Джерела права: сутнісні характеристики у світлі розвитку сучасної правотворчості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Відділ теорії держави і права

Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України

Оніщенко Наталія Миколаївна

доктор юридичних наук, професор,

Заслужений юрист України,

академік НАПрН України,

Заступник директора з наукової роботи

Сунєгін Сергій Олександрович

кандидат юридичних наук,

старший науковий співробітник

Анотація

Стаття присвячена дослідженню проблематики сутнісних характеристик джерел права у світлі розвитку сучасної правотворчості. Обґрунтовується думка, що поняття «джерела права» необхідно досліджувати насамперед з урахуванням об'єктивних та суб'єктивних чинників, які впливають на створення та формулювання правових норм як загальнообов'язкових, формально визначених правил поведінки. Визначаються роль та значення суб'єктивного аспекту поняття «джерела права», який проявляється у стані внутрішньої свідомості та волі суб'єкта правотворчості, його цілей і завдань в межах здійснюваної в державі правової політики, інтересах, які він переслідує, а також позиціях різних соціальних груп, що відображені в кінцевих правотворчих рішеннях такого суб'єкта. Робиться висновок, що будь-які правотворчі рішення можуть належним чином реалізовуватися лише в умовах забезпеченості їх опори на міцний моральний фундамент суспільної та індивідуальної свідомості громадян, який, у свою чергу, слугує важливою та необхідною складовою змісту категорії «джерела права».

Ключові слова: джерела права, законодавство, правосвідомість, моральна свідомість, правотворчість, правова система, суспільні відносини.

Sources of law: essential characteristics in the light of the development of modern law-making

Key words: sources of law, legislation, legal consciousness, moral consciousness, law-making, legal system, social relations.

У сучасному правовому дискурсі відбувається активний процес переосмислення змісту, ролі та значення фундаментальних правових категорій і понять, в межах якого вчені-правознавці намагаються досліджувати ті чи інші явища оточуючої правової дійсності з урахуванням широкого та багатоаспектного методологічного інструментарію. Однією з таких категорій є, безумовно, «джерела права», що являє собою одну з відправних точок його пізнання як особливої соціонормативної системи. Незважаючи на те, що питання визначення сутнісних характеристик джерел права належить до традиційних у сучасній юридичній науці, воно продовжує залишатися остаточно невирішеним як у питаннях, пов'язаних з процесами правоутворення, правотворчості та чинниками, які справляють на них відповідний вплив, так і проблемах систематизації правових норм, ієрархічної структури системи нормативно-правових актів, розуміння феномену їх юридичної сили тощо.

Особливої практичної значущості та актуальності вказана проблематика набула у зв'язку із прийняттям Закону України «Про правотворчу діяльність», який визначає правові та організаційні засади правотворчої діяльності, принципи і порядок її здійснення, учасників правотворчої діяльності, правила техніки нормопроектування, порядок здійснення обліку нормативно-правових актів, а також правила дії нормативно-правових актів, усунення прогалин, подолання колізій у нормативно-правових актах та здійснення контролю за реалізацією нормативно-правових актів. При цьому одним із найважливіших положень даного Закону, яке має ключове практичне значення для розвитку вітчизняної юридичної практики, є визначення у статті 19 ієрархії нормативно-правових актів в Україні за їх юридичною силою, що на законодавчому рівні в нашій державі було здійснено вперше.

Очевидно, що в цих умовах нового «звучання» набувають питання, пов'язані з визначенням природи та сутнісних характеристик категорії «джерела права», її співвідношенням з поняттям «форма права», вимог до змісту та форми нормативно-правових актів тощо.

У зазначеному контексті необхідно насамперед наголосити на тому, що поняття «джерело права» існує багато століть. Сторіччями його тлумачать і застосовують правознавці всіх країн у різних координатах часу. Уявлення про джерела права та їхні види не є статичними, оскільки разом із розвитком уявлень людини про право, виникненням різних підходів до його розуміння, відповідно, формувалося і змінювалося розуміння про його джерела. Дискусія щодо змісту цього поняття триває і на сьогодні.

Характерними щодо цього є міркування відомого французького теоретика права Ж.-Л. Бержеля про те, що невизначеність поняття і терміна «джерело права» нерідко виникає тому, що цим терміном «прийнято одночасно виокремлювати і змістовні, і формальні джерела права». Юридичні правила, зауважує автор, «аж ніяк не позбавлені причин свого виникнення і їх походження пов'язане з деякими прихованими від зовнішнього погляду аксіоматичними началами». Це і «найрізноманітніші принципи: моральні, релігійні, філософські, політичні, соціальні, ідеологічні - ті, які керують позитивними правилами, слугують їх ідеологічною основою, і ті, які прямують до філософії права». Це однаковою мірою і факти соціальної дійсності, і «вимоги ситуації», що складаються в часі, у просторі, у «сфері технічних засобів права, що визначають його орієнтацію і зміст». Отже, констатує Ж.-Л. Бержель, це передусім «творчі сили права», що складають його «сутнісні джерела», і називаються вони так «тому, що забезпечують норми матеріальною основою» [1].

З огляду на зазначене, у сучасній юридичній літературі поняття «джерела права» використовується, як правило, у таких основних значеннях:

1) як ідейні витоки права, які здебільшого розглядаються у контексті відповідних типів праворозуміння, а саме: в межах природно-правового типу праворозуміння джерелами права, які зумовлюють його загальнообов'язковість та нормативну силу, виступають насамперед фундаментальні, природні права людини; юридичний позитивізм у якості джерел права визначає волю держави, наказ суверена або законодавця; соціологічний тип праворозуміння виходить з концепту так званого «живого» права, а отже, його джерелами визнає насамперед практику реалізації та застосування законів у відповідних суспільних відносинах;

2) як соціальні чинники або сили, що формують, творять право, які включають в себе насамперед матеріальний, ідеологічний та історичний аспекти. При цьому матеріальний аспект передбачає, що джерелами права є економічні та політичні умови життя суспільства, інтереси і потреби окремих людей та їх об'єднань, які виступають причиною або істотним чином впливають на виникнення правових норм. Ідеологічний ракурс осмислення джерел права передбачає виокремлення культурних, духовних, релігійних, світоглядних особливостей життя суспільства, які є причиною або істотно впливають на його матеріальне вираження у вигляді норм права. Нарешті, відповідно до історичного аспекту під джерелом права розуміють історичні пам'ятки права, які виступають витоками юридичних традицій того чи іншого суспільства [2];

3) як уповноважені суб'єкти (посадові особи або органи), які ухвалюють обов'язкові до виконання правила поведінки (наприклад, в Україні це насамперед Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України тощо);

4) як матеріали, за допомогою яких можна тлумачити право та встановлювати справжній зміст правових норм (наприклад, досягнення правової доктрини, правові звичаї тощо);

5) як зовнішні форми вираження права та його існування або, власне, форми права (наприклад, Конституція України, закони України, постанови Кабінету Міністрів України тощо) [3].

Водночас, незважаючи на таке системне, багатоаспектне, плюралістичне осмислення змісту категорії «джерела права», в реаліях сьогодення продовжує зберігати своє домінантне значення саме останній з наведених ракурсів розуміння даного поняття, тобто джерела права як форми зовнішнього вираження правових норм у відповідних актах органів публічної влади. Попри певну змістовну обмеженість даного підходу, все ж потрібно визнати, що з практичної точки зору він є найбільш логічним та зрозумілим, оскільки саме в його межах право набуває формально визначеного характеру та якості державного регулятора суспільних відносин, а правові норми, закріплені у відповідних нормативно-правових актах чи інших формальних джерелах права, витупають основою механізму правового регулювання відповідних суспільних відносин.

Втім, на нашу думку, в сучасних реаліях кризи права як найважливішого регулятора суспільних відносин, що виражається, з-поміж іншого, у поступовій та, на жаль, дедалі зростаючій деструкції міжнародного права та системи міждержавних відносин, сформованої за результатами Другої світової війни, навіть наведене вище плюралістичне розуміння природи поняття «джерела права» потребує певного уточнення, зокрема, у контексті визначення характеру співвідношення об'єктивних та суб'єктивних чинників, що закладаються в основу як відповідних правових норм, так і практичних дій або рішень, які здійснюються або ухвалюються в процесі їх реалізації.

Отже, наведемо деякі міркування та аргументації з цього приводу.

Як вже попередньо зазначалося, поняття «джерела права» в межах плюралістичного підходу включає в себе певну сукупність об'єктивних чинників, які впливають на визначення змісту правових норм, що закріплюються у відповідних нормативно-правових актах. У даному випадку мова йде насамперед про ціннісно-ідеологічні, технологічні, політичні, економічні, соціальні та інші об'єктивні засади функціонування сучасних демократичних правових систем, які спрямовують розвиток відповідної галузі права і законодавства у визначеному напрямі. Сучасні науковці такі чинники, як правило, відносять до складових процесу правоутворення, розуміючи під ними умови життєдіяльності суспільства, змістом яких є реальні взаємовідносини між його суб'єктами, що породжують та визначають зміст об'єктивної необхідності зміни їх правової регламентації, детермінують утворення права, визначають його зміст, процес здійснення, результативність, а також зміст і характер правотворчих актів [4].

Дійсно, якщо звернутися, наприклад, до ціннісно-ідеологічної складової формування сучасного права, то, мабуть, очевидним слід визнати, що його основу, яка спрямовує розвиток правового регулювання суспільних відносин в демократичних державах, виступають такі основоположні та найзагальніші засади або цінності людського буття як справедливість, свобода, рівність, гуманізм, права людини тощо. Технологічний прогрес, зокрема його інформаційно-комунікативна складова, сприяє формуванню відповідних змін у правовому регулюванні практично всієї системи суспільних відносин, доповнюючи їх можливістю віртуального оформлення та здійснення з цілком реальними правовими наслідками. Політичні та економічні процеси, спрямовані на забезпечення євроінтеграційного та євроатлантичного курсу нашої держави, визначили пріоритетні зміни в економічному, соціальному, енергетичному, земельному та іншому законодавстві України, основною метою яких є гармонізація та уніфікація відповідних правил поведінки і діяльності у вказаних сферах та галузях суспільного життя. Навіть таке тимчасове явище надзвичайного характеру як правовий режим воєнного стану, введений в Україні у зв'язку із повномасштабним вторгнення рф 24 лютого 2022 року, обумовило прийняття численних змін до національного законодавства, сформованого під час мирного існування держави та, на жаль, не пристосованого до сучасних реалій ведення війни.

Водночас, дослідження поняття «джерела права» крізь призму чинників процесу правоутворення або формування права, не означає і не повинно означати, що даний феномен позбавлений суб'єктивного чинника свого розвитку, або він відіграє несуттєве, суто другорядне значення, якому не потрібно приділяти належну увагу, і що створені на основі їх впливу правові норми відповідають реальному стану відповідних комунікативних практик. Узагальнено даний суб'єктивний аспект або чинник поняття «джерела права», на нашу думку, проявляється через свідомість, волю та інші особисті якості людини як первинного суб'єкта правотворчості, у діяльності якої на відповідній посаді у державному органі об'єктивуються його правотворчі повноваження.

Останнє пов'язано, зокрема, з тим, що право є соціальним, а не природним явищем. При цьому людське суспільство являє собою об'єктивно існуючу основу, специфічне середовище, в межах якого право набуває якість особливого соціального регулятора. Право може виникати лише в людському суспільстві, тобто в тих межах людського існування, в яких кожен індивід усвідомлює свою причетність до певного соціального цілого крізь призму нормативних рівнів людської свідомості. Адже лише людська особистість володіє здатністю інтелектуально, творчо формулювати та реалізовувати правові норми. Відтак, вплив зазначених вище чинників на формування та розвиток правових норм, втілених насамперед у відповідних нормативно - правових актах, має опосередкований характер, оскільки всі вони набувають свого осмислення та оцінки у свідомості законодавця, який безпосередньо створює правові норми шляхом їх конкретного формулювання. Жодні чинники правоутворення не можуть самостійно або поза особистістю та її контролем над відповідними процесами перетворитися у правові норми; для цього вони повинні прийняти форму юридичного мотиву та пройти через волю і свідомість суб'єкта правотворчості.

В процесі аналізу змісту поняття «джерела права» крізь призму суб'єктних характеристик основне значення надається стану внутрішньої свідомості та волі суб'єкта правотворчості, його цілям і завданням в межах здійснюваної в державі правової політики, інтересам, які він переслідує, а також позиціям різних соціальних груп, що відображені в кінцевих правотворчих рішеннях такого суб'єкта. При цьому слід звернути увагу на те, що всі вказані складові суб'єктивного контексту поняття «джерела права» доцільно осмислювати та оцінювати не лише з точки зору відповідних емпіричних показників на кшталт економічної або інвестиційної привабливості тих чи інших соціальних проектів, але й з урахуванням їх узгодженості з традиційною морально-релігійною системою координат певного суспільства, особливостями його ментальних та світоглядних характеристик.

Річ у тім, що право як явище культурно-духовного життя людства є наслідком багатовікових роздумів його представників про добро і зло, справедливість і несправедливість, шкоду і користь тощо; право є продуктом тривалого аналізу, який проходить крізь призму людської свідомості, при чому всіх нормативних рівнів її буття та функціонування, зокрема морального та релігійного. Надаючи моральну оцінку передбачуваній чи здійсненій поведінці, діяльності або вчинку, суб'єкт відповідних дій проходить через складні психологічні процеси своєї свідомості. У повній мірі це стосується суб'єкта правотворчої діяльності, який в процесі розробки або розгляду проекту нормативно-правового акта повинен оцінювати відповідні моделі правовідносин, закладених у його зміст, з точки зору їх відповідності нормам традиційної суспільної моралі. Найважливішим кінцевим результатом цих процесів стає внутрішнє сприйняття значущості права, яке не порушує поширені у суспільстві традиційні моральні норми, спонукаючи у такий спосіб відповідних суб'єктів права правильно зрозуміти та оцінити право як найголовнішу норму їх соціально значущої поведінки.

Необхідно зазначити, що суб'єктивний аспект поняття «джерела права» має не лише теоретичне, але й вагоме практичне значення, яке полягає насамперед у тому, що, будучи продуктом людської діяльності, втіленням їх волі, свідомості та інших якостей, право завжди насичується різноманітними помилками, прогалинами, колізіями, свідомими чи несвідомими прорахунками тощо. Так, мабуть не слід зайвий раз доводити, що в межах більшості сучасних правових систем досі актуальними залишаються проблеми оптимізації існуючих джерел права, пошуку науково обґрунтованих шляхів удосконалення правотворчої діяльності, наукової критики чинного законодавства, наявність значної кількості колізій у законодавчих актах тощо.

У цьому сенсі суб'єктивний аспект досліджуваного поняття, позбавлений надмірної «підручникової» формалізації, надає можливість визначити конкретні джерела або витоки формування людської волі та свідомості, завдяки яким певне владне рішення набуло визначеної юридичної сили, а отже загальнообов'язкового характеру; встановити, наприклад, наскільки правові норми відповідають пануючим у суспільстві моральним та релігійним засадам улаштування суспільного життя, наскільки вони являють собою результат узгодження соціальних воль або виступають наслідком соціального компромісу. Адже історичний досвід переконливо свідчить, що найвища юридична сила, принаймні у суспільній практиці, визнається за тими правовими нормами та, відповідно, джерелами права, в яких враховується сутнісний взаємозв'язок і взаємозалежність права та інших соціонормативних систем, насамперед моралі і релігії, нормативність яких у значній мірі формується надприродним авторитетом трансцендентного характеру, тобто божественною, а не людською волею. І навпаки, якщо воля та свідомість людини, яка безпосередньо створює позитивне право, все більше віддаляються від свого більш авторитетного, морального та/або релігійного обґрунтування, якщо відбувається суб'єктивна маніпуляція змістом найбільш авторитетних джерел визначення моральних правил співжиття людей, як це, на жаль, часто має місце в умовах розвитку сучасного постмодерну та глобального інформаційного суспільства, то це неминуче призведе до послаблення регулятивного впливу права на ті чи інші суспільні відносини.

Прагнення вирішити це питання на абстрактному рівні за допомогою визначення так званої «державної волі суспільства», на нашу думку, навряд чи здатне досягти бажаного результату, оскільки за цим поняттям нерідко ховається воля державного апарату, воля окремих промислових та фінансових корпорацій і груп тощо.

Таким чином, резюмуючи вищезазначені думки та аргументи, вважаємо, що поняття «джерела права» доцільно визначати і досліджувати з урахуванням діалектичного взаємозв'язку об'єктивних та суб'єктивних чинників формування правових норм та надання їм визначеної форми в межах певного різновиду нормативно-правового акту. Адже в сучасних реаліях неможливо уявити собі дію загальнообов'язкових правових норм, закріплених у визначеній формі, виникнення та існування якої не було б пов'язано з волею та свідомістю суб'єкта правотворчої діяльності.

У контексті зазначених міркувань спробуємо з'ясувати деякі проблемні питання практичної реалізації деяких положень Закону України «Про правотворчу діяльність». Так, відповідно до частини першої статті 3 даного Закону правотворча діяльність здійснюється відповідно до принципів:

1) верховенства права, що включає, але невиключно, принципи законності, юридичної визначеності, запобіганню зловживання повноваженнями, рівності перед законом та недискримінації, доступу до правосуддя;

2) пріоритетності утвердження прав і свобод людини, дотримання міжнародних стандартів у сфері прав людини;

3) демократичності;

4) пропорційності;

5) необхідності та обґрунтованості;

6) системності;

7) наукового забезпечення;

8) ресурсної забезпеченості.

Констатуючи беззаперечну значущість вказаних принципів правотворчої діяльності та необхідність їх закріплення на законодавчому рівні, все ж потрібно визнати, що реальне впровадження у правотворчі рішення суб'єктів владних повноважень, наприклад, принципів верховенства права та пріоритетності утвердження прав і свобод людини можна досягнути лише за наявності стійкої кореляції правової та моральної свідомості тих публічних службовців, які їх у встановленому законодавством порядку розробляють та приймають. Адже суспільна та індивідуальна правосвідомість тісно взаємопов'язана з моральним станом суспільства, внутрішніми моральними принципами та орієнтирами конкретних громадян, зокрема суб'єктів владних повноважень, та залежить від ступеня впливу моралі на можливість застосування її норм у відповідних правовідносинах.

З огляду на те, що система законодавства у будь-якій державі формується та приймається безпосередньо людьми, в її зміст можуть закладатися несправедливі владні рішення, випадкові чи свідомі прогалини і колізії, які надають потім можливості для здійснення різноманітних маніпуляцій з боку зацікавлених осіб, спрямовані на досягнення ними необґрунтованих соціальних, матеріальних або інших переваг. Мінімізацію подібних ситуацій можна досягти лише шляхом створення відповідних соціальних умов, спрямованих на забезпечення формування та розвитку високого рівня суспільної та індивідуальної моральної свідомості, наявність якого у суб'єктів владних повноважень сприятиме підвищенню якості як самої правотворчої діяльності, так і її відповідних результатів, удосконаленню громадянської правосвідомості, виробленню соціально відповідальної та законослухняної громадянської позиції, а отже - зниженню рівня правопорушень в державі.

Правова система як одна із необхідних нормативно-організаційних основ цивілізованого існування суспільства і держави покликана забезпечувати мир, стабільність і порядок громадянського суспільства, захищати громадян та забезпечити їм «простір свободи, безпеки та правосуддя», що відповідає прагненню будь-якої людини до справедливості та захищеності соціального життя від будь-яких деструктивних посягань. Водночас, правова регламентація суспільних відносин, яка здійснюється, з-поміж іншого, шляхом встановлення відповідних заборон на суспільно шкідливі чи небезпечні діяння, обмежують абсолютну свободу, прагнення до якої є іманентною властивістю людини. У зв'язку із цим індивіди повинні частково поступатися цією свободою в цілях дотримання взаємних прав та інтересів, оскільки обмеження деяких індивідуальних свобод забезпечує громадську безпеку та правову рівність. Втім, егоїстична природа людини є такою, що на підсвідомому рівні кожен індивід вважає за необхідне отримати для себе більше свободи і, відповідно, більше можливостей, що виступає своєрідним дефектом нормативності людської свідомості в цілому, у тому числі правосвідомості. Саме в цьому полягає суперечливість індивідуальної свідомості, зокрема правової, яка вимушена постійно поєднувати непереборність біологічної природи людини та її морально-правові ідеали, позиції, настанови та переконання як представника громадянського суспільства.

Таким чином, закон, як і інші нормативно-правові акти, спираючись на об'єктивний вплив національного, культурного, релігійного, політичного, економічного та інших чинників правоутворення, а також на авторитет і силу конкретної державної влади, яка його ухвалює та забезпечує його виконання, може і не набути якості ефективного регулятора тих чи інших суспільних відносин в силу його формальності та наявності суперечності між цілями його прийняття, змістом його норм та суспільною і індивідуальною свідомістю громадян як суб'єктів реалізації його норм, яка на відповідному нормативному рівні не визнає даний закон справедливим, що, у свою чергу, створює ситуацію неможливості його реального виконання в цілому або в окремій частині.

У контексті дослідження заявленої проблематики слід звернути також увагу і на інший, більш прикладний ракурс осмислення сутнісних характеристик джерел права у світлі розвитку сучасної правотворчості, достатньо поширений у сучасній юридичній літературі. У даному випадку мова йде про вивчення джерел права, їх різновидів та функціонального призначення з точки зору їх приналежності або своєрідної «прописки» у певній правовій системі або, відповідно, групі правових систем (наприклад, романо-германська та англосаксонська). Останнє випливає з того, що багатоманітність правових систем та їхня специфіка значною мірою ускладнюють розгляд джерел права, їхньої системи. Зрозуміло, що, наприклад, функціонування джерел права країн романо-германського типу правових систем має низку характерних особливостей, які відрізняють їх від джерел права інших правових сімей. Зокрема, пошук правової норми, яку потрібно застосовувати в конкретній справі, романо-германські правники вестимуть в нормативно-правових актах (перш за все в законах), тоді як для правників англо-американської правової сім'ї найбільш природним буде її пошук в судових прецедентах. Також, для юристів романо-германської правової сім'ї визначальним є точне знання норм та принципів права, їх взаємодія та техніка правозастосування. Саме тому основну увагу юристів континентального права привертають норми матеріального права, тоді як юристів загального права - процесуальні [5].

Як відомо, серед усіх джерел права пріоритетне місце в правових системах романо-германського типу праві віддається закону. Загалом можна сказати, що більшість норм романо-германського права можна знайти в джерелах права, представлених тріадою: конституція - закон - підзаконний акт.

Окрім нормативно-правового акту, в романо-германській правовій системі функціонують і інші джерела права, які доповнюють, розвивають і корегують норми права, встановлені нормативно-правовими актами. Зрозуміло, що в різні історичні епохи та в різних країнах значення того чи іншого джерела права може посилюватися або послаблюватися. Не є винятком з цього правила і правові системи романо-германського типу, що географічно охоплюють більшість країн континентальної Європи. Водночас, за будь-яких обставин було б методологічно невиправданим не враховувати ці джерела при дослідженні особливостей правового регулювання в цих країнах. При цьому мова йде насамперед про такі джерела романо-германського права:

1. Міжнародні договори, роль і значення яких для функціонування національних правових систем протягом останніх десятиріч значно зросл а. Зокрема, значна кількість країн, у тому числі європейських, визнала пріоритет міжнародних норм і принципів права над національними законодавством або визнала міжнародні договори, перш за все ті, які ратифіковані парламентом, частиною національної правової системи.

2. Загальні принципи права, що задають вектори розвитку правових норм та відповідні межі, в яких формується право і функціонують державні органи. Перманентне зростання нормативно-правових актів, ускладнення характеру розвитку суспільних відносин практично у всіх сферах та галузях життєдіяльності людини, інформаційно-технологічний прогрес людства в цілому тощо, об'єктивно призводить до посилення соціальної ролі такого джерела права, як загальні принципи права. У зв'язку із цим, особливе значення в системах джерел права сучасних демократичних держав, зокрема Європи, відіграють загальні принципи права, що підкреслюють пріоритет прав і свобод людини.

3. Судова практика та судові прецеденти, які за останні роки суттєво посилили свій вплив на в межах правових систем романо-германського типу, що пов'язується, з-поміж іншого, з діяльністю Суду Європейського Союзу та Європейського Суду з прав людини. Втім, незважаючи на це, на нашу думку, принаймні на сьогодні ще передчасно вести мову, що судова практика, а тим більше судові прецеденти в романо-германській правовій сім'ї вже набули такого ж основоположного значення, як і нормативно-правовий акт. Адже традиційно для громадян та, зокрема, юристів відповідних країн судова практика, а також окремі рішення вищих судових інстанцій з тих чи інших юридичних справ, «прив'язується» до здійснення основної функції судової влади - реалізація правосуддя, яка відбувається в межах закону і на підставі закону, прийняття якого належить до виключної прерогативи законодавчої влади в державі. Саме тому судова правотворчість в романо-германському праві пов'язується не з процесом підготовки та прийняття нових законодавчих правил або норм права, а з процесом його тлумачення та подолання прогалин у правовому регулюванні. Судова практика та судові прецеденти в правових системах континентального типу, таким чином, виконують переважно функцію суддівського уточнення та конкретизації загальних, абстрактних положень законодавства по відношенню до конкретного випадку, який є предметом розгляду справи в суді.

Необхідно зазначити, що такий самий підхід стосовно розуміння природи судової практики та судового прецеденту по суті закладено і у Закон України «Про правотворчу діяльність», частина четверта статті 1 якого закріплює, що дія цього Закону не поширюється на правові акти, що не містять норм права, зокрема, на рішення Конституційного Суду України, судові рішення та акти застосування права. При цьому відповідно до частини першої статті 2 вказаного Закону правотворча діяльність в Україні включає в себе п'ять складових:

1) планування розроблення та прийняття (видання) нормативно- правових актів;

2) розроблення проектів нормативно-правових актів;

3) прийняття (видання) нормативно-правових актів;

4) ведення обліку нормативно-правових актів;

5) здійснення правового моніторингу.

Втім, такий підхід українського законодавця, на нашу думку, не свідчить про невизнання з його сторони об'єктивних реалій і тенденцій розвитку вітчизняної судової практики та судового прецеденту, які узагальнено полягають у посиленні їх функціональної спрямованості на подолання правових прогалин та вироблення уніфікованих підходів або стандартів вирішення певної категорії юридичних справ та застосування при їх вирішенні відповідних правових норм.

Про це свідчить, зокрема, частина третя статті 65 Закону України «Про правотворчу діяльність», яка встановлює, що для подолання правової прогалини суд у випадках, передбачених законом, може застосувати аналогію закону та аналогію права.

Крім цього, суттєве підвищення ролі і значення судової практики та судового прецеденту на рівні національної правової системи України вбачається також і в деяких процесуальних нормах. Так, наприклад, у Кодексі адміністративного судочинства України закріплено інститут так званої «зразкової адміністративної справи», тобто типової справи, прийнятої до провадження Верховним Судом як судом першої інстанції для постановлення зразкового рішення. Мова йде про ті випадки, коли у провадженні одного або декількох адміністративних судів перебувають типові адміністративні справи, кількість яких визначає доцільність ухвалення зразкового рішення, що надає можливість суду, який розглядає одну чи більше таких справ, звернутися до Верховного Суду з поданням про розгляд однієї з них Верховним Судом як судом першої інстанції. При цьому відповідно до частини третьої статті 291 КАС України при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.

Таким чином, на рівні адміністративного судочинства, у нормах КАС України законодавець по суті вперше закріпив обов'язок адміністративних судів враховувати рішення Верховного Суду у зразковій справі як судовий прецедент при розгляді і вирішенні ними типових справ, які відповідають ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи.

З огляду на все вищенаведене, можемо зробити наступні висновки:

1. Джерела права - це насамперед сукупність об'єктивних та суб'єктивних чинників соціального, природного, технологічного чи іншого характеру, завдяки яким уповноваженими суб'єктами у встановленому законодавством порядку створюються та формулюються правові норми як загальнообов'язкові, формально визначені правила поведінки, реалізація яких забезпечується сукупністю засобів, що проявляються та/або застосовуються як на державному рівні, так і на рівні громадянського суспільства та його інститутів.

2. У кризових реаліях сьогодення особливо важливе значення у змісті поняття «джерела права» відіграє його суб'єктивний аспект, що включає в себе відповідні складові нормативності волі та свідомості індивідів, які безпосередньо розробляють та приймають відповідні правотворчі рішення. Вказані складові, насамперед моральна та правова свідомість зазначених суб'єктів, справляють суттєвий вплив на формування їх ідей, цінностей, поглядів, оцінок та переконань, які згодом безпосередньо проявляються у відповідних результатах правотворчої діяльності, у тому числі у практиці їх реалізації у поведінці та діяльності суб'єктів права.

Взаємозв'язок та взаємозалежність моральної і правової свідомості індивідів, у діяльності яких безпосередньо об'єктивуються правотворчі повноваження державних органів, за наявності визначених умов та своєчасному усуненню прогалин, які заважають їх взаємодії, відіграє позитивну соціальну роль, оскільки в цьому випадку моральна і правова свідомість є опорою одна для одної та виступає стимулом для забезпечення ефективного, прогресивного розвитку суспільства. Без права, а отже і його визначених джерел, неможливе існування цивілізованого суспільства, а без моралі неможливо забезпечити повноцінну соціально корисну реалізацію права, у тому числі у частині формування відповідної законодавчої або нормативно-правової бази. Будь-які правотворчі рішення можуть належним чином реалізовуватися лише в умовах забезпеченості їх опори на міцний моральний фундамент суспільної та індивідуальної свідомості громадян, який, у свою чергу, слугує важливою та необхідною складовою змісту категорії «джерела права».

3. Сучасний етап розвитку системи джерел (форм) права незалежної Української держави відбувається насамперед під інтенсивним впливом євроінтеграційних процесів, спрямованих на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі. Враховуючи складну, подвійну природу правової системи ЄС, вказані процеси вимагають від України застосування виваженого підходу у забезпеченні подальшого розвитку системи національного законодавства, окремі складові якого вже закладені у нормах Закону України «Про правотворчу діяльність».

Список використаних джерел

[1] Бержель, Ж. Л. (2021). Общая теория права. (И. С. Юстинова, пер. с франц.) Киев: «КНТ».

[2] Бобровник, С. В. (ред.). (2021). Загальна теорія права. Нормативний курс. Київ: Юрінком Інтер.

[3] Петришин, О. В. (ред.). (2020). Загальна теорія права. Харків: Право.

[4] Дідич, Т. О. (2017). Правоутворення в Україні: теоретико-правові та практичні аспекти. Київ: Видавництво Ліра-К.

[5] Погрібний, О.О., Погрібний, І.М., Волошенюк, О.В. (2006). Порівняльне правознавство. Харків: Харківський національний університет внутрішніх справ.

Размещено на Allbest.ru