулювання є настільки широкою та різноманітною, що їхніми учасниками є не лише власне державні та муніципальні владні органи. До них належить і найчисельніший прошарок так званих первинних або низових структур, зайнятих безпосередньо виконанням робіт, виробництвом продукції, товарів та наданням послуг. [Норми публічного права] сприяють такій діяльності цих структур, що повністю або частково орієнтована на досягнення загальнозначущих цілей. Деякі з них діють винятково як публічні структури, інші виконують окремі публічні функції»³¹.

Таким чином, Ю. Тихомиров вважає, що суб'єктом публічно-правових відносин може виступати будь-яка суспільна інституція будь-якої організаційно-правової форми чи форми власності, якщо її діяльність пов'язана із виконанням публічних функцій. На важливості цього ж аспекту наголошує і В. Бєлих: «Поєднання приватно- і публічно-правових начал - бажаний результат соціального прогресу суспільства»³².

Згодом Ю. Тихомиров розвиває свою думку далі у контексті ідей Цицерона, який вважав поділ права на публічне та приватне лише логічним прийомом: «Для публічно-правового договору характерні специфічні ознаки. Суб'єктом договору завжди є суб'єкт публічно-правових відносин, який насамперед є носієм владних повноважень. Держава, її органи, посадові особи, місцеве самоврядування... - такими є найтиповіші суб'єкти публічних договорів. Друга ж сторона може мати інший статус, але в публічно-правовій сфері бути носієм деяких владно-регулюючих функцій (державні корпорації тощо) або виражати суспільні інтереси. »³³. Отже, можна дійти висновку, що значною мірою поділ права на право публічне та право приватне та/чи корпоративні може вважатися умовним, а зміст проблем, які виникають у цих правових умовних підсистемах, має аналогічний характер.

Висновки

дидактичний науковий римське право

Сфера дидактики і методик викладання правознавчих дисциплін у закладах вищої освіти, система підготовки юристів у цілому, а також наукові дослідження у сфері юриспруденції нагально потребують не лише застосування комплексного міждисциплінарного підходу, а й міцної методологічної основи. На нашу думку, вивчення здавалося б суто прикладних правознавчих дисциплін чи проведення наукових досліджень щодо актуальних правових проблем можуть і мають використовувати інститути й елементи римського права як фундаментальної правознавчої методології. Сама ж система вивчення римського права в Україні потребує, на нашу думку, зміни парадигми - варто відмовитися ставитися до римського права як архаїки, пам'ятки історії. Римське право може - і, зауважимо, має для цього потужний потенціал - стати фундаментальною методологічною основою sui generis, на якій вибудовуватиметься уся система формування юристів.

Звичайно, ця фундаментальна основа потребуватиме інтегрованого доповнення й розширення за допомогою сучасних філософських, метафізичних, правознавчих підходів, а у деяких випадках дидактично виправданими та методично доцільними можуть вважатися історичні, мовознавчі, політологічні, культурознавчі та інші сучасні підходи і методи дослідження. Проте методологічна парадигма римського права є не лише виправданим, а й необхідним фундаментом наукових досліджень та вивчання правознавчих дисциплін. Запропоновані нами окремі елементи та прийоми використання романістики як методології не претендують на роль революційних перетворень у вивченні права, а мають на меті показати, як переосмислення дидактичної та методичної суті та змісту навчальної дисципліни допомагає зрозуміти додаткові сенси, які містяться у тих чи інших правових поняттях і категоріях, як взаємодіють між собою ті чи інші галузі права, як на ці галузі впливають ті чи інші зовнішні відносно них фактори. Вважаємо, що запропонована стаття започаткує подальші дискусії та допоможе сформувати міцну основу правознавчих студій і досліджень через переосмислення змісту римського права як навчальної та наукової дисципліни.

Посилання

^{1 Viktoriya Semenova Mgr Lic., Instytucje prawa rzymskiego w badaniu liturgii kosciola rzymskokatolickiego: propozycja meto- dy / Praca doktorska przygotowana na seminarium z liturgiki pod kierunkiem ks. dra hab. Przemyslawa Nowakowskiego CM, Krakow, 2023. С. 44-45.}

^{2 Antoni Debinski. Kosciol i prawo rzymskie, Lublin, 2008.}

^{3 Massimo del Pozzo, La giustizia nel culto. Profili giuridici della liturgia della Chiesa, Pontificia Universita della Santa Croce. Facolta di Diritto Canonico, “Subsidia Canonica” 9, Roma 2013.}

^{4 Massimo del Pozzo, La dimensione giuridica della Liturgia. Saggi su cid e giusto nella celebrazione del mistero pasquale, Pontificia Universita della Santa Croce, „Monografie giuridiche” 34, Milano 2008.}

^{5 Viktoriya Semenova. Названа праця.}

^{6 Antoni D^binski. Названа праця.}

^{7 Безпаленко О. В., Браславець О. Ю., Ганущак Т. В. та ін. Економіка та право: глобальна трансформація: міжнародна колективна монографія / за заг. ред. О. В. Безпаленко. Київ: Наукова столиця, 2021. 325 с. DOI: doi.org/10.6084/m9.figshare. 19102880.v1 С. 247-283.}

^{8 Браславець О. Партикулярне канонічне право Київської Митрополії та питання романізації та кодифікації (виступ на конференції). Konferencja naukowa «Dziedzictwo Synodu Zamojskiego 1720-2020: wyzwania iperspektywy» (Krakow, 18-19 listo- pada 2020).}

^{9 Дигесты Юстиниана / перевод с латинского; отв. ред. Л. Л. Кофанов. Т. І. 2-е изд., испр. Москва: Статут, 2008. 584 с. С. 89.}

^{10 Там само. С. 83.}

^{11 Латинско-русский словарь / И. Х. Дворецкий. 2-е изд. Москва: Русский язык, 1976. 1096 с.}

^{12 Ковалев В. Ф. Итальянско-русский и русско-итальянский словарь по экономике, коммерции и праву. Москва: Издательство «2К», 1997. 640 с.}

^{13 Честнов И. Л. Постклассическая теория права: монография. СПб.: Издательский дом «Алеф-Пресс», 2012. 650 с. С. 166-167.}

^{14 Институции Юстиниана / перевод с латинского Д. Расснера; под ред. Л. Л. Кофанова, В. А. Томсинова. (Серия «Памятники римского права»). Москва: Зерцало, 1998. 400 с. С. 242.}

^{15 Годэмэ Е. Общая теория обязательств / перевод с французского; пер. с французского И. Б. Новицкого. Москва, 1948. 512 с.}

^{16 Кирюхин Д. Понимание ответственности. Politcom. 27, 2020. URL: https://politcom.org.ua/ponimanie-otvetstvennosti (дата звернення: 26.05.2021)}

^{17 Соловьев В. С. Оправдание добра. Нравственная философия. Москва: Юрайт, 2018. 468 с. (Антология мысли). С. 17.}

^{18 Там само.}

^{19 Свободное, предварительное и осознанное согласие: правозащитный подход / Исследование Экспертного механизма по правам коренных народов ООН (A/HRC/39/62). URL: https://www.ohchr.org/RU/Issues/IPeoples/EMRIP/Pages/StudyFPIC.aspx (дата звернення: 26.05.2021)}

^{20 Кирюхин Д. Названа праця.}

^{21 Там само.}

^{22 Соловьев В. С. Названа праця. С. 14.}

^{23 Кирюхин Д. Названа праця.}

^{24 Соловьев В. С. Названа праця. С. 14.}

^{25 Годэмэ Е. Общая теория обязательств / перевод с французского; пер. с французского И. Б. Новицкого. Москва, 1948. 512 с. С. 21, 29.}

^{26 Честнов И. Л. Названа праця. С. 166.}

^{27 Bogucki O. Domniemania prawne w swietle pojecia czynnosci konwencjonalnej. Ruchprawniczy, ekonomiczny i socjologicz- ny. Rok LXII - zeszyt 2 - 2000. S. 55-63. С. 55-63.}

^{28 Helios J., Jedlecka W. Podstawowe pojecia prawa i prawoznawstwa dla ekonomistow. Wroclaw: E-Wydawnictwo Prawniczej i Ekonomicznej Biblioteki Cyfrowej Wydzialu Prawa, Administracji i Ekonomii Uniwersytetu Wroclawskiego, 2015. 166 s.}

^{29 Ришар Ж. Бухгалтерский учет: теория и практика / пер с фр. под ред. Я. В. Соколова. Москва: Финансы и статистика, 2000. 158 с. С. 46.}

^{30 Багриновский Г. Ю. Краткий этимологический словарь: Более 5000 слов, их происхождение и датировка. Москва: КоЛибри, Азбука-Аттикус, 2018. 342 с. С. 130.}

^{31 Тихомиров Ю. А. Современное публичное право: монографический учебник. Москва: Эксмо, 2008. 448 с. С. 197-198.}

^{32 Белых В. С. К вопросу о юридическом лице публичного права. URL: http://secandsafe.ru/stati/pravo/kvoprosuoyuri- dicheskom_lice_publichnogo_prava (дата звернення: 01.06.2021)}

^{33 Тихомиров Ю. А. Названа праця. С. 279.}

Размещено на Allbest.ru