Гарантії прав потерпілого при проведенні окремих слідчих (розшукових) дій

Вступ

Постановка проблеми. Одним із завдань кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження[1]. Це завдання відповідає положенням Конституції України (ст.3) [2] і є ключовим для правової системи. Однак, не дивлячись на внесені останніми роками численні зміни та доповнення до КПК, зокрема під час введення воєнного стану, очевидним є те, що деякі проблеми в забезпеченні прав потерпілих залишаються нерозв'язаними. Вказане свідчить про те, що кримінальне процесуальне законодавство потребує подальшого вдосконалення з метою ефективного захисту прав потерпілих.

Актуальність тематики дослідження зумовлена тим, що потерпілий є одним із найважливіших учасників кримінального провадження з огляду на його визначну роль у кримінальному процесі, а також у зв'язку з об'єктивно обумовленою потребою захисту прав та законних інтересів потерпілого, що були порушені злочином чи кримінальним проступком. Більш того, враховуючи реалії повномасштабної війни в Україні, розв'язаної рф, проблеми правового статусу потерпілого та його гарантії в кримінальному процесі стали ще більш нагальними питаннями, які потрібно оперативно розв'язати.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Теоретичні та правові засади забезпечення процесуальних прав і законних інтересів потерпілого на стадії досудового розслідування на доктринальному рівні досліджено в працях різних вчених, а саме: Ю. П. Аленіна, В. П. Бахіна, В. І. Галагана, Ю. М. Грошевого, Ю. О. Гурджі, А. Я. Дубинського, О. М. Джужі, О. В. Капліної, М. В. Корнієнка, О.Ю. Костюченко, О. П. Кучинської, Л. М. Лобойка, В. Т. Маляренка, Д. М. Мірковця, М. А. Погорецького, І. В. Рогатюка, Д.Б. Сергєєвої, А. О. Сольонової, О. Ю. Татарова, О. В. Таран, З. М. Топорецької, Л. Д. Удалової, В. І. Фаринника, Д.О. Шумейка, М. Є. Шумила, О.П. Щиголя, О. Г. Яновської та ін.

Метою дослідження є аналіз гарантій прав потерпілого при проведенні окремих слідчих (розшукових) дій, виявлення проблем у цій сфері, аналіз відповідної судової практики, а також формулювання пропозицій для внесення подальших змін в чинне законодавство.

Виклад основного матеріалу

Кримінально-процесуальні гарантії є одним з центральних елементів системи кримінального процесу. Так, наприклад, М. Погорецький вказує на важливість кримінально-процесуальних гарантій як основної складової кримінального процесу. Ці гарантії мають не лише теоретичне значення для розробки принципів кримінального судочинства, але й практичне значення для правильного функціонування всіх його складових, окремих норм, дотримання процесуальних прав та законних інтересів всіх учасників. Гарантії прав особи в кримінальному провадженні представляють собою складну систему умов, засобів та юридичних механізмів, які спрямовані на забезпечення належної реалізації визначених Конституцією, законами України та міжнародними договорами прав, свобод та законних інтересів особи в кримінальному провадженні [3, с.16].

Гарантії прав особи пронизують увесь кримінальний процес на різних стадіях та етапах і відображені в чинному законодавстві у вигляді принципів кримінального провадження, правових норм, які надають чи обмежують права та обов'язки різних учасників. Особливу важливість гарантії мають під час досудового розслідування, де правоохоронні органи можуть серйозно втручатися в права особи. Гарантії призначені для створення рівноваги при цих втручаннях, забезпечення безперешкодної реалізації учасниками своїх прав та законних інтересів, і забезпечення ефективного захисту особи від можливих зловживань, які можуть виникнути зі сторони обвинувачення.

З точки зору кримінального процесу, В. Зуєв досліджує питання гарантій як систему різних засобів, передбачених кримінально-процесуальним законом, які використовуються судом, прокурором, слідчим, адвокатом та іншими учасниками кримінального процесу. Ця система гарантує права та інтереси особи в кримінальному провадженні в спільності з іншими видами гарантій, що забезпечують правильний хід цієї діяльності [4, с.52].

В свою чергу, Є.Г. Коваленко наголошує на тому, що процесуальні гарантії у кримінальному провадженні представляють собою систему умов, визначених процесуальним законом, які регулюють дії та рішення у процесі цієї діяльності. Ці гарантії важливі для забезпечення справедливого кримінального процесу і забезпечення прав особи [4, с.18].

Узгоджуючи ці погляди, можна стверджувати, що гарантії прав особи виконують важливу роль як засоби, які допомагають уникнути професійних помилок з боку правоохоронних органів та суду щодо учасників кримінального процесу. Такі гарантії є необхідними для забезпечення справедливості в кримінальному провадженні та встановлення достовірної інформації.

Разом з тим, наразі кримінально-процесуальні гарантії прав потерпілого є одними з найменш розвинутих у вітчизняному законодавстві. Так, зокрема, О. Кучинська вказує на серйозну проблему, яка полягає в недостатньому визнанні правового статусу потерпілих, що ставить їх у нерівний стан порівняно з обвинуваченими. Вона також зауважує, що права потерпілих, вже закріплені в законах, не реалізуються на практиці. Вчена вважає, що державна політика в сфері боротьби зі злочинністю повинна акцентувати на захисті «жертв злочинів», і судово-правові реформи повинні спрямовуватися на надання реального захисту особам, які стали жертвами злочинів. Проте наразі ані законодавчі, ані виконавчі органи влади не виявляють відповідного інтересу до захисту осіб, які постраждали від злочинів або зловживань. Тому насправді існує обов'язкова потреба внести зміни до кримінально-процесуального законодавства, які зробили б потерпілих центральними фігурами в процесі кримінального судочинства [6, с.10-12].

Відповідні проблеми з гарантіями прав потерпілих яскраво проявляються на рівні проведення слідчих (розшукових) дій. Далі в межах цього дослідження наведемо деякі приклади таких проблем. Так, однією з поширених слідчих (розшукових) дій в кримінальному процесі є освідування. Як зазначають О. Кучинська та О. Щиголь, важливим аспектом, що потребує уваги, є питання щодо обов'язку освідування потерпілого. Згідно з частиною 1 статті 56 КПК, подання доказів слідчому, прокурору, слідчому судді та суду є правом потерпілого, і він вправі здійснювати це на свій розсуд. Отже, виникає питання, чому стаття 241 КПК передбачає можливість примусового здійснення освідування (зокрема, за допомогою виявлення слідів або особливих прикмет на тілі особи) у потерпілого, який, відповідно до чинного законодавства, не має жодного обов'язку надавати такі докази? Важливо зауважити, що це є правом потерпілого, а не його обов'язком. Отже, положення статті 241 КПК суперечать іншим нормам Кодексу і, очевидно, не забезпечують належних правових гарантій потерпілому під час проведення цієї слідчої процедури [7, с.57].

Як бачимо, чинне кримінальне процесуальне законодавство створює суперечність, оскільки, з одного боку, надає потерпілому право подавати докази слідчому, прокурору, слідчому судді та суду, а з іншого, фактично обов'язує його піддаватися освідуванню, включаючи примусове освідування у випадках відмови. Очевидно, ця суперечність не відповідає стандартам якості законодавства, визначеним Європейським судом з прав людини.

У зв'язку з цим вбачаються переконливими точки зору О. Кучинської та О. Щиголя, які пропонують внести зміни до частини 1 статті 241 КПК України наступним чином: «Слідчий, прокурор може проводити освідування підозрюваного чи свідка для виявлення слідів кримінального правопорушення або особливих прикмет на їхньому тілі, якщо для цього не потрібно судово-медичної експертизи. Освідування потерпілого дозволяється лише за його добровільною згодою» [7, с.59].

Крім того, слід внести зміни до частини 3 статті 241 КПК України, додавши нове положення: «Примусове освідування потерпілого забороняється». Це сприятиме дотриманню принципу добровільності у проведенні освідування, і відмова потерпілого не призведе до застосування примусу, як це має місце в даний момент. Таким чином, ці зміни сприятимуть забезпеченню прав потерпілого та створять практичний стимул для добровільної участі в освідуванні.

Ще одна проблема вбачається в «слабкій» позиції потерпілого при проведенні експертизи. Так, на думку М. Буртового, потерпілий, на відміну від сторін, не має права самостійно ініціювати проведення експертного дослідження, і це положення обмежує його можливості захистити свої порушені права. Навіть при тому, що в кримінальному процесі модель проведення експертизи від часу до часу змінювалася, законодавство завжди ігнорувало інтереси потерпілих в цій сфері. Отримання експертного висновку потерпілим з подальшим представленням його слідчому судді, слідчому або прокурору як доказу могло б сприяти швидшому розслідуванню та полегшити завантажену роботу сторони обвинувачення. Крім того, і сам потерпілий може стати «об'єктом» експертизи. Заборона потерпілим ініціювати експертне дослідження, на думку вченого, є необґрунтованою та нераціональною [8, с.111]. _

Спірним видається і правовий статус потерпілого в контексті збирання доказів, адже аналіз чинного законодавства свідчить про обмежені можливості потерпілого в цій сфері. З цього приводу слушною є пропозиція О. Осінської, яка пропонує закріпити в законодавстві поняття «запит потерпілого», який мав би бути еквівалентним адвокатському запиту. Крім того, необхідно встановити строки для надання відповіді (інформації) на цей запит, визначити відповідальність за відмову в наданні відповіді, надання інформації, яка не відповідає дійсності [9, с.45].

Тож очевидною є потреба доповнення частини 1 статті 56 КПК України новим пунктом, який би прямо закріплював право потерпілого на збирання доказів, включаючи звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових осіб та фізичних осіб із письмовими запитами. Ця ініціатива дозволила б чітко визначити порядок, за яким потерпілому надається право на збирання доказів та гарантувати його реалізацію, включаючи можливість одержувати оригінали документів під загрозою юридичної відповідальності.

Більш того, як слушно зазначає О. Щиголь, на сьогоднішній день оригінали документів можуть збирати лише сторони обвинувачення, що видається нецільовим і несправедливим. Слід внести відповідні зміни в положення КПК України, щоб розширити це право на потерпілого, а не лише на сторону захисту. Тепер потерпілим надається можливість збирати оригінали документів та робити це ефективно, а не лише отримувати копії, які не мають доказової ваги. Більш того, на сьогоднішній день існує правова колізія між частиною 3 статті 93 і частиною 3 статті 99 КПК. Наприклад, яким чином потерпілий має виконати свій обов'язок надавання оригіналів документів, якщо чинне законодавство дозволяє лише збирати копії? Саме тому важливо швидко внести зміни, які вирішили б цю проблему і зробили процес збору доказів більш ефективним для потерпілих [10, с.182].

Щодо процесуальної участі потерпілого у вирішенні питання про застосування запобіжного заходу, слід вказати, що потерпілий не має можливості самостійно ініціювати застосування запобіжних заходів, оскільки згідно КПК ця можливість належить стороні обвинувачення та стороні захисту (у випадку зміни запобіжного заходу). Що залишається потерпілому - це ставити питання про застосування запобіжного заходу перед слідчим чи прокурором у порядку, передбаченому статтею 220 КПК [11, с.153].

Однак ця ситуація означає, що потерпілий залежить від рішень та суб'єктивного переконання слідчого чи прокурора. Вони можуть ігнорувати клопотання потерпілого або враховувати його думку лише частково. Прикладом цього може бути випадок, коли, незважаючи на прохання потерпілого про тримання під вартою, сторона обвинувачення пропонує нічний домашній арешт.

Більш того, розгляд клопотання щодо застосування запобіжного заходу, згідно з частиною 1 статті 193 КПК, не передбачає участі потерпілого. Таким чином, потерпілий не має можливості висловлювати свої думки, давати аргументи та представляти докази перед слідчим суддею чи судом, які підтримували б застосування відповідного запобіжного заходу до підозрюваного чи обвинуваченого. Також потерпілим не допускається участь у судових засіданнях, що є суттєвим недоліком.

Окремо слід зазначити, що в умовах повномасштабної війни правові гарантії потерпілих не зазнали суттєвих змін. Хоча були внесені позитивні зміни до КПК та інших законодавчих актів, що стосуються співробітництва з Міжнародним кримінальним судом, ця процедура все одно може затягуватися на роки, надаючи потерпілим справедливу сатисфакцію з великим запізненням. Додатково, відшкодування збитків або матеріальної, фізичної чи іншої шкоди, завданої потерпілим, є проблематичним.

Незважаючи на важливість міжнародних правозахисних інституцій та їхню роль у захисті прав людини, першочергову увагу слід приділяти гарантіям прав потерпілих, які можуть бути реалізовані в межах національного законодавства України. Це відповідає обов'язку держави забезпечувати права та свободи людини і відповідає завданням кримінального провадження, визначеним статтею 2 КПК.

На жаль, Верховна Рада України не вносила інші зміни до законодавства, що посилювали б права потерпілих у кримінальному процесі. Зміни в основному спрямовані на процесуальну діяльність сторони обвинувачення. Також слід враховувати, що розділ ІХ-1 КПК України застосовується тільки під час введення воєнного стану, тому він є тимчасовим і має обмежений часовий обсяг дії.

Свого часу наукова громадськість запропонувала численні ідеї та пропозиції для належного захисту прав потерпілих в кримінальному процесі, включаючи збирання та представлення доказів, участь у слідчих (розшукових) та інших процесуальних діях, оскарження рішень та бездіяльності уповноважених осіб, відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди та інше. Проте багато з цих пропозицій залишаються без уваги і не втілюються навіть під час війни, коли захист прав потерпілих є пріоритетною складовою державної кримінальної процесуальної політики.

В контексті вказано О. Щиголь наводить приклад Грузії, яка має цікавий досвід у сфері забезпечення прав потерпілих в кримінальних справах, де передбачено можливість залучення координатора для підтримки потерпілих. Цей координатор, який є працівником прокуратури, спрощує участь потерпілих в кримінальному провадженні, знижує стрес, надає емоційну підтримку, запобігає повторній та вторинній віктимізації, надає різні підтримуючі послуги, і сприяє у взаємодії з іншими організаціями [12, с.165].

З цього випливає, що потерпілий сам повинен мати можливість вирішувати, чи потребує він координатора. У разі подання відповідної заяви він має змогу залучати координатора обов'язково, без альтернатив.

Можливо, що подібний інститут може бути впроваджений в Україні, оскільки співробітництво органів кримінальної юстиції з потерпілими та їхня роль у забезпеченні прав потерпілих потребують покращення. Зокрема, велика кількість постраждалих від кримінальних правопорушень, таких як статеві злочини, катування, жорстоке поводження, заслуговує на додаткову підтримку і гарантії прав. Координаторами можуть бути фахівці в органах прокуратури, оскільки їх робота передбачає переважно технічні завдання, і глибокі знання не обов'язкові. Проте психологічну підтримку вважаю прерогативою психологів. Це питання потребує подальшого дослідження та обговорення.

Усе вищевказане дає підстави підтримати позицію тих дослідників, які вважають, що в Україні давно назріла необхідність зміни фокусу в кримінальному процесі, а саме впровадження концепції процесуального віктимоцентризму. Він повинен стати рушієм нової концепції процесуального становища потерпілого і його представників, змінивши усталений підхід до здійснення кримінального провадження та вдосконаливши його. З урахуванням цього потрібно звернути увагу на наступне.

Значна кількість вчених переконана, що режимом, найбільш сприятливим для реалізації гарантій гуманного ставлення до всіх учасників кримінального провадження, створення реальних механізмів охорони та захисту їхніх прав, свобод і законних інтересів, а також інтересів суспільства та держави, є змагальність [13, с. 114].

На жаль, вказаний підхід вочевидь, наразі не поділяє Верховний Суд. Так, в постанові від 02 квітня 2020 року у справі №161/19398/17 (провадження № 51-8733км18) Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду розглядав питання процесуального статусу потерпілого та його прав.

Суд дійшов висновку, що відповідно до ч.1 ст.56 КПК потерпілий має право, зокрема, бути повідомленим про обрання, зміну чи скасування щодо підозрюваного, обвинуваченого заходів забезпечення кримінального провадження; подавати докази слідчому, прокурору, слідчому судді, суду; заявляти відводи та клопотання; а також користуватися іншими правами, передбаченими КПК.

Отже, потерпілий не має права звертатися до слідчого судді з клопотанням про надання тимчасового доступу до речей і документів, оскільки під час досудового розслідування він не є стороною кримінального провадження, а слідчий суддя відповідно не має права надавати такий дозвіл. Водночас потерпілий має право ініціювати питання про тимчасовий доступ до речей і документів перед слідчим або прокурором шляхом подання відповідного клопотання в порядку, передбаченому ст. 220 КПК.

Таким чином, Верховний Суд ще раз підтвердив «залежність» потерпілого від сторони обвинувачення.

Висновки

гарантія право потерпілий слідчий

На даний момент варто констатувати, що у порівнянні з підозрюваними та обвинуваченими, потерпілий виявляється в безпорадному та вразливому стані. Це відсутність рівних прав і можливостей негативно впливає на досягнення мети кримінального провадження та спотворює його зміст. Потенціал, який може внести потерпілий, залишається невикористаним.

Окремо варто зазначити, що згідно з чинним КПК, потерпілий не має права залучати перекладача чи фахівця, самостійно ініціювати та брати участь у вирішенні питань щодо застосування заходів забезпечення кримінального провадження, включаючи запобіжні заходи. Право потерпілого на збирання доказів також обмежене. Усе це свідчить про відсутність належних гарантій для прав потерпілого на етапі досудового розслідування, що свідчить про незавершеність реформи у вітчизняному кримінальному процесуальному законодавстві.

Задля вирішення наявних проблем пропонується розширити обсяг процесуальних прав потерпілого на стадії досудового розслідування, надавши йому більше можливостей для самостійної процесуальної діяльності щодо збирання та подання доказів, проведення експертизи, участі в застосуванні заходів забезпечення кримінального провадження, а також добровільності участі в процедурі освідування.

Список використаних джерел

1. Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141.

2. Кримінальний процесуальний кодекс України: Закон України від 13 квітня 2012 р. № 4651- VI. Відомості Верховної Ради України. 2013. № 9-10, № 11-12, № 13. Ст. 88.

3. Погорецький М. Поняття кримінально-процесуальних гарантій. Часопис Національного університету «Острозька академія». 2013. С.15-23.

4. Зуєв В. Кримінальні процесуальні гарантії прав особи при міжнародному співробітництві під час кримінального провадження. Харків. Оберіг. 2017. 204 с.

5. Коваленко Є. Теорія доказів у кримінальному процесі України. Київ. Юрінком Інтер. 2006. 632 с.

6. Кучинська О. Проблеми захисту прав потерпілих в кримінальному процесі України. Адвокат. 2009. № 5. С. 8-18.

7. Кучинська О., Щиголь О. Гарантії прав особи при проведенні освідування: сучасний стан, актуальні. Вісник кримінального судочинства. № 4/2018. С. 54-61. URL: https://vkslaw.knu.ua/images/verstka/4_2018_kuchunska_shugol.pdf.

8. Буртовий М. Процесуальні права потерпілого та їх реалізація на стадії досудового розслідування. Дис. канд. юрид. наук. Київ. 2022. 220 с.

9. Осінська О. Право потерпілого на збір доказів під час досудового розслідування. Судова апеляція. № 1 (46). 2017. С.43-50.

10. Щиголь О. Збирання потерпілим копій документів під час здійснення кримінального провадження: проблемні питання. Herald of Criminal Justice. 2020. 178-187.

11. Щиголь О. Гарантії прав потерпілого на стадії досудового розслідування як запорука досягнення завдань кримінального провадження. Кримінальна юстиція сучасної України: виклики та перспективи: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., присв. до 75-річчя д.ю.н., проф. Ю. П. Аленіна (м. Одеса, 20 лист. 2021 р.) / відп. ред.: Л. І. Аркуша, О. О. Торбас, В. А. Завтур; НУ «ОЮА». C.152-160.

12. Щиголь О. Трансформація гарантій прав потерпілого під час воєнного стану: праксеологічний аспект. Кримінальна юстиція в Україні: реалії та перспективи: матеріали Круглого столу (23 вересня 2022 року) / упор. І.В.Гловюк, Н.Р. Лащук, В.В.Навроцька, І.Р.Серкевич, Н.І.Устрицька. Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2022. С.164-166.

13. Рожнова В.В. Гуманістичний під-хід до здійснення кримінального провадження. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. 2014. № 9-2. С. 112-115.

14. Постанова Верховного Суду від 02 квітня 2020 року у справі №161/19398/17 (провадження № 51-8733км18). URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/88739861.

References

1. Konstytutsiia Ukrainy: Zakon Ukrainy vid 28 chervnia 1996 r. № 254k/96-VR. Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy. 1996. № 30. St. 141.

2. Kryminalnyi protsesualnyi kodeks Ukrainy: Zakon Ukrainy vid 13 kvitnia 2012 r. № 4651-VI. Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy. 2013. № 9-10, № 11-12, № 13. St. 88.

3. Pohoretskyi M. Poniattia kryminalno-protsesualnykh harantii. Chasopys Natsionalnoho univer- sytetu “Ostrozka akademiia”. 2013. S.15-23.

4. Zuiev V. Kryminalni protsesualni harantii prav osoby pry mizhnarodnomu spivrobitnytstvi pid chas kryminalnoho provadzhennia. Kharkiv. Oberih. 2017. 204 s.

5. Kovalenko Ye. Teoriia dokaziv u kryminalnomu protsesi Ukrainy. Kyiv. Yurinkom Inter. 2006. 632 s.

6. Kuchynska O. Problemy zakhystu prav poterpilykh v kryminalnomu protsesi Ukrainy. Advokat. 2009. № 5. S. 8-18.

7. Kuchynska O., Shchyhol O. Harantii prav osoby pry provedenni osviduvannia: suchasnyi stan, aktualni. Visnyk kryminalnoho sudochynstva. № 4/2018. S. 54-61. URL: https://vkslaw.knu.ua/im- ages/verstka/4_2018_kuchunska_shugol.pdf.

8. Burtovyi M. Protsesualni prava poterpiloho ta yikh realizatsiia na stadii dosudovoho rozsliduvan- nia. Dys. kand. yuryd. nauk. Kyiv. 2022. 220 s.

9. Osinska O. Pravo poterpiloho na zbir dokaziv pid chas dosudovoho rozsliduvannia. Sudova ape- liatsiia. № 1 (46). 2017. S.43-50.

10. Shchyhol O. Zbyrannia poterpilym kopii dokumentiv pid chas zdiisnennia kryminalnoho prova- dzhennia: problemni pytannia. Herald of Criminal Justice. 2020. 178-187.

11. Shchyhol O. Harantii prav poterpiloho na stadii dosudovoho rozsliduvannia yak zaporuka dosiah- nennia zavdan kryminalnoho provadzhennia. Kryminalna yustytsiia suchasnoi Ukrainy: vyklyky ta perspektyvy: materialy Mizhnar. nauk.-prakt. konf., prysv. do 75-richchia d.yu.n., prof. Yu. P. Alenina (m. Odesa, 20 lyst. 2021 r.) / vidp. red.: L. I. Arkusha, O. O. Torbas, V. A. Zavtur; NU «OIuA». C.152-160.

12. Shchyhol O. Transformatsiia harantii prav poterpiloho pid chas voiennoho stanu: prakseolohichnyi aspekt. Kryminalna yustytsiia v Ukraini: realii ta perspektyvy: materialy Kruhloho stolu (23 veresnia 2022 roku) / upor. I.V.Hloviuk, N.R. Lashchuk, V.V.Navrotska, I.R.Serkevych, N.I.Ustrytska. Lviv: Lvivskyi derzhavnyi universytet vnutrishnikh sprav, 2022. S.164-166.

13. Rozhnova V.V. Humanistychnyi pid-khid do zdiisnennia kryminalnoho provadzhennia. Naukovyi visnykMizhnarodnoho humanitarnoho universytetu. 2014. № 9-2. S. 112-115.

14. Postanova Verkhovnoho Sudu vid 02 kvitnia 2020 roku u spravi №161/19398/17 (provadzhennia № 51-8733km18). URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/88739861.

Размещено на Allbest.ru