Міжнародна охорона прав дитини: досягнення та виклики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міжнародна охорона прав дитини: досягнення та виклики

Предместніков Олег Гарійович

д-р. юрид. наук, професор, професор кафедри публічного та приватного права, заслужений юрист України

Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського, Україна

Хотмірова Віта Олександрівна

Здобувач вищої освіти 1-го курсу магістратури

Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського, Україна

Ключові слова: дитини, права, міжнародний захист, охорона прав, конвенція.

Вступ

Захист прав дитини - є одним із перспективних напрямків діяльності кожної держави, а реальне забезпечення їх прав, свобод та законних інтересів є прерогативою кожної демократичної та соціальної держави, яка має дбати про своїх маленьких громадян, створювати всі необхідні умови для їх розвитку, забезпечувати безперешкодне формування їх особистості, соціального розвитку та благополуччя. Діти мають зростати у безпечному середовищі, розвиватися в умовах безпеки, благополуччя та розуміння того, що це майбутнє нації і, що саме на них у подальшому буде покладено обов'язок щодо розвитку держави, становлення її органів влади, соціального та економічного прогресу. Тому й питанню захисту прав дитини варто приділяти достатньої уваги із народження маленької особистості та формувати у суспільства позитивне ставлення до захисту дітей, розвитку та впровадження міжнародних механізмів охорони дитинства у кожній державі. Проблема охорони прав дитини в нашій державі загострилась у зв'язку з відкритою агресією Російської Федерації по відношенню до України, а діти все частіше почати ставати тими суб'єктами щодо яких вчиняються неправомірні дії, кримінальні злочини та вбивства. Значна кількість дітей стає особами з інвалідністю, особами з різноманітними психічними та фізіологічними проблемами, які можуть суттєво вплинути на подальше формування особистості дитини, зламати її психічне здоров'я тощо. І це є суттєвою проблемою, оскільки незважаючи на те, що наразі Україною ратифіковано ряд важливих міжнародних конвенцій та документів у сфері захисту прав дитини, діти не почуваються захищеними, не зростають у добробуті та не можуть повноцінно розвиватися.

Основна частина

Протягом досить великого періоду права дитини розглядалися у тісному взаємозв'язку з правами людини, були частиною цього великого міжнародно-правового механізму захисту саме прав людини, а отже й не виділялися як особливий об'єкт охорони з точки зору міжнародного права. Діти все частіше ставали жертвами насильства, примусової праці, не мали житла, їжі, необхідних побутових речей, а значна їх кількість взагалі була на межі виживання. Перші спроби розуміння необхідності охорони прав дитини, як окремих суб'єктів, були зроблені у 1924 році, проте, на жаль, виявились не досить вдалими. Одним із перших міжнародних документів, який регламентував аспекти захисту прав дитини стала Женевська Декларація прав дитини 1924 року [1], яка проголошувала необхідність захисту дитини, її належного фізичного та психічного розвитку, визначала право на допомогу. Ця Декларація, в цілому, стала першим документом, який закріплював необхідність здійснення охорони прав дитини. Це були фундаментальні права, які згодом було розширено та деталізовано у інших важливих міжнародно-правових актах щодо захисту прав дитини, зокрема про вказану Декларацію згадується у преамбулі Декларації прав дитини від 20.1 1.1959 року.

Після Другої світової війни ситуація навколо охорони прав дітей позитивно змінилась і на міжнародно-правовому рівні почалась проводитись більш активна робота щодо охорони прав дитини, як окремої категорії осіб. А це, беззаперечно, зумовило й необхідність оновленого підходу до міжнародно- правового закріплення охорони та захисту прав дитини. Загальною Декларацією прав людини від 10.12.1948 року, а саме статтею 25 було закріплено положення, що материнство і дитинство дають право на особливе піклування і допомогу, а також закріплювався однаковий соціальний захист для всіх дітей, незалежно чи народжені вони у шлюбі чи поза шлюбом [2]. Це був документ, де зазначалось про важливість встановлення особливого піклування і допомоги по відношенню до дітей. Іншим важливим міжнародно-правовим актом стала Декларація прав дитини, яка була прийнята резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 20 листопада 1959 року, та, в цілому, стала досконалішим документом щодо охорони прав дитини, оскільки вже закріплювала більшу кількість прав дитини. Основною рисою цієї декларації була одноголосність її прийняття, чого до цього не було зроблено по відношенню до жодного іншого міжнародно-правового документу. Декларація прав дитини складалась із 10 ключових статей-принципів, які стосувалися визначення соціальних положень щодо захисту прав дітей та закріплювали норми про необхідність батьків, суспільства і органів влади здійснювати особливе піклування про дітей, визначали право на їх першочерговий захист, право на соціальне забезпечення, здобуття освіти, творчість, допомогу, захист від недбалого ставлення, жорстокості, експлуатації тощо [3]. Проте, декларація мала виключно декларативний характер, а тому вказаний міжнародно- правовий документ не міг повністю забезпечити захист та охорону дітей, оскільки закріплені норми не мали обов'язкової сили, а отже не зобов'язували держави діяти у відповідності до її норм. Варто зазначити, що такий підхід до охорони прав дитини не міг в повній мірі забезпечити ефективний рівень захисту та охорони прав дитини, тому діти продовжували залишатися без належного міжнародно-правового захисту своїх прав та законних інтересів.

Ситуація навколо розуміння дитини як особливого суб'єкта міжнародно- правового захисту змінилась аж у 1989 році, коли було прийнято ключовий документ відносно дітей - Конвенцію про права дитини від 20.11.1989 року, яка набула чинності 2 вересня 1990 року. Статтею 1 цієї Конвенції вже було чітко закріплено поняття дитини як «кожної людської істоти до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше» [4]. Розгляд дитини вже здійснювався з точки зору повноправного члена суспільства, із наданими їй правами, законними інтересами та свободами. Аналізуючи норми наведеного вище міжнародного документу В.М. Стешенко виділяє чотири основних принципи захисту та охорони прав дитини: 1) принцип недопущення дискримінації; 2) принцип врахування інтересів дитини; 3) принцип права на життя, виживання та розвиток; 4) принцип поваги до поглядів дитини [5, с. 47-48]. В цілому ми погоджуємося із такими принципами охорони прав дитини, а окремо наголосимо на тому, що Конвенція стала основою для формулювання положень ряду інших резолюцій і рекомендацій, які стосувалися охорони прав дитини.

Загалом, досліджуючи питання міжнародної охорони прав дитини, варто окремо наголосити на досить важливому значенні міжнародної охорони дитинства з боку саме Організації Об'єднаних Націй, оскільки саме її діяльність спрямована на підтримку та зміцнення міжнародного миру, безпеки та розвитку співробітництва між країнами. І це стосується не тільки прийняття міжнародних актів щодо охорони прав дитини, а й створення спеціальних інституцій та органів, уповноважених на реалізацію такого захисту. Наразі у структурі ООН діють спеціальні органи щодо захисту та охорони прав дитини. Це створений у 1946 році Дитячий фонд ООН, який з 1953 року має назву ЮНІСЕФ та спрямований на допомогу дітям, які цього потребують. Іншим органом є Комітет ООН у правах дитини, що є важливою ланкою для забезпечення інтересів неповнолітніх осіб шляхом здійснення контролю та забезпечується через заслуховування звітів від держав-учасниць про права дитини у їх країні.

Україна, ратифікувавши Конвенцію про права дитини від 20.11.1989, також прийнята на себе зобов'язання щодо впровадження у національне законодавство головних векторів роботи у сфері охорони дитинства, а також звітування про стан захисту та охорони прав дитини перед Організацією Об'єднаних Націй. На сьогодні Україна, позиціонує себе як демократична та соціальна держава, а тому активно сприяє розвитку власного законодавства щодо охорони прав дитини. Одним із яскравих прикладів, як ми вже зазначали вище, є ратифікація 27 лютого 1991 року (набула чинності 27 вересня 1991 року) Конвенції про права дитини від 20.11 1989 року. Втім, це не єдиний здобуток нашої держави. Охорона прав дитини забезпечується й національними актами, які визначають принципи та аспекти захисту прав дитини. Основним актом, беззаперечно, є Конституція України від 28.06.1996 року № 254к/96-ВР, яка закріплює положення щодо обов'язку батьків утримувати дітей до їх повноліття та охорони дитинства на рівні держави (стаття 51), рівності дітей у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним (стаття 52), покладання на державу утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування (стаття 52) тощо [6]. Досить важливі положення щодо здійснення охорони та захисту прав дитини містить Сімейний кодекс України від 10.01.2002 № 2947-III, який забороняє будь-яке насильство над дитиною, визначає захист прав дитини в сім'ї, регулює відносини щодо утримання дитини (визначає мінімальний гарантований розмір аліментів на дитину), встановлює обов'язки батьків, закріплює право бути присутньою, коли вирішуються питання, які стосуються її особисто тощо

[1] . Цивільним кодексом України від 16.01.2003 № 435-IV також передбачено низку специфічних прав дитини, серед яких можна виділити наступні: право на безоплатний проїзд за договором перевезення без права зайняття нею окремого місця (для дітей віком до 6 років) та право на проїзд за пільговою ціню (для дітей віком від 6 до 14 років) (стаття 911); право дитини отримати відшкодування у випадку смерті потерпілого від злочину (для осіб, що не досягли 18 років, а у випадку навчання - до закінчення навчання, але не більше, ніж до досягнення нею 23 років) (стаття 1200); право на отримання повної цивільної дієздатності у визначених випадках (стаття 35); право на самостійне укладення дрібних побутових угод та розпорядження своїми особистими немайновими правами на результати інтелектуальної творчої діяльності, що охороняється законом (для дітей, які не досягли 14 років) (стаття 31). Окремо статтею 32 визначено перелік прав дитини віком від 14 до 18 років [8].

У Кримінальному кодексі України закріплено норми щодо захисту життя, здоров'я та недоторканності неповнолітнього та відповідальність за вчинення злочину відносно малолітньої чи неповнолітньої особи [9]. У національному законодавстві є й спеціально прийнятий закон у сфері захисту дитини - Закон України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 року № 2402-III, яким закріплено права і свободи дитини, визначено аспекти взаємовідносин дитини і сім'ї, дитини і суспільства, окреслено захист прав та інтересів дітей, які потребують особливого захисту з боку держави [10]. В цілому вказаним законом встановлено засади державної політики у сфері дитинства. Важливим є й Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» від 07.12.2017 № 2229-VIII, яким надано розуміння дитини-кривдника, дитини, яка постраждала від домашнього насильства, закріплено перелік суб'єктів, що здійснюють заходи у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, визначено завдання та спеціальні заходи щодо протидії домашньому насильству тощо [11]. Суттєвого значення має стаття 22, якою деталізовано права постраждалої дитини, що, на нашу думку, говорить про особливе піклування про дитину, її порушені права, визначає додаткові гарантії її захисту та встановлює підвищений рівень відповідальності з боку батьків, уповноважених органів, державних органів та держави в цілому за своєчасним реагуванням на порушення прав дитини, вчиненням дій щодо подолання причин і наслідків домашнього насильства, захисту прав та інтересів постраждалої дитини у суді та здійснення представництва її інтересів з метою відновлення її порушених прав. Питання охорони та захисту прав дітей визначено й у Законі України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» від 13.01.2005 № 2342-IV, яким визначено правові, організаційні, соціальні засади та гарантії державної підтримки дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб із їх числа, і є складовою частиною законодавства про охорону дитинства [12].

Загалом, окреслюючи національне законодавство, можемо говорити про значну кількість законів та нормативно-правових актів, які стосуються охорони та захисту прав дитини, визначають аспекти та напрямки політики щодо розвитку дитини, її освіти, творчої діяльності, захисту окремих суб'єктивних прав та законних інтересів. Посилення охорони дитинства в Україні забезпечується й ратифікацією ряду важливих міжнародних конвенцій, укладенням міжнародних угод та договорів, що є досить важливим, оскільки передбачає впровадження міжнародних норм та стандартів охорони прав дитини, які імплементуються у національні норми законодавства. Значну роль у питанні охорони прав дитини на рівні окремої держави відіграють й різноманітні державні та громадські організації у захисті прав дитини в Україні, які власними силами забезпечують захист дітей, а також своїм впливом посилюють здійснення уповноваженими органами державних заходів щодо охорони прав дитини.

Проте, незважаючи на досить широкий спектр охорони прав дитини на національному рівні, Україна ще не досягла того рівня захисту, який визначений на міжнародному рівні, а отже подальша робота у вказаному напрямку має поглиблюватися. В цілому окреслюючи сучасний стан міжнародної охорони прав дитини відзначимо на тому, що основними досягненнями в міжнародній охороні прав дитини варто назвати: 1) розгляд дитини як окремого суб'єкта міжнародно-правової охорони; 2) широкий спектр міжнародних конвенцій, угод, декларацій та договорів щодо охорони прав дитини, в тому числі ті, які стосуються праці дітей та неповнолітніх, статусу дітей, народжених не у шлюбі, стягнення аліментів на дітей, в тому числі й за межами держави-перебування дитини, у питаннях міждержавного усиновлення дітей, захисту дітей від сексуальної експлуатації, жорстокого та нелюдського поводження з дітьми, насилля проти дітей тощо; 3) створення конкретних міжнародних інституцій щодо охорони прав дітей; 4) розвиток та впровадження принципу «забезпечення якнайкращих інтересів дитини», який покладено в основу Конвенції ООН про права дитини та інших міжнародних актів; 5) створення широких можливостей щодо охорони прав дітей, що виражається у різноманітності вчинених заходів та чисельності механізмів впровадження міжнародних норм та стандартів до національного права держав; 6) розвиток та поглиблення активної міжнародної співпраці між різноманітними міжнародними інституціями у сфері охорони прав дитини; 7) спільність дій міжнародних спільнот, міжнародних органів та окремих держав у питанні охорони прав дитини тощо.

Але наголосимо й на тому, що незважаючи на ряд позитивних аспектів щодо захисту прав дитини у світі та на рівні різноманітних міжнародних інституцій, проблеми щодо охорони дітей, які стоять перед міжнародною спільнотою все ще існують. На сьогодні ми назвемо дві ключові проблеми, які, на нашу думку, є найбільш актуальними у сфері охорони прав дітей. Першою є застарілість окремих норм міжнародного права, а другою - недосконалість міжнародної охорони прав дитини у збройних конфліктах. Так, розвиток суспільних відносин не стоїть на місці, а тому з появою нових правовідносин міжнародна спільнота має вчасно реагувати та вирішувати ті проблеми, які виникають. Новими викликами у міжнародній охороні прав дитини, на нашу думку, варто назвати наявність збройних конфліктів у світі, які, на жаль, прямо чи опосередковано торкаються прав дитини, загрожують її життю та здоров'ю.

І це досить суттєва загроза, оскільки у світі внаслідок збройних конфліктів гинуть сотні невинних дітей, тисячі отримують поранення, психологічні травми та різноманітні стреси, а значна частка дітей отримує інвалідність. По відношенню до дітей здійснюється вербування та використання їх у воєнних конфліктах. Вважаємо, що охорона прав дитини у збройних конфліктах є проблемою міжнародного права, а тому і її вирішення має здійснювати власне міжнародними органами, міжнародними інституціями та забезпечуватися міжнародними документами, а не покладатися виключно на роботу країн-сторін конфлікту.

Україна, наразі не має досконалої законодавчої та нормативно-правової бази в сфері захисту прав дітей в умовах існування збройного конфлікту. Втім, незважаючи ні на що, Україна не стоїть осторонь проблем захисту прав дитини у досить важкий для неї час, а тому намагається всіма наявними у неї силами здійснити захист своїх маленьких громадян. Яскравим прикладом вчинення таких дій, на нашу думку, варто назвати здійснення примусової евакуації дітей із небезпечних територій, на яких ведуться бойові дії чи які перебувають під постійними артилерійськими обстрілами. Проте, політика захисту прав дитини як у період війни так і в післявоєнний час має продовжуватися, а тому необхідним є закріплення на законодавчому рівні гарантій для дітей, які постраждали внаслідок війни, посилення дотримання міжнародних стандартів, які вже існують у міжнародному праві щодо охорони прав дитини та загалом оновлення законодавства у вказаній сфері.

Висновки з теми дослідження

Підсумовуючи зазначимо, що формування міжнародної охорони прав дитини не відбувалось досить швидко та одноголосно. Це був тернистий та довгий шлях визнання необхідності захисту та охорони прав дитини, який, на нашу думку, дав поштовх правильній міжнародній політиці у вказаній сфері, формування вірного, цілісного та повного уявлення про основні права дітей та способи їх захисту. А формування правильних міжнародних норм - це запорука закріплення таких норм у національному законодавстві інших держав, які поважають міжнародне право.

Список використаних джерел

[1] Geneva Declaration of the Rights of the Child, 1924. Вилучено з: https://www.humanium.org/en/geneva-declaration/.

[2] Загальна Декларація прав людини від 10.12.1948. Організація Об'єднаних Націй. (2008). (93), С. 89, ст. 3103.

[3] Декларація прав дитини від 20 листопада 1959 року проголошена Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаний Націй. Вилучено з: https://chl.kiev.ua/default.aspx?id=331

[4] Конвенція про права дитини від 20.11.1989 року: Організація Об'єднаних Націй. Вилучено з: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_021#Text

[5] Стешенко, В.М. (2019) Правовий захист дітей та підлітків і безпечний інформаційний простір. Навч посібн. 2-ге видання, змінене. «Право», Харків, С. 392.

[6] Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР. Вилучено s.https: //zakon.rada. gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96%D0%B2%D1%80#Text.

[7] Сімейний кодекс України від 10.01.2002 № 2947-III (2002). Вилучено з https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2947-14#Text (7), С. 1, ст. 273.

[8] Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV (2003). Вилучено з https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text.

[9] Кримінальний кодекс України від № 2341-III (2001). Вилучено з https: //zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341 -14#Text.

[10] Про охорону дитинства: (Закон України) № 2402-III (2001). Вилучено з https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2402-14#Text.

[11] Про запобіганню та протидію домашньому насильству (Закон України) № 2229-VIII (2018). Вилучено з https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/ 2229-19#Text.

Размещено на Allbest.ru